Культурологічний дискурс дозвіллєвої практики гуманістів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурологічний дискурс дозвіллєвої практики гуманістів

Культура Відродження сформувалася в Італії в середині XIV століття, досягнувши розквіту в XV - XVI століть. Її світсько-раціоналістичний характер, зумовлений суспільно-історичними особливостями країни та культурної еволюції європейського суспільства у пізнє середньовіччя, вплинув на всі сфери життя - філософію, літературу, мистецтво, наукову та релігійну діяльність, соціально-політичні уявлення. Відродження уособило синтез і взаємопроникнення християнства та язичництва, середньовічних і античних джерел, наближення до реальності та фантастичного перетворення земної дійсності.

Відродження було тривалим і суперечливим процесом формування нової дозвіллєвої культури, нових форм і значень дозвілля. Християнський теоцентризм поступився ренесансному антропоцентризму, рішуче контрастуючи з тенденціями середньовічної культуротворчості. Нове розуміння ідеї Бога, піднесення людини як духовної істоти, акцент не на потойбічному, а на земному, людському житті, вплинули й на розуміння суті дозвілля. Охарактеризувати суть нових дозвіллєвих практик не можна без аналізу інтелектуальної і практичної діяльності італійських гуманістів, духовних творців і носіїв ренесансних цінностей. Гуманістичний рух Відродження охоплює два ідейні напрями, які спираються на різні філософські традиції античності - громадянський гуманізм та неоплатонізм. Якщо у концепціях громадянського гуманізму акцентується на нормах активного служіння суспільству, формуються максими громадянської етики, утверджуються принципи діяльного життя, то моральна філософія гуманістів-неоплатоніків плекає культ знання та споглядання, сконцентрованого на науковій творчості. Так, К. Салютаті ініціює гуманістичну полеміку про значення ідеалу споглядання (vita contemplative) та ідеалу активного громадянського життя (vita active) у досягненні людиною щастя. Виступаючи прибічником дієвої філософії, яка, на відміну від аскетичної моралі католицизму, сприяє розвитку самосвідомості особистості та її активному творчому життю у суспільстві, а не на самоті, К. Салютаті пропагує гуманістичні ідеї, які ґрунтуються на опануванні античною спадщиною та цілісною системою гуманітарного знання. Наслідком та необхідною умовою "вченого" дозвілля стає життя на віллі, яке символізує наближення до блаженної Аркадії "золотого віку". Набувши нових форм і принципово іншого ідейного змісту в епоху Ренесансу, вілла в усьому (в архітектурному й декоративному оформленні споруди, стилі парку, бібліотечному насиченні, комплектації студіоло) мала сприяти вченому otium в умовах сільського усамітнення й ідеалізованого сільського побуту.

Ренесансний тип мислення, зберігаючи зв'язок реального з ірреальним, чуттєвим і надчуттєвим, земним і божественним, ґрунтувався на земних, практичних цінностях, життєствердних антропоцентричних критеріях. Дозвіллєві практики ренесансної епохи характеризують, передусім, ідеалізовані форми повсякденного "життя в античності".

Першим гуманістом епохи Відродження, який не лише усвідомив глибоку невідповідність між середньовічними нормами моралі й реальними людськими потребами, але й обґрунтував проблему дозвілля в антропоцентричному контексті був поет, мислитель, філософ Ф. Петрарка (1304 - 1374). Світ, змальований поетом у його трактатах, сонетах, листах, діалогах, був світом мирської культури, світом ренесансної людини, яка цікавилася поезією, філологією, історією (передусім античною). У творах філософа особливо відчутний ідейний і творчий вплив римських мислителів Цицерона й Сенеки, а також апологета християнства Святого Августина. Поєднання Петраркою середньовічного аскетизму й життєрадісного вільнодумства відображає усю складність, неоднозначність і суперечливість ренесансної епохи. З презирством сприймаючи щоденні турботи і клопоти, цінуючи насолоду від усамітнення, Петрарка втілив свій ідеал дозвілля, переконаний, як і Цицерон, у тому, що "про дозвілля варто турбуватися не менше, ніж про заняття" [18, с. 63].

У творі "Про усамітнене життя" Петрарка змальовує два діаметрально протилежні життєві стилі - серед людського натовпу й міської метушні та на самоті. Життя на самоті, синонімічне свободі духу, вивільняє людину від буденних клопотів і турбот, створюючи можливості для внутрішнього самовдосконалення та розвитку. "Усамітнення робить людей безтурботними і спокійними, місто ж - збудженими, заклопотаними і метушливими" [18, с. 68]. Проте, якщо усамітнене життя в основі своїй має радісне дозвілля, то міський спосіб життя ґрунтується на безрадісній праці.

