Феномен української вокальної школи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен української вокальної школи

Антонюк Валентина Геніївна,

доктор культурології, професор, завідувач кафедри камерного співу Національної музичної академії України ІМЄНІ П.I. Чaйковського, нaроднa aртисткa Укроти, член Національних творчих спілок письменників, театральних діячів України та Всеукраїнської музичної спілки

Уявлення про національну вокальну школу як суб'єкт культуротворчості загальнолюдських, планетарних цінностей суспільства постулює уявлення про геополітичний масштаб її міжетнічної дійсності у якості об'єкта й мета-культурного феномена, адже в ній акумульовано образ самої України, об'єктивований у вокальному фонопросторі. Ідеться про аналогії творення національного іміджу вітчизняного ментального образу у свідомості виробників етнокультурних цінностей різних етносів та рівнів професійних осягань. Тому особливої значущості набуває простеження передумов становлення феноменологічного змісту національної вокальної культури, що кристалізується в культурологічних аспектах інформаційного поля міжфахового тезаурусу, об'єднаного образом (ейдосом - від гр. eidos) вокальності у творчості тих, хто творить вокальну музику: композиторів, диригентів, співаків, педагогів, концертмейстерів, критиків-науковців і репортерів мас-медіа, нарешті, - слухачів, у безпосередньому контакті з якими відбувається або ні остаточне творення живого вокального мистецтва. Керуємося принципами етимологічної та семантичної розробки опублікованих нами тематичних матеріалів і з'ясовуємо головні фактори причетності й системотворчої місії української вокальної школи до інформаційного фонопростору світової культури [1-2].

Феноменологічний зміст національної культури є одним із пріоритетних предметів вивчення різних галузей наукового знання. Будучи, за академічним визначенням, втіленням діалектичної єдності перервного й неперервного, феноменологія культури генерує найголовніший закон її розвитку: спадковість. Апологети історії української нації вважають, що її феномен «...полягає не тільки в тому, що вона у своєму розвитку пройшла всі етапи, притаманні “нормальним” культурам державних народів, структуруючись, мала відносну повноту своєї структури й інваріантні шляхи розвитку, але і в тому, що в її . аурі постали й ствердилися новий образ України, національний ідеал і символи визволення» [498, с. 40]. Феноменологічна парадигма української вокальної школи обумовлена логікою спадковості у системі передачі ментальних накопичень і культурного досвіду. Її генезу складають: історичні та етнокультурні витоки українського вокального мистецтва та формування духовно розвинених особистостей у класичний і докласичний періоди його розвитку; кристалізація ментального досвіду в артефактах національної культури української вокальної діаспори; форми самореалізації видатних українських співаків у тоталітарний, посттоталітарний періоди та в нову добу суверенної України; нарешті, - сучасні виклики, зумовлені трагічними подіями війни. Рефлексії сучасної парадигми української вокальної школи у світ її творців, наразі розкиданих по всьому світу, складають сумну реальність у колі сучасних явищ національної культури, оскільки сприяють її інтеґрації (як відомо, інтеґрує не сама культура, а її носії).

Вокальне мистецтво у своєму розвитку використовує здобутки багатьох художньо- стильових систем, і його національна своєрідність іще не є стилем. Тому важливо простежити закономірності функціонування знакових носіїв традицій української вокальної школи, серед яких домінантну роль відіграє мова, як один із стійких фрагментів культури, і водночас - національно специфічна форма прояву її універсальної функції. Підкреслюючи важливість культурологічного підходу до вивчення творчості українських художніх індивідуумів, іще Дм. Чижевський окреслював напрям подальших досліджень та критеріїв типізації української культуро-творчості. Філософ переконливо довів, що українській ментальності притаманна абсолютизація позасвідомого чинника та обрав постать Г. Сковороди втіленням символічних традицій в українській «філософії серця», інтерпретованій ним як сукупність сенсів трансцедентальної реальності. У цьому ж колі - феноменологічні студії Б.-І. Антонича щодо домінуючої ролі мови у творенні нових художніх явищ яскравими особистостями; архетипізація мистецьких постатей і теорія множинності «артистичної» ідеї - у зрівнянні зі шкодою від фетишизації таких абстрактних термінів «поступ» і «напрям» і знову - Д. Чижевського - про відповідність «великих стилів» певним культурно-історичним епохам [2-4]. Сказане стосується проблематики художньої мови творчості, де поєднані феномени манери, жанру, стилю і виконавства, національно-образний зміст якого найадекватніше передається за допомогою мистецьких моделей етнічної реальності та сприйняттям її у полікультурному середовищі універсаму, як і здійснені нами доведення феноменології розрізнених явищ мовно-вокальної культури, уніфіковані в цілісну етнічну константу: «українська вокальна школа».

