Підходи до визначення культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підходи до визначення культури

Поняття «культура»

Центральним поняттям культурології є «культура». Слово «культура» почали використовувати як науковий термін в європейській історико-філософській літературі з другої половини XVIII ст. - в епоху Просвітництва (Вольтер, М. Кондорсе, Г. Лессінг, І. Гердер та ін.). Однією з проблем, якими опікувалися мислителі того часу, було питання про специфіку людського буття, про те, що зумовлено «людською природою» і що формує саму «людську природу». Зацікавлення цією проблематикою було спричинено прагненням просвітників знайти ідеали людського буття, визначити напрямки соціального прогресу.

Власне, саме тоді і виникла необхідність у спеціальному понятті, що логічно оформлювало б ідею існування особливостей людського буття, з якими пов'язаний розвиток здібностей людини, її розуму та духовного світу. Для означення ідеї людяності, людської природи, людського буття, людського начала, на противагу природному, стихійному, тваринному буттю, просвітники почали використовувати латинське слово «culture» - обробляти, поліпшувати.

Розвиток цієї ідеї виявив два її аспекти. З одного боку, культура трактувалась як засіб удосконалення людини, її духовного життя та моральності, виправлення пороків суспільства за допомогою просвітництва і виховання людей. З іншого боку, культура розглядалась як спосіб життя, що реально існує та історично змінюється. Його специфіка зумовлена рівнем розвитку людського розуму, науки, мистецтва, виховання, освіти. Ці суперечності стимулювали подальшу еволюцію уявлень про культуру.

У другій половині XIX ст. розуміння культури набуває іншого характеру і спрямованості. Вона стає об'єктом дослідження етнографів, антропологів, соціологів, психологів.

Відомий англійський фольклорист і етнограф, засновник антропологічної школи Е. Тайлор писав: «Культура…складається загалом із знання, вірувань, мистецтва, моралі, законів, звичаїв і деяких інших здібностей та звичок, здобутих людиною як членом суспільства» Тайлор Э. Б. Первобытная культура.-- М.: Политиздат, 1989.-- С. 18.. Підхід Е. Тайлора до визначення культури панував у науці впродовж кількох десятиліть, але у XX ст. кількість концепцій щодо цього питання збільшилася.

Найпоширенішим стало уявлення про культуру як абстракцію (А. Кребер, К. Клакхон, Дж. Долард, Д. Аберле, Р. Білз, X. Хойджер та ін.). «Культура є абстракція» Антология исследований культуры.-- СПб.: Университетская книга, 1997.-- Т. 1: Интерпретация культуры.-- С. 104. - саме так визначили культуру А. Кребер і С. Клакхон у праці «Культура: критичний огляд концепцій і визначень» (1952). М. Спіро також наполягав на тому, що «культура - це логічна конструкція, абстракція людської поведінки, вона існує лише у свідомості дослідника»^и Там само.-- С. 31..

Слово «абстракція» має кілька значень. По-перше, це - форма пізнання, що заснована на уявному відокремленні суттєвих властивостей і зв'язків предмета від інших часткових властивостей і зв'язків. У цьому разі слово «культура» використовується для позначення певного вузького класу спостережуваних феноменів. По-друге, абстракція - це ідеалізація, заміщення реального емпіричного явища ідеалізованою схемою. Тобто поняття абстрактного протиставляється конкретному. Щоправда, тоді виникає питання: а як же бути з матеріальними предметами? Адже, згідно з цією концепцією, вони не є культурою.

У середині XX ст. активно обмірковується проблема співвідношення термінів «культура» і «людська поведінка» (Р. Бенедикт, Дж. Стюарт, А. Девіс, Дж. Горер та ін.). У цьому ракурсі культура розглядається і як форма поведінки, що зумовлена навчанням, так і стандартизована поведінка членів суспільства.

Р. Бенедикт, зокрема, стверджує: «Культура є соціологічним терміном, що означає - навчальна поведінка» Там само.-- Т. 1.-- С. 100.. «Культура може бути визначена як поведінка, що вироблена індивідом у процесі пристосування до групи» Там само., - пише А. Девіс.

Аналогічне трактування зустрічаємо в Ф. Боаса. «Культуру, - пише він, - можна визначити як сукупність ментальних і фізичних реакцій і дій, які характеризують поведінку індивідів, що створюють соціальну групу» Там само.-- С. 39.. Такий підхід ігнорує результативний аспект. Поняття «культура» у цьому разі має звужене значення, оскільки воно не відображає артефакти (предмети, що створені людиною).

Л. Уайт у праці «Поняття культури» Уайт Л. Понятие культуры // Антология исследований культуры.-- Т. 1. -- С. 17-48., навпаки, чітко відмежовує культуру від людської поведінки. До культури він зараховує ідеї, вірування, звичаї, закони, інститути, витвори і форми мистецтва, знаряддя виробництва, механізми, фетиші, замовляння та ін. Тобто ті предмети і явища, яким людина може надати символічне значення.

Е. Сепір у визначенні культури відштовхується від поняття «соціальна спадщина». Він вважає, що термін «культура» означає «будь-який соціально успадкований елемент людського життя - як матеріальний, так і духовний» Антология исследований культуры.-- Т. 1.-- С. 100.. Проте до кола культурних явищ не потрапляють ті процеси, завдяки яким долучаються нові культурні елементи, а старі видозмінюються і передаються нащадкам безпосередньо або опосередковано.

