Традиції танцювального мистецтва в культурологічному просторі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Традиції танцювального мистецтва в культурологічному просторі

Савчин Лілія Михайлівна,

кандидат історичних наук, доцент, заслужений діяч мистецтв, докторант Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

Плюралізм думок щодо традицій танцювального мистецтва в культурологічному просторі (побутове, наукове, публіцистичне, художнє тлумачення досліджуваного поняття) окреслює множинність зв'язку із цивілізаційним, інформаційним, соціальним, віртуальним, освітнім, мистецьким, культурним «простором». Так ми закцентуємо на зв'язку особистісної спрямованості та культурними чинниками які мають здатність бути підґрунтям традицій. Поняття «культурологічний простір» не є популярним в існуючих тлумачниках. Проте є цілий ряд термінів які опосередковано взаємонаближені і є формотворчою підосновою культурологічного простору - «простір» у зв'язку із галузевими термінами (культурологія, соціологія, історія, релігія, мистецтвознавство та ін.) детально розтлумачений. Наукові студії про простір поглиблюються і розвиваються, потому - знання про світ постійно удосконалюються під впливом усезростаючих вимог духовної практики.

Досліджуваний термін словосполучення «культурологічний простір» не є синтетично надуманим, потому сучасні наукові розвідки окреслюють необхідність інноваційних поглядів на традиції. Основа будь-якої культури має власну сутнісно-змістову основу (світоглядну систему та універсалії). Відтак, мозаїка оригінальних культур з традиційною підосновою складає єдність змістової характеристики єдиного простору культурології, в якому саме традиції відіграють роль чи не провідної контенти. Оскільки традиції є суб'єктом культурного творення і динаміки їх збереження, то саме вони спрямовують зусилля на трансляцію національної самобутності української культури крізь тисячолітні модуси. Відтак сучасний стан та перспективи розвитку етнографічних, культурологічних, мистецтвознавчих досліджень, як і багатьох інших суспільних наук, є виразником та важливим чинником актуалізації культурологічного простору. Розмаїття наукових концепції «простору» представлено в дослідженнях М. Фуко, Е. Соджа, Ж. Бодріяра, А. Лефевра, В. Кувалдіна, Т. Злобіної, В. Лелеко та ін.

Культурологічний простір - один із понять філософського аналізу, мистецтва та філологічного обґрунтування. Нещодавно естетика Нового часу надто віддалено тлумачила простір культурології як пересічне відтворення фізичного обширу. Переворот в мистецтві наприкінці ХІХ століття (імпресіонізм) висунув на передній план проблематику культурного простору спершу в художньому мистецтві, затим в філософії мистецтв.

З огляду на це, традиції танцювального мистецтва - невід'ємна складова культури, що в концентрованій формі функціонують упритул з національною філософією, етикою й естетикою, створюючи фундамент для автентичного, неповторного національного образу (картини) світу.

Традиції в культурології прийнято розглядати як механізм відтворення культурної діяльності і відображення культурної практики, при якому мистецька діяльність повторює минулі зразки і визнається нормативним засобом давнього факту і взірця. Митці минулої культурно-історичної епохи прагнули зрозуміти і по - новому проаналізувати хореографічні традиції з метою вирішення побутових питань та організації рекреації у святах і обрядах.

Контент «традиції» має дещо суперечливу культурно-історичну й філософську інтерпретацію, однак проаналізувати їх роль й дати їм теоретичне обґрунтування в системі культури намагалися чимало науковців минулої й нинішньої епохи. Проте, попри розмаїтість зібраного теоретичного матеріалу, їм не вдалося цілісно проаналізувати спільні з традиціями чинники культуротворення. У кращому випадку розглядалися лише мотиви людської діяльності (традиційні), проте без зв'язку із специфічними функціями культурних, ціннісних пріоритетів. Тільки присутність адекватної методологічної бази філософії культури пояснює категоріальні відмінності між «традиційним» дискурсом (обряди, звичаї, ритуали), а також дозволяє вийти на цілісне уявлення про танцювальні традиції в культурологічному просторі.

Традиції в цьому контексті відіграють соціально практичну роль, тому, зокрема, динамічно актуалізується танцювальний компонент, в якому розкривається етнокультурний досвід та студії, що спрямовані на осмислення культурної пам'яті.