Людина зайнята (Gccupatus) постійно перебуває у стані смутку, неспокою, невдоволення собою та навколишніми, адже, переобтяжена справами й проханнями клієнтів, уночі страждає від безсоння, а дні витрачає на тривожні турботи й непотрібні заняття. Похмура, бліда, роздратована, хвора, розлючена, вона відчуває відразу й до себе, і до оточуючення (ворогів, прихильників, рабів). І дяку отримує належну: "сусіди її ненавидять, співгромадяни нею обтяжені, родичі або ж бояться, або ж висміюють. В усіх вона викликає підозру й ніхто їй не довіряє" [18, с.78]. Та й моральні якості така особа має відповідні: відсутність переконань, принципів, привильності, супроводжується життєвою глупотою [там само, с.114]. Від подібних напастей та бід може вберегти лише "задоволення усамітненого життя" [18, с.122], коли людині зайнятій не доведеться жити у страхові, невизначеності й невідомості перед завтрашнім днем та перед майбутнім, які залежать не від неї, а від численних випадковостей, але задовольнятися сьогоденням, не відкладаючи на іншу днину ті доброчесні справи, які можна зробити сьогодні [18, с.122]. Характеристика людини зайнятої, змальована Петраркою, нагадує нам заклики Сенеки, який зневажливо ставився не лише до високих посад, до завжди "зайнятих" політичних діячів, які прагнуть працювати довше, ніж можуть, до торговців, яких виганяють з Базиліки, лише "спускаючи на них собак". Засуджуючи дозвілля свого часу як таке, яке зводиться до одного - удосконалення у розпусті, Сенека доходить висновку: ніхто з тих, хто дбає про задоволення своїх бажань, не знає справжнього дозвілля і, навпаки, на справжнє дозвілля може претендувати лише людина, яка усвідомлює його цінність і має можливість "заглибитись у себе" [22].

Людина усамітнена (Solitarius), переконаний Петрарка, перебуває у душевному спокої, використовуючи час не лише для споглядання неба й зірок, але й на здійснення "чесних справ" і "приємного читання", адже свобода передбачає можливість йти за духовним покликанням. І з цим станом "не можуть зрівнятися жодні радощі міського жителя, жодні звеселяння, ні навіть надмірна пишнота правителів" [18, с. 70]. Адже замість неперервного міського клопоту людина усамітнена знаходить спокій, замість гамору винагороджується тишею, замість натовпу відроджує себе саму - і як гостя, і як товариша, і як оповідача [там само, с.73]. Вона не має заздрощів, ненависті, страху й зайвих бажань; не вимагає влади, багатств чи громадського визнання; "її ночі безтурботні, дні спокійні, а застілля безпечні" [там само, с.74]. Лише живучи в усамітненні, у людини зароджуються високі й блаженні думки та відбувається спілкування з Богом, який є "скрізь і завжди" [18, с. 95]. У людини усамітненої, "якій заздалегідь відомо, що вона повинна зробити, у якої раз і назавжди розподілений час не лише на кілька годин наперед, але й на все життя, ні день, ні ніч, не бувають занадто довгими: найчастіше вони коротші, аніж хотілось би" для завершення благородних звершень [18, с.123]. Порівняємо із Сенекою, який переконує, що справжнім може бути лише дозвілля, присвячене філософії та самовдосконаленню: "Тільки ті люди, у кого є час для мудрості, мають дозвілля; тільки вони одні й живуть. Вони зберігають нерозтраченими не тільки свої роки: до відведеного їм часу вони додають і решту, роблячи своїм набутком усі роки, що минули" [22]. відродження християнство гуманіст

Людина зайнята (Gccupatus) "то увесь день спить, то бенкетує, то, перебуваючи у пригніченому стані духу, вирішує усілякі непрості й неприємні справи, формуючи всередині себе не людяність, а ненависть - до людей, до навколишнього світу, до занять, до самої себе" [18, с. 99]. Неперервні бенкети та видовища роблять її залежною від вина, "млявою від сну, загнаною справами", нездатною "без нарікань та бурчання" прожити ні хвилини [там само, с.124]. Людина усамітнена (Solitarius), навпаки, увесь час проводить із користю: "прославляє Господа, займається цікавими й важливими справами, роздумує про нові, згадує про старі, а після трудів використовує час для відпочинку й благопристойних утіх" [18, с.75]. Ця думка перегукується із думкою Сенеки, який радив жити "згідно з природою", споглядати те, що створив Бог, пізнавати самого себе завдяки власній безпеці, скромності, мужності, відмові від слави, багатства, влади й високих посад. Досягнути життєвого блага, яким було "життя у дозвіллі", можна, читаючи, роздумуючи про добро і зло, спілкуючись із друзями, "живлячи розум" новими знаннями, "перетравлюючи їх", тобто засвоюючи їх душею і розумом [21].

