Культуротворчий потенціал герменевтичної логіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культуротворчий потенціал герменевтичної логіки

Незважаючи на те, що логіку і герменевтику, у філософсько-методологічному її розумінні, в контексті їх зародження та становлення, відокремлюють два тисячоліття - герменевтична логіка - дисципліна, яка покликана досліджувати логічні засади, методи й правила розуміння текстів - стала послідовним етапом у світлі становлення з одного боку, дослідження способів конструкції, реконструкції, закономірностей виникнення смислу текстів, а з іншого - розвитку методології гуманітарного знання.

Як зазначає О. Юркевич, «герменевтична логіка постає як: а) наука, що вивчає способи структурування смислового універсуму з урахуванням його онтологічних можливостей (здійснення та розуміння), зокрема під час створення аналогових текстів за допомогою мовного перекладу, співвідношення вербальних та невербальних текстів, у процесі відтворення цілісних сенсів з текстових фрагментів тощо. При цьому здійснюється смислова інтерпретація як перехід від однієї знакової системи в іншу; б) спосіб організації самого теоретико-герменевтичного знання» [9, с. 191].

Зауважмо, що потенціал герменевтичної логіки, з огляду на розвиток технологій в ХХІ ст., не вичерпується лише проблемою синхронного перекладу, а може бути використаний у контексті подолання проблем, пов'язаних із розробкою штучного інтелекту (синтаксис-семантика), створення альтернативних або доповнення сформованих епістемологічних підходів до проблеми смислу, а також як спосіб переосмислення культурних феноменів для усунення суперечностей, їх уточнення тощо.

Життєвий досвід, який став об'єктом зацікавлення В. Дильтая [1] та його послідовників і, відповідно, нова програма, спрямована на залучення епістемології у ширшу пізнавальну програму - центральне місце якої посідає саме життя - допомагають досліджувати та оперувати окремими формами і проявами цього досвіду: мистецтвом, релігією, історією, правом тощо. Загалом відбувається поєднання розширеного предметного поля логіки та герменевтики.

Становлення як логіки, так і герменевтики («епістемологічної» чи «філософської») було міцно вплетене в культурне тло, на якому базується розвиток цих дисциплін. Такі практичні і теоретичні потреби, як уміння протистояти софістам чи тлумачити пророцтва Піфії, правильно інтерпретувати Святе Письмо, вибудовувати когерентні тлумачення - всі ці культурні феномени сприяли розбудові логіки й створенню ґрунту для появи герменевтики як філософської дисципліни. С. Кошарний справедливо наголошує: «Сама герменевтика - і як пізнавальна практика вчених-гуманітаріїв, і як сукупність загальних і спеціальних питань, пов'язаних із дослідженням природи розуміння смислових зв'язків, утілених у виявах духовної культури, і як учення про передумови, правила, прийоми, цілі, засоби і критерії засвоєння та інтерпретації значень, виражених у мові, літературних текстах, творах мистецтв та інших джерелах - є давньою традицією європейської гуманістики. Як певна філологічна, а згодом і теологічна дисципліна в дослідженні історичних свідчень і культурних пам'яток, вона сягає своїм корінням античності, звідки, власне, походить і сам термін «герменевтика», який означає тлумачення прихованого смислу чогось неоднозначного або ж важкозрозумілого» [2, с. 3 - 4].

Окрім цього, зважаючи на рецепції середньовічною думкою античних традицій та використання алегоричної концепції тлумачення до Святого Письма, герменевтика спочатку виконувала конструктивну функцію - створення інтерпретативних накопичень - середньовічні теологи схвалювали потребу бачити в текстах кілька смислових рівнів. А згодом деконструювала ці тексти задля відтворення оригіналу, зокрема в контексті Реформації та потреб повернутися до «чистих» джерел у світлі ревеляціонізму. «Однак герменевтика, як спосіб тлумачення тексту, постала задовго до розкриття її методологічних потенцій у контексті гуманітарного пізнання. Такі філософи, як Ф. Аст (розробка проблеми герменевтичного кола), А. Бек (застосування герменевтики у сфері філології), І. Хладеніус (розширення предмета герменевтики, застосування її до історичного контексту) та ін. зробили значний внесок у розвиток герменевтики на її дометодологічному етапі, намагались розширити її предмет» [5, с.184]. Отже, логіка розвитку культурних та історичних процесів дала змогу частинами створити той конструкт, який у наш час називають герменевтикою.

