Музика в сучасному сценічному мистецтві: тенденції, особливості, перспективи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Музика в сучасному сценічному мистецтві: тенденції, особливості, перспективи

Садовенко Світлана Миколаївна, доктор культурології, професор, професор кафедри вокального мистецтва та кафедри режисури та акторської майстерності імені народної артистки України Лариси Хоролець Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, заслужений діяч мистецтв України

Музика, супроводжуючи людину все її життя, володіє фантастичним і безмежним полем можливостей віддзеркалювати почуття, настрої, переживання. Відображуючи сторінки історії, розвиваючись переважно у формах і жанрах, про які можна скласти уявлення з давніх джерел (пісенний фольклор, церковний спів, інструментальна музика тощо) та на основі пізніших записів, музика об'єднує покоління людей, «звучить історією» (М. Гоголь), утворюючи динамічну систему практично з усіма видами мистецтва з притаманними їм загальними властивостями і закономірностями. Зрозуміло, що музика не зможе, подібно живопису, достовірно зобразити видимий предметний світ, або, подібно літературі, передати конкретний зміст певних понять і уявлень. Однак тільки музиці, як «міжнародній мові, яка виражає емоції і почуття людей» (Джон Лорд) підвладно з елегантною витонченістю, недоступною іншим видам мистецтва, філігранно відтворювати духовне життя людини, досконало виражати характер і динаміку переживань, втілювати найтонші нюанси почуттів, переживань, відчуттів, передчуттів.

Сучасний режисер фактично завжди виступає практиком і теоретиком власних задумів, визначає всі складові елементи вистави, їх взаємодію у творі, у тому числі й визначає музичну складову, адже саме музика може більш глибоко розкрити зміст сюжетної лінії, емоційних переживань героїв, додати регіонального колориту тощо.

У широкому колі експериментів, що відбуваються нині у сценічному мистецтві, прослідковується тенденція музикалізації драматичного театру шляхом розширення використання музичного матеріалу і виконання його «живим» звучанням в різноманітних жанрах. Влучним прикладом може слугувати яскрава діяльність українського жіночого театрально-музичного колективу Dakh Daughters. Гурт виступає в жанрах «фрік-кабаре», «дарк-кабаре» і театрального перформансу і здобув популярність на YouTube влітку 2013 року завдяки відеокліпу Rozy / Donbass. Група Dakh Daughters пов'язана творчою співпрацею з київським театром «ДАХ». Цікавою експериментальною діяльністю колективу можна вбачати музичне оформлення фільму «Гуцулка Ксеня» виробництва кінокомпанія «Гагарін Медіа» за підтримки Державного агентства України з питань кіно. Режисер-постановник - Олена Дем'яненко [3].

Німецький дослідник Х.-Т. Леманн (Hans-Thies Lehmann) у книзі «Постдраматичний театр» (1999), яка стала справжньою віхою «в рецепції поступу сценічного мистецтва» (О. Вісич [2]), слушно зазначає, що в театрі має виникати «окрема звукова семіотика» [7]. Цікавим аргументом щодо підтвердження цієї тези, а також розгляду тенденцій, особливостей і перспектив у застосуванні музики в сучасному сценічному мистецтві може бути музична вистава/опера за віршами Павла Тичини від ЦСМ «ДАХ» «ТичинА: Феномен доби». Оперу створили тріо театру «ДАХ» - Софія Баскакова (спів), Ігор Димов (тромбон, контрабас, спів) та Володимир Руденко (віолончель, саксафон, фортепіано, спів). У творі розігрується діалог з Павлом Тичиною сьогодні, відбувається занурення в його поезію, проникнення в її звучання та змісти. Актори, досліджуючи понад рік творчість поета, на сцені розкривають пошуки особистості співця серед нав'язаних ідей через колоритні розкладання художньої палітри музичного твору на звуки, звучання й змісти [6].

Ракурс візії змін у сучасному сценічному мистецтві можна знайти в особистому відчутті режисером музики і ритму, що можна споглядати, наприклад, у виставі Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, поставленої режисером-постановником Іваном Уривським за п'єсою Івана Карповича Карпенка-Карого «Безталанна» (1883) (звукорежисери - Ярослав Антоненко, Павло Наталушко) [1]. З самого початку вистави режисер і звукорежисери використали неймовірно сильний прийом емоційного впливу - надривно звучить чоловічий крик, на нього накладається сигнал повітряної тривоги. Поступово ця «звукова семіотика» перетворюється на звучання скрипок у виконанні симфонічного оркестру і все тримається на звуці, який, здається, звучить вічність, просікаючи кожну клітину людського організму.

Також застосовується відчутний кожному глядачеві прийом реверберації звуку, коли слова, що говорить персонаж, відгукуються луною, наче ставляться запитання, які залишаються без відповідей.