Водночас, до такого "прекрасного дозвілля" й "необхідного відпочинку" людина має бути "підготовлена", адже усамітнене життя для осіб, не здатних присвятити себе "вченим заняттям", сприймається як вигнання, в'язниця, заслання. Такі люди "просто німіють, не вміючи розмовляти з книгою або розмірковувати із самим собою" [18, с. 85]. Погоджуючись із думками Сенеки й Цицерона про щастя мати "вчене дозвілля", Петрарка розглядає його як запоруку "світла душі й радості життя". Розуміючи, що не кожна людина здатна його досягнути, мислитель радить "дослухатися" до голосу природи для того, щоб визначити, який спосіб життя - чи міський, чи сільський, чи будь-який ще - відповідає покликанню й характеру людини. Адже не кожен здатен "звеличитися благочестям або ж ученістю й заслужити визнання й любов нащадків прекрасно використаним дозвіллям". Петрарка стверджує: для тих, хто має дар усамітнення, життя на самоті сприймається як "батьківщина, свобода, насолода", яка створює передумови для розвитку душі, досягнення "божественної плідності розуму", забезпечує вільним часом для занять науками, є джерелом мистецтв та наук [18, с. 102].

У межах дихотомії "життя споглядальне (vita contemplative) й життя активне громадянське (vita active)", "середньовічний аскетизм і гуманістична життєрадісність", "схоластика й гуманізм", "відкидання радощів земного буття та визнання краси світу й людини", Петрарка вибудовує концепцію ідеального дозвілля, закликаючи:

1. Пізнати Бога і, водночас, пізнати самого себе та інших. Самопізнання мислитель розглядає як таке, яке "ніколи не пізно" почати розвивати (заради самого себе, заради суспільства, заради земного життя). Тому кожна людина повинна "подумати над тим, якою її створила природа і якою вона може зробити себе" [18, с. 85].

2. Вірити у силу розуму й можливості людського удосконалення, обов'язковою умовою для якого є "спокійна ясність душі". І найчастіше цей дарунок Бога дістається лише тим, хто селиться усамітнено. Наслідуючи Квінтіліана, поет звеличує розумову працю як потребу і як покликання, адже "неробство завжди може знайти виправдання... проте даремно очікувати часу, коли ми будемо бадьорими, веселими й вільними від усіх турбот. Нехай розум шукає усамітнення скрізь - у натовпі, під час подорожування і навіть під час застілля" [18, с. 89], створюючи в умовах міського гамору умови для усамітнення, яке є "священне, природне, чесне й найчистіше із усіх справ людських" [там само, 89]. Усамітнення нікого не зрадить, нікому не збреше, нічого не спотворить, нічого не приховає, довіряючи лише власній совісті та маючи єдиного свідка - Бога [там само, с. 90]. Усамітнення дарує людині щастя і спокій, будучи неприступною цитаделлю від усіх життєвих негараздів [18, с. 90]; дає змогу поєднувати корисне з приємним, роблячи відпочинок діяльним, а працю - спокійною [18, с. 105].

3. Пам'ятати про те, що гідність і людяність людини як якості, закладені в неї не народженням, а природою, але їхній розвиток відбувається лише "завдяки самому собі", "завдяки власним зусиллям".

4. Поєднувати моральну, релігійну й соціальну складові формування особи. Так, соціальний аспект зводиться до діяльності на благо своєї країни й суспільства: "Якщо у мене буде така можливість, я охоче підкорю власні інтереси суспільним, зроблю усамітнення корисним не лише собі, але й світу" [18, с. 81], пам'ятаючи про те, що щастя людини - це не її пишномовні слова, а мовчазні справи. Тут доцільно згадати погляди Цицерона, який визнає корисним для держави лише otium пізнавальний, бо пізнавальна діяльність має державні інтереси. А "... нехтувати знаннями в державних справах мудрій людині не слід, бо вона повинна оволодіти усім, чого не знає, але що колись-таки може знадобитися" [28, с. 34]. Цицерон стверджував, що заняття філософією і літературою мають не просто заповнювати дозвілля (otium) освіченого римлянина, а й бути критерієм оцінювання державної діяльності (negotium).

