Діалектика драматичної вистави через призму режисерської традиції (на матеріалах діяльності творчих лідерів Одеського муздрамтеатру Ш.В. Василька)

Котилевич Неллі Казимирівна,

студентка ІІ курсу магістратури, група МРМ-17, спеціальність 026 «Сценічне мистецтво» ІСМ НАКККіМ

м. Київ

Однією з найбільш давніх форм сценічного мистецтва є драматична вистава, яка є прерогативою драматичного театру. В свою чергу, драматичний театр є видом театрального мистецтва, на ряду з ним існують і інші види театрів - оперний, балетний, ляльковий тощо. Основною відмінністю драматичного, від інших форм театральної діяльності є те, що, вистава в такому театрі має за основу певний літературний твір - драму або певний сценарій, що передбачає імпровізацію.

Основним виражальним засобом актора драматичного театру є мова, і поряд з нею - визначені сценарієм фізичні дії. Саме цим драматична вистава яскраво відрізняється від опери, де основний виражальний засіб музика та пісня, а також від балету, де зміст вистави виражається через танець чи хореографічну постановку.

Проте, варто зазначити, що сучасний драматичний театр є своєрідним синтезом різних напрямів та жанрів театрального мистецтва, оскільки він може включати в себе як повноправні елементи і вокал, і танець, і пантоміму. Драматична вистава є основним видом творчої діяльності режисерів драматичних, музично-драматичних та інших синтезованих форм театрального мистецтва.

Побудова діалектики драматичної вистави вимагає від режисера новаторських підходів, оскільки кожен театральний глядач прагне побачити на сцені добре знайомий твір в новій, цікавій інтерпретації, знайти в ньому новий для себе сенс, зрозуміти характер дійових осіб по новому, осмислити їх вчинки з іншого нетипового ракурсу. Попри те, що жанр драматичної вистави потребує відповідного сюжету, колізії, де дійові особи є носіями певних характерів, вчинків, де відбувається напружена внутрішня боротьба, він дає змогу розповісти реальну побутову історію. Це робить виставу зрозумілою і переконливою, а можливо й алегоричною, притчовою, і тому дуже цікавою для глядача. Дія у такій виставі може розвиватися не так стрімко, але потребує логіки сценічного дійства. Попри це, важливо, щоб драматична вистава захоплювала глядача, а як відомо, запорукою цього є дві найважливіші речі - режисерська майстерність і акторська гра. Оскільки тоді коли сценарій продумано і відпрацьовано до дрібниць, а актори глибоко розуміють зміст того, що вони роблять і говорять, і переконані в необхідності саме про це і саме так говорити і прагнуть максимально розкрити зміст вистави, вона буде зрозумілою і цікавою для глядача.

Важливу роль грає і продюсерська діяльність як складова успіху всієї вистави. Доволі часто ця роль збігається з роллю «Режисер».

На театральній мапі України Одеський академічний музично - драматичний театр ім. В. Василька займає своє індивідуальне місце та відрізняється цікавою історією. Одеський український театр працює в історичній будівлі, що є пам'ятником архітектури початку XX століття, однією із знаменитих пам'яток культурного життя міста, відомої як Театр Сибірякова. Після пожеж будівля була перебудована, і в 1925 році в ній відкрився постійно діючий, стаціонарний український театр - державна драма.

З першого ж спектаклю «Палії» по п'єсі А. Луначарського (тодішнього наркома освіти країни) Одеська українська Держдрама заявила про себе як про колектив-першовідкривач нових імен, нових тем, нових героїв. Очолив художнє керівництво театром Марко Степанович Терещенко. На постановку першого спектаклю «Палії» запросили відомого режисера, послідовника Всеволода Мейєрхольда, - Бориса Глаголіна. Глаголін любив епатувати публіку. Одеському глядачеві він «викотив» на сцену справжній автомобіль. Задовго до дня прем'єри одесити частенько бачили цей «реквізит» на вулицях міста: машини тоді були рідкістю, режисер їздив на цьому чудові техніки в театр. Глаголін частенько зупинявся посеред вулиці і починав «лагодити» машину, заглядаючи в мотор. Цікаві зупинялися, підходили до дивиною і тут же дізнавалися, що сьомого листопада на прем'єрі в театрі можна і не таке побачити. У новому сезоні глядачів теж чекала «чудасія». Це дуже яскравий приклад поєднання режисерського і продюсерського таланту.

