Внесок діаспори в збереження, дослідження та популяризацію писанкарського мистецтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав»

ВНЕСОК ДІАСПОРИ В ЗБЕРЕЖЕННЯ, ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ПОПУЛЯРИЗАЦІЮ ПИСАНКАРСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Ткаченко Віктор Миколайович,

доктор історичних наук, старший науковий

співробітник, провідний науковий співробітник

Упродовж кінця ХІХ - початку ХХІ ст. писанка виконувала важливу об'єднавчу функцію в контексті збереження української ідентичності в зарубіжжі, у міжнародних зв'язках. Вона є особливим культурним символом України, маркером, який може навколо себе об'єднати багатьох людей, незалежно від етнічної приналежності.

Ми з'ясували, що впродовж зазначеного періоду інформація, статті та праці про українське писанкарство регулярно друкувалися закордонними вченими, науковцями української діаспори в різноманітних періодичних виданнях, монографіях, альбомах тощо. Серед цих публікацій зустрічаються й матеріали науковців з України. Варто зазначити, що за кордоном, на відміну від колишнього СРСР, розвідки про писанки друкували постійно, упродовж ХХ - початку ХХІ ст. Певну частину таких студій було оприлюднено англійською мовою, що сприяло популяризації писанки серед іншомовного населення, а відтак зацікавлення українською народною культурою.

Зокрема, в історіографічно-джерелознавчому комплексі виділяють монографії О. Кольберга, С. Удзєли, Ф. Крчека, Ю. Тарновича, О. Воропая, С. Килимника, у яких, окрім висвітлення тем ремесел і промислів, звичаїв та обрядів, приділено увагу в окремих розділах і писанкам. Зокрема відзначимо праці П. Марковича та О. Соломченка, де розкрито писанкарство окремих етнографічних районів проживання українців. В останній праці виділено розділ, у якому розглянуто писанкарство діаспори. Фундаментальністю відзначається й дослідження писанок українців Словаччини, що побачило світ 1972 р., автором якого є П. Маркович.

Наступною групою джерел, значною за обсягом, є матеріали, надруковані в періодичних виданнях. Серед закордонних вирізняються журнали «Жіночий світ», «Гуцульщина», «Віра й культура» й ін. Розгляду етнографічних матеріалів із Волині на сторінках канадського видання «Літопис Волині» присвячено статтю В. Надольної [1, 63-65]. Окремо слід звернути увагу і на групу ілюстративних джерел, тобто на альбоми, що були видані закордоном, авторами яких є З. Елиїв, Ака Перейма, О. Лятуринська. Адже саме наявність ілюстративних матеріалів і збереженість традицій розпису писанок, орнаментації за межами України дає змогу пізнання своєрідності культури.

Значний внесок у дослідження писанкарського промислу в українській діаспорі, окрім зазначених вище авторів, зробили Т. Осадча, О. Онищук, М. Зєлик, Д. Пожоджук, М. Селівачов та ін. У їхніх напрацюваннях висвітлено не тільки розвиток народного мистецтва, а й збереження традицій, діяльність окремих майстрів-писанкарів тощо.

Проаналізувавши закордонні видання, можна констатувати, що географія міжнародних публікацій вражає. У різні періоди праці друкували в Канаді, США, Росії, Польщі, Німеччині й інших країнах світу. Відомості про поширення української писанки, мистецтво розпису маємо з Англії, Австралії, Аргентини, Франції та Італії.

Публікуючи відповідні дослідження, закордонні вчені зробили свій унікальний внесок у збереження та поширення відомостей про українське писанкарство. Серед закордонних видань варто зазначити публікацію цілої низки українознавчих енциклопедій, які в 1990-х рр. були перевидані в Україні. Авторами статей про писанки були відомі вчені, як то: Д. Горняткевич, Є. Онацький та ін. Зокрема, це нью-йоркське видання 1949 р. «Енциклопедія українознавства», «Українська мала енциклопедія» (Буенос-Айрес, 1963); «A Concise Encyclopedia Toronto (Сanada)» (Toronto, 1963); «Україна: Енциклопедія для молоді» (Нью-Джерсі, 1971) [4].