У деяких випадках ототожнювалися терміни «культура» і «ідея». Так, за уявленням К. Уіслера, «…культура є певним комплексом взаємопов'язаних ідей» Там само.. Аналогічно підходить до вирішення цього питання і Дж. Форд: «Культура може бути визначена як перебіг ідей, що перетікають від індивіда до індивіда завдяки символічній поведінці, вербальному навчанню або імітації»²⁸ Там само.-- Т. 1.-- С. 100.. Проте значення слова «ідея» вужче, ніж слова «культура».

Деякі вчені при визначенні культури відштовхувались від поняття «надорганічного». Так, у праці «Наука про культуру» Л. Уайт пише, що «культура…створює надбіологічний клас явищ» Там само.-- С. 104.. Обряди посвячення, зараховані Л. Уайтом до цього класу, безумовно, є елементами культури, але вони одночасно вміщують певні біологічні аспекти.

Розгорнуте визначення культури подає Б. Малиновський:

«А. Культура є, по суті, інструментальним апаратом, завдяки якому людина отримує можливість розв'язувати конкретні проблеми, з якими вона стикається у природному середовищі в процесі задоволення своїх потреб.

Б. Це система об'єктів, видів діяльності і настанов, кожний елемент якої є засобом досягнення мети.

В. Це інтегроване ціле, усі елементи якого перебувають у взаємодії.

Г. Це види діяльності, настанови та об'єкти, що організовані навколо життєво важливих завдань, створюють такі інститути, як сім'я, клан, локальне співтовариство, плем'я, а також започатковують організовані групи, які об'єднані кооперацією, політичною, правовою й освітньою діяльністю.

Д. З динамічної точки зору, тобто залежно від типу діяльності, культура може бути аналітично розчленована на кілька аспектів - таких, як освіта, соціальний контроль, економіка, система знання, вірувань і моралі, а також різні способи творчого й артистичного самовиразу»Малиновский Б. Функциональный анализ // Антология исследований культуры.-- Т. 1.-- С. 683-684..

У російській енциклопедії «Культурология XX в.» подано таке визначення: «Культура - сукупність штучних порядків і об'єктів, створених людьми як додаток до природних, засвоєних форм людської поведінки, здобутого знання, образів самопізнання і символічних позначень навколишнього світу»²⁸ Культурология. XX век. Энциклопедия.-- СПб., 1998.-- Т. 1.-- С. 338.. Тобто культура - це опрацьоване середовище існування людей, яке організоване завдяки специфічним людським засобам (технологіям) діяльності і насичене продуктами (результатами) цієї діяльності.

Вітчизняні вчені також дотримуються «загального концептуального положення, згідно з яким під «культурою» слід розуміти комплекс явищ, протиставлених «природі». Природа є матеріалом для культури як здатності людини специфічно означувати навколишній світ як власне середовище існування та поле діяльності»Культурологія. Навч. посіб. // Б. О. Парахонський таін.-- К.: Видавни-чий дім «КМ Академія», 2003.-- С. 10.. Це визначення і використовуватимемо як робоче у процесі подальшого вивчення культури.

Наукові підходи до тлумачення сутності культури

Сутність - це категорія, що розкриває внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх його різноманітних властивостей і відношень.

Отже, в чому сутність культури? Пізнанням її займаються різні науки (філософія, психологія, соціологія, етнографія, теорія та історія культури та ін.), в кожному окремому випадку вивчається той чи інший її аспект, зокрема морфологічний, історико-генетичний, функціональний; з'ясовуються психологічна, соціологічна, аксіологічна сутності культури. Залежно від підходу, до якого вдається той чи інший дослідник, змінюється і визначення, тлумачення поняття «культура».

У сучасній культурології найпоширенішими є такі підходи до вивчення культури: філософський, соціологічний, психологічний, діяльнісний, аксіологічний (ціннісний), технологічний, семіотичний (рис. 1).

Рис. 1. Підходи до вивчення культури

Згідно з дослідницькою традицією спочатку вивчення культури відбувалось у межах філософської думки. Протягом певного часу був вироблений цілісний системний філософський підхід до дослідження культури як соціального явища, що дало змогу визначити, зокрема, її діяльнісну, аксіологічну (ціннісну), світоглядну сутності. У річищі філософії культуру досліджували І. Гердер, І. Гумбольт, І. Кант, Г. Гегель, Ф. Шлегель, Ф. Шеллінг, О. Шпенглер, Ф. Ніцше. У сучасній науковій думці наявні такі філософські підходи до визначення культури: а) матеріалістичний; б) ідеалістичний.

Матеріалісти (Ф. Боас, Б. Малиновський) стверджують, що культурна спадщина складається з сукупності матеріальних артефактів, а також із нематеріальних ідей, інститутів, звичаїв та ідеалів. Загалом вони схильні розуміти культуру як атрибут людської соціальної поведінки. «Культура у такому розумінні невіддільна від життя людини у суспільстві; вона є способом суспільного життя і не існує поза тими реальними групами, атрибутом яких вона є» Бидни Д. Концепция культуры и некоторые ошибки в ее изучении // Антология исследований культуры.-- Т. 1.-- С. 57-58., - пише Д. Бідні.

