Церковна музика як спосіб засвоєння і відображення духовної культури Русі - України: мистецтвознавчо-культурологічні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Церковна музика як спосіб засвоєння і відображення духовної культури Русі - України: мистецтвознавчо-культурологічні аспекти

Сапожнік Ольга, кандидат педагогічних наук, доцент, доцент Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

Одним із найважливіших чинників духовно-культурного самоусвідомлення для українського суспільства є належність більшості його громадян до православної традиції. Православ'я впродовж тисячолітнього існування виступало релігійним стрижнем становлення етнонаціональної ідентичності українців, їх духовної культури. Духовність і благочестя притаманні усім християнським церквам, проте в українській православній практиці виокремлено кілька показових сегментів, серед яких: «сердечна молитва», шанування ікон, святість преподобних отців, таїнства, церковний Устав, церковний календар. Більша частина православного благочестя визначається обрядовістю, де характерним є «христоцентризм» (обряди освячення, молебні та поховальні обряди).

У мистецтвознавстві проблема церковної музики як феномену націєгенезу методологічно потребує концептуального осмислення в категоріях духовної культури та культурної ідентичності. Це стає можливим в межах розгляду художньої специфіки жанру, її обумовленості впливами візантійської та західноєвропейської культур, а також накопиченням вітчизняного досвіду сакральної музичної культури, який репрезентує особливості православної духовності. Феномен церковної музики сьогодні варто розглядати не лише як певний жанр в музичному мистецтві, а й як специфічний спосіб духовного освоєння і емоційно -образного відображення релігійної картини світу, що породжує своєрідні етноментальні й загальнонаціональні принципи художнього мислення та культурної ідентифікації.

За допомогою церковних піснеспівів, українська музична культура стала уособленням релігійно-естетичних ідеалів та ментально -світоглядних установок східного християнства, що вплинуло на процеси національної ідентифікації та наклало характерний відбиток на етнонаціональну ментальність і духовну культуру Русі-України упродовж віків.

Перша половина XIX століття - особливий час для української музики, час становлення національного стилю в музиці, пошук національної ідентичності. Це відбувається як на практичному, так і на теоретичному рівнях у всіх сферах музичного мистецтва. Певною мірою це було підготовлено розвитком історичної думки та археологічних відкриттів, але, безсумнівно, було також частиною загального потужного історичного процесу. Серед численних нововведень цього часу і становлення української музичної медієвістики, або «Літургійного музикознавства», це перший етап розвитку науки про церковний спів, представлений іменами Київського митрополита Є. Болховітінова, архімандрита М. Горбачевського, І. Сахарова, В. Ундольського, М. Горчакова, М. Григор'єва, Ф. Львова та А. Львова, В. Стасова, В. Одоєвського та інших. В роботах цих дослідників були сформовані основні напрями цер ковного співу з наукової точки зору, сформульовано його головні проблеми і практичні завдання, які є актуальними і до наших днів.

Упродовж усього XIX століття православна церковна музика в Україні мала величезний вплив на всю її духовно-музичну культуру. Класики партесного співу і основоположники нового жанру «хоровий концерт» Б. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, на основі київських наспівів створили потужний пласт церковної хорової музики, неперевершеної за своєю красою, що базувалась на мелодійності та релігійній емоційності, давала посил до розуму і серця. Композитори західної України Б. Вахнянин, М. Вербицький, В. Матюк, Д. Січинський, С. Людкевич, Г. Музическу (Музиченко) черпали натхнення з творчості класиків, мали їх за зразок у написанні власних богослужбових музичних доробків, що використовувались у духовних семінаріях.

Поряд з літургійними піснеспівами сформувався й активно впроваджувався в український побут національний церковно-музичний стиль - церковні пісні (їх називали кантами і псальмами), осередками розквіту яких були православні семінарії, приходські школи, монастирі. Мелодії цих церковних пісень побудовані на ладоінтонаціях та метроритміці українського фольклору. Жанр «церковна пісня» був репрезентований на православному богослужінні також, оскільки був за музичними характеристиками доступним для виконання усіма прихожанами, особливо колядки і щедрівки. Як правило, церковний кант чи псальма виконувались церковним хором або разом з усією громадою перед Євхаристією (Причастям).

Церковні хорові твори та церковні пісні писали також композитори -священники: Архангельський, М. Вербицький, І. Воробкевич, І. Лаврінський, В. Матюк, ієром. Нафанаїл, Г. Ломакін, О. Нижанківський, П. Турчанінов, Феофанівський, Сластіон, церковні багатоголосні композиції були опубліковані у збірках шкільних співаників (серед авторів: М. Гайворонський, Й. Кишакевич, Ф. Колесса, С. Людкевич, Д. Січинський та інші), хорових творів для однорідних та мішаних хорів (М. Леонтович, С. Людкевич, К. Стеценко, М. Тележинський), - тобто церковна музика звучала в школах, позашкільних мистецьких закладах, в побуті. Чимало творів найвищої музичної проби дійшли до сучасності як «твори невідомого автора», або просто за прізвищем чи священичим чином: іером. Нафанаїл, ієром. Прохор, а то і просто іменем: Сарті, Слонов, Новохатський та ін. На початку XX століття українська православна музика переживала сплеск національного духу, що представлено у творчості таких композиторів, як: А. Гнатишин, Г. Давидовський, Г. Китастий, П. Козицький, О. Кошиць, М. Леонтович, І. Трухлий, К. Стеценко, Я. Яциневич та інші.

