Презентація автентичної народномузичної традиції у сценічних умовах: фольклор чи "фейклор"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський Національний університет культури і мистецтв

Презентація автентичної народномузичної традиції у сценічних умовах: фольклор чи «фейклор»

Сінельніков Іван Григорович, доцент, заслужений працівник культури України Сінельнікова Валентина Володимирівна, доцент, кандидат історичних наук

м. Київ

Ще донедавна у жителів міста уявлення про аутентичний фольклор, його жанри, структуру, регіональні особливості звучання здебільшого були аморфними, у спеціалістів з фольклору така неповага до цього глибинного прошарку традиційної української культури викликала серйозну стурбованість і неспокій. Сьогодні в українському суспільстві загалом і у молодіжному міському середовищі зокрема спостерігаємо сплеск зацікавленості фольклорними формами творчості. Неабияку роль у цьому відіграли фольклорні і народнопісенні фестивалі, які здебільшого відбуваються в містах (зокрема, проєкти О. Скрипки «Країна мрій», «Українські вечорниці» та ін.), а також активне звернення в останні роки до народнопісенного джерела відомих українських рок- та поп-гуртів і виконавців («ДахаБраха», «Тартак», «ВВ», «Тарута», Тарас Чубай, Джамала, Катя Чілі, Yuko, GoA, The Doox, Onuka, «Астарта», Андрій Хаят, «Казка», FolkyFanki та ін.), творчість яких є свідченням певної «моди» на використання фольклорних тембрів і тем (вокальних, інструментальних) в сучасному музичному просторі України.

Сплеск зацікавленості фольклорними формами творчості має своїм наслідком зростання чисельності фольклорних ансамблів (дитячих, дорослих). В сучасній етномузикології термін «Фольклорний ансамбль» має кілька тлумачень: по-перше, у традиційній народній культурі - це усталена група виконавців народних творів, пов'язаних з народними обрядами та святами; по-друге - форма сучасного аматорства, в якому відтворюються традиційні народні пісні, танці, інструментальна музика переважно в сценічних умовах (різновид сучасного фольклоризму) [3]. Музикознавці визначають кілька типів фольклорних ансамблів: автентичні, або так звані етнографічні ансамблі, для яких характерна локальна, локально-регіональна традиція, діалектна форма виконавства, що пов'язана з народним побутовим музикуванням; експериментальні фольклорні ансамблі, які переслідують мету відродження і освоєння жанрів традиційного фольклору в недостеменному (неаутентичному) середовищі, але з установкою на відтворення справжніх діалектних стилів фольклору; та стилізовані фольклорні ансамблі, репертуар яких заснований на обробках творів фольклору самодіяльними і професіональними виконавцями з відповідною трансформацією та над діалектною формою відтворення й переосмислення художніх прототипів і фольклорної традиції.

На жаль, слід констатувати, що ще й досі учасники та керівники другого і третього типів фольклористичних колективів існують на суцільному ентузіазмі і проводять велику дослідницьку роботу по вивченню фольклору шляхом, який їм підказує інтуїція. Ці пошуки власного стилю, звуковидобування, репертуару, сценічного образу і т. ін. не завжди йдуть на користь збереження традиції. Неодноразово спостерігали, як на фольклорних фестивалях люди з магнітофонами, один поперед одним, намагаються «вирвати» підчас концертів від автентичних виконавців або і вторинних колективів їхній репертуар, щоб потім використати його у власній роботі. Відразу постає питання: а чи не хибний такий шлях у роботі із фольклорними колективами? Чи не почнемо ми плодити близнюків, які різнитимуться лише складом та назвами колективів?

Цю тенденцію яскраво коментує відомий фольклорист І. Земцовський (надаємо цитату в авторському перекладі з російської мови): «Фольклор на сцені, ерзац-фольклорні молодіжні ансамблі - свого роду фольклорні «комікси» і т. ін., магнітофонні «висмикування» із випадкових поїздок по селах знову ж таки випадкових інтонацій (а точніше, не інтонацій, а музичних тем для обробки!), поспішні перегортання фольклорних публікацій... і т. ін. - весь цей явно прискорений метод передачі традиції, все це беззмістовне випинання то одного, то другого в безмежній фольклорній традиції, що спотворює її власний рух, власний історичний хід, все це якщо не має привести до чогось визначеного, то в решті решт чимось змінитися. Сьогодні ми є присутніми і беремо участь в такій історичній зміні - зміні хаотичного фольклоризму на фольклоризм серйозний» [5, с. 7].