На думку Петрарки, справжнього щастя й найвищої істини буття людина може досягнути лише звернувшись до релігії, до Бога як невичерпного джерела благочестя, дякуючи Господу за удосконалення власної душі, яка "з кожним днем стає краще й краще" [18, с. 77], за тиху радість, прекрасні надії й благочестиві почуття, за совість чисту, богобоязненну й спокійну [там само, с. 78]. Петрарка закликає жити й померти так, "щоб і те, і інше було лише заради Бога" [18, с. 99]. Звертаємо, водночас, увагу й на зворотній зв'язок - "доброчесності душі, передусім, помірність, додають здоров'я тілу" [18, с. 79] і не зайвим є до глибокої старості зберігати не лише душу спокійною, а й тіло здоровим [18, с. 100]. Розвинути, "зростити" у собі гідність, доброчинність і доблесть (virtus) можна завдяки поезії, філософії, наукам.

5. І найголовніше - людина, яка не має свободи й дозвілля, не має істинних результатів своїх життєвих зусиль, а тому приречена на нещастя [18, с. 80]. Якщо у трактаті "Про усамітнене життя" Петрарка обґрунтовує ідеал дозвілля, присвяченого літературним та науковим заняттям, то у праці "Про монашеське дозвілля" наполягає на філософському спогляданні.

6. Формулюючи свій життєвий ідеал, поет писав: "Не терпіти нужду і не мати надлишку, не командувати іншими і не підкорятися - ось моя мета" [27, с. 71]. Проте додавав, що для можливості правильного використання свого дозвілля, окрім усамітнення (чи у сільській місцевості, чи у місті серед людської метушні), не варто забувати про дружбу й нехтувати присутністю друзів. Наявність друга, "який ніколи і ні в чому не зрадить, ніколи не збреше, заради якого ти здатен на все, без якого дозвілля втрачає будь-яку приємність, від якого надходить допомога й захист у тяжку годину, істинна радість в час удачі" [18, с. 111], лише прикрашає усамітнення, не порушуючи його.

Особистий приклад і творчість Петрарки вплинули на гуманістичні уявлення про роль і призначення дозвілля, про заміське життя і радощі "усамітненого" дозвілля. У результаті виник складний інтелектуально насичений феномен аристократичної заміської резиденції, яка функціонувала не просто як будиночок для відпочинку за містом, а як райське місце, сповнене радості і задоволень (Альберті "Про сім'ю"). Цьому сприяли вчені заняття і наукові дискусії, які змінювалися прогулянками, бенкетами, танцями, співами, звеселяннями. Святкування й розваги, спілкування з однодумцями, прийоми, лише підкреслювали усамітнений спокій, духовну свободу і сільську тишу. Тому на віллі панувала атмосфера серйозного і грайливого, буденного і святкового, земного і небесного, гумору і глибокої інтелектуальної діяльності.

Час для ренесансних інтелігентів "тотожний культурі, він не порожня тривалість, а діяння, "essercizio", буття культури. Володіти часом - означає окультурюватися в ньому, удосконалюватися в "гідних речах", вчитися і мислити. Це такий природний дар, який доводиться, щоб він залишився лише "всередині" нас, утримувати у собі постійними зусиллями й здобутками" [3, с. 115]. Водночас, така раціональність у використанні часу означає ухиляння від "negotium" заради вченого дозвілля. "Не витрачати його даремно - означає, відповідно, не втратити жодної можливості, нехтуючи метушливістю та зовнішністю, звеличити душу і зробити хоча б невеличкий крок до слави, до земного безсмертя" [3, с. 113]. П. Браччоліні йде у відставку для того, щоб "мати дозвілля і вивільнитись від занять"; Дж. Манетті "розподіляє час так, щоб не втрачати його"; Л. Альберті переконаний у величезних можливостях часу: "Хто знає, як розпоряджатися часом і не втрачає його, може практично все, може оволодіти усім, чим забажає" [1, с. 410]. Тобто, в епоху Відродження з розвитком самосвідомості людини, яка вбачає у собі не родову істоту, а неповторну індивідуальність, час починає усвідомлюватись як велика цінність.

Природно, що для наукових занять у тиші і спокої гуманіст обирав не міський гамір, школу чи придворні апартаменти, а палац, віллу, монастирську бібліотеку, заміський будинок, "де було спокійніше і приємніше, ніж у місті", де були "усі задоволення і зручності", де приємно розмовляти, переглядати античні рукописи і дискутувати: флорентійські неоплатоніки збиралися на віллі Медичі у Кареджі; Ніколя де Кламанж - у Фонтен-о-Буа; Альберті - у Парадізо.

