Ментальність як культурно-інтегральна ознака нації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ментальність як культурно-інтегральна ознака нації

У глобалізаційному впливі є свої «плюси» і «мінуси». Глобалізація сприяє прискоренню процесу «соціодинаміки культури» (А. Моль), що призводить до збільшення обсягу інформації, одержуваної індивідом, до розширення його кругозору, підвищення інтелектуального рівня. Очевидною відмінністю епохи глобалізму від усіх попередніх епох є стирання комунікаційних кордонів, завдяки ЗМІ і, звичайно, Інтернету, що дозволяють розширити можливості пізнання, знаходитися (хоч і віртуально) у будь-якому місці в будь-який час, що вже само по собі стирає межі або робить їх умовними. Таке нівелювання кордонів дозволяє не просто познайомитися з іншими культурами, їх способами мислення, традиціями тощо, а й відчути себе часткою іншої культури, привносячи в неї щось своє або, навпаки, переймаючи в іншій культурі щось для себе. Усе це може сприяти оновленню, збагаченню, трансформації і навіть втраті власної ментальності. Тобто глобалізація несе із собою й негативні наслідки. Саме тому проблема збереження ментальності в добу глобалізації є нагальною.

Сучасна наукова картина світу є достатньо цілісною системою уявлень про загальні властивості та закономірності об'єктивної реальності та містить структурні компоненті, сформовані різними науками. Ці останні, своєю чергою, містять численні концепції як певні способи розуміння й трактування предметів, явищ і процесів об'єктивного світу, що існують у кожній окремій науці. Результати пізнання навколишнього світу відображаються та закріплюються у вигляді знань, умінь, навичок, типів поведінки й спілкування, виступають як специфічні форми систематизації знання, що задають парадигму бачення картини світу на певному етапі культурно-історичного розвитку. Наукова картина світу взаємодіє зі світоглядними структурами, що утворюють фундамент культури, яка виявляється в міфології, фольклорі, звичаях, обрядах, формах релігійного культу, філософії, літературі, мистецтві, етиці та моралі. У такому контексті картина світу постає як одна з найважливіших цінностей культури сучасної техногенної цивілізації та потребує ґрунтовного аналізу її структурних компонентів, механізмів генерації нового знання і його входження в культуру [249, 134].

Російський дослідник В. Маричев розглядає функціонування наукової картини світу в культурі сучасного суспільства в ракурсі можливості впровадження її цінностей у масову суспільну свідомість і формування адекватного інформаційній цивілізації глобального світогляду [166, 6]. На формування світогляду здійснює вплив ментальність, яка є результатом багатовікової взаємодії історичних, культурних, природних, релігійних та інших чинників. Така постановка питання має на меті визначення ролі ментальності в системі культурних орієнтацій, формування яких має бути спрямоване на людину, народ, націю, державу. Такі орієнтири мають бути враховані при визначенні й основних завдань, і пріоритетних напрямів політики в галузі культури. Тому при розробці культурної політики держави важливо враховувати той факт, що картина світу, як і інші ментальні утворення, не має чітко визначених обрисів і здебільшого містить у собі амбівалентні, двоїсті та невизначені образи, недостатньо логічно структуровані компоненти.

«Філософський енциклопедичний словник» пропонує таке визначення цього поняття: «Ментальність (від лат. mens mentis - спосіб мислення, склад душі) - характеристика специфіки сприйняття та тлумачення світу в системі духовного життя того чи іншого народу, нації, соціальних суб'єктів, що уособлюються певними соціокультурними феноменами. Зміст ментальності задається усталеними, карбованими історичним досвідом формами та способами вираження інтелектуальних та емоційних реакцій стереотипами поведінки, архетипами культури та соціопсихологічною налаштованістю соціальних суб'єктів» [131, 369-370].

Слід зазначити, що про специфіку сприйняття та тлумачення світу в системі духовного життя різних народів писали Геродот, Тацит, Пліній, Ксенофонт та інші античні й середньовічні мислителі. Уперше термін «ментальність» почав використовувати американський мислитель Р. Емерсон у середині ХІХ ст., а в науковий обіг його ввели представники культурно-антропологічного напряму - етнолог Л. Леві-Брюль і засновники впливової в сучасній історіографії школи «Анналів» М. Блок і Л. Февр [85, 147], котрі під цим поняттям розуміли спосіб бачення світу та рівень усвідомлення, на якому думка не відділена від емоцій і автоматизмів свідомості.

