Взаємозв’язок аксіосфери української народної релігійної культури і ціннісної орієнтації особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Взаємозв'язок аксіосфери української народної релігійної культури і ціннісної орієнтації особистості

Осмислюючи специфіку аксіосфери народної релігійної культури під кутом зору взаємовідношення суб'єкта і об'єкта, ми дійшли висновку, що її витоком є свідомість людини, що конструює ціннісну предметність і виконує орієнтаційну функцію в поведінці індивідів. Звернемо увагу на два взаємозв'язаних явища -- цінності культури і ціннісну орієнтацію особистості. У чому відмінність у трактуванні і використанні цих двох понять?

Обидва феномени існують на рівні свідомості людини і є детермінантами культурної поведінки особистості, стимулами для досягнення нею цілей і захисту ціннісних імперативів. За їх допомогою у соціумі формуються стандарти культурних оцінок, визначається ієрархія життєвих цінностей і вибір методів їх досягнення. Духовними детермінантами діяльності особистості в обох випадках виступають уявлення, знання, інтереси, мотиви, потреби, ідеали, настанови, стереотипи і переживання людей. Обидва феномени є динамічними системами і мають просторово- часову спрямованість.

Однак, коли ми використовуємо поняття «цінності культури», ми розуміємо стратегічні детермінанти поведінки певного соціуму, що укоренялися в ньому протягом довгого історичного періоду, в той час як поняття «ціннісна орієнтація», як правило, пов'язане з комплексом алгоритмів діяльності окремого індивіда. В останньому випадку мова йде про індивідуальний вибір кожною людиною іманентної ціннісної спрямованості у процесі її соціалізації і життєдіяльності. Аксіосфера культури соціуму більш стабільна, динаміка її змін більш сповільнена, ніж ціннісної орієнтації індивіда, що відбиває не лише глибинні процеси соціоґенезу, а й сферу його внутрішнього духовного життя.

Напрямок ціннісного вектору індивіда обумовлений, з одного боку, системою цінностей соціокультурного середовища, до якого він належить, з іншого -- його іманентною природою (психічними властивостями, рівнем інтелекту, стереотипами, потребами, інтересами, ідеалами тощо). Він формується шляхом суміщення аксіосфери культури соціуму, з яким індивід себе ідентифікує, з його власного ціннісно-психологічною матрицею і корегується відповідно до сфери його активної діяльності.

У цьому процесі, що являє собою єдність загального і одиничного, можливі декілька ситуацій: ціннісна система соціуму збігається із ціннісною орієнтацією особистості, що веде до засвоєння індивідом всіх елементів аксіосфери; між даними ціннісними феноменами існує несумісна протилежність, тоді індивід відторгає культурні цінності соціуму; феномени являють собою сумісну протилежність, що детермінує формування нових синкретичних ціннісних форм. Особистість закріплює лише ті культурні цінності, до яких вона відкрита. Зауважимо, що ціннісна орієнтація є іманентною характеристикою індивіда, важливим детермінантом його самореалізації.

Даний феномен являє собою складний духовний комплекс -- систему пов'язаних між собою елементів (зокрема релігійного, естетичного, етичного) та взаємовідношення між ними. Для неї характерні цілісність, інтегратив-ність, структурність, ієрархічність, сумісність елементів та діалектичний зв'язок із соціумом. Як система, ціннісна орієнтація виявляє себе лише у процесі суб'єктно- об'єктних відносин у конкретному соціумі, змінюючись у просторово-часових координатах під впливом природних, соціально-економічних, історичних, політичних та інших факторів, а також унаслідок духовного розвитку індивіда.

Розглянемо ціннісну орієнтацію особистості, яка ідентифікує себе з народним середовищем. Вона формується у процесі соціалізації індивіда, з одного боку, на підставі його прагматичних цілей, з іншого боку -- на основі досвіду, накопиченого народом і закріпленого в його культурних цінностях. Інтегруючи у соціум, індивід сприймає і засвоює для свого життєвого використання комплекс його культурних цінностей (релігійних, естетичних, моральних тощо), перетворюючи їх у власні світоглядні та моральні принципи і ціннісні орієнтири.

Тобто, у процесі інкультурації відбувається транспозиція ціннісної системи спільноти на індивідуальну форму ціннісної орієнтації індивіда. Цей процес спрямований на встановлення і підтримку певної організованості у взаємодії людей для задоволення їх індивідуальних і групових інтересів, зняття протиріч і напруги, що виникають при спільній життєдіяльності, визначення спільної мети соціо- культурної активності і критеріїв оцінки результатів діяльності.

Параметри ціннісної моделі особистості детерміновані специфікою суспільного життя народу (колективністю, традиційністю тощо), а також його ментальністю, що поєднала побутове мислення, розвинені форми народної свідомості (релігійну, художню, моральну, естетичну тощо) з несвідомим у колективній і індивідуальній психіці людини. А втім, ця модель тільки тоді стає дійовим детермінантом життєдіяльності особистості, коли відповідає потребам соціуму і пов'язана із соціокультурними реаліями його життя.

