Дослідження нонконформізму як важлива складова стратегії сучасного українського мистецтвознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дослідження нонконформізму як важлива складова стратегії сучасного українського мистецтвознавства

Солярська-Комарчук Ірина Олегівна

кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри мистецтвознавчої експертизи НАКККіМ, м. Київ

Якщо пригадати стан європейського суспільства після Другої світової війни з її зброєю масового знищення, фашистською ідеологією, голокостом, то перед очима постають всесвітньовідомі художні образи славетних тогочасних митців («Герніка» П. Пікассо, «Людина крокуюча» А. Джакометті тощо), які не просто передають жах війни, але найтяжчу втрату - втрату людяності. Зараз ці роботи є престижними об'єктами колекціонування, дорогими лотами аукціонів, їх не легко застати в залах музеїв чи виставкових центрів. Перетворивши такі роботи на знаки престижу та суспільно-фінансової вагомості, європейське суспільство втратило відчуття емпатії, співпереживання, отже, людяності. На сей рахунок пригадуються роздуми французького мислителя Ж. Бодрійара, котрий стверджував, що сучасний світ - світ безкінечної циркуляції знаків, де вже не можна з точністю вказати на референт, що стоїть за знаком, закріпити за «означаючим» певне «означуване» (такі знаки автор називає симулякрами). З розвитком все нових медіальних технік знаки «поглинають» собою об'єкти і створюють гіперреальність, у якій межа між «реальним» і «імагінальним» (уявним) остаточно розмита [4, 385]. Як раз знецінення реальності, втрата її як первинного буттєвого середовища, таїни, призводить до трансформації самої людини, змушеної чи то пристосовуватись до цієї гіперреальності, чи то творити її.

Власне Друга світова війна причетна до виникнення такого філософсько-мистецького явища як постмодернізм. Відомо, що митці другої половини ХХ ст. задавались питанням, а яким має бути мистецтво після усіх пережитих жахіть. В той час у 50-х - 60-х роках екзистенціалізм переживає свій потужній злет, адже в центрі осмислення європейських мислителів (А. Камю, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс) були сенси та цінність людського існування. Однак, розчарування в модернізмі, який хоч і прагнув до творення нового мистецтва, але був соціально активним, пропонував певні метанаративи, спричинило формулювання нових принципів, згідно яких людина не просто розчиняється в реальності, але й творить останню на таких засадах, які імпонують її власним відчуттям та уявленням. Тут важливо відзначити, що представники модернізму (І пол. ХХ ст.) все-таки ще не втрачали реальність, вони будували нову взаємодію із нею, деформуючи її. І навіть тогочасний абстракціонізм репрезентував чи то особисті духовні структури (В. Кандінський, К. Малевич), чи своєрідне розуміння реальності, засноване на філософських ідеях, як у випадку з неопластицизмом П. Мон- дріана. Голландській митець вважав, що весь світ можна відобразити «двома базовими суперечностями»: горизонталлю як силовою лінією Землі (жіноче начало) та вертикаллю, котра має початок в центрі Сонця (чоловіче начало). У повоєнному варіанті абстракціонізму, ташизмі (абстрактному експресіонізмі), актуальним було передати момент відчуття, емоційний стан. Цікаво, що й спосіб зображення не передбачав структурних підходів, концепцій та обдуманих прийомів. Таким чином, молоді західноєвропейські художники кінця 50-х - початку 60-х років, полишили болючі роздуми про сенс існування. Вони захопились продукуванням артпрактик, адже інтерес для митця становив вже не сам твір мистецтва, а спосіб його виконання.

У лоні постмодернізму визрівають власні категорії - гра, вже згаданий симулякр, цитатність, принцип нонселекції, подвійне кодування, інтертекстуальність, ризома, колаж, бріколаж, метанаратив, пастіш. Саме вони стають засобами та прийомами творчості у багатьох представників мистецького світу у другій половині ХХ ст. Розглядаючи кожне з цих понять, формується відчуття симуляції і знову пригадуються слова Ж. Бодрійара, який стверджував про сучасність наступне: «Ми живемо серед незліченних репродукцій ідеалів, фантазій, образів і мрій, оригінали яких залишилися позаду нас» [3]. На думку французького філософа, сучасна культура перенасичена. Тому багато культурних явищ перебувають у стані трансу (заціпеніння), звідси і відповідні назви розділів його книги: «Трансестетика», «Транс-сексуальність», «Трансекономіка».

