Міжетнічна взаємодія на західноукраїнських землях у контексті розвитку театрального мистецтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжетнічна взаємодія на західноукраїнських землях у контексті розвитку театрального мистецтва

Романюк Л.Б., Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Вступ

Особливим видом публічного художнього простору є театр, в ньому легітимізуються важливі для суспільства ідеї та теми; формуються й закріплюються національно-виразні ідентичності; творяться «уявлені спільноти» (Б. Андерсон); зберігаються і передаються від покоління до покоління колективні міфи та історичні наративи; формується культурна пам'ять; випрацьовуються стереотипні образи і моделі їхнього сприйняття; визначаються форми і сценарії міжетнічного діалогу; врешті, конструюються та проговорюються майбутні сценарії розвитку окремих національних спільнот та їхніх міжкультурних взаємин [3, с. 7]. Ці явища є предметом розгляду вітчизняних мистецтвознавчо-театральних студій, але важливим є також дослідження міжнаціональних театральних взаємозв'язків та перехід з поля, обмеженого тільки національним дискурсом у площину інонаціональних театральних культур. У контексті вищесказаного, особливої уваги заслуговує розгляд театральної культури в контексті поліетнічної взаємодії на теренах західноукраїнських земель другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. - як найбільш плідному періоді розвитку театрального середовища. Важливість вивчення театральної складової у міжкультурному діалозі є вельми актуальним з огляду на те, що на сьогодні серед національних досліджень бракує комплексної праці, спрямованої на розкриття міжетнічної взаємодії в рамках театрального мистецтва. Серед основних причин - ідеологічний тиск, який чинила радянська влада на українських вчених і таким чином унеможливила об'єктивне представлення міжетнічних культурно-мистецьких взаємин; тривала міжнародна ізоляція українського театрознавства - як фахової інституції; мовний бар'єр та свого роду «націєцентризм» українського мистецтвознавства, що було зумовлено цілком виправданим бажанням після тривалого історичного занепаду представити насамперед здобутки національного театру.

Як територія міжетнічної комунікації, театральне мистецтво відображено у працях вітчизняних і зарубіжних мистецтвознавців різних часів: І. Франка, М. Возняка, В. Перетца, В. Рєзанова, Р. Пилипчука, М. Гарбузюк та ін. Зокрема, І. Франко велику увагу надавав зовнішнім впливам, запозиченням, залученням із інших культур в українську інонаціональних мистецьких здобутків. За дослідженнями І. Франка польська театральна культура стала потужно впливати на українську від кінця XVI ст., що було пов'язано із жанрами Великодньої містерії і західноєвропейської релігійної драми [14, с. 170-210]. Таким чином, можна стверджувати про те, що І. Франко заклав фундамент вітчизняних імагологічних студій, в рамках яких здійснюється дослідження міжкультурних взаємозв'язків через вивчення представлення культур різних етносів в межах «своїх» та «чужих» культурних середовищ [2]. До науковців-театрознавців, які глибоко вивчали польсько- українські театрально-драматургічні контакти належить Володимир Перетц, який визнавав вагомий вплив польської літератури і театру на український культурно-мистецький ареал [7, с. 77]. Дослідження у сфері українсько-польських взаємин характерні для Василя Щурата, який осмислює польську драматургію на українську тематику у Західній Україні [15]. Українсько-польські театральні стосунки були також у полі зору Д. Антоновича, який свою працю «Триста років українського театру» видав у Празі [1]. Появу українського шкільного театру Д. Антонович, як і І. Франко, М. Драгоманов, В. Рєзанов, В. Щурат, В. Перетц, пов'язують із впливом польської шкільної драми. Працями П. Руліна та К. Копержинського було започатковано дослідження польсько-українських стосунків у царині театрального мистецтва ХІХ ст. Наступним етапом у театрознавстві стала діяльність українського вченого Ростислава Пилипчука, який значну увагу надавав міжетнічним мистецьким взаєминам, у тому числі на території західноукраїнських земель [8; 9; 10; 11]. Вельми ґрунтовним сучасним дослідженням у царині польсько-українських театральних стосунків ХІХ ст. стала монографія Майї Гарбузюк «Образ України у польському театральному дискурсі ХІХ століття: стратегії та форми репрезентації» [3]. У ній вперше на основі широкого кола рукописних текстів, архівних джерел, періодичних видань здійснено комплексний аналіз наявних у польському театральному середовищі стратегій і форм представлення узагальненого образу України. На етапі сьогодення постає необхідність цілісного осмислення процесу міжнаціональних театральних взаємозв'язків ХІХ - першої половини ХХ ст. у контексті сучасного світобачення, оскільки у національному мистецтвознавчо-культурологічному науковому середовищі міжетнічний культурно-мистецтвознавчий дискурс досі залишається поза належною увагою. польський український театральний

