Український театр - виразник змін у країні

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Український театр - виразник змін у країні

Перегонцева М.А.

ХХІ століття для молодих митців театрального мистецтва України - це певний виклик часу історії та світу в умовах сучасної глобалізації. У своїх виставах режисери намагаються висвітлювати проблеми, які їх хвилюють. Це спонукає митців театру до пошуків новітніх форм, методів, які зацікавлять сучасних глядачів. Театр змінюється разом з глядачем. Глядач сьогодні - це глядач, який думає, аналізує, потребує нових емоцій від театру. Він вже не хоче бути осторонь подій, а бажає стати учасником, бути в епіцентрі. Йому не потрібні шароварні жарти та приколи, він хоче побачити реальне життя.

У суспільстві складаються сприятливі обставини для розвитку сучасного театрального мистецтва, але про нього мало хто знає. У ХХІ ст. в Україні спостерігається зменшення попиту на культурне збагачення молодого покоління, від якого залежить майбутнє нашої держави, а на нашу думку саме культура та її складові - це те, що впливає на розвиток країни. Майже всі молоді люди думають, що театр - це щось мертве та старе.

Мистецтво виховує духовність, смак, формує світосприйняття. Низька якість культурної сфери, точніше, її відсутність в деяких проявах призводить до того, що більшість населення не можуть відрізнити добро від зла, не мають цілей, не ідентифікують себе як громадянина своєї держави, живуть за стандартом. Розуміння слова «культура» зводиться до асоціацій на рівні «театральна нудота для еліти», «концерт для бабусі», «день міста» тощо.

На фоні революції та війни великі міста, а саме Київ та Харків, «вибухнули» новими формами мистецтва. Було створено безліч незалежних театрів, які гостро та швидко реагували на події в країні, чого не можна сказати про всі інші обласні центри, а тим паче про маленькі міста та села, де молодь не чула про сучасне мистецтво і яким воно взагалі може бути.

Після 2010 р. мистецтво отримало величезну когорту молодих митців. І не тих, кого просто в 1950-1960-ті роки не підпускали до сцени, а потім вони стали «молодими» митцями, а реально нові режисери, драматурги, актори, які мають думки щодо відбудови українського театру. З'явилось чимало театральних фестивалів: «Драма. UA», «Тиждень актуальної п'єси», фестиваль молодої режисури тощо.

Андрій Май, Тамара Трунова, Стас Жирков, Максим Голенко, Андрій Білоус та ще багато інших режисерів намагаються вивести театр на інший рівень, коли «законсервованість» та ностальгія за часами повинні відійти, а відчуття сучасності, амбіції, пристрасть та азарт, орієнтованість на європейський театр відродять українське мистецтво. Так, вони висловлюються грубо, гостро та чітко, не бояться осудів і говорять про насущні проблеми. «Всі вони напевно готові відчинити двері та покинути зручний, але затхлий бункер, у якому замкнув себе український театр. Навіть якщо комусь цей тісний і сірий простір здається раєм» [1, с. 20].

Події Майдану підштовхнули й пробудили нашу культуру та вивели на стежку до європейського рівня. Уся ця громадська активність та громадянська позиція підсилили імпульси, що стало результатом трансформації у майже всіх галузях мистецтва. Тепер «лідерами» на театральній сцені стають міленіали, що ніяк не могли знайти свого глядача і театру. При цьому покоління «сорокарічних» не знижують свій темп, а покоління «двадцятирічних» починає «кричати» про себе. Ці генерації стають у центрі уваги та завдяки цьому театральне мистецтво почало знову жити, чого не було з 1920 -х років.

Як не дивно, але ці покоління та їх попередники стали співпрацювати, а не суперничати один з одним. В. Малахов, Д. Богомазов, В. Петренко, О. Ковшун, С. Мойсеєв, С. Проскурня, В. Троїцький допомагали та підтримували нових митців. Зміна театральних форм, естетики, підходів режисерів й акторів до роботи та конкурентна спроможність призвели до того, що театр ожив. А завдяки тому, що він «омолодився» - мистецька спільнота дізналась про такі імена драматургів, як Н. Блок, Н. Ворожбит, П. Ар'є, Є. Марковський, В. Маковій, К. Малініна, Д. та Я. Гуменні та інших.

Після початку війни та російської агресії українські драматурги перестали брати участь у конкурсах на теренах держави-агресора, таких як: «Любимовка», «Перше читання», «Дійові особи» тощо. Але, на жаль, альтернативи в Україні не побільшало, залишились як і раніше фестивалі «Тиждень актуальної п'єси» та «Драма. ИЛ», які не давали ніяких коштів переможцям, та фестиваль «Коронація слова», яка надавала призи за три перших місця. Тому драматурги самі почали пробивати собі дорогу.

Таким чином, Анастасія Косодій організувала у Запоріжжі театр «Запорізька нова драма», який популяризує сучасну українську драматургію, у Львові починає роботу «Театр за два тижні», де театральні діячі з різних частин України протягом двох тижнів, збирають матеріали, пишуть п'єсу, репетирують та ставлять прем'єру. Або ж драматурги самі ставали режисерами власних п'єс, як Павло Ар'є «На початку та наприкінці часів» (Херсонський обласний академічний театр ім. Миколи Куліша) та Віталій Гавура «Мама завжди захистить» (незалежний проект в лабораторії ЦСМ «ДАХ»). театр соціальний політичний культурний діалог

Також завдяки незалежним театрам драматурги могли поставити свої п'єси. Так, у «Дикому театрі» поставили вистави за п'єсами Віталія Ченського («Віталік») та Ігоря Білиця («Гей-парад»), Наталії Блок «Прибулець» («Поліамори») та інші.

А у 2015 р. у Варшаві була видана збірка український сучасних п'єс, що перекладені на польську мову «Nowy Dramat Ukrainski: W oczekiwaniu na Majdan». У збірку увійшли такі твори: «“На початку та наприкінці часів” П. Ар'є, “Вій: Н. Ворожбит, “Свиняча печінка” Сашка Брами, “Дванадцятий місячний день” О. Громової, `ТЕМЕnізм” Д. Гуменного та “Коли повертається дощ” Неди Нежданої» [1, с. 38]. У 2018 р. Польща випустила ще одну збірку з українськими авторами «Wspolczesna dramaturgia ukrainska. Od Л do JA». До цієї збірки увійшли твори: «“The Білохалатність” Т. Киценко, “Час пілатесу” О. Мацюпи, “Слава героям” П. Ар'є, “Десь і навкруги” А. Яблонської, “Звуки та голоси” О. Громової, “Полярники” М. Вакули, “Крізь шкіру” Н. Блок та “Криниця” Д. Левицького» [1, с. 39].

Сьогодні театр цікавить нас тим, що він торкається наших больових точок та намагається їх «лікувати», або хоча б силкується пояснити нам, що з ними робити. І хоч мистецтво ще боїться вибити глядача зі стану умиротворіння чи шокувати його, закордонні театральні митці вчать цьому, привносячи свої навички та досвід, чим допомагають руйнувати стереотипи.

Список використаних джерел

1. Васильєв С., Чужинова І., Соколенко Н., Салата О., Тукалевська О., Жила В. Український театр: шлях до себе. Київ: КЖД «Софія», 2018. 145 с.

Размещено на Allbest.Ru