Водночас одні матеріалісти визначають культуру з урахуванням індивідуального, що вважається важливою особливістю певної культури (Ф. Боас, Е. Сепір), інші - без урахування індивідуальних відмінностей.

Ідеалісти уявляють культуру як абстрагування від реального, як те, що сприймається розумом. За будь-якого ідеалістичного підходу культурними сутностями визнають концептуальні норми і стереотипи поведінки, але не артефакти, що їх втілюють.

Суб'єктивні ідеалісти розуміють культуру як сукупність ідей, плин ідей, що існують в умах індивідів (К. Осгуд, В. Шмідт, К. Уіслер, Дж. Форд та ін.). Визначення, наведене К. Осгудом, - найхарактерніше для цього підходу: «Культура складається з усіх ідей щодо виробництва, поведінки й уявлення колективу людських істот, які людина отримує із спостереження або узагальнення та усвідомлює» Там само.-- С. 58.. Тобто з точки зору суб'єктивного ідеалізму культура складається з норм та ідеалів поведінки, які створені людиною і не існують поза людським розумом.

Об'єктивні ідеалісти визначають культуру через стереотипи поведінки, що склались у межах певної культури (А. Кребер, П. Сорокін, О. Шпенглер).На відміну від матеріалістів вони розуміють соціальну спадщину як «надорганічний» плин ідей, ідейну спадщину, що має власну трансцендентну реальність, яка не залежить від індивідів або суспільств.

Отже, згідно з філософським підходом поняття «культура» трактується і як змістова відмінність буття людини від буття природи, так і власні змістові ресурси людського буття. Філософський підхід став теоретичною базою для подальших методологічних пошуків у царині вивчення культури.

Соціологічний підхід (Е. Дюркгейм, Е. Тайлор, Б. Мали - новський, А. Радкліф-Браун) дає змогу виявити різноманітні форми взаємозв'язку культури і суспільства, культури і влади; вплив різних соціальних груп на тенденції культурної творчості. У контексті цього підходу досліджується становлення людини як соціальної істоти, а також основні структури та інститути, що сприяють процесу соціалізації людини. Особливу увагу приділено процесам взаємодії людини і культури на стадії цивілізації. Зацікавлення урбаністичною культурою особливо простежується у працях американського дослідника Р. Редфільда.

З точки зору соціологів культура - це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, відображений у типах і формах організації життя і діяльності людей, їхніх взаєминах.

У 40-х рр. XX ст. у США формується напрям психокультур - ного аналізу (А. Кардінер, Р. Бенедикт, М. Мід, Е. Сепір та ін.), головним завданням якого було дослідження механізмів набування індивідом культурного досвіду, а також процесів формування та трансформації особистості на різних етапах життєвого циклу, вивчення механізмів трансляції культури від покоління до покоління. У традиції психокультурного аналізу домінує визначення культури як сукупності інформації, взірців поведінки та діяльності.

Інтегрувальним началом для діяльнісного підходу є парадигма: культура - це спосіб і продукт людської діяльності.

Згідно з діяльнісною концепцією культура розглядається як небіологічний спосіб і результат життєдіяльності людини. У контексті діяльнісного підходу можна виділити такі напрямки дослідження культури:

1) культура як процес творчої діяльності, в межах якої відбувається матеріальне і духовне збагачення суспільства новими цінностями;

2) культура як спосіб формування людини як суб'єкта культурно-історичного процесу;

3) культура як спосіб людської діяльності, що забезпечує збереження і відтворення цивілізації в умовах мінливості навколишнього світу.

Ці різнопланові вектори аналізу не виключають один одного, а радше, доповнюють, збагачують наше уявлення про культурний феномен. Відповідно до цих концептів можна визначити такі види культурної діяльності: 1) предметно-практична (створення «другої природи»); 2) духовно-практична (перетворення людини); 3) духовно-теоретична (розвиток теоретичного рівня свідомості) (рис. 2).

Рис. 2. Види культурної діяльності

Мета діяльності безпосередньо залежить від рівня соціального розвитку людського суспільства. У цьому плані можна вважати, що розвиток культури має соціальні засади.

Діяльнісний підхід виступає методологічно важливим витоком багатьох культурологічних досліджень. Наприклад, він дає змогу наголосити на взаємозв'язку культури і природи, культури і суспільства, культури і цивілізації, становить методологічну основу для ціннісного підходу.

Аксіологічний (ціннісний) підхід до тлумачення поняття «культура» ґрунтується на тому, що культура є втіленням людяності і суто людського буття.

Прояви людської активності можуть бути як позитивними, так і негативними. Не будь-який результат діяльності людського розуму заслуговує на те, щоб бути названим надбанням культури, приміром, війна, рабство, релігійні чвари та ін. Дослідженню просторових і часових варіантів цих явищ присвячені праці представників амстердамської школи (X. Нібур, Т.С. ван дер Бей, Й. Фаренфурт). Аксіологічний аспект звужує сферу культури, охоплюючи лише позитивні результати людської діяльності.

Отже, згідно з ціннісним підходом під культурою розуміють лише таку небіологічну активність людини, яка веде до позитивних результатів. При цьому відкидається більшість витворів людства (бомба, воєнне мистецтво, вандалізм та ін.), які не можна позначити знаком «плюс». Проте ігноруючи їх існування, неможливо зрозуміти культуру будь-якої країни або епохи.