Однак, сьогодні немає одностайної думки, у який спосіб герменевтика перетворилася зі специфічного мистецтва тлумачення текстів на методологію гуманітарного знання. Більшість критиків переконані, що герменевтика почала набувати цих ознак завдяки Ф. Шляєрмахеру. «Однак можна також припустити, що роль Шляєрмахера обмежується лиш описовими функціями, а сама філософська герменевтика сформувалася в контексті «філософії життя», зокрема під впливом В. Дильтая» [5, с. 184].

Звідси випливає, що герменевтична логіка ґрунтується не лише на широкому історико-культурному матеріалі, а й має міцний теоретико-методологічний фундамент, створений представниками різних філософських шкіл та напрямів. О.-Ф. Больнов, Г.-Ґ. Ґадамер, М. Гайдеґер, Й. Кьоніг, Г. Ліпс, Г. Міш, Г. Ноль, Г. Шпет - безпосередньо чи опосередковано розвивали ідеї герменевтичної логіки. Відсутність єдиного підходу до застосування методології інтерпретації тексту, а також суттєве «розмивання» предмета герменевтики в другій половині ХХ ст. ще більше актуалізує дослідження цієї дисципліни. Незважаючи на конкретні практичні результати є потреба в уточненні її об'єкта, сфери застосування, визначення потенціалу тощо.

Головна особливість герменевтичної логіки полягає в тому, що вона розширює межі класичної епістемології. Аналіз суджень - лише один із її процедурних елементів, адже в інтерпретативній моделі герменевтики, основи якої в межах «філософії життя» заклав В. Дильтай, об'єктом такого аналізу може стати будь-який феномен, не тільки зовнішній (об'єктивний), а й внутрішній (суб'єктивний). Загалом тріада переживання - вираження - розуміння виходить далеко за межі застосування формально-логічних процедур і може бути використана для розуміння та інтерпретації не лише одиничних об'єктів, а й загальних феноменів, навіть таких об'ємних, як культурна епоха чи культура в цілому. Можна констатувати, що герменевтична логіка розширює предметну сферу логіки новими, не притаманними логіці, формами тлумачення смислу, а з іншого - дещо обмежує герменевтику, використовуючи стрункішу методологію такого тлумачення.

Завдяки В. Дильтаю, фундаментальною відмінністю і водночас ключовим аспектом герменевтичної логіки є її концентрація на цілому - перехід від понять (у класичній логіці) до суджень (Г. Шпет) або умовиводів (Г. Ліпс). Отже, займаючи холістичну позицію, герменевтична логіка намагається усунути фундаментальні недоліки логіки класичної, яка, використовуючи відправним пунктом - поняття, як форму абстрактного мислення, не дає змоги проникнути в саму суть речей, а тільки означає її наявність. У зв'язку з цим можна окреслити ще одну відмінність у підходах між класичною - перехід від виду до роду та герменевтичною логікою - співвідношення частини і цілого - використання герменевтичного кола.

На окремі недоліки класичного підходу до процесу пізнання вказували завжди - від софізмів та апорій Зенона як констатації до теорії границь чи суджень Е. Гетьє [12] і способів їх осмислення. Одначе лише представники герменевтичної логіки спробували осмислити фундаментальні засади їх виникнення. Потенціал «критики історичного розуму» В. Дильтая не вичерпувався окресленими ним самим проблемами, що дало змогу його учням продовжити пошуки, зокрема й у руслі нового способу пізнання дійсності - феномена життя у всіх його проявах.

Як зазначає О. Юркевич, «визначальним універсальним логічним параметром вимірювання висловлень є обсяг, котрий у герменевтичній логіці представлений не суто математично, а подібно до емпіричної множини. Відповідно, ці множини піддаються аналізу різними засобами й на різних ступенях символізації та конкретизації. На цьому, зокрема, будується історична індукція (див. праці І. Хладеніуса і В. Дильтая), в якій логічний висновок належить робити не від роду до виду, а від частини до цілого» [10, с. 16].

Отже, класична логіка, яка працює з такими формами абстрактного мислення, як поняття, судження та умовиводи з необхідністю була розширена, щоб забезпечити методологічну можливість працювати з життєвими феноменами, однак у розширеному сцієнтистському ключі задля валідності висновків.