Загалом, закордонні дослідники писанки здійснювали значну науково - пошукову роботу в архівах і бібліотеках, вивчали музейні колекції в різних країнах світу Адже відомо, що зокрема в Канаді та США перебувають неопубліковані рукописи відомих дослідників писанок, у музеях зберігаються одні з найбільших колекцій українських писанок як минулого, так і сьогодення.

Зокрема, писанковими колекціями володіють: музей при Церкві-монументі св. Андрія Первозванного, Саут-Баунд-Брук, Ню-Джерсі (США). Саме тут знаходяться матеріали до другого тому неопублікованої частини альбому писанок С. Кульжинського [3, 25]; музей при катедрі св. Юрія, Саскатун, Саскачеван (Канада); Музей ЛУКЖ, Відділ при церкві Успіння Божої Матері, Торонто, Онтаріо; Museum of Ottawa, Ont - це національний музей, у якому є велика колекція писанок, які зібрав і опікується ними Роберт Климаш [5, 9394]; музей при пансіоні ім. Івана Франка, Міссісага, Манітоба (Канада); музей Союзу Українок Канади, Саскатун, Саскачеван; Музей Східної Філії Союзу Українок, Торонто, Онтаріо (Канада); Український Музей в Чикаго, Ілліной (Елиїв) і Нью-йоркський музей «Юкрейніен Мюзіум», заснований Спілкою Українок Америки 1976 р. Спочатку колекція складалася з семисот творів народного мистецтва. Постійно відкриті експозиції писанок і одягу. Куратор етнографічної колекції і великий знавець народної творчості Любов Волинець щороку влаштовувала курси й семінари з української вишивки, різьблення, писанкарства тощо [2, 192].

Окрім того, сьогодні серед українців і громадян інших національностей за кордоном є колекціонери українських писанок. Так, відомими є приватні збірки: О. Бризгун-Соколик, Н. Булавицької, М. Вергун, І. Вжесневської, М. Голод, Д. Горняткевича, А. Галуги, І. Грейс-Грабовської, Л. Демиденко, У. Дичок, Л. Домбчевської, Я. Елиїв, М. Кахникевич, Х. Ковч, М. Лозинської, І. Мадай, І. Михайлюк, Л. Музички, І. Носик, О. Онищук, Т. Онищук, Т. Осадцої, Л. Печак, С. Пришляк, Г. Реплянського, О. Руденської, І. Русак, А. Троян, І. Шаманської [4].

Здобуття Україною незалежності сприяло підтримці зв'язків із закордонними колегами, публікації їхніх розробок і досліджень на Батьківщині, участі в Міжнародних наукових конференціях, обміну інформацією, науковою та художньою літературою, що своєю чергою значно збагатило історіографічну базу дослідження писанкарства.

Таким чином можемо констатувати, що українці діаспори здійснили значний внесок у збереження та популяризацію писанкарського мистецтва у світі. писанкарський мистецтво діаспора промисел

Література

1. Надольна В. Етногафічні матеріали на сторінках «Літопису Волині». Минуле і сучасне Волині й Полісся: народна культура - шлях до себе: матер. Волин. обл. наук.етнограф. конф., Луцьк, 10-11 квітня 2003. Луцьк, 2003. Вип. 11. С. 63-65.

2. Селівачов М. Десять тижнів у США. Всесвіт. 1991. № 1. С. 187-196.

3. Селівачов М. Повернення з вирію. Образотворче мистецтво. 1992. № 1. С. 25.

4. Ткаченко В. Феномен українського писанкарства кінця ХІХ - початку ХХІ століття (історіографічний і джерелознавчий зріз). Київ: Міленіум, 2020. 430 с.

5. Ярош О. Українська писанка в Канаді: матер. наук.-практ. конф. «Писанка - символ України». Київ: Укр. центр нар. творч., 1993. С. 93-94.

Размещено на Allbest.ru