Джерелами радості і задоволення могли бути і споглядання краси природи, і читання, і вчені диспути, і твори мистецтва. Заміська резиденція - це приватний світ господаря і його гостей, свобода самовираження яких нічим не обмежувалася [24, с. 10-56]. Тому вілла мала захищати від спеки, негоди, життєвої метушні, обтяжливих повсякденних турбот, але при цьому бути відкритою до міського багатолюддя, до "громадянської" соціальності й культури, до простору макрокосму, природної багатоманітності, яка спостерігається за вікном [4, с. 302-303]. Як зазначав Л. Баткін, вілла відігравала роль специфічного хронотопу між селом і містом, дружнім спілкуванням і самотністю, красномовством і мовчанням, життям споглядальним і діяльним, "незайманою" природою і "обробленими" полями.

Духовні й культурні коливання, характерні для перетворення середньовічної аксіології дозвілля на ренесансну, втілені у діяльності гуманістів, які збиралися на віллі Антоніо Альберті (1358-1415) у Парадізо. Реальне спілкування змістовно не відрізнялося від уявної моделі, якої ренесансні гуманісти намагалися дотримуватись. Ідеал людського життя, з їхнього погляду, - це життя без поспіху, втоми, горя, страждань і знервованості. Гуманіст "із задоволенням встає зранку, насолоджується ароматом неба і рослин, із задоволенням сідає на коня, із задоволенням працює при свічах, із задоволенням розвиває своє тіло, дихає, існує у світі. Він живе у злагоді із навколишніми і самим собою. Він переконаний, що "немає більшого блаженства у світі, аніж жити щасливо" [15, с. 241]. І засобом для досягнення такого життя і духовного спокою є дозвілля, сповнене кохання, музики, співів, споглядання краси природи. Таким зразком було життя Альберті, який "аніскільки не страждав від людської відокремленості; замість того, щоб виявляти свою слабкість, його становище давало йому привід для нової енергії. У нього не було сумного настрою від того, що він був єдиною, оригінальною, відмінною від інших істотою. Він не схвильований, не збуджений, не безпорадний" [15, с. 38-39].

Життя на віллі спливало за чітко визначеною напередодні програмою, мета розробки якої - проведення дня без смутку й одноманітності. "Зібравшись зранку, все товариство Парадізо прямувало у каплицю помолитися; там на них чекали капелани, і всі набожно слухали обідню; але потім переходили на зелену галявину або під тінь піній навколо фонтану. Тут уже були розкладені багаті ковдри, поруч буфет і поставець, де у срібних вазах дороге вино й заморські солодощі, також свіжі плоди, вишні, дині, фіги екзотичні звірі бігають по галявині, щебетання пташок на верхівках дерев переносить нас у якийсь земний рай. До пригощань додаються веселі оповідання й танці" [6, с. 135-136]. Наукові дискусії, обов'язкові у цих зустрічах, характеризувала тематична різноманітність: ранкова розмова Фічино М., Салютаті К. та інших гуманістів зводилася до обговорення того, "яким чином народжується людина, і як робиться розумною і як у неї вселяється розумна душа, і чим, нарешті, стає вона після смерті тіла". Б. дель Антелла і Дж. Де Річчі, прогулюючись, дискутували про "штучне підведення води". Соловей, підлетівши досить близько до товариства, викликав суперечку про кмітливість і наявність розуму у різних тварин. Після денного перепочинку шукали відповідь на питання про шляхи чесного заробляння коштів і причини засудження й переслідування лихварства.

Диспути і розмови чергувалися з бенкетами і співами. Увечері гостей господаря вілли розважав блазень своїм штукарством, граючи ножами й шаблями. У суспільстві доби Ренесансу, з його внутрішніми політичними і соціальними конфліктами, сміх і гумор були не лише потребою. Вони досить швидко перетворилися на мистецтво звеселяти душі, розважати й відвертати від буденних проблем. Звідси - популярність розважальників і блазнів, у яких "на думці завжди якийсь новий жарт, нова дотепність". Вони перетворили мистецтво гумору на ремесло, як Стеккі і Мартелліно, змальовані у Боккаччо.