Одним із перших колективів - представників українського «серйозного» фольклоризму, який став на стежку дослідницько- пропагандистської роботи, є фольклорний гурт «Древо» (м. Київ, керівник - Є. Єфремов). Вже 40 років цей легендарний колектив проводить не лише збирацько-дослідницьку роботу в районах Київського Полісся, Полтавщини, Поділля, Волині, але й активно популяризує народнопісенну спадщину України своєю концертно- сценічною практикою. Слухаючи цей колектив, стає зрозумілим, що його учасники є не лише відмінними співаками, але й досвідченими науковцями, які сумлінно працюють над регіональною манерою виконання, музичними діалектами тощо. У цьому контексті назвемо також такі колективи, як: «Муравський шлях» (м. Харків), «Гілка» (м. Кіровоград), «Джерело» (м. Рівне), київські фольклористичні ансамблі - «Володар», «Божичі», «Кралиця». Такі гурти ставлять перед собою мету досконалого вивчення регіональних співочих стилів, манер. Їх сміливо можемо віднести, за визначенням І. Земцовського, до «колективів нової епохи», перед якими стоять задачі не «кількісного, а якісного характеру» [5, с. 9]. Мова йде про «поглиблене вивчення справжньої народної місцевої традиції, вивчення всебічне, не тільки заради нового репертуару, але й заради пошуків свого виконавського обличчя, безпосередньо пов'язаного із специфікою місцевого діалекту - мовного і музичного, не виключаючи своєрідності костюму і т. ін. Новий час - час заглиблення в деталі, в нюанси стилю, у велике для всього мистецтва «трошки». Прийшов час для пошуків нової діалектики співвідношення масового / індивідуального в колективному співі на сцені» [5, с. 9].

Погоджуємося із І. Земцовським: задачі фольклорних колективів «недоцільно обмежувати суто в збереженні традиційного місцевого пісенного стилю: їх місце в сучасній народній культурі набагато ширше...» [5, с. 11]. Найчастіше керівник підходить до пропаганди пісенного фольклору через концертно-виконавську сценічну діяльність. Велику увагу він приділяє хормейстерській роботі, розвитку вокальних навичок співаків-любителів, сценічному втіленню пісенного фольклору. Але, за обмеженістю співочих можливостей в учасників ансамблю, у першу чергу, ними опановуються, зазвичай, найбільш доступні масовому виконанню народні пісні нескладної, одно-двоголосої фактури і невеликого діапазону. Як ми бачимо, ця частина фольклорних гуртів спрямована на вирішення завдань масового музично-естетичного виховання. Звичайно, ця категорія колективів має право на існування та підтримку, але вибір і виконання окремих пісень у їх репертуарі не нестимуть для слухача нічого, окрім ефектного сприйняття. Що цікаво: такі колективи є частими гостями на масових видовищах. Однак, хотілося б, щоб фольклористична діяльність таких колективів була позитивною, реконструктивною, творчою, стимулюючою розвиток народної традиції, а не негативною, що нівелює, подавляє і, врешті- решт, зупиняє її розвиток.