Ієрархія цінностей не залишається сталою, протягом людської історії змінюється світогляд людини, ціннісні домінанти. Те, що для одних є священним камінням, для інших - купа руїн. Суб'єктивізм аксіологічного підходу до культури нерідко призводить до негативних наслідків - таких, як націоналізм і расизм.

Антропологічне розуміння культури, на відміну від аксіологічного, розширює коло культурних явищ. В основі антропологічного підходу лежить парадигма, згідно з якою культура охоплює всі сторони людського буття, тобто все те, що відрізняє життя людського суспільства від природного.

Прихильники антропологічного підходу (Е. Тайлор, Л. Уайт, Дж. Фейблман, А. Кребер, Ф. Боас, А. Радкліф-Браун, Д.Бідні та ін.), спираючись на великий етнографічний матеріал, досліджують ту чи іншу культури в їх історико-генетичному, естетичному, предметно-матеріальному аспектах, окреслюють внутрішні історико-типологічні зв'язки з іншими культурами, зосереджують увагу на національних духовних звершеннях. Порівнюючи різні культури, субкультуры (мову, звичаї, вірування, мистецтво, мораль, право та ін.), вони за різноманітністю культурних виявів бачать загальне, універсальне начало, шукають шляхи для діалогу культур із різними традиціями.

Не тільки розум, але й різноманітні засоби й результати його використання людиною: зміна довкілля, техніка, форми суспільних відносин, соціальні інститути - все це також характеризує особливості життя будь-якого суспільства і створює його культуру. В ній поряд із розумним є багато такого, що не підлягає раціональному поясненню, має емоційний, інтуїтивний характер. Тому помилково зводити культуру лише до сфери розумного мислення. Культура охоплює усю різноманітність людської діяльності. Отже, в антропологічному розумінні культура містить усе, що створено людством і характеризує його життя у певних історичних умовах.

Однак, часто, використовуючи антропологічний підхід, учені різних галузей науки розглядають культуру під кутом зору суто дисциплінарного знання. Археологи, приміром, тлумачать культуру як сукупність продуктів людської діяльності, сліди духовного світу і поведінки людей. З етнографічної позиції, під культурою розуміють специфічний для певного етносу комплекс звичаїв, вірувань, особливостей праці і побуту людей. Етнопсихологи використовують поняття культури для вираження особливостей, які характеризують внутрішнє духовне життя і поведінку представників різних народів.

Ми живемо не тільки у світі речей, але й знаків і знакових систем (розмовних мов, символіки мистецтва, наук, правил етикету тощо), в яких зашифровано соціальну інформацію, тобто зміст, значення, вкладені в них людиною. Знакового змісту набувають не лише творіння рук людини, але й природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності. Зрозуміти будь-яке явище культури - це означає, в першу чергу, з'ясувати його зміст.

Знаки і системи знаків досліджує спеціальна наука - семіотика. У широкому розумінні семіотика - це наука про комунікацію за допомогою різних систем знаків (мови, нот, форм поведінки тощо), які є засобом об'єктивації духовного світу.

За допомогою семіотичного (знакового) підходу (Е. Кас - сірер, С. Лангер, К. Леві-Строс) розглядаються різні культури як сукупність знакових систем. При цьому наголошується на вивченні механізмів генези та побудови символічних систем у культурі.

З точки зору технологічного підходу культура є певним рівнем виробництва і відтворення суспільного життя. Така змістова різноманітність визначень засвідчує багатогранність її світу.

Структура культури

Існують різні моделі структурування культури. Наприклад, Л. Уайт запропонував модель, що складається з трьох підсистем: соціальної, технологічної та ідеологічної⁸⁰Уайт Л. Энергия и эволюция культуры // Антология исследований куль-туры.-- Т. 1.-- С. 440. (рис. 3).

Соціальна підсистема містить міжособистісні стосунки, що визначені в колективних та індивідуальних стереотипах поведінки. Тобто соціальна культура - це певний тип організації людей, структурування та поділу соціальних функцій, нормування і регуляції соціальної взаємодії, форм і методів соціальної комунікації.

Рис. 3. Структура культури (за Л. Уайтом)

«Технологічна підсистема містить матеріальні, механічні, фізичні та хімічні знаряддя праці разом із технологією їх використання, що уможливлює контактування людини з довкіллям»⁸¹Уайт Л. Энергия и эволюция культуры // Антология исследований куль-туры,--Т. 1,--С. 440.. Отже, технологічна культура - це засоби і матеріали виробництва. Ідеологічна підсистема містить вірування, ідеї, знання.

Взагалі культура - це вельми складна, багаторівнева система (див. рис. 4). Передусім, вона постає перед нами в єдності матеріального і духовного. Такий поділ - суто умовний, оскільки в реальному житті обидва види перебувають у гармонійній єдності.

Матеріальна культура як втілення матеріалізованих людських потреб охоплює всі матеріальні артефакти і технології, створені людською спільнотою, - машини, споруди, витвори мистецтва тощо.

Духовна культура - одна із сторін загальної культури людства, що протиставляється культурі матеріальній. Духовною культурою є явища, пов'язані зі свідомістю, інтелектуальною, а також емоціонально-психологічною діяльністю людини, - мова, звичаї, вірування, знання, мистецтво та ін. Норми, правила, закони, церемонії, ритуали, символи, міфи, ідеї, традиції - все це також є її проявами. Водночас будь-який об'єкт нематеріальної культури потребує матеріального посередника. Для знання, приміром, таким посередником є книги.

