Розвій національної тематики на балетній сцені регіональних театрів України: пострадянський період

Размещено на http://allbest.ru

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв

Розвій національної тематики на балетній сцені регіональних театрів України: пострадянський період

Шумілова Вікторія Віталіївна, доцент,

доцент кафедри хореографії

заслужена артистка України,

Сірік Данііл Русланович, магістр хореографії

Доба незалежності України, що увійшла в історію нашої країни від 1991 року, сприяла створенню набагато зручніших умов для розвитку національної тематики на вітчизняній балетній сцені. Сучасні балетмейстери продовжували працювати в руслі створення нових хореографічних партитур та оновлення вже відомих балетних вистав.

Так, цікаву версію спектаклю К. Данькевича «Лілея» представили 2002 року на сцені (відреставрованого до Дня незалежності) Одеського ДАТОБ 93 балетмейстери В. Трощенко та І. Балашов. На противагу оригінальній версії лібрето В. Чаговця про любов дівчини-кріпачки Лілеї та парубка Степана постановники розробили власне трактування сценічних подій (два акти, шість картин з прологом).

Насамперед вони ввели у спектакль автора поетичного твору Т. Шевченка й розкрили в змісті вистави окремі епізоди з його особистої біографії, поєднані з долями односельців Лілеї і Степана. Розвиток подій вплинув на назву спектаклю «Лілея, або Вернісаж Т. Г. Шевченка» (вернісаж життєво складних для художника подій), а також на тематику протиріччя між особистістю митця та дійсністю, що його оточує. «Балет не претендує на історичний показ подій, пояснювали постановники головну ідею вистави, а навпаки, дає можливість глядачеві співпереживати тому, що відбувається, і брати участь у подіях, що їх нам пропонує художник Тарас Шевченко через створені ним образи Лілеї та Степана» [2].

а висновками О. Щербакової, музика в спектаклі була збережена в повному обсязі, без купюр; привернули увагу критиків добре оркестровані українські пісні «Ой, не світи, місяченьку» та «Тихо, тихо Дунай воду несе» [5, 91]. 2006 року на сцені Львівського НАТОБ імені С. Крушельницької балетмейстер С. Наєнко презентував оригінальний танцювальний твір «Повернення Батерфляй» на музику композитора М. Скорика. В центрі уваги вистави постала творча й особиста доля прославленої української оперної діви С. Крушельницької. Створення балету було не випадковим: справа в тому, що знаменита співачка була родичкою композитора (його бабця була рідною сестрою Крушельницької). Лібрето для балету підготувала вітчизняна письменниця В. Врублевська (автор біографічного роману «Соломія Крушельницька»). За його змістом вистава мала дві сюжетні лінії: епізод із життя співачки, коли вона сприяла відновленню начебто «провальної» опери «Мадам Батерфляй», та відносини артистки з її сестрою Ганною (Нюсею). Розробляючи композиційне рішення балету, С. Наєнко вивів на перший план складні психологічні колізії, що поєднували головних героїв балетної драми. Провідні партії у виставі виконали: А.Ісупова, Х. Ткач, А. Якіменко (Соломія Крушельницька), А. Михаліха, Є. Свєтліца (Джакомо Пуччіні), Н. Пельо, В. Ткач (Нуся), С. Качура (Леонардо) та інші артисти.

В Одеському НАТОБ 2014 року, через тридцять років після прем'єри «Вія»и В. Губаренка в хореографічній редакції В. Смирнова-Голованова, спектакль відновив головний диригент театру О. Самоїле в хореографії Г. Ковтуна. Варто підкреслити, що в новій редакції опери-балету завдяки підсиленню танцювальної складової драматургійні акценти були зміщені на користь танцю. Цікавим режисерським кроком стало рішення балетмейстера-постановника зробити головним героєм вистави власне самого М. Гоголя, який всередині спектаклю утворив містичний танцювальний дует з іншим фантастичним персонажем Панночкою.