Інші фольклорні колективи, за якими, на наше переконання, майбутнє, йдуть шляхом науково-дослідним. Їх учасники, в першу чергу, бачать у пісенному фольклорі пам'ятки старовини, намагаються власними силами оживити історичну достовірність народної пісні. І, звичайно, в таких колективах відчувається жага до науково-дослідної роботи, до засвоєння та відновлення унікальних, рідкісних народнопісенних зразків. Такі колективи йдуть через глибоке вивчення фольклору і глибоке занурення у справжнє фольклорне середовище, яке є природним для побутування, відтворення, збереження і трансляції майбутнім поколінням явищ традиційної культури українського народу. В діяльності таких колективів є головне: збирацько-дослідницька робота у певному регіоні. Вони беруть з побуту не лише твори фольклору, але й стилістику виконання. Отже, погоджуючись з О. Бенч- Шокало, зауважимо, що відродження і збереження традиційних форм фольклору може бути результативним лише завдяки глибокому вивченню регіональних пісенних традицій [1]. Ще Є. Ліньова вчила: «Необхідно, щоб ноти, якими вона (пісня) записана, зникли з його (співака) уяви, щоб в пам'яті залишилася лише канва мелодії, тісно пов'язана із стихом... щоб артист під час виконання насолоджувався піснею, вкладав в неї душу» [5, с. 16]. Саме так в науково-дослідних фольклористичних колективах усвідомлюється необхідність відмови від співу по нотах і виникає усвідомлення неповторної цінності тембру, строю та мелодики усної творчості.

Зауважимо, що питання побутування народного музичного твору на сучасній концертній естраді є сьогодні одним із найскладніших для музикантів-фольклористів. Часом фольклористи справедливо вказують на забуття народної традиції, на безпорадність багатьох ансамблів народної пісні щодо сценічної інтерпретації традиційного фольклору, прагнення колективів, які працюють у фольклорному русі, обмежиться стилізаціями авторського походження. Все це спотворює картину власне фольклорних, народних традицій і свідчить про спроможність цих колективів лише копіювати, імітувати фольклор, всупереч вірогідному відтворенню традицій, зверненню до багатого народно- музичного досвіду народу. Такі форми відтворення фольклору С. Грица називає «стилізаторськими» і зауважує, що це явище досить поширене в сучасній культурі і становить одну із форм фольклоризму, в якій сценічна, інтерпретаторська орієнтація бере гору над власне фольклорною творчістю [2]. З цього приводу наведемо думку І. Земцовського: «Розвиток фольклоризму тягне за собою проблему орієнтування: на кого рівнятися масовим ансамблям? Не маючи можливості самостійно опановувати фольклорну традицію..., такі колективи рівняються на відомі їм інші «вторинні» ансамблі. Виникає (і буде виникати) вторинний, третинний і т. ін. фольклоризм, тобто сам фольклоризм стає в наші дні об'єктом наслідування, копіювання, штампа і т. ін. І в ньому є ансамблі-лідери і ансамблі-наслідувачі. І якою буде типологія вторинних колективів в майбутньому - передбачити важко» [5, с. 13].

С. Грица додає: «Широка пропаганда фольклору. у фольклорно- етнографічних концертах, крім позитивних наслідків, дала і втрати. Виробилися штампи у складанні програм, куди потрапляють одні і ті ж пісні, режисерські постановки, як скажімо, «виставочні» адаптовані весілля, «вечорниці»., які хибують на сусальну хуторянщину. Пожвавлений інтерес до фольклору в усьому світі дав. не тільки позитивні наслідки, але призвів до втрат, породив «псевдофольклор», або, як його ще називають, «фейклор».». Однак, як зазначає дослідниця, «.попри окремі втрати було б не об'єктивно не бачити у даний момент значних зрушень у відродженні фольклорних джерел в Україні. Систематична пропаганда фольклору засобами масової комунікації, організація фольклорно-етнографічних концертів, котрі пожвавили «звуковий резонанс» .народної музики, зворотнім зв'язком озвалися активізацією фольклорної пам'яті, інтересом до народних скарбів..., виявили талановитих індивідуальних носіїв фольклору, фольклорні ансамблі і, що важливо, схилили до народної творчості молодь, дітей» [6, с. 212-214].