Нашою метою є дослідження польсько-українських театральних взаємин у контексті поліетнічної взаємодії на теренах західноукраїнських земель другої половини ХІХ - першої третини ХХ століть. Комплексний аналіз наявних у польському театральному середовищі стратегій і форм представлення узагальненого образу України; розкриття динаміки розгортання важливих ідейно-тематичних напрямів, жанрово-стильових, часопросторових та імагологічних форм українських типажів у польському театрі є важливими завданнями дослідження. Для методологічної аналітичної інтерпретації театральних процесів застосовано комплекс методів, характерних для історії, культурології, літературознавства. Зокрема, історично-порівняльний, історично-генетичний, історико-типологічний, в рамках яких здійснено процедуру класифікації, систематизації, порівняння.

Виклад основного матеріалу

Театральні об'єднання виконували важливі культурно-просвітницькі функції. Специфіка регіональних традицій, продиктована поліетнічністю, визначила створення різнонаціональних театральних осередків, серед яких провідними були: австрійський театр у Львові, Львівський польський театр (графа Скарбека), театр ім. Олександра Фредра, театр ім. А. Гольдфадена, український театр товариства «Руська Бесіда», народний театр ім. Івана Тобілевича та ін. Їх діяльність збагачувалася міжнаціональними творчими контактами. Соціальна природа театрального мистецтва, його доступність найширшому середовищу громадськості краю стала важливим комунікативним фактором його естетичного та соціокультурного функціонування. Діяльність драматичних товариств значно активізувала аматорські та професійні осередки, а театральні діячі виступили активними учасниками формування культурно-мистецького простору західноукраїнського регіону. Будучи складною, багаторівневою системою, театр органічно синтезував різні види мистецтв - слово, музику, танець, пантоміму, режисуру, сценографію, а також взяв на себе роль духовного стрижня та одного з факторів національної самореалізації творчого потенціалу поліетнічного населення Галичини. Театр - як форма колективної творчості, об'єднував зусилля драматурга, режисера, акторів, музикантів, художників у тісній взаємодії з публікою. Ще однією особливістю театру був безпосередній зв'язок із соціально-політичними умовами того часу, бо він не лише включався всіма своїми елементами в соціум, але й розглядався як важливий соціальний інститут [6]. Тому вплив театру на формування системи духовних цінностей, становлення морально-естетичного ідеалу, поширення знань серед різнонаціональних верств населення Західної України важко переоцінити.

