Роль народної художньої культури у формуванні української державності у XXI столітті: взаємозв'язок традицій та інновацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль народної художньої культури у формуванні української державності у XXI столітті: взаємозв'язок традицій та інновацій

Садовенко Світлана Миколаївна

Творення і потенціал цивілізації залежить, насамперед, від рівня культури і духовності народу. Цивілізація гине, якщо забуваються її історичні і культурні традиції, адже втрачається і вгасає її духовно-моральна основа. Цивілізаційність суспільства характеризується у дослідженнях науковців як «мудрість», «могутня цивілізаційна «закваска» в історичних процесах» [5, с. 14], «соціальна прозорливість», «зростаюча можливість передбачення» майбутніх етапів прискореної модернізації суспільства до більш гуманних форм існування (О. Берегова, Ю. Богуцький, О. Оніщенко, В. Шейко, В. Чернець, І. Юдкін, М. Юрій й ін.) [1]. Саме ці характеристики вбирає художня культура, адже вона «розлита по всьому соціуму» [5, с. 14]. Художня культура, аргументовано становлячи одну із складових цивілізації, відіграє важливу роль в активізації людського потенціалу, встановленні тісних дружніх контактів між людьми різних суспільних проверстків, національностей, спрямовує «інтелектуальну активність формування національної свідомості, суспільства і самоідентифікації українського соціуму» [1, с. 144].

У художній культурі, у порівнянні з наукою або правовою культурою, особливе значення має національна природа. Вона виступає найбільш адекватним і яскравим відображенням неповторного габітусу нації, її звичаїв, обрядів, традицій, національного характеру народу. Сегментом художньої культури, що відображує етнокультурні архетипи нації, є народна художня культура.

У національній самоідентифікації й моральній соціалізації сучасних українців роль традицій української народної художньої культури у формуванні української державності у ХХІ ст. утримується непорушно. На всіх стадіях суспільно-історичного розвитку - від язичництва до сучасності - українська народна художня культура завжди була включеною в різноманітну соціокультурну практику людини, адаптуючи її до життя, допомагаючи у пізнанні світу, природи, самої себе. Українська народна художня культура вбирала і передавала наступним поколінням моральні закони буття (любов до праці, до ближнього, «не нашкодь, не убий» тощо), моделюючи взаємини різних поколінь, формувала цінності й ідеали особистості, несла селективні, нормативно-евристичні функції, ставала сенсоутворюючою основою існування людини.

«Суспільство, - за влучним висловом Е. Дюркгейма, - творець і сховище всіх цінностей, причому кожне суспільство має набір самих різних, інколи абсолютно протилежних ціннісних уявлень, і лише одна визначена аксіологічна модель утворює конкретний тип соціальних відносин даного суспільства. Така модель відображає цілі й спрямованість суспільного поступу, утворює його внутрішню основу» [2, с. 19]. Українська народна художня культура, матеріалізуючись у творах народного мистецтва, традиціях, обрядах, звичаях, інших формах побутової поведінки людини, маніфестує національну культурну спадщину. Як відображення дійсності в художніх образах за допомогою особливих виразних засобів у сьогодення вона стає «культурним потенціалом, бо без культурних надбань минулого доводилось би щоразу все починати спочатку» [5, с. 23]. В українській народній художній культурі закладений механізм функціонування і збереження національної культури, спрямований на зміцнення духовності та самоідентифікації суспільства.

Дослідження української народної художньої культури у взаємозв'язку традицій та інновацій, як частини загальнолюдської культури і основи формування української державності та самоідентифікації українського соціуму в ХХІ ст. є реально актуальним, вимагає подальшого цілісного культурологічного, соціологічного, соціально-психологічного осмислення й аналізу і становить мету нашої наукової розвідки.

Багатоваріантність, доступність, яскравість, імпровізаційність - ті невід'ємні риси народної художньої творчості, що дозволяють затверджувати в художній культурі кращі зразки духовності й моральності українців. До основних структурних утворень української народної художньої культури нами введено: фольклор (народна творчість), фольклоризм та неофольклоризм (як адаптаційно- інтерпретаційні прояви фольклору, за К. Станіславською [5, с. 268]), художню самодіяльність (мистецьке (художнє) аматорство як соціально організовану творчість) [3, с. 53-60], етнохореографію, декоративно- ужиткове, художньо-прикладне мистецтво й образотворчий фольклор [4, с. 36]).