Залежно від носія вирізняють світову, локальну, національну, етнічну і регіональну культури.

Світова культура - це сукупність культурних досягнень людства. Вона варіативна в часі і просторі. У сучасній світовій культурі існують як вершинні прояви культурної творчості, так і її реліктові, архаїчні утворення, подібно до збереженихдосі в аборигенів Андаманських островів, жителів Амазонки або внутрішніх районів Нової Гвінеї. Ще більш багатоликі й різноманітні прояви культури в історичному минулому, починаючи з її первісних форм.

Рис. 4. Рівні культури

Локальна культура - культура конкретного, історично визначеного суспільства. Кожна з локальних культур має свої специфічні риси й особливості, що залежать від географічних і соціально-історичних умов. Зона територіального поширення певного локального культурного типу називається культурним ареалом (скажімо, ареал індо-буддійської культури). Особливе місце з-поміж локальних культур займають національні й етнічні культури.

Національна культура є синтезом культур різних класів, соціальних шарів і груп певної нації. Вона втілюється в літературі і мистецтві, науці і філософії, соціально-політичному і технологічному розвитку суспільства. Найкращі досягнення національної культури - це твори найталановитіших представників нації. Її осередком є не так село, як місто. У культурі розвиненої нації завжди наявна етнічна складова - культура етносів, з яких виникла нація.

Етнічна культура - культура, створена окремим етносом. Це найстародавніший шар національної культури, він охоплює, зокрема, сферу побуту, мораль, мову, релігію, фольклор, міфологію і несе в собі звичаї предків. Невипадково вона зберігається більше у селі, ніж у місті. Риси її проглядаються в особливостях одягу, фольклору, народних промислів, народної медицини. Етнічна культура - це вихідний базис національної культури.

Регіональна культура є конгломератом різних культур, створених різними народами, що проживають у певному географічному ареалі. Схожість природних умов життя, економічні, культурні зв'язки між народами забезпечують спорідненість цих культур. Упродовж історії склад народів, які проживають у певному регіоні, може змінюватися. Проте часто чужинці асимілюються з місцевим населенням, переймаючи форми його життя та звичаї. Внаслідок цього формується історична спадковість, яка зберігає специфіку певної регіональної культури. Прикладом цього є Індія. Різні народи, які впродовж історії оселялися на індійській землі, вбирали в себе давні традиції її мешканців, що визначило колорит індійської культури.

Залежно від ступеня охоплення членів суспільства розрізняють домінуючу культуру і субкультуру, а також протиставлену їм - контркультуру.

Сукупність цінностей, вірувань, традицій, звичаїв, якими керується більшість членів суспільства, має назву - домінуюча культура.

Оскільки суспільство розпадається на безліч груп (етнічних, вікових, соціальних, професійних тощо), у кожній із них може формуватися власна культура - субкультура.

Субкультура - це стійка сукупність цінностей і правил окремих соціальних груп. Виокремлюють, приміром, такі її різновиди, як молодіжна, етнічних меншин, міська, сільська. Від домінуючої субкультура відрізняється сленгом, поглядом на життя, манерами поведінки.

Ми можемо говорити про особливий кодекс правил і моральних норм усередині субкультури. Цигани, наприклад, не вважають гріхом красти у «чужих», але крадіжка всередині табору сприймаєтьяс як злочин. Тут долю людини вирішує не офіційний суд, а рада старійшин, керуючись своїм життєвим досвідом. Поміж ув'язнених, які говорять на особливому жаргоні, також складаються своєрідні стандарти поведінки, типові тільки для даного середовища.

Такі відмінності можуть виявлятися дуже виразно, але все ж таки субкультура не протистоїть домінуючій культурі. Субкультуры певною мірою автономні, закриті і не претендують на те, щоб замінити собою панівну культуру, витіснити її. Так, цигани зовсім не претендують на поширення їхніх життєвих і практичних настанов на все суспільство, в якому вони живуть. Навпаки, вони зацікавлені в тому, щоб зберегти лише свої власні закони на противагу панівній культурі, яку вони сприймають як чужу. Субкультура намагається тримати соціокультурні ознаки в певній ізоляції від домінуючої культури і не перетворюватись на офіціоз.

Субкультура, що не тільки відрізняється від домінуючої, але й протистоїть їй, перебуває в конфлікті з домінуючими цінностями, має назву «контркультура».

Контркультура - поняття сучасної культурології і соціології, використовуване для позначення соціокультурних настанов, що протистоять фундаментальним принципам домінуючої культури.

Друге значення, яке культурологи вкладають у це поняття, ототожнюється із західною молодіжною субкультурою 1960-х років, що відобразила критичне ставлення до тогочасної культури і відкидала її як «культуру батьків».

Поняття «контркультура» виникло у західній літературі в 1960-х роках. Термін запропонував американський соціолог Т. Роззак, який досліджував різні, спрямовані проти панівної культури, культурні процеси, що спостерігались у західноєвропейській культурі 60-х років XX ст. серед молоді.