Достатньо широке використання терміна «ментальність» у повсякденному житті та наявність його різноманітних тлумачень у науковому середовищі свідчить про зростання інтересу ряду дослідників до цього феномена (Р. Мандру, Ж. Дюбі, Д. Донцов, О. Кульчицький, М. Шлемкевич, О. Яремчук, Л. Баткін, М. Бахтін, Л. Виготський, А. Гуревич, Г. Гачев, С. Рубінштейн, В. Храмова, В. Шкуратов, Б. Гершунський, С. Кримський, О. Стражний, А. Фурман, Н. Яцук та ін.). Слід зазначити, що у вітчизняній традиції дослідження національної ментальності, хоч і без використання самого поняття, пов'язується з роботами М. Костомарова «Книга буття українського народу» та «Дві руські народності» [124, 238]. У подальшому над цією проблемою працювали Д. Чижевський, О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, Є. Онацький, М. Шлемкевич, з роботами яких широкий загал мав змогу ознайомитися 1992 року, коли вийшла збірка «Українська душа», де й були представлені їх оригінальні дослідження світобачення нашого народу [264, 56].

З'ясовуючи сутність даного феномена, науковці і передусім представники психоаналізу акцентують увагу на глибинному зв'язку позасвідомості, свідомості та ментальності.

Сукупність різних символів та образів відображують уявлення певного соціуму про навколишній світ і, своєю чергою, зумовлюють мотиви поведінки та вчинки людей, які закріплюються у свідомості людей у процесі спілкування та визначають їх ментальність. Вона формується під впливом природних умов і соціальних реалій, відображає та розкриває картину світу, яка закріплює єдність культурної традиції певної культурної спільноти. Це своєрідне сприйняття світу зароджується в глибинах позасвідомості, яку у своїх дослідженнях людської душі, структур психіки відкриває З. Фрейд.

Учення про індивідуальне позасвідоме суттєво доповнив швейцарський психолог, культуролог, фундатор аналітичної психології К. Юнг, котрий зосередив увагу на архетипах колективної позасвідомості, зробивши спробу проникнути в позасвідоме глибше, ніж його вчитель. Архетип як колективне позасвідоме є своєрідним результатом життя роду (народу, етносу, нації), який успадковується від предків і постає як підвалини, на яких виростає індивідуальна психіка. Архетипові образи, згідно з К. Юнгом, завжди супроводжують людину. Вони є джерелами міфології, релігії, мистецтва, культури й через них впливають на організацію життя та побут народу. Таким чином К. Юнг додає ще один вимір у розумінні позасвідомого й тим самим започатковує новий ракурс осмислення феномена ментальності.

Водночас слід зауважити, що є суттєві відмінності між ментальністю й архетиповістю: ментальність розвивається під впливом зовнішніх чинників; а архетипи - це «першообрази, прототипи, базові константи ментальності людства, що відображують основну її буттєву сутність, створюючи “досвід трансцендентного”» [238, 5], а процес їх засвоєння відбувається в ході, так би мовити, етнізації. Архетипи є основою культурно-історичної та соціальної динаміки буття, ціннісно- значеннєвим стрижнем культури, що формують національну ментальність певного народу.

На складність осмислення ментальності звертає увагу вітчизняний дослідник О. Стражний, котрий вважає, що її важко осягнути, оскільки вона не піддається раціональному тлумаченню як щось таке, що відчувається, але не усвідомлюється. Однак ментальність, на його думку, водночас містить у собі й загальноприйняті правила, звичаї, традиції, мову та світогляд [250, 87].

Для дослідження ментальності науковці школи «Анналів», російський учений А. Гуревич і його послідовники долучають різноманітний фактичний матеріал, численні історичні джерела, що дозволяє не лише глибше проникнути в сутність ментальності, а й виокремити її особливості, які виявляються в різноманітних сферах людського буття на різних етапах культурно-історичного поступу людства [68, 166-174].