Особливу повагу серед гуманістів мала музика, захоплення нею, на думку Салютаті К., було "найприємнішим заняттям для людини, і виникла вона, щоб звеселяти дух і заспокоювати сердечний смуток" [6, с. 107]. Роль музиканта на віллі Альберті А. у Парадізо виконував Ландіні Ф. (1325-1397) - сліпий, але видатний музикант, звуки органа якого звеселяли душі старих і закликали до танцю молодь. Між тим, Л. Баткін зазначає, що таке проведення дозвілля було провісником зріліших форм спілкування в "академіях" другої половини XV ст., хоча вони були не лише вченими гуртками, а й "непримусово-товариськими зібраннями, у яких поєднувалися диспут, бенкет, прогулянка, музика, висока поезія і розваги" [4, с. 128]. Такою академією була академія Платона - нова форма самоорганізації флорентійської інтелігенції, утворена 1462 р. зусиллями Фічино М. Серед однодумців, прихильників Платона і неоплатонізму - скульптор Полайоло А., поети Поліціано А. та Бенів'єні Дж., філософ Піко делла Мірандола.

Флорентійський неоплатонізм характеризувався людяністю, інтимністю і сердечністю, пронизував буденне життя й побут членів Академії. Та незважаючи на уявну легкість, непримусовість і святковість у сприйнятті навколишнього світу, питання, які і хвилювали членів Академії, торкалися істинної сутності людського життя: "Вони вбачають вищу мету життя у спогляданні, яке дає мир душі, як сонце дарує світло небу. Вони намагаються осягнути бога, який є незмінна єдність і єдина незмінність..." [14, с. 324-325]. Лосєв О., аналізуючи діяльність Академії, підсумовує: "Це не був якийсь офіційний заклад, юридично пов'язаний з державою чи церквою. Це не був і якийсь університет, у якому регулярно читалися лекції і в якому слухачі навчалися наук, здобуваючи завдяки цьому якісь вчені або навчальні права... Ця Академія була чимось середнім між клубом, науковим семінаром та релігійною сектою. Час минав тут у різноманітних заняттях, прогулянках, бенкетах, читанні, вивченні та перекладах античних авторів" [14, с. 318]. У 1465 р. засновано Римську академію, 1435 р. - відкрито Неаполітанську академію, яка набула особливої популярності під керівництвом Дж. Понтано. Такі академії з часом поширилися і в інших країнах Європи.

Щоб увійти до вузького кола гуманістів, потрібно було лише одне - мати знання і здібності studia humanitatis. У середовищі гуманістів studia humanitatis є синонімом поняття "дозвілля" (otium, ozio) у тому значенні, у якому його застосовував Цицерон. Дозвілля, заповнене інтелектуальними заняттями, протиставляється різноманітним діловим обов'язкам та державній службі (negotium, ufficio). Баткін Л., аналізуючи біографії гуманістів (Брачолліні, Манетті, Страда, Салютаті, Альберті) у контексті їх протиставлення negotium - otium, доходить висновку, що пошуки істинного покликання незалежного дозвілля, відмежованого від звичних і практичних професій, відбуваються саме в середовищі гуманістів. Вихідна антитеза "otium - negotium" - вирішальна для розуміння соціальної природи гуманістів, конкретизується й розкривається в семантичній опозиції служби і служіння, професії та покликання, зовнішнього та внутрішнього, буденного і святкового [3, 4]. Тобто визначальною ознакою гуманістичного кола була тільки духовна спільність, яка частково соціалізувалась і перетворилась на спільність реально групову, але через свою ефемерну природу не могла бути цілком матеріалізована [4, с. 62]. Так, змальовуючи товариство, яке збиралося на віллі Парадізо в Альберті, О. Веселовський, назвавши флорентійців, додає, що досить швидко до товариства приєдналися падуанці й венеціанці, представники Парми, Неаполя, Пізи, Верони. Серед них - теологи, математики, маги й астрологи; судді, музиканти й торговці, графи, маркізи і просто "відомі" італійські громадяни [6, с. 79-80, с. 114-116]. Тобто гуманісти становили соціально-культурну групу, неформальну і водночас, свідомо відокремлену від інших. У ній головними були не соціальні ролі чи значення індивіда, а те, як особистість виявляла себе у цій ролі.

Предметом особливої уваги ренесансного гуманізму, зорієнтованого на усвідомлення проблеми людини, стають моральні й етичні виміри дозвілля. Морально довершеною людина стає лише завдяки діяльності, а земна доброчесність втілюється у практичних звершеннях, у веденні господарства, в успішній державній службі, набуваючи матеріального і фінансового вираження. Полеміка із середньовічним аскетизмом, вивільнення чуттєвого від тисячолітніх звинувачень у людській гріховності - спільна ознака життя і мислення Відродження. Водночас, сприйняття життя не вичерпується чуттєвими насолодами, значно більше важить потяг до творчості і знань. Античний ідеал дозвілля в епоху Ренесансу, сповнений, на відміну від ідеалу середньовічного, світсько-раціоналістичного змісту. Саме з цих світсько-раціоналістичних позицій і усвідомлюється роль дозвілля в суспільстві та його аксіологія.