Так герменевтична програма Георга Міша передбачала зміщення акцентів з категорії судження на поняття «вираження», що дало змогу трактувати класичну логіку лише як окремий випадок, який постає далеко не єдиним способом пізнання. «Відмінності між дискурсивним мисленням і дискурсивною за своїм характером мовою і пов'язане з цим розрізнення евокативних і дискурсивних висловлювань складає ядро герменевтичного аналізу Міша. Дискурсивна норма мови не означає, що будь-яке висловлювання засноване на дискурсивному мисленні, на предикації. Міш вважає, що багато мовних утворень, такі як імена, зокрема імена власні, дейктичні вирази і навіть безособові пропозиції на кшталт «світає», мають допредикативну природу» [7, с. 145]. Намагання Г. Міша позбутися пізнавального процесу задопомгою самого аналізу понять та дескриптивних висловлювань створюють ґрунт для створення і використання логіки на базі герменевтики, яка трактує життя, наділене герменевтичним смислом «оскільки дає можливість розкрити логічно різнорідні моделі пізнання, в основі яких різні способи формування понять, дискурсивного і недискурсивного характеру. Життя, з погляду герменевтики, постає при цьому як сфера усвідомлення самої себе. Завдання герменевтики полягає в такому разі в розкритті механізмів самоусвідомлення життя» [7, с. 146].

Отже, герменевтична логіка, здатна «аналізувати» будь-які культурні феномени і навіть культуру загалом, перерозподіляючи акценти, створюючи нові точки інтенсифікації, а, можливо, й нові тлумачення усталених культурних форм. Словом, творити культуру.

Ідеї О.-Ф. Больнова співзвучні з позицією його вчителя Г. Міша і також, в цілому, зростають на інтелектуальній спадщині В. Дильтая. Больнов акцентував увагу «на тому, що логіка не зводиться до понять. Її сфера повинна бути розширена непритаманними логіці позадискурсивними формами тлумачення смислу. Це надзвичайно важливо з огляду на вичерпання можливостей природничо-наукової методології забезпечувати пізнання людиномірного світу, в якому протиставлення свідомості та зовнішньої дійсності неможливе» [6, с. 101].

Ганс Ліпс - мислитель, якого так високо оцінював М.Гайдеггер, звертається до проблеми людини в контексті побудови власної пізнавальної програми. Однак ця проблема розглядалася ним не в дусі класичної філософії. Ліпс переслідував прагматичний момент - пізнання людини в її безпосередній близькості до реального життя. Отже, не кантівське абстрактне - «що таке людина?» цікавило Ліпса. Його погляд був прикутий до людини, яка продукує мову та культуру, а також до можливості експлікації та формалізації цих мовних і культурних форм. Як зазначає В. Кузнєцов, «закладені в людині її природні, генетичні механізми впливають на всі форми життєвих виявів, є несвідомими факторами. Тому потрібні герменевтичні зусилля для пошуку, як би сказав Гайдеґер, упереджень, які вкорінені в природі людини. А оскільки будь-які акти пізнання, логічних міркувань, мовних дій є вчинками самої людини, не відстороненого зовнішнього спостерігача, а безпосередньо залученої в ці акти, то в кожному з таких актів людина здійснює саму себе, і те, що передує таким актам, потрібно виявляти герменевтично» [3, с. 50-51].

Використовуючи поняття - як форму абстрактного мислення, яка відображає предмети в їх загальних та істотних ознаках в якості вихідного принципу - класична логіка не просто обмежує нас цими істотними ознаками, але й не дає змоги розглядати ці поняття у контексті нашої онтології. Класична логіка обмежує наше життя, позбавляючи його питань, суджень про майбутнє, суб'єктивних переживань або, контекстів, які докорінно змінюють наші усталені уявлення. Наприклад, визначення поняття «монархія» вказує на те, що найвища влада в державі з такою формою правління належить одній особі - спадкоємному монарху. Отже, це поняття формує у людини стійкий, стереотипний образ людини, яка має абсолютну або часткову (обмежені типи монархій) владу. Однак такий підхід буде не точним без цілісної інтерпретації цього поняття, залежно від історичної епохи, країни, соціальних і політичних умов тощо. Тому і Людовік XIV, і Ізабелла ІІ вважаються монархами, однак розуміти їх положення однаково, як це змушує нас робити класична логіка, було б неправильно. Як зазначає Г. Шпет «Відірване поняття - мертве; живе поняття є розуміння. Поняття воскресає, ми «розуміємо», коли в самому понятті ми знаходимо судження. Від судження в понятті ми переходимо до судження, в яке входить поняття; саме судження ми імплантуємо в «контекст». Тільки таке поняття є живим і рухливим; в контексті воно розквітає... Поняття не «відрізок», не «картинка», а живий орган цілого, від нього до цього цілого тягнуться тисячі життєвих ланок, кожна з яких - якась своя система, як в тваринному організмі кожен орган пов'язаний з цілим організмом єдністю нервової, кровоносної, м'язової, кісткової системи» [8, с. 46].