Видатний український філософ С. Кримський у контексті аналізу взаємозв'язку ментальності та культури підкреслює креативний потенціал цих феноменів. Культура - це творчий вибух, який долає сьогодення, але дозволяє існувати майбутньому. Без сьогоднішньої творчості та відкритості можлива лише стагнація та занепад людського в людині [290].

Ментальність і культура - структурно близькі, взаємопов'язані, але якісно різні явища, а відтак відрізняються й категорії, що їх означають. Більш фундаментальний характер культури порівняно з ментальністю проявляється в тому, що різні культури не здатні сформувати єдиний менталітет, хоч і вступають при цьому у взаємодію, часто суперечливу. На основі ментальності формується певний тип культури, і процес цей достатньо тривалий, відповідальний і неоднозначний. Але й у тому, і в іншому випадку формується національна культура, особливості якої відображаються в різних культурних традиціях. Так, визначаючи ментальність як важливу складову соціально-психологічної самоорганізації представників певної культурної традиції, науковці наголошують на тому, що вона характеризується єдністю установок, переживань, думок, почуттів і виявляється в тотожності світосприйняття та світобачення [276, 48].

У трьохкомпонентній структурі ментальності важливе значення має емоційна забарвленість, що виступає у вигляді складної гами почуттів, настроїв, характерних рис темпераменту, емоційно-вольових устремлінь і детермінованих ними форм вираження в образах, звуках, фарбах, сукупність яких виявляється не тільки в побуті, а й традиціях, культурі. Саме тому, визначаючи культурно-історичну обумовленість ментальності, учені наголошують на мінливості суспільних настроїв, коливанні громадської думки й емоційних поривів. «Рухливість» культурно-історичних чинників, як зазначає О. Хутка, може спричиняти «суттєві модифікації, деформації ментальних настанов конкретного етносу» [282].

Водночас базові ознаки ментальності, архетипи колективного позасвідомого тривалий час практично не піддавалися суттєвій трансформації й залишалися відносно сталими в різні історичні епохи, що дозволяло зберегти код нації, завдяки якому індивіду передавалася система понять, значень, форм і зразків поведінки, вірування, ціннісні установки тощо. Це пояснюється формуванням ментальних установок уже на ранній стадії етногенезу. У цей час складається певне ментальне ядро, збереженню якого протягом усієї історії етносу сприяла відносна незмінність географічного, геополітичного, біологічного факторів. Таким чином, завдяки наявності своєрідного ментального ядра, код етносу, а в подальшому нації, передавався від покоління до покоління та сприяв збереженню, якщо не національної культуру в цілому, то принаймні тих її складових, що найбільш адекватно відтворюють специфіку етносу чи нації. А ця остання за сприятливих культурно- історичних і політичних умов ставала основою відродження та подальшого розвитку національної культури, про що свідчить історія багатьох європейських народів й українського зокрема.

Однак парадигмальні трансформаційні процеси, що відбуваються в усіх сферах буття сучасної цивілізації, надзвичайно висока соціальна мобільність кардинально змінюють соціальну структуру та спричиняють поступову зміну ментальності різних соціальних груп. А світоглядно-методологічний потенціал категорії «ментальність» і дотичних до неї (менталітет) дозволяє дослідити й виявити можливі напрями цих змін і врахувати при розробці культурної політики держави, і головне - забезпечити при цьому збереження національно-культурних надбань і продумати дієвий алгоритм практичної реалізації поставленої мети. Це саме стосується й ментальних змін, які відбуваються й у різних демографічних групах.