Театр став одним із впливових інструментів формування модерних націй упродовж ХІХ ст., у тому числі польської і української. У цей період український театр на теренах західноукраїнських земель значно поступався можливостями перед польським, що було пов'язано із політичними причинами. Його функціонування обмежувалося фінансово, організаційно, тематично, територіально, однак взаємний інтерес польського та українського етносів, які спільно проживали у Галичині окресленого періоду, вилився передовсім у мистецьке русло. Представлення узагальненого образу України та українців на польських театральних підмостках здійснювалося за декількома напрямами. Використовувалися прийоми запозичення, цитування, стилізації. За твердженням української театрознавиці М. Гарбузюк форми репрезентації образу України у польському театральному дискурсі визначалися динамікою естетично-стильових тенденцій розвитку польської сцени у процесі освоєння європейських мистецьких практик [3, с. 432.]. До цих форм належали: звернення драматургів до української мови, як засобу маркування національної ідентичності персонажів; цитування українського фольклору (пісня, танець тощо); авторські стилізації українських народних пісень; уведення пісень українських авторів; використання українських народних інструментів; відтворення чоловічого та жіночого українського строю; добір відповідного, часто автентичного реквізиту; створення декорацій із зображенням духовних українських святинь, типовими українськими краєвидами тощо; написання драматичних творів за мотивами українських народних пісень; творення п'єс українською мовою у записі латинською абеткою; уведення в п'єси поезій Т. Шевченка; використання сюжетних мотивів та персонажів з драматургії відомих українських письменників І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка.

Репрезентація у виставах і п'єсах українських персонажів стала найважливішою ознакою міжетнічного представлення у п'єсах і виставах польських авторів. Прослідковуючи ґенезу історично-усталених українсько- польських театральних стосунків, варто зауважити, що перші приклади введення українських образів у польські вистави з'являються ще у ХУІІ ст. у вертепній драмі, шкільному і магнатському театрі, тобто у всіх різновидах ранньомодерного театру. Жанровим різновидом, де найчастіше було репрезентовано українські образи стала інтермедія, яка була органічною складовою польської шкільної, релігійної та вертепної драми. Таким чином, «український світ» був зображений наче фрагментарно, умовно, що цілком відповідало польським уявленням про ієрархію в рамках політичного, культурного та релігійного життя того часу. З іншого боку, за твердженнями національних істориків театру, з плином часу представлення чи транслювання через польську культуру «українського світу» у всій його багатогранності відбувалося все інтенсивніше і різноманітніше: інтермедійне введення у сюжет українського образу-типажу (Козака, Козачки, Українки тощо); наскрізне введення у сюжет українського образу-типажу; використання специфічних «національних» поведінкових моделей; залучення до вистави української мови, одягу, побутового реквізиту; включення українських танців, народної вокально-хорової та інструментальної музики або їх авторських транскрипцій.

Починаючи із першої третини ХІХ ст. в польській драматургії поступово виробляються певні стереотипи Українця і Українки, що виявилося у їх мовному, візуальному, поведінковому, статусному моделюванні і призвело до формування збірного кітчевого образу українця на сцені: Козак- гультяй, Козак-торбаніст, Українка-служниця, Українка-чарівниця. Натомість у польських історичних драмах і трагедіях ХІХ ст., пов'язаних із добою козацтва вводяться образи історичних осіб: Б. Хмельницького,П. Конашевича-Сагайдачного, П. Дорошенка, І. Виговського, І. Мазепи у контексті польського національного менталітету та ідеологічних догм того часу. Таким чином формується «Іншість», на фоні якої виразніше окреслюється польська національна ідентичність. У добу Романтизму формуються образи українських козаків, гетьманів, старійшини, гайдамаків крізь типові для того періоду амплуа героїв, розбійників, вольових вождів народу тощо. Із початком доби романтичного реалізму образи українців, утому числі в «легких» жанрах комедії, водевілю, мелодрами стають більш впізнаваними, правдоподібними, реалістичними [4].

До традиційних форм представлення українських образів на польській театральній сцені належать не тільки вистави на українську тематику, але й інтермедії «Руські сцени», що набули популярності починаючи з першої половини ХІХ ст. і мали певні жанрові різновиди: чародійська опера, комедія, «селянка». Козаччина була репрезентована у історичних драмах, мелодрамах, трагедіях, народних картинах тощо. Селянський дискурс - у драмах, народних картинах зі співами і танцювалиними дивертисментами. У цих формах поступово утвердилися типи драматургічних оповідей: історичний, ідилічний, травматичний, урбаністичний.