Становлення української державності передбачало, зокрема, її самоідентифікацію на засадах православної віри, що вимагало нової генерації священнослужителів - добре освічених, енергійних та всебічно підготовлених до виконання пасторських обов'язків. У культовому відношенні українське православ'я запровадило обов'язкові літургійні правила й, подібно до польської, чеської та інших церков, націоналізувалося. Останнє означало додаткове вшанування власних, зокрема місцевих святих, піднесення культу регіональних реліквій та ікон, використання автохтонного протохристиянського фольклору, яке наповнювало живим змістом повсякденну релігійну свідомість. Реформування православної церкви, на відміну від «старообрядництва», зумовило появу поборників гуманістичних світоглядних цінностей в синтезі релігії, філософії, мистецтва (Петро Могила, Лазар Баранович, Іоан Максимович, Йоаникій Галятовський, Феофан Прокопович, Данило Туптало (Дмитро Ростовський та ін.). Музика була обов'язковою частиною духовної освіти і храмової дії як «синтезу мистецтв» (о. Павло Флоренський).

Основоположником церковної православної музики XX століття слід вважати Кирила Стеценка, який у повному обсязі написав богослужбові піснеспіви для Служби Божої, зокрема: «Всенічна», дві «Літургії», «Панахиду», гармонізував канти, колядки, щедрівки, мав тонке відчуття національного духу в творчості. Після заборони Царським урядом української православної церкви (УАПЦ) у 30 -х роках XX століття, церковний спів був представлений більшою мірою в усному переданні (канти, колядки, щедрівки), а також українською діаспорою аж до проголошення незалежності України [1, 9].

Пореформений період розвитку України (до 1917 р.) характеризувався передусім бурхливим зростанням економіки. Завдяки новим європейським технологіям вона перетворилася на один із найбільш економічно розвинутих регіонів Російської імперії і Європи. Посилилась роль інтелігенції, її діяльність в напрямі здійснення національного відродження, піднесення національної самосвідомості мас, їх політичної активності. Її активність значною мірою сприяла широкому розвитку української духовної культури, вражаючі здобутки якої дозволяють говорити про XIX століття як про класичну добу в розвитку української ідентичності.

На початку XX століття після Першої світової війни почала утверджуватись ідея розриву з Росією, зокрема церковної самостійності, виникали національні релігійні осередки з ідеєю автокефалії української православної віри, українізації церкви, що реалізувалось у рішенні Всеукраїнської Церковної Ради 1921 року про створення УАПЦ (української автокефальної православної церкви). Згідно з тогочасними віяннями, українська церква займала демократичні позиції в питанні самоврядування, виборності єпископату, парафіяльних священників, автокефальності у керівництві парафіями мирян і настоятелів (церковна десятка). Швидкий злет авторитету української православної церкви пояснюється в ці часи її підтримкою серед міського духовенства і простих парафіян, православної діаспори.

Серед нововведень того часу - церковний спів українською мовою замість церковнослов'янської, відхід від консерватизму в зовнішньому вигляді церковнослужителів, дозволі на одруження, функціонування церковно-приходських шкіл з українською мовою навчання для усіх верств населення. Тому радянська влада наклала непосильні податки на українську православну церкву, обмежила діяльність духовенства, закрила приходські школи; звинувативши у націоналізмі, заарештувала митрополита В. Липківського та розпустила Всеукраїнську Церковну Раду. Проіснувавши ще кілька років, УАПЦ перейшла у підпілля [8, 45].

Варто зазначити, що історико-культурний аналіз православного церковного співу України XIX-XX століть дає підстави для подальшого дослідження впливу церковно-музичної практики на становлення культурної ідентичності нації. Церковний спів як феномен української духовної культури потребує його збереження як важливої складової процесу культурної та релігійної ідентифікації в сучасних православних церквах України.

Православна Церква приймає будь-яке вчення про благодать, яке не обмежує чи пригнічує людську свободу, «добру волю», зокрема й у творчості. Якщо ми прагнемо досягти повноти синергійного спілкування з Господом, то повинні не лише уповати на Божу поміч, але й зробити свій духовний внесок шляхом душевного зусилля і доброчинного напруження, кенозису, саможертовності, «приреченості» себе на Добро. За допомогою церковних піснеспівів українська музична культура стала уособленням релігійно-естетичних ідеалів та ментально-світоглядних установок східного християнства, що вплинуло на процеси національної ідентифікації й наклало характерний відбиток на етнонаціональну ментальність та духовну культуру Русі-України упродовж віків.

Наукова розвідка дозволила виокремити історико-культурний сенс і зміст православної церковної музики як феномена, що уособлює тип мислення та почування православної людини й надає уявлення щодо її світогляду. Феномен церковної музики розкрито і як специфічний спосіб духовного засвоєння та емоційно-образного відображення світогляду, що породжує етнонаціональний тип художнього мислення і культурної самоідентифікації людини.

церковний пісня православний музика

Література

1. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці. Київ; Львів: Друк. «С. В. Кульженко» в Києві, 1912. 248 с.

2. Качмар М.І. Структурна організація піснеспівів церковної монодії на основі порівняльного аналізу візантійської, словяно-руської та київської нотацій: дис. ... канд. мист.: 17.00.03 «Муз. мист-во». Львів, 2015. 222 с.

3. Корній Л. Еволюція музичної виразності православного співу української традиції у зв'язку зі змінами нотного письма. Музична україністика - сучасний вимір: зб. наук. ст. на пошану Богдани Фільц. Київ : ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2010. С. 252-255.

4. Личковах В. Українські святості. Сакральні сигнатури мистецтва. Філософські діалоги. 2010. Київ, 2010. Вип. 4. Ч. 1: Філософсько-антропологічні читання: творча спадщина В.І. Шинкарука та сьогодення. С. 146-150.

Размещено на Allbest.ru