У зв'язку з тим, що мова є базовим елементом етнічної культури, у сучасній теорії все міцніше утверджується термін «мовна ментальність», який позначає зв'язок мови зі світоглядом, світосприйняттям, інтелектуальним життям як окремої людини, так і певної етномовної спільноти. Мовна ментальність пов'язана з розумовою діяльністю, яка, своєю чергою, охоплює й інтелектуальне, й емоційне, і вольове начало. Відповідно до того, що семантичні категорії, з одного боку, припускають зв'язок з мисленням, з іншого - з мовою, як онтологічна підстава для виділення мовної ментальності, на наш погляд, виступає інтенці- ональність свідомості. Тут не можна не погодитися з відомим німецьким філософом Е. Гуссерлем у тому, що кожен акт свідомості є інтен- ціональним, причому охоплюючи і чуттєвість, і ціннісне сприйняття. Як слушно відмічає С. Омельченко, «одним з основних засобів вираження мовної ментальності, зокрема етномовного її різновиду, служать ментальні дієслова типу уявляти, згадувати, думати, здаватися, мислити, усвідомлювати, пізнавати, пам'ятати, розуміти та ін.» [196, 69].

Далі теоретик стверджує, що з урахуванням відображення ментальності в категоріях і формах мови поняття розумової діяльності, що лежить в основі лексичного значення ментальних дієслів, можна передати у вигляді загальної семантичної моделі: суб'єкт мислячий - процес думки - об'єкт думки, що відображає ідею типової ситуації. Така модель служить підставою для розгляду ментальних дієслів як одиниць комплексної семантики, які виявляють еквівалентність певної синтаксичної конструкції [196, 70].

Таким чином, можна стверджувати про існування певного етно- ментального компонента світогляду, що відображається в семантиці слів і передається від покоління до покоління. Свідомість окремої людини завжди етнічно обумовлена, тому бачення світу одним народом не можна простим переказом (калькою) перенести на мову іншого. У цьому випадку на допомогу може прийти тільки діалог культур, бажання зрозуміти особливості менталітету іншого народу.

Відображаючи й уособлюючи специфіку різних типів культур, ментальність стає важливим і необхідним підґрунтям збереження як національної, так і світової культури. Ці останні, своєю чергою, відіграють суттєву роль у формуванні картини світу. Образ світу, що задається мовою, традицією, вихованням, релігійними уявленнями, усією суспільною практикою певного етносу, є не що інше, як національний тип світовідчуття. Саме національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах, що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінки певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності, визначається як національна ментальність. Національна ментальність, власне, становить той невловимий феномен, який формується завдяки природним особливостям і значною мірою впливає на формування національного характеру. Так, багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню та спокою. Отже, національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації [156, 236].

Вивчаючи питання національної ментальності та її значенні в процесі збереження й розвитку культури, слід зупинитись і на українській ментальності. Формуючись під впливом складних історико-культурних обставин і різних зовнішніх чинників, українська ментальність набувала як позитивних, так і негативних рис. Основну роль відіграло гео- політичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця обставина обумовила поєднання у світогляді українця елементів західної (активно-раціоналістичної, з яскраво вираженим індивідуалістичним началом, прагматичної) і східної (метафізично-споглядальної, спрямованої на осягнення трансцендентних сутностей) ментальності.

Наприклад, сучасний українець, високо цінує досягнення науки й техніки, але, водночас, для нього важливо, щоб їх використовували задля реалізації соціальної справедливості. Серед негативних рис нашої ментальності - комплекс меншовартості та постійна зрада значної частини української еліти власного народу, що зумовлене тривалим перебуванням українських земель у складі різних державних об'єднань і прагненням останніх інкорпорувати (полонізувати чи русифікувати) насамперед національну еліту. О. Пахльовська зазначає, що «деконструкція європейської природи української культури з боку Росії відбувалася шляхом відчуження елітарного її шару. Цілеспрямованим фізичним винищенням або деморалізацією інтелектуальної частини українського соціуму, державницького його менталітету» [205, 338].

Ці негативні риси стояли на заваді формуванню соціальних механізмів комунікації між елітою та народом, а відтак - і державницьким інтенціям українського народу. Г. Лозко з цього приводу пише, що «закладається модель світосприйняття, з якої вилучено елемент соціальної комунікації заради досягнення спільної мети» [156, 145]. Тому основні завдання політики в галузі культури мають бути спрямовані на подолання комплексу меншовартості (чи його залишків) і містити дієві механізми соціальної комунікації між різними верствами українського народу.