Місце і час представлених на сцені подій також мали свої міфологічно-семантичні втілення. До прикладу: Карпати, Святоюрська гора, Лиса гора, світлиці гетьманів, козацькі військові табори, дніпрові кручі, сільські пейзажі - це символічні ілюстративні зображення типово «українських місць». Важливою загальною тенденцією було поступове розширення українського сегменту у контексті дії і часопростору від маргінесу і фрагментарності у першій половині ХІХ ст. - до тотально українського у другій (п'єси «Повернення запорожців» К. Гейнча, «Карпатські верховинці» Ю. Коженьовського, «Приблуда» В. Лозинського, «Українці» тощо). За твердженням української театрознавці М. Гарбузюк [3, с. 425-426], польську драматичну літературу можна класифікувати за певними особливостями, зокрема:

- національно-герметична література, яка представляє тільки «польський світ» («Пілігрим з Добромиля» А. Клодзінського, «Міщанин-Шляхтич, або Турки на Волині» Я. Н. Камінського, «Галіна, або Квіти з Карпатських гір» Л. Рудкевича та ін.);

- сценічні адаптації іншомовних або польських творів, що мали широку географію поширення і значну популярність у глядачів («Сирена з Дністра» Я. Н. Камінського за К. Генслером, «Ворожба і помста або Димітр і Марія» Ю. Коженьовського та ін.);

- оригінальні драматичні твори, що отримали визнання публіки («Українка, або зачарований палац» Я. Мілевського, «Мазепа» Ю. Словацького, «Карпатські верховинці» Ю. Коженьовського, «Бунт Хмельницького» А. Г. Жолковського, «Папороть» Ю. Старкля, «Син гетьмана» Л. Стаженського, «Облога Львова» К. Бжозовського).

Простежуються і зворотні впливи польської драматичної культури на українську. Це відображається у запозиченні польських творів провідних драматургів того часу для виконання на українській сцені, зокрема: «Карпатські верховинці» Ю. Коженьовського, «Поворот запорожців з Трапезунду» К. Гейнча, «Приблуда» В. Лозинського, «Хата за селом» Ю. Крашевського тощо [13].

Загалом, для періоду другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст. характерний тісний взаємозв'язок театрального мистецтва та літератури. Широкий успіх мандрівних польських і українських театральних труп спричинився до активізації літературотворення у середовищі польських та українських поетів і прозаїків, що виявилося в усталенні спершу на театральній сцені тематики, образних мотивів, типових сюжетів, які отримали подальший розвій у царині літератури. Зокрема, таким твором є п'єса «Карпатські верховинці» Ю. Коженьовського, яка спричинилася до активного розвитку «гуцульської» тематики у літературній творчості польських авторів. Звернення до теми

Хмельниччини, характерне для театральної сцени другої половини ХІХ ст. передувало появі роману Г. Сенкевича «Вогнем і мечем» та «Хати за селом» Ю. Крашевського. Простежується вплив театру і на образотворче мистецтво, зокрема, художню творчість Я. Матейки, А. Лянге, Ю. Глоговського [16].

Загалом слід відзначити два взаємопоєднані явища досліджуваного періоду: характерне для романтичної епохи ХІХ ст. захоплене відкриття України (образ етнічного «Іншого») та, водночас, створення такого іміджу, який був би прийнятним і працював на розвиток польської національної культури. Поширення вистав із залученням української тематики територією усієї Галичини є феноменом польсько- українського пограниччя і формувалося в умовах функціонування польських дво- та тримовних пересувних театральних труп (К. Камінського, А. Змієвського,

П. Рекановського, А. Ленкавського та ін.) [5, с. 595]. Згодом окреслені типи репрезентації узагальненого образу України знайдуть свій вияв і на національній сцені, обмежуючи її нав'язаними іншими культурними впливами образами- стереотипами і таким чином підмінюючи український первинний автентичний образ.