Водночас, необхідно вказати й на те, що гуманістично- неоплатонічне сприйняття дозвілля, характерне для ренесансної епохи, є здобутком переважно теоретичної думки та висококультурного світського життя, залишаючи за межею аналізу "той побутовий індивідуалізм, який є стихійним, нестримним і нічим не обмеженим явищем" [14, с.110].

Гуманістам, чиє життя сповнене "солодкого дозвілля", протиставляється натовп з її "лінивим дозвіллям", інтелігентній меншості - неосвічена більшість, духовно насиченій діяльності - земні тілесні пристрасті, доброчесності мудреця - нестримність і непостійність думок черні. Тобто естетизація й індивідуалізація повсякдення була реальністю лише для вузького кола людей - витончене мистецтво життя, трансформувавши типові форми життєвого побуту в художні, вимагало значних коштів і відповідного обсягу дозвілля. Тому інтелігенція цієї доби прагнула бути матеріально незалежною (що високо цінував уже Петрарка) і саме ця риса характеризує італійських гуманістів загалом [4, с. 200-202; 10, с. 390; 25, с. 5-7].

В. Да Бістіччі (1421-1498) розмежовував і навіть протиставляв джерела, які забезпечували існування гуманіста і його вчені заняття, вказуючи на відсутність соціальних ознак, за якими можна було б відрізнити гуманістів від негуманістів. К. д'Ареццо викладав у Флорентійському університеті, хоча весь вільний час витрачав на словесність (ozio alle lettere". Л. Бруні був папським секретарем, власником скрипторію і канцлером комуни, П. Браччоліні - власником скрипторію, М. Веджо - каноніком [4, с. 60-61]. Гуманісти, переважно належали до привілейованого класу, що дало підстави Ж. Делюмо стверджувати: сила гуманізму, принаймні у Флоренції, була силою правлячого класу [10, с. 390]. До того ж, гуманісти у полеміці з іншими культурними групами наголошували на своєму протистоянні "некультурному натовпу", на своїй духовній перевазі та інтелектуальній гідності. Та незаперечним було й те, що вони значно більшою мірою, ніж їхні середньовічні попередники, ідейно і духовно впливали на різні соціальні верстви. "Під їхнім впливом і за їх участю значно розвинулось те, що ми сьогодні називаємо суспільною думкою, а події культури вперше набули соціальної значимості" [19, с. 20].

Отже, гуманістична полеміка, ініційована Петраркою, стосувалася ідеалу споглядання (vita contemplative) й ідеалу активного громадянського життя (vita active). У працях гуманістів (Салютаті К., Конверсіні Дж., Ринуччині А.) акцентувалося на інтелектуальному аспекті otium, насиченого спогляданням істини і науковими заняттями, які збагачували внутрішній світ людини, зміцнювали її силу духу, і були за своїм змістом "працею на дозвіллі" (in otio meo negotia). Захист споглядального життя, "життя на самоті", присвяченого приватному дозвіллю, сповненого наукових занять, супроводжувався обґрунтуванням доцільності активної громадської позиції на благо суспільства.

Цьому дозвіллю протиставляється "ліниве дозвілля" неосвіченої більшості. Водночас неформальна група гуманістів була по суті дозвіллєвим об'єднанням однодумців, створеним не за посадовими чи аскриптивними ознаками, а за суб'єктивно- змістовими й особистими, оскільки функції, на які претендували члени цієї групи, не збігалися ні з офіційним становищем особи, ні з її політичними симпатіями чи соціальними поглядами, ні з професійним статусом індивіда.

Об'єднавчим чинником було дозвілля, сповнене вченими заняттями й відкрите лише для "гідних". Вілла епохи Ренесансу почала сприйматися не лише як місце для відпочинку, вченого дозвілля, ай як стиль життя, який ґрунтувався на правилах, спрямованих на досягнення духовного й морального особистісного удосконалення.

Література

1. Альберти Л.Б. О семне. Опыт тысячелетия. Средние века и эпоха Возрождения: Быт, нравы, идеалы / [сост. : И. А.Дворецкая и др. ; ред. Е.М. Лазарева]. М. : Юристъ, 1996. С. 353-411.