Розглядаючи проблему трансформації культури в контексті глобального, глокального та локального, необхідно виокремити ще один вид ментальності - медіаментальність (термін увів В. Шкуратов), де «передавач перетворюється у владу, приймач - у населення, ЗМІ - посередники між владою і народом» [295, 14]. Згідно з В. Шкуратовим, мас-медіа виконують функції інформування, зокрема передачі адміністративних розпоряджень, зв'язки між соціальними групами, ідеологізації, навчання, розваги, психологічної компенсації, зворотного зв'язку між тими, хто управляє, і тими, ким керують. «Бюрократично-диригентське трактування ЗМІ робить наголос на передачу управляючих впливів - частково прямих, почасти завуальовано-маніпулятивних - масі» [295, 14], мас-медіа узурпують, перетягують на себе комунікацію взагалі, претендуючи на головну й чи не єдину роль у формуванні образу реальності. Вони зводять до мінімуму безпосереднє, близьке спілкування між людьми, яке, будучи пронизане хвилями чуттєвості, дає відчуття індивідуального, живого життя, а не того, що розповідають або показують. Коли комуніканти роз'єднані простором і часом, то вони починають залежати від послуг трансляторів. На зміну діалогу, обміну приходить монолог транслятора - ЗМІ. Людина вже не довіряє природному погляду, а дублює його відеофіксацією. Реальність, за аналогією з методами ЗМІ, починає сприйматися як видовище [295].

Дійсно, можна стверджувати, що ми живемо в цивілізації зорового образу, проте водночас вимушені аналізувати зорову комунікацію переважно в узагальненнях лінгвістико-філологічного походження. Це свого роду один з підвидів гіперреальності. За Ж. Бодріяром, гіпер- реальність - це реальність, яка виступає у вигляді картинки самої себе, замикаючись у собі, симулюючи необмежений семіозис, симулякр, що не відсилає ні до гіпертекстуальності, ні до семантично реальних явищ. Її основною метою є підміна реальності та її руйнування.

Досліджуючи еволюцію походження української ментальності, науковці констатують про влив різних чинників і втручання культурно- історичних процесів на її формування. Так, українська ментальність набула таких рис: осілість, хазяйновитість, консерватизм, миролюбство, сміливість, волелюбність, демократичність, духовність, обдарованість, образність сприйняття, сентиментальність, містицизм, сердечність, відкритість, барокове мислення, кмітливість, хитрість, лукавство, самовілля, оптимізм, життєрадісність, розвинене почуття гумору, преклоніння перед жінкою, повага до людини, еротичність [250, 67].

Як правило, виокремлюють чотири системотворчі ознаки менталітету українського народу: інтровертованість вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності, що виявляється в зосередженості на фактах, проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу; кордо центричність - сентименталізм, чутливість, емпатія, любов до природи, яскрава обрядовість, естетичність народного побуту; анархічний індивідуалізм, проявами якого є різноманітні форми опосередкованого прагнення до особистої свободи за умови відсутності організації, стійкості та дисципліни; перевага емоційного, почуттєвого над волею й інтелектом (С. Кримський, Л. Кияновська, М. Северинова, Р. Кись та ін.).

Ментальність є цілісним проявом духовних напрямів, які не зводяться до суми форм суспільної свідомості (релігії, мистецтва), а виступають специфічним відображенням дійсності, що зумовлюється процесом життєдіяльності етносу в певному географічному, історичному та культурному просторах (A. Баронін). Ми погоджуємося з визначенням поняття «ментальність» О. Яремчук, котра зауважує, що ментальність є поліфункціональною системою, що представлена усвідомлюваними та неусвідомлюваними психічними змістами на глобальному, етнічному й особистісному рівнях і може розглядатися як процес і результат кремації образу світу; спосіб створення картину світу та своєрідна методологія пізнавальних стратегій особистості; семантична матриця свідомості, на яку накладається дійсність; дискурс, що відбиває процес роздумування, а також правила «обговорювання світу»; синкретичний гнозис навколишньої дійсності, що є логіко-інтуїтивним і раціонально-емоційним водночас і відбиває свідомий і несвідомий рівні пізнавальної діяльності особистості [301, 19].