Висновки

Розвиток театрального мистецтва другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст. відбувався у відповідності до тенденцій, характерних для Західної України, на тлі вагомих зрушень у політичній, економічній та соціокультурній сферах, що відповідним чином позначилося на напрямах театральної діяльності. Оскільки основоположним фактором, який став визначальним для розвитку культури регіону в цілому була поліетнічність, зумовлена геополітичними чинниками, то виникнення українських і польських театрів і театральних товариств було цілком закономірним та історично виправданим явищем. Феномен зустрічі двох культур на території географічного пограниччя отримав свій яскравий вияв у театральному мистецтві. Соціальна природа театру, його доступність найширшому середовищу громадськості краю стала важливим комунікативним фактором його естетичного та соціокультурного функціонування. Представлення української тематики польськими драматургами здійснювалося за допомогою різних стратегій і форм реалізації та може розглядатися, з одного боку, у площині надання можливості висловитися колонізованому народові, а з іншого - як можливість відобразити ментальність іншого народу під власним кутом зору і у своїх національних інтересах. Відтак, театральна складова у міжнаціональному міжкультурному діалозі є важливою, а її об'єктивне дослідження може в подальшому вилитися у наукові студії в галузі українського театрознавства, літературознавства, культурології та мистецтвознавства і сприяти розкриттю особливостей міжетнічної взаємодії в рамках театрального мистецтва України і Східної Європи.

Список використаних джерел:

1. Антонович Д. Триста років українського театру. 1619-1919. Прага, 1925. 272 с.

2. Вознюк О. Біля джерел імагології: погляд Івана Франка у контексті польсько-українських відносин. Матеріали Міжнародного наукового конгресу, присвяченого 150-річчю від дня народження Івана Франка. Т. 2. Львів, 2010. С. 590-597.

3. Гарбузюк М. Образ України у польському театральному дискурсі XIX століття: стратегії та форми репрезентації: монографія. Львів: Простір-М, 2018. 470 с.

4. Гарбузюк М. Польський театр у Львові (1900-1945). Нариси з історії інонаціонального театру в Україні ХХ - початку ХХІ століть. Київ, 2017. С. 463-564.

5. Кирчів Р. Етнокультурне пограниччя: контури предметного поля й методологічні засади його дослідження. Народознавчі зошити. Львів, 2009. № 5-6. С. 595.

6. Лужницький Г. Український театр : наукові праці, статті, рецензії : зб. праць. Львів : 2004. Т. 1. Наукові праці. 344 с.

7. Перетц В. Кукольный театр на Руси. Исторический очерк. СПб, 1894. С. 85-185.

8. Пилипчук Р. Польська драма на українській сцені в Галичині 40-60 рр. ХІХ ст. Слов'янське літературознавство та фольклористика. Київ, 1971. Вип. 7. С. 44-65.

9. Пилипчук Р. Про засади створення академічної історії українського театру. Мистецтвознавство України. Київ, 2000. Вип. 1. С. 201-209.

10. Пилипчук Р. Український професіональний театр у Галичині (60-ті роки ХІХ ст.). Упорядник Є. Гулякіна. Вступ О. Клековкіна. Київ, 2015. 512 с.

11. Пилипчук Р. Українсько-польські театральні

зв'язки (від давнини до початку ХХ ст.). Варшавські українознавчі записки. Польсько-українські зустрічі.

Варшава, 1998. Вип. 6/7. С. 77-88.

12. Рулін П. На шляхах до нового українського театру: Польський театр у Києві 1816 року. Записки історично- філологічного відділу ВУАН. 1926. Книга 7-8. С. 86-112.

13. Франко І. Взаємини польської та української літератур. Додаткові томи до творів: у 50-ти т. Київ, 2008. Т. 53. С. 465-467.

14. Франко. І. До історії українського вертепа XVIII в. Твори: у 50 т. Т. 38. Киїів, 1983. С. 170-210.

15. Щурат В. Коліївщина в польській літературі до 1841 року. Записки НТШ. Львів, 1910. К. V Т. XCVII. С. 86-104.

16. Estrejcher K. Teatra w Polsce. Krakow, 1873. T.1. 427 s.

Размещено на Allbest.ru