Трансформація етнографічної течії в театральних зарисовках та ескізах українських художників (перша третина ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru

Трансформація етнографічної течії в театральних зарисовках та ескізах українських художників (перша третина ХХ століття)

Майстренко-Вакуленко Юлія Вячеславівна

Ідеї просвітництва, а згодом інтерес до фольклору та народного побуту періоду романтизму зумовили розвиток в образотворчому мистецтві України етнографічної течії - своєрідного різновиду українського рисунка, який досяг вершини розквіту в останній третині ХІХ - на початку ХХ ст. Становлення етнографізму відбувалося в різних жанрах, зокрема, побутовому, пейзажі та портреті. Вони, в свою чергу, мали свої особливості розвитку в театральному мистецтві. Сама сутність українського «етнографічно-побутового театру» межі ХІХ-ХХ ст., насиченого народною тематикою, віддзеркалює звернення до «цієї соціяльної верстви, що захоплювалася тоді національною романтикою з революційно-ліберальними гаслами правого народництва» [1, с. 93]. Навіть становлення авангардних течій та нового українського театру, починаючи з другої половини 1910-х років співіснувало із іще доволі «міцними традиціями буржуазного декораторства, досить різноманітного. Окремі маляри існували в стихії побутописання, імітуючи на сцені дійсність, роблячи з театральної вистави станкову картину» [2, с. 93]. Окрім того, підкреслено етнографічні риси у театральних костюмах використовували, зокрема, для «соціальної характеристики персонажів: наприклад, сільські багатії, прихильники «старих часів», вдягнені часто у національний костюм, водночас основна маса - «інтернаціонально» злидарські, відповідно до регіону місця дії» [3]. Відповідно, зарисовки народного одягу, побутових речей, зброї тощо використовувалися в якості допоміжного матеріалу для створення ескізів сценографії та костюмів. Особливим напрямком розвитку етнографічного портрету, який мав місце лише в театральному середовищі, були зарисовки артистів в ролях.

У першій третині ХХ ст. театр був центром культурно- мистецького життя в Україні, тим ядром, яке об'єднувало фахівців різних мистецьких спрямувань та галузей. Так, збережені у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України аркуші етнографічного характеру свідчать про звернення до цієї теми не лише художників-сценографів, а й діячів інших сфер культури. Дослідники, зокрема, зауважували ґрунтовну роботу по збору етнографічних матеріалів художника, письменника, дипломата та громадського діяча Івана (Ісроеля) Кулика [7], який створив у 1910-х роках «дивовижні декорації» [5, c. 192], працюючи із трупою О. Суходольського, а у 1920 р. - зарисовки артистів Першого театру Української Радянської Республіки імені Шевченка в ролях.

Великий спадок залишив Юрій Павлович (1872-1947), український художник-етнограф, вихованець Київської рисувальної школи Миколи Мурашка, автор чисельних етнографічних малюнків та наукових праць, зокрема монографії: «Джерела народного театру на Україні». У фондах МТМК збереглися зарисовки селянського одягу, селянських типів та українських хат, виконані художником 1924 р. у різних губерніях України: у Гадяцькому, Звенигородському, Остерському, Радомисельському, Сосницькому, Хорольському повітах Київщини, Чернігівщини, Полтавщини та Уманщини. Також колекція музею нараховує біля півтори сотні невеличких акварельних замальовок, виконаних Ю. Павловичем під час виконання опер «Аїда», «Євгеній Онєгін», «Кармен», «Лоенгрін», «Тоска», «Фауст» та «Ференджі» 1933 р. у Київському театрі опери та балету й у Ленінградській музичній драмі (згідно записів у картотеці). Ці аркуші є своєрідним репортажем художника, який виконував по декілька десятків начерків за один вечір, зберігаючи для нащадків образи й костюми артистів у ролях, особливості сцен та дій. При цьому, Ю. Павлович ретельно занотовував дату створення малюнку, назву театру, опери, сцени та імені персонажу. Особливу цінність для істориків театру становлять чисельні замальовки глядачів. Художника-етнографа цікавили характерні риси типажів театральної публіки залежно від придбаного місця у залі - партеру, ложі, бельетажу та галереї.

