Фольклорна танцювальна спадщина Полтавщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фольклорна танцювальна спадщина Полтавщини

Іванченко Ігор Валерійович, магістрант, Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

Анотація

Проаналізовано народно-танцювальну спадщину Полтавського регіону, деталізовано особливості сценічного костюму; розглянуто умови збереження фольклору у творчості сучасних колективів. Досліджено шляхи збереження фольклору та наведено прізвища видатних фольклористів, хореографів, які зробили значний внесок у справу популяризації українського народного танцю.

Ключові слова: народна культура, фольклор Полтавського регіону, танець, український костюм, сюжетні танці, етнограф.

Аннотация

Фольклорное танцевальное наследие Полтавщины

Иванченко Игорь Валерьевич

Проанализировано народно-танцевальное наследие Полтавского региона, детализированы особенности сценического костюма; рассмотрены условия сохранения фольклора в творчестве современных коллективов. Исследованы пути сохранения фольклора и приведены фамилии выдающихся фольклористов, хореографов, которые сделали значительный вклад в дело популяризации украинского народного танца.

Ключевые слова: народная культура, фольклор Полтавского региона, танец, украинский костюм, сюжетные танцы, этнограф.

Annotation

Folklore dance heritage of Poltavshina

Ivanchenko Igor

To analyze the folk dance heritage of the Poltava region, to detail the features of the stage costume; consider the conditions for the preservation of folklore in the work of modern collectives. The ways of preserving folklore are investigated and the names of prominent folklorists and choreographers who have made a significant contribution to the popularization of Ukrainian folk dance are given.

Keywords: folk culture, folklore of the Poltava region, dance, Ukrainian costume, plot dances, ethnographer.

Народний танець має свою першооснову, першоджерело. Коли йдеться про культуру того чи іншого народу, доводиться враховувати не лише безпосередні його культурні досягнення, а й той спадок, який він отримав від етнічних попередників. Хореографічна спадщина, як продукт синкретичного виду народного прочуд різноманітна. У чарівних хороводах, запальних побутових, надзвичайно цікавих за образно-тематичним спрямуванням сюжетних танцях розкривається менталітет, побут, громадське буття волелюбного українського народу. З огляду на це, танець як художній твір вимагає наполегливої та кропіткої праці.

Зберігали скарби народної культури В. Гнатюк, Б. Грінченко, К. Квітка, Ф. Колесса, М. Лисенко, А. Терещенко, П. Чубинський, В. Шухевич та багато інших.

Народні танці слугували і засобами художньої виразності. Їх описували та вводили до своїх літературних творів М. Гоголь, І. Карпенко-Карий, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Кропивницький, Т. Шевченко, Л. Українка, М. Старицький тощо. У наукових розвідках і художніх творах описані манера та характер виконання, подаються висловлювання й думки стосовно жіночих, чоловічих і змішаних народних танців.

Визначний український композитор, етнограф, музичний діяч та хореограф В. Верховинець розкрив красу українського танцю завдяки записам цілого ряду рухів, розробці словесного способу запису та доповненню його музичним матеріалом і схемами. Його «Теорія українського народного танцю», репертуарний збірник «Весняночка» гідний внесок у розбудову народного хореографічного мистецтва України.

Учень В. Верховинця балетмейстер В. Авраменко популяризував український танець за кордоном в аматорських колективах США, Франції, Канади тощо, видав невеличку збірку записів.

Вагомий внесок у розвиток народної хореографії, зокрема у збереження її національного колориту, зробили такі українські балетмейстери як: К. Балог, Г. Березова, О. Бердовський, М. Вантух, В. Верховинець, П. Вірський, В. Вронський, М. Голотов, О. Гомон, П. Григор'єв, Г. Закірова, Л. Калінін, Г. Клоков, А. Кривохижа, Ю. Кузьменко, Д. Ластівка, В. Михайлов, Х. Ніжинський, В. Петрик, М. Соболь, Ю. Кузьменко, Н. Уварова, Я. Чуперчук й інші.

Виникає парадокс ціла плеяда талановитих балетмейстерів на чолі з Павлом Вірським і, водночас, зовсім слабка науково-теоретична база, на якій ґрунтується балетмейстерська творчість, зокрема дослідження регіональних особливостей танцювального мистецтва.

Зоряним часом українського хореографічного мистецтва, що дало поштовх до розробки теорії, методики освіти, були 50-80-ті роки ХХ ст. Саме в цей час у видавництві «Мистецтво» за ініціативи заслуженої працівниці культури України Ю.О. Бєлякової було видано збірки танців як окремих колективів, так і танці локальних регіонів «Танці Поділля», «Танці Закарпаття», «Танці Полтавщини» та ін.