Втім, кардинально відмінні семіотичні системи нині синтезуються в єдиній хвилі шоу-культури, що перекриває і переборює усі раніше існуючі. Можна убачати довільні нашарування елементів обрядово- ритуальної культури дохристиянських язичеських традицій на релігійні християнські традиції. Залишається збереженою спадщина святкової культури радянської епохи і принципово нові форми масових свят і видовищ. Повсякчас спостерігається досить небезпечне явище, зокрема, підміна щиросердої, правдивої фольклорної дії видовищем. Зрозуміло, що видовище є обов'язковою і невід'ємною частиною будь-якої фольклорної форми. Видовище продукує яскравість вражень, заявляє тематику. З іншого боку, видовище - лише одна з діючих форм фольклору, необхідна, але далеко не достатня. українська народна художня культура

Можна тут вбачати взаємодію фольклору/минулого/традиції з постмодерним мистецтвом, адже пропагування постмодернізмом некласичного трактування класичних традицій є відомим. Як слушно зауважує К. Станіславська, «відійшовши від класичної естетики, він (постмодернізм - С. С.) не вступає з нею (традицією - С. С.) у конфлікт, але прагне залучити її «на свою орбіту» на нових теоретичних засадах» [5, с. 268].

Для доби постмодерну характерною є екранна, аудіовізуальна культура з показовими мозаїчністю, еклектизмом, змішуванням стилів, монтажем, фрагментарністю. Підміна щирої традиції видовищем перетворює активних учасників фольклорної дії в пасивних споглядальників, потенційний об'єкт пропагандистського і психологічного впливу. Видовище - найбільш зручна й активно використовувана форма офіційно-парадних масових дійств. Воно дозволяє експлікувати через візуальний ряд основні атрибути влади: силу, міць, стабільність, агресію. Із засобу вираження самосвідомості народу різні фольклорні форми часом трансформуються в засоби експансіоністського впливу на особистість, що дозволяють маніпулювати свідомістю мас.

Таким чином, українська народна художня культура доби постмодерну являє собою оригінальний синтез, симбіоз різних типів, форм, інтерпретацій народних традицій та інновацій. У складних соціально-культурних умовах сучасної України народна традиція стає об'єктом споживання, як і всякий продукт масової культури. Як наслідок, відбувається трансформація характеру функціонування різних елементів культури, переосмислення її символів, перевизначення способів культурного спадкування і комунікацій, формування нових традицій, що відбивають драматичні соціальні події на макрорівні суспільних регуляцій і мікрорівні повсякденних культурних практик, відносини влади в рамках культурних інститутів.

У числі найбільш поширених, а тому особливо небезпечних тенденцій постіндустріального суспільства щодо української народної художньої культури можна відзначити повсюдну глобалізацію фольклору, вихолощування духовної сутності народної традиції, засилля видовищного початку, активне використання народних традицій і видовищ як наймогутніших знарядь впливу на формування ідеології мас й ігрових засобів маніпулювання суспільною думкою.

Джерелом традиційної народної культури, зберігачем і охоронцем автентичних традицій, обрядів, ритуалів залишається українська провінція, адже народна художня культура українського народу збереглася скоріше всупереч зусиль держави, ніж завдяки. Саме на периферіях, у селах, глибинці відбувається процес збереження й відродження традиційної народної культури, фольклору, усної народної творчості, стародавніх промислів і ремесел. Національні корені живлять і збагачують сучасну українську народну художню культуру, «традиції фольклоризму, привнесені у сучасний полістилістичний мистецький контекст, сприяють появі цікавих, інколи парадоксальних художніх образів, розкриваючи нові концепти взаємодії професійного мистецтва і фольклору» [5, с. 269] і у взаємозв'язку традицій і новацій мають становити основи формування української державності та самоідентифікації українського соціуму в ХХІ ст.

Перспективи розвитку сфери української художньої культури пов'язані з науковим обґрунтуванням основних рис діючої моделі державної культурної політики і розробкою якісно нової системи державного регулювання, адекватної змінам соціокультурної ситуації реалій сьогодення.

Список використаних джерел

1. Берегова О. М. Б. Лятошинський та І. Белза в Київській консерваторії на початку 1920-х років // Мистецтво та життя: зб. наук. праць. Київ: Ін-т культурології НАМ України, 2016. С. 125-145.

2. Дюркгейм Э. Ценностные и «реальне» суждения // Социологические исследования. 1991. № 2. С. 17-26.

3. Садовенко С. М. Самодіяльна художня творчість: культурологічні аспекти концептуалізації // Культура і сучасність: альманах. Київ: Міленіум, 2014. № 1. С. 53-60.

4. Садовенко С. М. Хронотопи аксіосфери української народної художньої культури: монографія. Київ: НАКККіМ, 2019. 356 с.

5. Станіславська К. І. Фольклор у добу постмодерну: до питання взаємодії // Культурні та мистецькі студії ХХІ століття: науково-практичне партнерство: матеріали міжнародного симпозіуму, 6 червня. 2019 р.; М-во культ. України; Нац. акад. кер. кадрів культ. і мистец. Київ: НАКККіМ, 2019. С. 268-269.

6. Чернець В. Г. Держава і культура: онтологія теоретичного й історичного виміру: монографія. Київ: НАКККіМ, 2016. 552 с.

Размещено на Allbest.ru