Прикладом «молодіжної» контркультури є рокери. Це одягнені з голови до ніг у шкіру мотоциклісти, які наганяють жах на обивателів. Світ рокерів - їхня банда; їхня релігія - рок; їхній Бог - спортивний Ісус на кшталт Джеймса Бонда. Рокери культивують «чоловічий дух», жорсткість і прямоту між - особистісних стосунків.

Перебуваючи у створеному ними одновимірному світі, рокери покладаються, головним чином, на власну силу і фізичний самоконтроль. «Шкіряні» чоловіки люблять бійки. їх зовнішній вигляд підкреслено агресивний. Мотоциклетний шкіряний і грубополотняний одяг із металевими планками уподібнює їх до машини. У музиці вони надають перевагу важкому і простому ритму раннього рок-н-роллу, що викликає відчуття ритмічного і владного руху.

Інший приклад молодіжної контркультури - панки, які вийшли на арену історії у 80-х роках минулого століття. Слово «панк», відоме ще з XVI ст., перекладається як «вулична дівка»; оксфордський словник тлумачить його як «зіпсований», «нікчемний».

У 1970 р. американець Остерберг, відомий під псевдонімом Іггі Поп, вийшов на сцену в Детройті, розпоров собі уламком скла оголені груди і потім у супроводі своєї групи «Маріонетки» почав вигукувати: «Мене нудить від вас!» Через кілька років у пресі з'явилися слова «панк-музика», «панк-політика», «панк-культура». Панк-групи росли, як гриби.

Незважаючи на всю різноманітність молодіжних субкультур, жодна з них не може усунути панівну культуру, але їх значення дуже велике. Річ у тім, що культура зовсім не розвивається шляхом простого прирощення духовних скарбів. Якби процес культурної творчості реалізовувався плавно, без зрушень і болісних мутацій, людство мало б нині розвинену монокультуру.

Проте в культурі, крім магістрального напряму розвитку, паралельно триває пошук нових форм, який виявляється в розвитку контркультур. Далеко не завжди ці пошуки приводять до появи принципово нової культури. Проте для того, щоб вона виникла, потрібні нові ціннісні орієнтації. Контркультура постійно виявляється у вигляді механізму культурних інновацій. Виникнення нових ціннісних орієнтирів є предтечею нової культури.

Характеристика феномена культури буде неповною без з'ясування таких культурних форм, як елітарна, масова і народна.

Елітарна культура (від фр. elite - відбірне, найкраще) - культура привілейованих груп суспільства, що характеризується духовним аристократизмом і ціннісно-змістовою самодостатністю.

Поняття елітарна культура на противагу масовій було введено до наукового обігу в XX ст., хоча сама диференціація культури відбулася значно раніше. Особливо наочно цей поділ художньої творчості простежується в концепції романтиків. Спочатку елітарність мала в романтиків семантику вибраності, зразковості. Тим самим вони відмежовували своє мистецтво від того, що з часом було названо масовою культурою.

Процес розмежування публіки на елітарну й масову традиційно пов'язують із поглибленням соціальної ієрархії. Проте цей факт не можна вважати визначальним. У формуванні масової культури вирішальне значення має процес, зумовлений зростанням чисельності міського населення. Внаслідок цього виникають нові, міські за походженням жанри. Різкі зміни темпів і ритмів життя породжують феномен масової людини. Значний вплив на формування нового культурного простору чинили також засоби масової інформації: кінематограф, радіо, телебачення, Інтернет. З-поміж масових форм культури переважне значення набули ті з них, що орієнтувалися на відпочинок, розваги, цікаве читання.

Масова культура - це різновид культури, що зорієнтовує духовні і матеріальні цінності, які вона поширює, на «усереднений» рівень розвитку масових споживачів.

Масову культуру характеризує є нівелювання творчих індивідуальностей, тиражування і доступність культурних цінностей, пріоритети мегаполісних форм існування. Її продукція призначена для широких мас. Це культура для кожного - і вона має враховувати смаки й потреби широкого кола людей. Механізм і напрями її поширення пов'язані з ринком. Кожен, хто сплачує, може замовляти свою «музику». Масова культура призначена задовольняти сучасні потреби людей і на противагу народній і елітарній швидко втрачає свою актуальність, виходить із моди.

Із поширенням масового мистецтва зусилля культурологів було зосереджено на пошуку секретів його незвичайної популярності. Чи є це мистецтвом або перед нами якийсь сурогат, що не має стосунку до художньої творчості?

Якщо елітарне мистецтво - це сфера експерименту, мистецтво для мистецтва, то в масових жанрах фабула зазнає дії механізмів споживання. У читача виникає почуття комфорту, що пов'язано з процесом осягнення вже знайомих форм.

Елітарне мистецтво не залежить від сильних і яскравих ефектів. Воно розраховане на зосереджене осягнення світу, вимагає утримання та поєднання в пам'яті багатьох асоціацій, тонкої символіки й нюансування. Проблеми, означені в ньому, можуть залишатися невирішеними, стати джерелом нової невизначеності й дискомфорту. Масове мистецтво, навпаки, потребує для творення яскравої дії; експлуатуючи елементи небезпеки, насилля, сексу, воно викликає інтенсивні і негайні переживання. Типовими її героями стали суперагент Джеймс Бонд, секс-бомби, секс-символи тощо.