Цікавою є взаємодія між предметами і акторами на сцені, де речі/предмети (у спектаклі це палиці) відіграють роль музичних інструментів і створюють окремі звуки, вплітаючи їх в загальну канву музично-звукового супроводу спектаклю. Ці явища продукують нову мову театру, в якій саме музика, звуки, шуми відіграють особливу роль, утворюючи специфічність звучання, емоційного забарвлення і впливу.

Іван Уривський у своєму інтерв'ю зауважує, що він завжди надає великого значення музиці у виставі, пов'язуючи це з тим, що він сам довго займався грою на бас-гітарі, грав навіть свого часу в рок-групі «Металік» і добре знає будову пісенних творів, що звучать не традиційних три хвилини, а шість - дев'ять хвилин і будуються за своїми окремими законами темпоритму, сольного чи групового виконання, і саме це допомагає вибудовувати вистави, «придумати сцену під музику» [7]. Про роль музики у виставі І. Уривський зазначає, що музика - це окрема робота, і в театрі це дуже важливий фактор. «Хочеться без музики щось зробити, але все одно в голосах акторів вже є музика. Коли вони говорять, для мене це вже є музика. Коли є багато музики, тиша стає теж музикою. Головне, щоб це впливало на актора і глядача», - зауважує режисер [там само].

Відтак, джерелом особливої музичності стає мова акторів з її різноманітними звуковими етнічними і культурними особливостями проголошення тексту. Саме таке бачення презентується у виставі «Шосте чуття. Вистава театру відчуттів з урахуванням сприйняття незрячих та слабозорих глядачів».

Відчутно стійким прийомом/засобом підкреслення сюжету залишається використання паузи в музичному супроводі, що стає сама музикою. Під час «звучання» паузи активно використовується імітація серцебиття або те інше, що яскраво наголосить на важливості певної сцени/дії в архітектоніці художнього твору.

Особливістю також бачиться те, що музика в спектаклях розгортається не лінійно, а постає як «одночасне накладання різних звукових світів». Завдяки технічному прогресу є можливість обробляти параметри звуку і поєднувати його в різні комбінації, як це відбувається у виставі режисера Івана Уривського «Пер Гюнт» [5].

Зауважимо, що музика в кіно також яскраво звучить, постаючи як інтерес одного або декількох персонажів («У цьому світі я більше не відчуваю себе як вдома» Мейкона Блера, «Народження зірки» Бредлі Купера); як елемент уваги, коли герої вмикають радіо або магнітофон («Тіло і душа» Ільдіко Еньєді, «Діана» Олівера Гіршбіґеля); як елемент підсилення національного колориту («Повернення», «Шкіра, в якій я живу» Педро Альмадовара); як репрезентація епохи, періоду («Бродвейська мелодія сорокових» Нормана Таурога, «Анна Кареніна» Джо Райта); як елемент зображення простору (війна - «Дюнкерк» Крістофера Нолана, космос - «Перша людина» Демієна Шазелла) тощо.

Тож музичний супровід, музичне наповнення сценічної дії може бути дуже різноманітним. Найголовніше завдання режисера, щоб він не був зайвим. Девід Лінч у своїй книзі «Зловити велику рибу» досить влучно зазначив, що музика повинна бути тією частиною постановки (фільму), яка її покращує. Він переконаний, що навіть один звук може зруйнувати всю атмосферу.

Дослідивши тенденції, особливості, перспективи, які спостерігаються у сучасному сценічному, зокрема, театральному мистецтві, висновуємо, що вони відображають розмаїті й різноспрямовані пошуки митців. У сучасній театральній практиці режисер все частіше постає водночас і музичним режисером. Його завданням, окрім режисури, є добір/створення музики, яка не лише відповідає концепції вистави, а й продукує її смислову функцію. Музична режисура, як певний спосіб мислення, допомагає вирішити всю сценічну дію.

Колір, звук, музика, декорації - всі ці елементи є необхідними та надважливими для найкращого та ефективнішого передавання настрою, головної ідеї, закладеної у сюжет. Музика, як окрема частина єдиного режисерського задуму, не повинна суперечити тому, що відбувається на сцені/екрані. Якщо хоч один із елементів сценічної дії піде всупереч іншим, ця «фальшива нота» буде негайно почутою і «вловленою» глядачем.

Ключ до успіху криється у постійному пошуку та гармонійному поєднанні усіх складових, задіяних у створенні відповідної атмосфери, для втілення задуму режисера.

сценічне мистецтво музикалізація реверберація звук

Література

1. «Безталанна» режисера Івана Уривського.

2. Вісич О. А. Генеза сучасної концепції метадрами. Наукові записки. Серія філологічна. Острог : Вид-во НаУОА, 2017. Вип. 65. С. 12-17.

3. Гуцулка Ксеня. Офіційний трейлер.

4. Іван Уривський. Розмова. Іван Уривський про себе, професію і майбутню прем'єру «Пер Гюнт».

Размещено на Allbest.ru