Отже, Густав Шпет намагався розширити проєкт В. Дильтая, а тому розглядав герменевтику не стільки як методологію гуманітарних наук, скільки холістичний принцип пізнання. Він був переконаний, що герменевтична логіка повинна стати основою нової епістемології, і, відповідно, всіх наук, а не лише тих, які В. Дильтай назвав «духовними». Хоч позицію Густава Шпета у контексті герменевтичних традицій спрямованих на розуміння тексту (Г.-Г. Гадамер) чи розуміння розуміння (В. Дильтай) окреслити не просто, Шпет як і його сучасники, у світлі означеної вище кризи герменевтичного предмета надихалися творчістю філософських класиків.

У контексті інтерпретації творчості Аристотеля та середньовічних мислителів Густав Шпет висуває чітку вимогу використання єдиної зрозумілої термінології яка могла б бути застосована до історико-культурної реконструкції чи інтерпретації. Так, наприклад, він пропонує замінити вже давно усталене поняття «алегорична тенденція в герменевтиці» на «характеристика, яка підкреслює визнання того, що слова і вирази мають кілька значень, на відміну від тенденції, яка має одне конкретне значення» [11].

Так само для тлумачення культурних феноменів суттєвим є використання герменевтичного кола, яке спочатку було зорієнтоване на осягнення смислу цілого (тексту), а в ХХ ст., завдяки М. Гайдггеру, Г.-Г. Гадамеру, П. Рікеру, а до того В. Дильтаю та ін., постає в методологічному ключі як спосіб опису самого розуміння. Герменевтичне коло, котре передбачає циклічність процесів, спрямованих на розуміння, допомагає постійно вносити корективи щодо інтерпретації та розуміння певних культурних явищ - локальних - переосмислення ролі тієї чи іншої дійової особи в історичному процесі або глобальних - переосмислення ролі жінки в культурі тощо. Такий метод універсальний, оскільки може бути використаний як в синхронному, так і діахронному аспектах, а також бути застосований до інтерпретації будь-яких культурних феноменів. «Герменевтична процедура Шляєрмахера ґрунтується на принципі цілісності розуміння, відомому як герменевтичне коло. Потрібно взяти до уваги, що це коло не статичне, а динамічне, здатне розширюватися й охоплювати нові сфери інтерпретації, оскільки принцип цілісності враховує не лише єдність цілого та його складників, а й контекст цілого - історичний, культурний; жанр, до якого належить текст; психологічні інтенції автора тощо. У такий спосіб можна досягати глибшого розуміння, розкриваючи нові грані смислу відповідно до нових контекстуальних зв'язків, які віднаходить інтерпретатор» [4, с. 94]. Власне в такому ключі герменевтичне коло можна було б трактувати як постійний цикл абдуктивних припущень, а також індуктивних та дедуктивних підкріплень, які давали би змогу уточнювати первинне припущення і будувати у такий спосіб когерентні системи суджень.

В. Кузнєцов не випадково наголошував: «ми розуміємо А, якщо і лише якщо: 1) знаємо смисл відомих частин А; 2) існує реконструкційна гіпотеза h про смисл А; 3) надаємо смисл (інтерпретуємо) залишок, що є незрозумілим; 4) пояснюємо роль кожного елементу (частини) в структурі цілого А, відносно гіпотези h; 5) якщо гіпотеза h дозволяє пояснити роль кожної частини в формуванні смислу цілого А, то процес можна вважати завершеним (ми пізнаємо смисл А, тобто пізнаємо A), а якщо роль якоїсь частини залишається без пояснення, то формулюється нова реконструкційна гіпотеза і процес повторюється, починаючи з другого пункту. І до того часу, доки не буде встановлено смисл А» [3, c. 55].