Поява збірки «Танці Полтавщини» стала можливою завдяки кропіткій творчій роботі колективу збирачів пісенно-танцювального фольклору наприкінці 60-х років ХХ ст. під керівництвом видатного полтавського хореографа, фольклориста, етнографа, педагога Н.М. Уварової. Саме за її ініціативи група однодумців, до якої увійшли її учні О.П. Бутко, П.П. Дядюра, А.Р. Пелюхня, Ю.В. Уткіна, В.Я. Уткіна та інші, їздили по селах Полтавського регіону, вивчали, записували та опрацьовували сценічні варіанти фольклорних танців, які потім увійшли у вигляді хореографічних постановок до репертуару різних танцювальних колективів області, та були високо оцінені на різних республіканських оглядах народної самодіяльності.

Усього Н. Уварова зібрала і сценічно оформила тринадцять народних танців. Серед найцікавіших фольклорних зразків можна виділити «Краснянську польку» (с. Красне), «Коша» (с. Суха Маячка), фольклорний танець «Василечки» (с. Василівка), «Зубок» (с. Чернечий Яр), обрядові танці «Сито» (с. Таранушичі) і «Кружало» (с. Перегонівка), сюжетні танцювальні композиції «Чорбівські підківки» (с. Чорбівка) і «Хрест виливанець» (с. Тарандинці) [6, 40]. Танцюють їх під народну мелодію і, на перший погляд, вони зовсім не складні для виконання (обмеженість лексики, помірний темп, чіткий ритм), але це поверхневе сприйняття затримка лише на один музичний такт зводить нанівець увесь малюнок танцю. Композиція кожного з танців досить проста, хоча надзвичайно оригінальна і потребує від виконавців неабиякої музичної культури. Музика у фольклорному танці здебільшого має сталу квадратуру і майже не варіюється. Танці масові, іноді з ведучим, зустрічаються елементи народних ігор, імітації рухів тварин та елементів трудового процесу, тому від уміння танцюриста перевтілюватися у той чи інший образ, наслідувати ті чи інші притаманні риси характеру, звички звірів, птахів залежить майстерність виконання. Лексика не складна, зрозуміла для розучування й виконання: звичайний танцювальний крок, змінні кроки, доріжки, бігунці, притупи, ковзанець, різноманітні присядки, тинки, елементи польки тощо.

Детальніше хотілося б зупинитися на деяких хореографічних постановках, адже завдяки ним можна не тільки навчати танцювальному мистецтву, але й прилучати до народних традицій. Так, у танці «Кружало» простежується один з елементів весільного обряду дарунок рушника коханому. Хлопці й дівчата виходять на сцену парами і заводять кружала: одне, друге, третє... Змінюється мереживо танцю, утворюються своєрідні півкола, кола. Дівчата пов'язують своїм коханим на руку рушники. Хлопці задоволені, хизуються дарунками. Але й дівчата мають точнісінько такі вишиванки, як у коханих, бо кожна вигаптувала по два рушники. Темп музики зростає. Виконавці танцюють, утворюючи велике коло, яке потім перетворюється в струмочок. Так само непомітно, як вийшли, танцюристи залишають сцену, поступово розриваючи кружала.

Старовинний танець пастушок «Коша», що широко побутує в степовій зоні України, схожий наявністю ігрового елементу з гуцульською сюжетною постановкою «Вівчар на полонині», але лексика вирізняється локальним колоритом і, щонайголовніше, показом виробничого процесу суто хореографічними засобами. У танцювальних рухах відтворюється процес плетіння «коші» та обмазування його глиною. Складається постановка з трьох основних частин: парубоцькі ігри, танцювальні сцени, пов'язані з плетінням «коші», та загальний танець. Характерна особливість наявність ведучого Тиміша. Сюжетний танець «Коша» був би цікавим доробком у дитячому хореографічному колективі, адже родзинкою цього танцю є відтворення парубочих ігор: спершу «битки», далі «довгої лози», потім хлопці міряються силою, хто дужчий. У процесі роботи над танцем дітям цікаво було б дізнатись, що коша загін для овець, який зазвичай виплітається з верболозу, а гирлига це палиця тощо.

Доречним у репертуарі як дорослого , так і дитячого колективу може стати танець «Сито», що зазвичай виконувався перед Новим роком. Один з його тематичних різновидів побутує на Прикарпатті й виконується у супроводі тр оїстих музик (скрипка, бубон, цимбали). Після щедрування хлопці й дівчата ходили по домівках з «молодицею» Маланкою (перевдягнений парубок). Серед ряджених був Дід, який водив Козу, та Циган, який водив ведмедя. Зайшовши до господаря, парубки виконували свої жартівливі ролі, а інші просили у господаря сала, масла, муки, пряжі, Маланці на одежину і, весело пританцьовуючи, співали обрядових пісень. Потім молодь збиралась у великій хаті і починала святкувати співати та танцювати. Одним з улюблених був танець «Сито», в якому дівчата, хизуючись перед парубками, показують, що вони не тільки вправно витинають закаблуками дрібушечки та вибиванці, але ще й гарні господині. Після «просіювання» муки, дівчата, імітуючи елементи процесу готування галушок і вареників, пригощають присутніх, утворюючи велике «сито». Усе це будується на елементарних комбінаціях бігунків, доріжок, змінних кроків, дрібушечок. У другій частині і притупи, вибиванці, крутки в парах тощо.