Традиційна культура (за М. Гайдеггером) унормовує надзвичайно могутній і незнищенний потяг людини до рідного в просторі власного існування. Оскільки традиції є суб'єктом культурного творення, то саме вони спрямовують зусилля на збереження національної самобутності української культури і урівноважено сприймають глобалізаційні перспективи. Відтак сучасний стан та перспективи розвитку етнографічних, мистецтвознавчих досліджень, як і багатьох інших суспільних наук, є виразником та важливим чинником актуалізації культурологічного простору. Основа будь-якої культури має власну сутнісно- змістову основу (світоглядну систему «рідного» та універсалії культури). Відтак, мозаїка оригінальних культур складає єдність змістової характеристики єдиного культурного простору.

Саме «рідна філософія», з погляду Г. Лозко, реалізує філософську та культурно- історичну самосвідомість власного народу. Без автохтонної етнічної філософії ментальність народу ризикує стати «безкореневою» або завжди залишатиметься збитковою, «надломленою», неповноцінною. Для українців великою історичною прикрістю є те, що думки своїх мислителів, які були важливими в контексті тієї чи іншої доби, часто-густо так і не були почуті їхніми сучасниками, отже, не були своєчасно реалізованими. Вивчення їх в добу сучасного відродження української нації є надзвичайно важливим [3; 4].

Особливості традиційної культури та її регіональні типи і різновиди проаналізувала Н. Сподарьова. Вона акцентувала на тому, що культура є ритмом традицій, історично визначеного способу життя [5, 74].

Зокрема, важливість збереження етнофольклорних традицій є прерогативою в дослідженнях українського культуролога В. Шейка. Він акцентує на етнонаціональних звичаях і традиціях як презентативних особливостях народу. Через традиції кожний етнос оцінює дійсність, у традиціях відбивається його історія. Вони, забезпечуючи «зустріч поколінь», відтворюють, зберігають і омолоджують культуру. Відмова від традицій призводить до замикання культури в собі, втрати минулого й можливостей її відновлення [6, 290].

Новий напрям культурологічного знання в просторі розкрита в монографії В. Личковаха і Г. Файзулліної через аналіз репрезентації традицій українського народу в художній образності його естетосфери. У зв'язку з цим досліджено особливості традиційного українського «святовідношення». Мистецька етнокультурографія розглядається як один із засобів інкультурації, формування національно-культурної ідентичності [1; 2].

У цьому ж культурологічному контексті професор В. Личковах, розглядаючи проблеми взаємозв'язку філософії з «етно», актуалізував складові сучасного культурологічного дискурсу, що спирається на усвідомлення історичної долі та специфічності природних умов у збереженні етнокультурного коріння. Зокрема, для культурологічного простору є важливим міжпоколінний зв'язок успадкованих традицій, які у своєрідній формі етнотрансляції родових цінностей, зокрема фольклору, зберігаються в культурній пам'яті українського народу. танцювальний мистецтво традиція

Мистецтво хореографії, як надбання народної культури, виникло і розвивалося шляхом становлення історичних, соціальних, регіональних особливостей на основі традицій, звичаїв, обрядів, вірувань та світосприйняття народу, етносу чи субетносу. Саме регіональна народна хореографія ілюструє дивовижне розмаїття українського народного танцю та демонструє його місце і роль в духовній культурі соборної України. Регіональна спорідненість та відмінності (Волині, Закарпаття, Слобожанщини, Сіверщини, Бойківщини, Поділля, Полісся, Гуцулії та ін.) доводять, що в кожному селі донині збереглося мистецтво хореографії з успадкованими традиціями, які характеризують пластичне мистецтво народу. Традиції танцювального мистецтва, у проекції на сучасну історико-культурну площину, мають здатність реконструювати фрагменти найдавніших форм народного танцю. Народний танець з його особливим світобаченням, світовідчуттям формує естетичний ідеал і є вираженням душі і характеру українського народу в його танцювальних традиціях.

Література

Личковах В. А., Файзулліна Г. С. Етнокультурографія: репрезентації етнокультури в

мистецтві та художній літературі (ХХ - поч. ХХІ ст.) : монографія / НАКККіМ. Київ, 2018. 255 с.

Личковах В. Філософія етнокультури: теоретико-методологічні та естетичні аспекти історії української культури. Київ : Парапан, 2011. 196 с.

Лозко Г. С. Етнологія України: філософсько-теоретичні та етнорелігієзнавчі аспекти. Київ : Артер, 2001. 304 с.

Лозко Г. С. Українське народознавство. Київ : АртЕк, 2006. 472 с.

Сподарева Н. И. Традиционная культура: виды, пути развития. Київ : Магістр-S, 1997. 143 с.

Шейко В. М. Культура. Цивілізація. Глобалізація (кінець ХІХ-поч. ХХІ ст.). Т. 2. Харків : Основа, 2001. 398 с.

Размещено на Allbest.ru/