У середовищі етнічної культури проявляється й функціонує за типом діалогу, асиміляції чи пригноблення феномен міжкультурних взаємин. У першому випадку спостерігаємо виникнення метакультурних універсалій; у другому - способи перетворення загальнолюдських цінностей у національні стереотипи, наслідком чого є посилення діалогічності трансформованих у такий спосіб етнокультур. Третій тип стосунків різних культур унаочнює історичну сферу національних змагань, кінцевою метою яких є інтеграція однієї етнокультури - в імперське лоно іншої, а водночас - ліквідація історичної пам'яті, національної ідентичності та національного ідеалу. Взаємним контактам, як і взаємозбагаченню культур, а також - процесам асиміляції, транс- та акультурації сприяє або ні сукупність об'єктивних факторів: геополітичного, історичного, та технологічного характеру. Під їхнім впливом відбувається розмивання етнокультурних кордонів та взаємна дифузія національних культур. Проблема ж взаємного збагачення культур постає теоретичною домінантою виявлення міри відкритості різних галузей етнічної культури для чужорідних запозичень та водночас - до самоінтеґрації. Дана позиція вносить корективи у систему пріоритетів європейської ієрархії національних вокальних шкіл щодо ролі й місця української, до якої зараз прикуто увагу всього світу.

У ході історичної еволюції етногенези, в міру утворення етносів, сформувалися два типи спілкування: 1) за принципом внутрішньо-етнічної спадкоємності; та 2) за принципом міжетнічних культурних взаємин. Результатом моноетнічних утворень стали (при збереженні регіональної полістильності) загальнослов'янські культурно-мистецькі канони творчості (наприклад, загальноєвропейська академічна манера сольного співу), що відрізняються від далеких за етногенезом регіонів (наприклад, вокальна культура східно- та західноєвропейського Середньовіччя тощо). У масиві знакових систем вокальної культури особливу роль грає мовна діяльність, що, будучи одним із стійких феноменів культури, є специфічно національною формою прояву її універсальної функції, існування якої виходить із тези про національну форму загальнолюдської культури. Свідомий підхід до осягання художнього світу своїх і чужих національних образів, зосереджених у вокальних творах, інтерпретованих співаками, передбачає проникнення в способи існування смислів, що традиційно функціонують у тій чи іншій локальній культурі, та, зорганізовані у художньо- музичному тексті, носять антропогенний характер. Будучи сутністю певної сукупності паралінгвістичних немовних знакових систем, що передаються у своїх універсальних проявах генетичним кодом, вона (локальна культура) становить один із рудиментів давнього стану етнокультурних мовно-вокальних універсалій, що розвиваються.

Нині відбувається процес оновлення традицій української вокальної школи як культурологічної системи, у лоні якої взаємодіють етномитецтвознавчі феномени, диференційовані на художні й прикладні, універсальні й питомо-етнічні; традиційні й новаторські, сукупність яких формує цілісний етнохудожній образ нашої національної вокальної культури.

Це засвідчує системотворчий вплив зарубіжних форм гастрольної діяльності наших співвітчизників на розвиток світової вокальної культури. Наяву - етномистецтвознавче поєднання вертикальної та горизонтальної спадкоємностей, які засвідчують унікальну просторово-часову ретроспективу історичних традицій художнього досвіду української вокальної школи.

Уособлюючи етноінтеґративні процеси, носії української вокальної культури в еміграції залишаються етнофорами, а їхня творчість - специфічною формою реалізації культурної системи ріднизни, що «працює» в якості культурної цитати у чужоземному контексті. На це вказують і етнолінгвістичні проблеми, пов'язані з вимогами до виконання вокальних творів неодмінно мовами оригіналу, і специфічні форми реалізації ментальних рефлексій наших співців, і пасіонарні вияви носіїв унікальної національної харизми українських співаків, відірваних від рідної землі. Розпрощавшись з Україною в різні роки суспільно-політичних і воєнних подій, українські співаки асимілювали в етнокультурному просторі, та назавжди залишалися представниками української вокальної традиції, пам'ятаючи і пропагуючи рідну пісенність і мову, звичаї і культуру, стаючи знаками-символами та доєднуючись до високості художньої архетипізації.

Усе сказане вище дає підстави стверджувати: феномен української вокальної школи акумулює в собі відкриту етнонаціональну систему культуротворення, в якій зосереджено традиційні й сучасні проблеми її величного поступу та світової слави.

Література

українська вокальна школа

1. Антонюк В. Г. Українська вокальна школа: етнокультурологічний аспект: монографія: 2-ге вид. / КНУКіМ. Київ : Українська ідея, 2001. 144 с.

2. Antonyuk V., Artiukhova L., Kalashnyk M., Matiushenko-Matviichuk V., Shesterenko I. «Ten soliloquies to poems by Japanese poets...» by Valeriy Antonyuk in the context of ethno -cultural dialog // Amazonia Investiga. 2023. Vol. 12, Iss. 66. P. 64-73. DOI: https://doi.org/10.34069/AI/2023.66.06.7.

3. Антонич Б.-І. Національне мистецтво: Спроба ідеалістичної системи мистецтва / ред.-упоряд. М. Москаленко. Київ : Дніпро, 1998. С. 467-476.

4. Чижевський Д. Філософія і національність. Основа. 1994. № 26 (4).

5. Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. Нью-Йорк, 1956.

Размещено на Allbest.ru