Проте заразливість, емоційна насиченість масових жанрів, безумовно, дає змогу оцінювати їх як мистецтво, попри експлуатацію відомих кліше і шаблонів. Яскравий, емоційний світ масового мистецтва допомагає людині вирватись із рутинного реального світу. Імовірно, популярність масового мистецтва пояснюється саме тим, що воно виконує своєрідну адаптаційну функцію. Художня стереотипність допомагає розрядити напруження, сприяє зміцненню віри в «етикетність» усього існуючого, хоча б на уявному рівні.

Сучасну людину лякає лавина подій, що надзвичайно швидко змінюють одна одну. Ми відчуваємо життя інакше, ніж наші попередники. У минулі століття життя спливало значно повільніше. Спробуємо трохи пофантазувати, уявімо собі таку ситуацію: середньовічний лицар побачив на турнірі прекрасну даму і закохався; домагаючись взаємності, він пише їй лист і з величезними хитрощами, долаючи багато несподіваних перешкод, передає його дамі. Уявіть собі, скільки води спливе, поки він отримає довгоочікувану відповідь. На цей період почуття ніби завмирають, адже інформація, яка могла б змінити почуття, надходить повільно.

Із прискоренням темпів життя ми назавжди порвали з минулим, відмовились від колишніх думок, стереотипів поведінки. Нині, в епоху мобільних телефонів, електронної пошти, закоханим часто бракує часу розібратись у власних почуттях. У цьому сенсі масове мистецтво є механізмом адаптації, воно не примушує людину рефлектувати з приводу власних мотивацій і досвіду, дає змогу відійти від дійсності, розслабитись у спогляданні цілісного і впорядкованого світу. На відміну від елітарної, масова культура має більшу аудиторію, порівняно з народною вона завжди авторська.

Народну культуру створюють анонімні творці, які не мають професійної підготовки. Народ постає суб'єктом культури. Він бере участь у самому процесі художньої творчості, є її творцем. Водночас він є кінцевим адресатом і споживачем своєї культури. У зв'язку з цим основною умовою народної культури є доступність сприйняття її народом, співзвучність із його інтересами і світоглядом.

В основу народної культури покладені традиції, які відіграють роль генетичної пам'яті людей. Традиції є системою культурних принципів і смаків, творчих методів і канонів, що були вироблені безпосередньо тим чи іншим народом як соціальною та культурною спільністю. Народна культура завжди відтворює психологічно-етнонаціональні особливості країни або окремих її регіонів. Яскравим прикладом цього можуть слугувати міфи, легенди, сказання, епос, казки, пісні, танці, архітектура і живопис дерев'яних церков та ін.

Було б хибним вважати, що між народною і професійною культурою немає жодного зв'язку. Народна культура не протистоїть загальнохудожнім процесам розвитку, однак вона засвоює не всю систему художніх форм професійної культури, а лише окремі її елементи, трансформуючи їх і поєднуючи з традиційними художніми прийомами. Водночас народна культура живить своїми цілющими силами професійну культуру.

Східна культура - це культура країн індо-буддійської, китай - сько-конфуціанської та арабо-ісламської культурних традицій. Шаленство барв Багдада і вишуканість давньокитайських церемоній, незбагненна містика індійських йогів і космічні таїни Тибету, казки Шехеразади і закони шаріату - все це Схід.

Під західною культурою розуміють культуру країн Європи в єдності античного і християнського періодів. До неї часто зараховують культуру Північної Америки.

Особливості цих культур зумовлені різними типами світогляду. Східний світогляд ґрунтовано на: 1) самоізоляції людини від зовнішнього світу; 3) зосередженні на внутрішньому духовному житті; 2) пасивному підпорядкуванні силам природи. Специфіка східної культури полягає в тому, що вона спрямована на самоосягнення, заглиблену, внутрішню релігійність, інтуїтивізм та ірраціоналізм.

Функції культури

На рис. 5 показані основні функції культури.

культура народний генетичний пам'ять

Рис. 5. Функції культури

Культура має унікальну можливість трансляції соціального досвіду. Цю функцію часто називають функцією історичної спадкоємності або інформаційною.

Кодуючи свої думки й уявлення у знакові системи (пам'ятки літератури і мистецтва, мови науки, релігії та ін.), індивід об'єктивує їх. Вони стають соціальною інформацією, носієм якої є вже не одна людина, а загальна культура. Закодована інформація поширюється як за вертикаллю (досвід, що передається від одного покоління до іншого), так і за горизонталлю (досвід, що передається від одного народу до іншого в єдиному часовому просторі).

Завдяки культурі у суспільстві уможливлено те, чого не може бути у тваринному світі, - історичне накопичування і примножування інформації. Використовуючи результати досягнень як своїх попередників, так і сучасників, людина доповнює свій індивідуальний досвід, розширює свій кругозір. Розрив культурної спадкоємності засуджує нові покоління на втрату соціальної пам'яті.

З інформаційною функцією нерозривно пов'язана інша функція - комунікативна. Культура формує умови та засоби людського спілкування. У спілкуванні люди навчилися використовувати знакові системи, фіксувати за допомогою їх свої думки. Розвиток форм і засобів комунікації (від жестів і звуків до сучасних засобів масової комунікації) є найважливішим аспектом культурної історії людства.