До збору етнографічного матеріалу, зокрема народного костюму, зверталися художники театру Данило Нарбут, Галина Нестеровська; також збереглася колекція зарисовок російських народних костюмів ХІХ ст. з архіву засновника Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва УРСР, режисера та актора Василя Василька.

Впродовж тривалого часу, сягаючи корінням аж до XVII ст., в українському образотворчому мистецтві розвивалася лінія «типажно- костюмних» творів етнографічного характеру. Починаючи від середини ХІХ ст. особливістю етнографічного портрету стають пошуки психологічних характеристик портретованих. Образ людини поступово набуває власної цінності, постає вагомою складовою народознавчого дослідження, втілюючи типаж, характер, антропологічні особливості етнографічної групи, до якої належить зображуваний. На початку ХХ ст. цей напрямок отримав поштовх до розвитку в надрах авангардних ідей, трансформувавшись у експресивні сценічні образи Івана Курочки-Армашевського, Вадима Меллера, Анатоля Петрицького. Стилізацію «під народний примітив, український лубок» [6, c. 394] використовував у ряді вистав І. Курочка-Армашевський. Важливою й відмітною рисою сценічних образів Анатоля Петрицького стає використання декоративності, колориту народного мистецтва. Ряд сценічних костюмів створених Петрицьким, зокрема, до вистав «Камінний господар» Л. Українки (1921), «Тарас Бульба» М. Лисенка (1920-1921), «Північні велетні» Г. Ібсена (1921), «Вій» О. Вишні (1925) ошатністю та монументальною декоративністю образів апелюють до українських портретів-парсун XVIII ст. Театральні строї А. Петрицького, таким чином, являють собою сполучну ланку, своєрідне продовження- трансформацію етнографічної лінії в українському образотворчому мистецтві. Як зазначав ще у 1929 р. В. Хмурий, Анатоль Петрицький «...перший показав, чим може прислужитися і в який спосіб можуть бути зужиті колосальні скарби нашого мистецтва минулих епох сьогодні. Він не підходив до них з міркою етнографіста, а йшов шляхом трансформації й переоцінки» [4, с. 10].

Середовище театру, яке народжувало сценічний образ, відштовхуючись від літературного джерела, зумовило особливості розвитку етнографічної течії в оформленні вистав: її еволюцію від суто побутово-зображувальної трактовки до піднесеної узагальненості образу, народженого у сплаві традицій народного мистецтва із ідеями авангарду.

етнографічний театральний портрет

Список використаних джерел

Буревій К. П. Саксаганський на тлі українського побутового театру // П. Саксаганський. Театр і життя. Мемуари. Харків-Полтава: Рух, 1932. С. 3-19.

Єрмакова Н. До «театру єдиної волі». Публікація документу: Дмитро Чукін «Художник у Березолі» // Актуальні проблеми мистецької практики і мистецтвознавчої науки: Мистецькі обрії '2015: зб. наук. праць. 2015. Вип. 7 (18). С. 85-98.

Красильникова О. Драматичні образи Миколи Куліша: сценографічна

інтерпретація. URL: https://md-eksperiment.org/post/20161022-dramatichni-obrazi-

mikoH-kuHsha-scenografichna-mterpretaciya (дата звернення: 01.10.2020).

Петрицький Анатоль: Театральні строї / текст В. Хмурого. Київ: Держ. вид- во України, 1929. 24 с.

Петровський-Штерн Й. Посмертно репресований Іван Кулик. Листи Л. Первомаийського до Ю. Бейдера // Епістолярія. С. 191-212. URL: http://ua.judaicacenter.kiev.ua/wp-content/uploads/2012/07/Lustu.pdf (дата звернення: 05.10.2020).

Роготченко О. О. Соціалістичний реалізм і тоталітаризм. Київ: ФЕНІКС, 2007. 608 с.

Тітова Н. В. Іван Кулик про національну й політичну самоідентифікацію особистості // Вісник Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. 2013. № 6 (50). С. 412-419.

Размещено на Allbest.ru