Для Полтавщини характерний такий сценічний жіночий костюм: довга біла льняна або шовкова сорочка, яка зібрана трохи нижче ліктя або ліхтариком. Вишивка на рукавах, подолі, комірці крупною полтавською вишивкою. Зверху сорочки полтавська джерга (вид плахти) синього, темно-синього, темновишневого або чорного кольору. З-під плахти на 5-6 см виглядає вишитий низ сорочки. На плахту одягається фартух кольору корсетки. Вона пов'язується полтавським рушником або вузькою кольоровою шерстяною крайкою (поясом), що зав'язується ззаду або на боці. Два кінці її спускаються донизу. Може бути спідничка блакитного або червоного кольору з шовкової тканини, а під неї одягається ще одна спідничка з білого шовкового полотна з блакитною вишивкою на подолі. Знизу підтичка з невеликим розрізом справа або зліва. На спідничку одягається трохи світліший крепдешиновий фартух з полтавською вишивкою внизу. На шиї кілька разків намиста. На ногах чобітки з каблуками. На голові може бути вінок зі сплетених стрічок, із штучних польових квітів, або блакитна стрічка, два кінці якої спускаються на плечі. Якщо вдягається вінок, то до нього кріпляться 15-18 різнокольорових стрічок.

Чоловічий сценічний костюм складається з білої льняної чи шовкової сорочки, вишитої полтавським узором на рукавах, комірці та манишці, шаровар темно-зеленого, синього або вишневого кольору, зібраних очкурем на поясі та побіля кісточок, або широкі полотняні штани, широкого червоного поясу, що обкручується кілька разів на талії та заправляється збоку. На ногах темнокоричневі, чорні, червоні чоботи або білі м'які туфлі. У танці «Рогоза» на ногах і у дівчат, і у парубків взуті личаки [7]. Вони хизуються черевичками з рогози та панчішками з осоки, примовляючи такі слова: Черевички з рогожі, Не бояться морозу, А панчішки з осоки, Щоб любили козаки.

К. Василенко стверджує, що робота над фольклорним танцем повинна вестись за такими напрямами: дослідження та уточнення лексичної основи, збагачення лексики на ґрунті традиційної; збереження та збагачення композиційного зерна; розширення музичної палітри, аранжування та створення нового варіанту музичного супроводу на основі традиційної мелодії; підвищення ролі акторської майстерності; розширення образно-тематичних кордонів, стилізація танцю.

Нині на Полтавщині є танцювальні колективи, які підтримують тенденції, започатковані В. Верховинцем. Репертуар заслуженого ансамблю пісні і танцю «Лтава» імені В. Міщенка (художня керівниця О. Евстігнєєва) збагачений такими постановками заслуженого артиста України В.Ф. Тулаєва: «Василечки», «Підківочки» за мотивами «Чорбівських підківок» Н. Уварової, «Санжарівка» та «Лохвицькі викрутаси» на фольклорному матеріалі відповідно Санжарського та Лохвицького району, «Ткачики».

У доробку українського народного хору «Калина» (художній керівник заслужений працівник культури, заслужений діяч мистецтв України, професор Г. Левченко) при Полтавському державному педагогічному університеті імені В.Г. Короленка є танець «Кружало» у постановці заслуженого артиста України В.Ф. Тулаєва, «Рогоза» у постановці Л.М. Сокіл, «Грабарівська полька», створена на лексичному матеріалі Пирятинського району, «Чорбівські підківки».

народний танець фольклор сценічний

Література

1. Василенко К.Ю. Українські народні танці для дітей. Київ: Музична Україна, 1985. 80 с.

2. Василенко К.Ю. Український танець: підруч. Київ: ІПК ПК, 1997. 282 с.

3. Верховинець В.М. Теорія українського народного танка. 4-е вид. Київ: Муз. Україна, 1968. 144 с.

4. Кирчів Р.Ф. Із фольклорних регіонів України: Нариси і статті / НАН України. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2002. 350 с.

5. Ніколаєва Т.О. Історія українського костюма. Київ: Либідь, 1996. 176с.

6. Піснями й танцями уславлена Полтава / За ред. П.Я. Михайлика. Вид. 2-е, випр. і доп. Полтава: Видання Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, 2005. 76 с.

7. Танці Полтавщини. Репертуарний збірник. Київ: Мистецтво, 1969. 102с.

Размещено на Allbest.ru