Відтак, як сучасну тенденцію розвитку музичного фольклористичного руху України відзначимо виникнення значної кількості фольклорних колективів у молодіжному міському інтелігентському середовищі, що сприяло подальшому більш глибокому вивченню основ фольклору, їх практичному освоєнню. Мистецька діяльність таких репродуктивних колективів (термін О. Бенч-Шокало [1]), або колективів, що займаються «професійною реконструкцією фольклору» (термін С. Грици [6, с. 210]), є виявом надзвичайно важливої тенденції в сучасному музичному мистецтві. В умовах поступового згасання традиційної культури ці колективи відроджують інтерес до конкретного регіонального пісенного стилю, зберігають його звуковий образ в умовах урбанізованого міського середовища. Природа сценічної репрезентації фольклору в таких колективах (які ще називають «учбово-експериментальними фольклорними ансамблями, художніми майстернями по відновленню і реконструкції народного мистецтва» [6, с. 210]) суттєво змінилася в бік наближення до давніх основ у сценічній інтерпретації. Посилюється прагнення до справжнього, «необробленого» фольклору, безпосереднього освоєння місцевих та регіональних традицій в співі, народній хореографії, інструментальній музиці.

Безперечно, що справжній автентичний фольклор потребує подібного ж, однорідного, автентичного (інклюзивного) середовища. Все, що діється за його межами у «фольклорному стилі», коли відбувається коректно (для прикладу назвемо ансамблі «Древо», «Кралиця», «Божичі», «Володар» та ін.) може стимулювати розвиток цього стилю. Коли некоректно, без відчуття міри, блискавично спрацьовує проти фольклору, руйнує органічний контекст. Нерідко такі «вторинні» колективи записують фольклорний матеріал на касети, диски, поширюють їх не лише в нас, але й за кордоном, що сприяє формуванню негативного враження про пісенну скарбницю нашого народу. Так утворюється новий шар народної культури «псевдофольклор», який пригнічує її природні, первозданні структури. Погоджуємось з С. Грицею: «Репрезентація кожного різновиду фольклору первинного, вторинного, професійно реконструйованої автентики, а також фольклоризму передбачає типовість явища, його «репрезентативну здатність». Під цим мається на увазі його якість. Цю умову дуже важливо прийняти за першорядну при доборі творчих колективів, солістів..., зразків фольклоризму як представницьких явищ» [6, с. 210]. аутентичний фольклор концертний естрада

Зазначимо, що у побутовій свідомості вкоренилася думка про те, що джерело фольклору - в селі, а місто культивує свої урбаністичні цінності і смаки. Сьогодні ситуація змінилася, і хвиля фольклору йде з міста в село. Саме такі (вторинні) колективи демонструють більш тонке і проникливе пізнання народного мистецтва, і стають пропагандистами автентичності, наближеної до її інклюзивного фольклорного середовища. Систематична збирацька й активна пропагандистська робота міських фольклорних молодіжних ансамблів у селі сприяє пробудженню й підтримці інтересу до традиційної культури у середовищі сільської молоді. Це також дозволяє з певною мірою оптимізму дивитися на процеси розвитку і транслювання народнопісенної традиції.

Використані джерела

1. Бенч-Шокало О. Г. Автентичний гуртовий спів. Фольклорно- репродуктивний гуртовий спів / Український хоровий спів: Актуалізація звичаєвої традиції: Навч. посіб. Київ, 2002. С. 91-95, 214-230.

2. Грица С. Й. Відродження народнопісенних джерел / Грица Софія. Трансмісія фольклорної традиції: Етномузикологічні розвідки. Київ-Тернопіль, 2002. С. 198-205.

3. Новійчук В. І. Народно-професіональні зв'язки та тенденції розвитку фольклорних форм творчості / Українська художня культура: Навч. посібник / За ред. І.Ф. Ляшенка. Київ, 1996. С. 314-331.

4. Рудиченко Т. С. Деятельность городских молодежных фольклорных ансамблей (вопросы методики) // Фольклор и фольклоризм. Вып. ІІ. Традиционный фольклор и современные народные хоры и ансамбли. ЛГИТМиК, 1989. С. 111-120.

5. Земцовский И. И. От народной песни к народному хору: игра слов или проблема? // Фольклор и фольклоризм. Вып. ІІ. Традиционный фольклор и современные народные хоры и ансамбли. ЛГИТМиК, 1989. С. 6-19.

6. Грица С. Й. Проблеми репрезентації фольклору на святі народної творчості / Грица Софія. Трансмісія фольклорної традиції: Етномузикологічні розвидки. Київ-Тернопіль, 2002. С. 205-217.

Размещено на Allbest.ru