Слід нагадати, що гра стала одною з концептуальних засад постмодернізму. Вище зазначалось, що художники новітніх напрямків другої половини ХХ ст. звертали увагу не на сам твір, а на спосіб його творення. Можна припустити, що «граючий» підхід і приводить до такого феномену у світі мистецтва як «арт-практики». «Гра», як концепція та практика, тому й захопила західноєвропейських мислителів та митців, що за визначенням є непродуктивним видом людської діяльності, суть її полягає не в результаті, а в самому процесі. З огляду на це, правомірною є думка, що нинішнє мистецтво не відображає реальність, «оскільки реальність повністю замінена грою в реальність, сама реальність гіперреалістична» [3]. Мистецтво вмирає, зауважував Ж. Бодрійар, оскільки вмирає реальність. Людина граюча - людина втрачаюча. нонконформізм українське мистецтвознавство

Ще однією особливістю сучасних артпрактик є втрата позицій таких важливих мистецьких категорій як метафора та символ, котрі, власне, й забезпечують акт художнього відображення, з'явлення, репрезентування. Будучи полісемантичними, неконкретними, варіативними, ці категорії, дивним чином, забезпечують пізнання реальності та тісний взаємозв'язок людини зі світом як буттєвим феноменом. І тут важлива роль належить архетипам, які не дають можливості людській уяві стати самодостатньою і поринути у гіперреальність. Поняття «ар-хетип» дослівно означає «праобраз», «праформа», воно є багатозначним, використовується здавна і у різних сферах - філософії, богослів'ї, психології, мистецтвознавстві (застаріле означення твору-оригіналу, на противагу копії). Архетипам, як узагальненим образам, завжди були притаманні нумінозність (аспект релігійного досвіду, пов'язаний з інтенсивним переживанням таємничої та страхітливої надприродної присутності Божественного), безсвідомість та автономність [1]. Архетип спонукає до творення уявлень, котрі хоча й можуть докорінно різнитися в деталях, але при цьому зберігають базовий патерн (схему, зразок, модель). Ці колективні універсальні патерни є стрижнем, зміс-том і матрицею міфів, казок, релігій певного соціуму. Вони забезпечують самоідентифікацію як самого колективу, так і окремого його представника. І мистецтво, в такому разі, яскраве тло подвійної рефлексії - соціальної (національної) та особистісної (авторської).

Підтверджуючи все вище сказане, слід ретельніше розглянути таке мистецьке явище в художньому житті України як нонконформізм. Цей соціально-мистецький спротив, котрий припадає на 70-80-ті роки ХХ ст., поставши слідом за «шістдесятництвом», зберіг та продовжив традицію українського мистецтва як повноцінного художнього феномену. Адже українське мистецтво у першій третині ХХ ст. досягнуло світового рівня, про що свідчать такі факти як - участь українських митців у міжнародних конкурсах, виставках, Венеційській бієнале, міжнародне визнання у вигляді нагород, особисте спілкування з провідними європейськими митцями, стажування та навчання в провідних мистецьких осередках Парижу, Мюнхену, Відня. Радянська система, впровадивши метод соцреалізму, намагалась не просто нав'язати нові ідеали, але викоренити традиційне, виплекане в глибинах роду, міцно закріплене в наших архетипах. Символічно-метафоричне мислення митців нонконформізму не лише зберегло українську художню традицію, не лише зуміло передати її наступним поколінням, але й утримало той світовий рівень, не скотившись у прірву провінційності.

Зокрема, одним із потужних осередків українського нонконформізму була таємна академія Карла Звіринського у Львові. Майстер визнавав, що багато часу витрачав на виховання молодих художників, хоча міг повністю поринути у власну творчість. «Я бачив, чого вчать студентів. Вчили їх недоброго, вчили не того, що треба. Якщо б вони пішли тою дорогою, їхній талант був би загублений, і також вони були б загублені як громадяни. І тому здавалося мені, що я повинен все зробити, щоб допомогти їм зберегти їхню природну обдарованість і рівночасно розвинути в них людську гідність, громадянське усвідомлення. Я хотів, щоб вони знали, хто вони, що повинні робити і куди йти», - цитує художника біографічна книга «Все моє малярство - то молитва» Г2].

Нонконформізм завершився із падінням радянського режиму, остаточно це відбулось із проголошенням Незалежності у 1991 році. Західне мистецтво з постмодерністською традицією артпрактик потужно ринуло в наш художній світ. Діяльність фонду Сороса, запровадження артринку, дилерства, боротьба за місце в рейтингу продажів - стали новим викликом для українського мистецтва. Нонконформізм, котрий сміливо опирався радянщині, якось швидко щез у затінку культури симулякрів, тому дослідження його - важливий аспект в стратегіях сучасного мистецтвознавства.

Література

1. Бойко О. Д. Архетип // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Архетип (О. Д. Бойко) (дата звернення: 17.01.2023)

2. Вишнева Катерина. Нонконформізм проти соцреалізму. Таємна академія Карла Звіринсь- кого. URL: https://amnesia.in.ua/zvirynskiy (дата звернення: 17.01.2023)

3. Концепція Ж. Бодріяра: культура як симуляція. Теорія симулякрів Ж. Дельоза URL:https://pidru4niki.com/1534122043872/kulturologiya/kontseptsiya_bodriyara_kultura_simul yatsiya_teoriya_simulyakriv_deloza (дата звернення: 17.01.2023)

Размещено на Allbest.ru