Другий сезон Одеської української Держдрами почався виставою «За двома зайцями», у постановці Василя Василька, який раніше працював з корифеями українського професійного театру

М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Заньковецької, Панасом Саксаганським, далі був актором і режисером у театрі Леся Курбаса. В. Василька і В. Ярошенко написали інсценізацію класичної п'єси М. Старицького, значно осучаснили комедію. У порівнянні з першоджерелом у виставі з'явилися нові персонажі: інвалід-шарманщик, комсомольці, спекулянти. У фіналі вистави викритий Свирид Голохвастов тікав у зал, в публіку, після чого актори виходили на авансцену, звертаючись до глядачів: «Він утік! Держи його! Ось він! Он там! У партері! У ложі! Тримайте! Він ще тут!». Глядач був у захваті від гри акторів, від постановки в цілому.

Глядачі, широка театральна громадськість, театральні критики називали театр Одеської української драми «тричі піонером» за оригінальний, сміливий репертуар, новаторство сценічних виражальних засобів і, найголовніше, за талановитий акторський ансамбль.

Репертуар театру завжди відзначався широтою і різноманітністю жанрів. На сцені театру в перші роки діяльності народжувалася нова українська драматургія: п'єси І. Микитенка (першого завідувача

літературною частиною Одеської української Держдрами), М. Куліша, Я. Мамонтова, І. Дніпровського, О. Корнійчука та інших нині відомих драматургів України. На сцені театру йшли не тільки постановки за творами українських класиків, за п'єсами письменників і драматургів світового масштабу: Брехта, Шолом-Алейхема, Міцкевича, Пушкіна, Гоголя, Франка, Лесі Українки, Шекспіра.

Окрім основної сцени, в театрі діють два експериментальні сценічні майданчики, для яких складено свій особливий репертуар: «Глядач на сцені» і «Сцена 38».

Загалом, нині в Україні діє понад 130 професійних театрів, серед яких національні, драматичні, музично-драматичні театри, театри драми і комедії, юного глядача, ляльок та театри-студії.

У конкуренції з іншими видовищами - а межа XX і XXI століть вперше за всю історію людства так широко оперує саме зоровими, а не вербальними образами, - театру варто відшукати свою естетичну нішу. Бо він ніколи не виграє боротьбу за глядача ні у грандіозних спортивних матчів, ні у галасливої велелюдності естрадних шоу, ні у технічних трюків кінематографа. Зате театр має унікальну і неперевершену зброю - безпосередній енергетично-смисловий обмін між індивідуумом у залі і особою на сцені.

В зв'язку з усім вищезазначеним, можна констатувати, що дослідження діалектики драматичної вистави спираючись на творчий доробок лідерів Одеського академічного музично-драматичного театру імені В. Василько є цікавим та актуальним.

Таким чином, репертуар театру завжди відрізнявся широтою і різноманітністю жанрів. На сцені театру в перші роки діяльності народжувалася нова українська драматургія: п'єси І. Микитенко (першого завідувача літературною частиною Одеської української Держдрами), М. Куліша, Я. Мамонтова, І. Дніпровського, О. Корнійчука та інших нині відомих драматургів України. На сцені театру йшли не тільки постановки за творами українських класиків, за п'єсами письменників і драматургів світового масштабу: Брехта, Шолом-Алейхема, Міцкевича, Пушкіна, Гоголя, Франка, Лесі Українки, Шекспіра.

Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька продовжує традиції своїх попередників-корифеїв, творчо їх розвиває. Сучасність театру добре проглядається в його репертуарі: від української класики (наприклад, «Запорожець за Дунаєм», «Сватання на Гончарівці») до експериментальних постановок режисерів «нової хвилі» українського театру. Театр запрошує до співпраці цікавих режисерів України та СНД - таких, як Алессіо Бергамо (Італія), Гедрюс Мацкявічюс (м. Москва), Дмитро Богомазов (м. Київ), Юрій Одинокий (м. Київ), Владислав Троїцький (м. Київ), Лариса Венедиктова (м. Київ), Микита Гріншпун (м. Москва), Андрій Бакіров (м. Чернігів). Крім основної сцени, працюють експериментальні сценічні майданчики, для яких складено свій репертуар: «Глядач на сцені» і «Сцена 38».

На прикладі Одеського українського музично-драматичного театру ім. Васілька ми можемо побачити, що театральна драма залишається і в наші дні актуальної. І це в основному залежить від новаторства в роботі режисерів, яке нагороджується відгуком глядача на заклик і розумінням та переживанням того, що відбувається на сцені. Це і є запорука успіху!

Размещено на Allbest.ru