Інша функція - інтегративна. Культура об'єднує соціальні групи, народи, держави. У представників певної соціальної спільноти, в якій витворюється своя культура (сукупність поглядів, переконань, ідеалів, цінностей та ін.), формується почуття належності до цього об'єднання. Збереження культурної спадщини, національних традицій, історичної пам'яті створює зв'язок між поколіннями. На цьому ґрунтується історична єдність, тому невипадковим є нині поширене прагнення до єдиної загальнонаціональної ідеї.

Культура є найважливішим фактором соціалізації людини. Під соціалізацією розуміємо залучення індивідів до суспільного життя, засвоєння ними соціального досвіду, знання, цінностей, норм поведінки, що відповідають певному суспільству, соціальній групі. На відміну від біологічних властивостей і потреб людини, культурні норми не успадковуються, а засвоюються за допомогою навчання, тобто механізмів соціалізації особистості.

Процес соціалізації дає змогу людині бути повноцінним членом суспільства, зайняти у ньому певну позицію і жити так, як того вимагають звичаї і традиції. Одночасно процес соціалізації забезпечує збереження суспільства, його структури і форм життя. Внаслідок соціалізації люди засвоюють програми, що закодовані у культурі, навчаються жити, мислити і діяти відповідно до них.

Різні культури неоднаково регламентують правила життя та засоби дії людини. Скажімо, американська культура підтримує такі якості особистості, як упевненість у собі, енергійність, товариськість, а індійська, навпаки, - самозаглибленість. Різняться підходи у культурах, наприклад, і до тендерних (статевих) проблем або ставлення до літніх людей. Якщо на Сході, де сильні патріархальні традиції, старійшини користуються особливою шаною, то для сучасного Заходу характерним є культ молодості. Старі опиняються часто на узбіччі суспільного життя.

Культура виконує також пізнавальну функцію. Інтегруючи в гармонійну цілісність природничі, технічні, гуманітарні знання та всю людську практику, культура орієнтує людину на пізнання світу і самої себе.

Культура здатна опановувати такі сторони життя, які важ - кодоступні, наприклад, науці. Так, до хімічної формули води Н₂О не увійшли ні дзюрчання струмка, ні місячна доріжка на поверхні моря, ні величні водоспади. Сотні властивостей води, її конкретно-чуттєве багатство залишилися за межами наукового узагальнення. Культура, мистецтво допомагають знайти нове і незвичайне у, здавалося б, звичних речах.

Культура забезпечує адаптацію людини до довкілля (адаптивна функція). Слово «адаптація» (від лат. adaptatio) означає приладжування, пристосування.

У культурі різних народів склалися й історично закріпилися засоби адаптації до природних умов, був вироблений захист, яким не забезпечила людину природа, - можливість створювати і використовувати одяг, житло, ліки, зброю та ін. Скажімо, традиційна численність гострих приправ і пряностей в їжі південних народів - це спосіб запобігти її швидкому псуванню в жаркому кліматі, а легкі одноповерхові будинки японців - засіб адаптації до постійних землетрусів.

Регулятивна (нормативна) функція культури пов'язана з регулюванням різних сторін суспільної і приватної діяльності людини. Регулятив - це правило або вимога, відповідно до яких люди формують свою поведінку і діяльність. Регулятиви, наявні в культурі, визначають норми поведінки і діяльності, що прийнятні для певної культури, і вказують, які шляхи і засоби досягнення мети допустимі.

Культурні регулятиви відіграють у житті людини таку ж саму роль, як генетичні програми поведінки у тварин. Однак, якщо дії тварин підпорядковуються лише законам природи, то дії людини, крім цього, регулюються ще й встановленими нею нормами і правилами (правилами етикету, дорожнього руху, судочинства та ін.). Запровадження певних регулятивних норм - це специфічна риса людського способу життя. Регулятивні культурні норми втілюються в традиціях народу, нації і всього людського співтовариства загалом.

Культура не лише регулює вчинки і дії людини, але й визначає вибір людиною матеріальних і духовних цінностей, тобто виконує ціннісну функцію.

Цінність - це фіксована в людській свідомості характеристика ставлення людини до об'єкта і відповідно - об'єкта до людини. Об'єкт має цінність, якщо людина вбачає в ньому засіб задоволення своєї потреби.

Протягом історії формуються загальнолюдські цінності, в яких сконцентровані найкращі явища культури. Із них кожен індивід обирає те, що найбільше відповідає його схильності, вихованню та життєвій потребі.

Культура - не лише сукупність продуктів людської діяльності, це світ знаків, в яких закодовано певний зміст. Так, специфічні мови мають музика, живопис, театр. У кодуванні інформації за допомогою знакових систем виявляється семіотична (знакова) функція культури. Оволодіння мовою цих систем, їх дешифрування дають змогу пізнати людську культуру, розкрити її таємниці. Отже, культурні цінності призначені спрямовувати людей на певний спосіб поведінки, вони є підґрунтям мотивації людських вчинків, прагнень і сподівань.

У сучасній вітчизняній культурологічній думці домінує уявлення про культуру як про комплекс явищ, протиставлених природі. Водночас різноманітність підходів до визначення поняття «культура», розбіжності поглядів вчених різних наукових дисциплін у розумінні як самої сутності культури, так і виконуваних нею функцій, свідчать про багатогранність цього феномена. Різноманітні і форми її прояву - матеріальна і духовна; світова, локальна, національна, етнічна, регіональна; домінуюча, субкультура, контркультура; елітарна, масова, народна та ін.

Размещено на Allbest.ru