Крім оригінальної, винахідливої хореографічної лексики, яку Г. Ковтун розробив для танцівників, складні пластичні завдання були покладені на солістів та учасників хору, які мали рухатися відповідно до танцювального рівня кордебалету. Оригінальною драматургійною знахідкою стало введення до концепції вистави прологу, продовж якого з розгорнутої могили підіймався письменник і власноруч «творив свою страшну казку». Створені його фантазією образи в подальших картинах починали жити власним життям, сперечатися між собою і навіть чинити опір авторові; йому доводилося «коригувати» їхні дії особистою присутністю впродовж усієї дії [3]. Театральний критик А. Матусевич писала про гоголівського оперно-балетного «Вія»: «На перший погляд, вистава позбавлена справжньої психологічної глибини і більше розрахована на видовищність... Немає в ній особливої соціальної або психологічної проблематики, все засновано на зовнішніх ефектах, на бентежній таємничості і містиці. Однак є в ній і своя поліфонія, і своя складносурядність, яка сміливо поєднує фантастику з українським колоритом, побутове, жанрове, народне із загадковим, таємничим, надприродним.

Завдання постановника відчути цю поліфонію і зуміти її висловити. Схоже, що Ковтуну це вдалося: контрастність сцен, їх яскравість, динамізм, виразність, масштабність і розмах (у масових сценах одночасно на підмостках знаходилося понад 120 акторів) все це було втілено на належному високому рівні» [3].

2018 року в межах мистецького проєкту «Український прорив» на сцені Львівського НАТОБ імені С. Крушельницької відбулася прем'єра фолькопери Є. Станковича «Коли цвіте папороть», де розгорнуті танцювальні сцени в другій дії поставив балетмейстер С. Наєнко (сценограф Є. Лисик). За змістом оновленого лібрето (прем'єра вистави відбулася 1978 р. в Києві) твір відображав гуманітарну катастрофу, що сталася на теренах українських земель від епохи козаччини й до нашого сьогодення. Як слушно зазначив В. Вовкун, постановники, «зважаючи на соціально-політичні та культурні процеси, надали виставі «нового дихання», що втілила в собі постфольклор, музично-сценічні технології, естетику авангарду та сучасну хореографію» [1, 46].

За аналізом мистецтвознавця Ю. Чекана, «Цвіт папороті» не мав лінійного сюжету, а являв собою своєрідну художню мозаїку, що складалася з епізодів життя, вірувань, обрядів та звичаїв українців [4]. Варто також зазначити, що постановка Львівського НАТОБ імені С. Крушельницької, зокрема її хореографічна частина, суттєво відрізнялися від оригінального сюжету, представленого 1978 року. Для актуалізації сьогодення Є. Станкович на прохання постановчого колективу адаптував власну музику до оновленої режисерської версії вистави.

Отже, від 1991 року й до сьогодні українські балетмейстери продовжують розвивати національну тематику в балеті в руслі створення нових музичних партитур («Повернення Батерфляй») та оновлення вже відомих балетних вистав («Лілея», «Вій», «Коли цвіте папороть»). Серед балетмейстерів, причетних до створення національної балетної класики, насамперед варто назвати: В. Трощенка, І. Балашова, Г. Ковтуна (Одеса), С. Наєнка (Львів). Підґрунтям для їхніх сценічних пошуків стали твори відомих українських композиторів (В. Губаренка, К. Данькевича, М. Скорика, Є. Станковича), письменників і драматургів (В. Врублевської, М. Гоголя, Т. Шевченка). пісня балет театр україна лілея шевченко

Література

1. Вовкун В. Фольк-опера «Коли цвіте папороть» Є. Станковича: історія та режисерські рефлексії. Культура і сучасність. Мистецтвознавство. 2019. № 2. С. 44-48.

2. «Лилея или Вернисаж Т. Г. Шевченко». Rock-shop. [11 годовщине Независимости Украины посвящается]. URL: http://rockshop.te.net.ua/lileya/lileya.html (дата звернення: 04.09.2022).

3. Матусевич А. Гоголь выскочил из могилы: опера-балет «Вий» в Одесском театре. Независимая газета. 2014. 20 октября. URL: http://www.ng.ru/culture/2014-1020/100_ odessa.html (дата звернення: 03.09.2022).

4. Чекан Ю. П'ять поглядів на «Цвіт папороті». Moderato.in.ua. 2018. 8 січня. URL: https://moderato.in.ua/events/p-yat-poglyadiv-na-tsvit-paporoti.html (дата звернення: 03.09.2022).

5. Щербакова О. «Нев'януча квітка» українського балету («Лілея»): Шевченкові смисли образів і сценічна доля вистав. Українознавчий альманах. 2013. Вип. 12. С. 89-92.

Размещено на Allbest.ru