При перегляді фільму ми використовуємо ряд гіпотез, зважаючи не тільки на конкретний сюжет, який розгортається перед нами, а й на загальні тренди, притаманні кіно того часу, в якому воно було створене. Гіпотези, які з плином хронометражу поступово уточнюються, можуть стосуватися не лише героїв - хто з них лиходій, хто стане його жертвою чи буде трагічний фінал, а й інтерпретації окремих культурних феноменів і повинні враховувати велику кількість параметрів, таких як час, місце та мету створення тощо. Наприклад, у стрічках А. Гічкока «Заворожений» (1945) та «Вбити Фройда» (2004) Хоакіна Орістреля припущення про дієвість класичного психоаналізу у першому випадку буде правильним, зважаючи на логіку розгортання сюжету і час створення фільму, а в другому повинно бути уточнено через форму подачі і розуміння того, що на початку ХХІ ст. класичний фройдизм не мав таких позицій, як у середині ХХ ст., а також, зважаючи на отримані нові дані для пп. 3 - 4 під час розгортання сюжету.

Коли ми читаємо майстерно написаний детектив, то припущення, хто є злочинцем, неодноразово можуть змінюватися, зважаючи на нові для нас факти, які поступово відкриваються на сторінках книги. Оскільки суб'єктом пізнавального процесу може бути не окрема людина, то цілком природно, що подібні абдуктивні гіпотези висувалися в глобальних масштабах. Вже згадана ідея переосмислення ролі і місця жінки в культурі або переосмислення політеїзму в Стародавньому Єгипті потребують достатньої кількості циклів уточнення вихідної гіпотези.

Отже, методологічні настанови герменевтичної логіки сприяють можливості перегляду усталених культурних настанов. Тому людина, яка будує власне життя на основі вихідних гіпотез як абдуктивних припущень (і в цьому контексті сучасна герменевтика є онтологічною), має бути готовою до їх переосмислення.

Теоретико-методологічний ресурс і пізнавальний потенціал герменевтичної логіки - лише формується і цьому процесові має посприяти оновлена система освіти, яка повинна забезпечувати людей ефективними інструментами для пошуку нового знання, і, відповідно, потреби ревізії старого. Герменевтичну логіку можна і належить віднести до немонотонних логік, оскільки перегляд переконань (вихідних гіпотез) неодмінно призводить до появи нових, які в разі їх суперечності зі старими, змушуватимуть відмовлятися від методолгічних кліше останніх.

Література

герменевтична логіка культурний

1. Дильтей В. Собрание сочинений в 6 тт., [под ред.

A. B. Михайлова и Н. С. Плотникова]. - Т. 1: Введение в науки о духе; [пер. с нем. под ред. B. C. Малахова], М.: Дом интеллектуальной книги, 2000, 762 с.

2. Кошарний С. О. Біля джерел філософської герменевтики (В. Дільтей і Е. Гусерль), К.: Наукова думка, 1992, 124 с.

3. Кузнецов В.Г. Логика гуманитарного познания // Философия и общество, № 4, 2009, С. 22-63.

4. Рупташ О. Герменевтична та феноменологічна інтерпретації смислу // Наук. вісник Чернівецького університету: збірник наук. праць. Вип. 706-707. Філософія, Чернівці: Чернівецький нац. унт., 2014, С. 93-98.

5. Руснак І. Зміна статусу герменевтики: методологічний потенціал філософії життя В. Дільтея // Науковий вісник Чернівецького університету: збірник наукових праць. Випуск 726-727. Філософія, Чернівці: Чернівецький нац. унт., 2014, С. 184-188.

6. Руснак І. Методологічний потенціал герменевтичної логіки // Науковий вісник Чернівецького університету: збірник наук. праць. Вип. 706-707. Філософія, Чернівці: Чернівецький нац. ун-т., 2014, С.99-103.

7. Соболева М. Е. Логика герменевтики // Вопросы философии, Наука, 2013, №6, С. 140-148.

8. Шпет Г Г. Язык и смысл. ІІІ часть. Архивная публикация И. М. Чубарова // Логос, Издательство Института Гайдара, 1998, № 1, С. 9-53

9. Юркевич О. М. Герменевтична логіка в методології гуманітарного пізнання // Культура України. Серія: Мистецтвознавство: зб. наук. пр., 2017, Вип. 57, С. 190 - 197

10. Юркевич О. М. Герменевтична логіка: меріологічний аспект структурування // Вісник Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, 2011, №9, С. 16-24.

11. Freiberger-Sheikholeslami E. Gustav G. Shpet: hermeneutical

logic and philosophical semiotics [Електронний ресурс] Режим доступу до ресурсу: http://lchc.ucsd.edu/MCA/Mail/xmcamail.2015-01.dir/pdfbr2GDH3 xom.pdf.

12. Gettier E. Is Justified True Belief Knowledge? // Analysis. - Vol.

23, 1963, P. 121 - 123.

Размещено на Allbest.ru