Вищезазначене дає підстави зробити висновок, що під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників формується ментальне середовище особистісного, національного та культурного життя, зумовлюється його культурно-історична динаміка, що надає йому ознак унікальності, неповторності. Сформована різними історичними процесами та під впливом складного конгломерату різноманітних течій українська культура набула таких ментальних рис, які, власне, і визначили її особливість.

Негативні наслідки процесу культурної глобалізації, реальність буття України у світовому співтоваристві позначилися за останні десятиліття певною втратою автентичних культурних традицій, які сформувалися протягом попереднього культурно-історичного розвитку. Процес звільнення від одних стереотипів і вироблення нових не завжди супроводжується позитивним результатом. Втрата ментальних рис, які відрізняють культуру українців від інших народностей, призводить до духовного зубожіння нації. Процес руйнування важко зупинити, а ще важче відновити.

Так, С. Кримський наголошував, що на тлі нових інтерпретацій і феноменів ментальності та духовності фундаментальне значення зберігає й у ХХІ ст. християнський Декалог і, насамперед, трійця: Віра - Надія - Любов. Вона є наскрізною для європейської культури, хоч і набуває різного тлумачення в різні часи. Духовність навіть у нові часи, часи оновлення життя, потребує узгодження сьогодення з віковічними традиціями Святого Письма. Одним з важливих напрямів цього узгодження у ХХІ ст. є формування в контексті нового відчуття глобальності історії етики солідарності [290].

Завдання сучасної державної культурної політики - орієнтуватися на максимальне збереження ментального прояву у вітчизняній культурі. Розробка принципів, напрямів і стратегії культурного розвитку країни повинна ґрунтуватися на особливостях української ментальності задля збереження цілісності української культури та духовності. Про необхідність культурного відродження наголошували на засіданні Гуманітарної ради, лейтмотивом якої стала ідея усвідомлення значення культурних цінностей для престижу держави. Під головуванням Президента було визначено першочергові завдання, серед яких необхідність відродження культурного й духовного життя на селі. Учасники засідання наголошували на тому, що було кілька спроб виробити таку політику на засадах гуманізму, прав людини, але досі ця сфера залишається недостатньо впорядкованою та містить елементи стихійності. Передусім гуманітарній політиці бракує національної зорі- єнтованості. Слово «національної» трактують не у вузько етнічному, а в широкому загальнодержавному розумінні. На думку учасників, поки що гуманітарна програма нашого уряду була значною мірою спрямована на реалізацію російських національних інтересів - тих інтересів, які в чомусь навіть суперечили інтересам української держави. Тому важливим моментом ідеологічної складової державної культурної політики має стати національний пріоритет. Ця концепція має забезпечити більш системну роботу над окремими програмами з реалізації гуманітарної політики, складовою якої є культура [201].

Розглядаючи культуру як складову гуманітарної політики, науковці наголошують на збереженні, підтримці та розвитку культурного капіталу й продукту. Сформована століттями українська ментальність має стати невід'ємною та важливою складовою культурної політики держави, основним завданням якої є збереження культурної самобутності. Напрями та завдання культурної політики держави повинні бути направлені на піднесення української культури в контексті європейських цінностей. Використання духовного багатовікового потенціалу української культури повинно слугувати актуалізації національного менталітету, формуванню національної еліти, здатної гідно служити своїй країні та жити для неї.

Національна ментальність як складова неповторної картини світу є важливим чинником формування світовідчуття, ідентифікації людини як представника спільноти, оскільки саме в ментальності закладено код нації, досвід її буття. Національна ментальність, реалізуючись на регіонально-локальному рівні, визначається просторово-часовими факторами й експлікується в національному характері. В умовах глобалізації постає проблема самозбереження людини перед обличчям безосо- бистісного універсалізму та безжальної уніфікації. Негативне ставлення до збереження власної ментальності може призвести, як уже зазначалося, до духовного зубожіння нації. Перед українською державою постає непростий шлях культурної модернізації, переосмислення української національної культури, її позиціонування у світовому культурному просторі як самобутнього та самодостатнього етносу.

ментальність нація культура

Размещено на Allbest.ru