2. Антология философии Средних веков и эпохи Возрождения. Сост. С.В. Перевезенцев. М. : ОЛМА-ПРЕСС, 2001. 448 с.

3. Баткин Л. Итальянские гуманисты: стиль жизни и стиль мышления / отв. ред. проф. М. Алпатов. М. : Наука, 1978. 200 с.

4. Баткин Л.М. Итальянское Возрождение: проблемы и люди. М. : РГГУ, 1995. 448 с.

5. Буркгардт Я. Культура Италии в эпоху Возрождения / пер. с нем. Смоленск: Русич, 2002. 441 с.

6. Веселовский А.Н. Вилла Альберти. Новые материалы для характеристики литературного и общественного перелома в итальянской жизни XIV-XV столетия. М. : Синодальная типография, 1870. 399 с.

7. Гершензон М. Франческо Петрарка // Петрарка Ф. Сама Любовь: Стихи и проза. М. : ЭКСМО-Пресс, 2000. 320 с.

8. Горфункель А.Х. Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрождения. М. : Изд-во МГУ, 1985. 384 с.

9. Гуманистическая мысль итальянского Возрождения. [Сост., авт. вступ. ст., отв. ред. Л.М. Брагина] ; М. : Наука, 2004. 358 с.

10. Делюмо Ж. Цивилизация Возрождения / пер. с франц. И. Эльфонд. Екатеринбург: У-Фактория, 2006. 720 с.

11. Дильтей В. Воззрение на мир. Исследование человека со времен Возрождения и Реформации. Очерк 1. Постижение и исследование человека в XV и XVI веках [Електронный ресурс]. Режим доступа: http://progvek.com/classik/dilthey/ocherk1.

12. Игошина Е.П. Проблемы живописной декорации венецианских вилл эпохи Возрождения: вторая половина 16 в. : дис. . канд. искусствознания: 17.00.04. М., 2005. 278 с.

13. Козлова С.И. Итальянские сады эпохи Ренессанса. Структурная организация и семантика: дис. . д-ра искусствоведения: 17.00.04. М., 2011. 361 с.

14. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. М. : Мысль, 1978. 750 с.

15. Монье Ф. Опыт литературной истории Италии ХУ века. Кваттроченто / пер. К. Швареалон. СПб. : Изд-во Л.Ф. Пантелеева, 1904. 592 с.

16. Музыкальная эстетика западноевропейского средневековья и Возрождения / сост. текстов и общ. вступ. статья В.П. Шестакова. М. : Музыка, 1966. 572 с.

17. Мурало М. Дворцы Италии. Венето / пер. И. Волков, Е. Игошина, О.Уварова. М. : СЛОВО, 2005. 514 с.

18. Петрарка Ф. Сочинения философские и полемические / пер., коммент., указ.: Н.И. Девятайкина. М. : РОССПЭН, 1998. 479 с.

19. Петров М. Итальянская интеллигенция в эпоху Ренессанаса / под ред. В.И. Рутенбурга. Л. : Наука, 1982. 218 с.

20. Сабадаш Ю.С. Гуманізм як феномен італійської культури: монографія. К. : ДАКККіМ, 2008. 316 с.

21. Сенека Л.А. Моральні листи до Луцілія / [пер. з латин. А. Содомора]. К. : Основи, 1995. 604 с.

22. Сенека Л.А. О скоротечности жизни. Историкофилософский ежегодник. 1997. С.16-40.

23. Сочинения итальянских гуманистов эпохи возрождения (XV век) / под ред. Л.М. Брагиной. М. : Изд-во МГУ, 1985. 384 с.

24. Тучков И.И. Виллы Рима эпохи Возрождения как образная система: иконология и риторика: дис. . д-ра искусствоведения: 17.00.04. М., 2008.1072 с.

25. Фойгт Г. Возрождение классической древности или первый век гуманизма / пер. с нем. И.П. Рассадин. М. : Типография М.П. Щепкина, 1884. Т. 1. 481 с.

26. Фойгт Г. Возрождение классической древности или первый век гуманизма / пер. с нем. И.П. Рассадин. М. : Типография М.П. Щепкина, 1885. Т. 2. 542 с.

27. Хлодовский Р.И. Франческо Петрарка и гуманизм Треченто. История всемирной литературы: в 9 т. Т.3. / АН СССР ; Ин-т мировой лит. им. А. Горького. М. : Наука, 1983. С. 68-77.

28. Ціцерон М.Т. Про державу. Про закони. Про природу богів. К. : Основи, 1998. 476 с.

Размещено на Allbest.ru