Ототожнюючи себе з конкретним соціумом (у даному випадку -- з народом), сприймаючи його цінності, оцінки, моделі поведінки, індивід визначає себе у соціо- культурному просторі, поділяючи тим самим світ на «своїх» та «інших» (тобто «чужих») -- з іншими інтересами, з іншою ціннісною орієнтацією, до яких він ставиться у певних обставинах позитивно, нейтрально або вороже. Упродовж усього життя людина перебуває в постійній опозиції Я--Інший. Саме у цьому протиставленні особистість набуває свій ціннісний зміст, що дозволяє їй усвідомити своє місце у світі, сформувати власне ставлення до навколишньої дійсності і визначити мету життєдіяльності.

У народному середовищі процес формування ціннісної орієнтації індивіда відбувається, як правило, за допомогою конвенціональних механізмів комунікативним шляхом. Саме завдяки спілкуванню з Іншим, людина одержує інформацію, знання, уявлення, досвід, систему культурних цінностей народу, наслідує і переймає способи колективної діяльності і форми поведінки у соціумі. Підкреслимо, що формування ціннісної системи особистості здійснюється в результаті суб'єктно-об'єктних відносин, а також унаслідок міжсуб'єктної комунікації.

Отже, ціннісна орієнтація особистості ґрунтується на ціннісно детермінованих нормах існування людей у соціумі, в якому соціальне і культурне начала взаємозв'язані і взаємообумовлені. Функціональна задача цього процесу, з одного боку, -- самоідентифікація особистості, з іншого -- підтримання певного рівня соціальної консолідованості спільноти шляхом узгодження цілей, задач, критеріїв оцінки людських дій і результатів життєдіяльності її членів.

Хід цього процесу, ступінь диференціації ціннісних орієнтацій залежить від іманентних властивостей членів спільноти (психічних, культурних тощо), форми їх діяльності і, нарешті, від конкретно-історичних умов життя, наприклад, від соціальної структури суспільства. Так, в епоху тоталітарного режиму радянських часів було різко обмежено самовизначення людей, що сформувало гомогенний тип особистостей, поєднаних спільною назвою -- радянський народ. Втім, у народній культурі ступінь диференціації ціннісної орієнтації завжди був невеликим через специфіку механізму соціокультурної регуляції у соціумі, в якому домінують традиції і колективний спосіб життєдіяльності.

Особливу увагу викликає динаміка ціннісної системи (суспільств, особистості) в точці біфуркації, коли порушуються попередні критерії ціннісної оцінки, а нові ще не вироблені. Якщо для стабільної епохи властивим є відносний консенсус у прийнятті суспільством цінностей, то в перехідні епохи (наприклад, у пострадянській період) виявляється нестійкість, неоднозначність в оцінці культурних явищ, що створює напруженість у соціумі, детермінує активний пошук альтернативних ціннісних парадигм.

Відзначимо ще один момент, який можна вважати ключовим для даної теоретичної проблеми, -- ціннісна орієнтація індивіда, що формується на рівні його релігійної свідомості. Характеризуючи цей рівень, М. Дяченко пише: «Релігійна свідомість містить певні міфологічні ідеї, специфічні почуття, що ґрунтуються на вірі в надприродне [105, с. 25]». Релігійні цінності, що виявляються через ставлення до Абсолюту, до Бога, завжди прищеплювались у народі з дитинства -- у сім'ї, громаді, формуючи ціннісну орієнтацію людей і ідентифікуючи їх поведінку та характер діяльності.

Виконуючи консолідуючу роль у суспільстві, релігійні цінності, втім, за певних обставин неодноразово ставали чинниками диференціації соціуму. Так, незважаючи на спільну християнську спрямованість українського народу, релігійний вектор у країні на сьогоднішній момент характеризується значною варіативністю (православна, гре-ко-католицька, католицька, протестантська конфесії тощо). Це детермінує регіональний характер ціннісної орієнтації індивіда на всіх її рівнях (релігійному, художньому, естетичному, етичному тощо), визначаючи особливості регіональної ментальності народу.

Щоб повніше осмислити роль ціннісної орієнтації суб'єкта творчості -- від моменту формування мети до ці-лереалізації -- розглянемо її на прикладі народного релігійного мистецтва. Протягом століть народ створював власні критерії в оцінюванні релігійних художніх творів. Незважаючи на мінливість ціннісного критерію у часі і просторі, його стрижнем завжди залишався принцип оцінювання за рівнем відповідності твору його призначенню в системі богослужіння. Саме цій принцип лежить в основі ціннісної орієнтації народних майстрів.

Ціннісні критерії формувалися на основі поєднання естетичних і етичних принципів християнства з повсякденним досвідом народу, що призвело до пристосування християнської іконографії до народних смаків. Завдяки цьому був створений своєрідний образ українського дерев'яного храму, розроблена специфічна система зображення сюжетів і облич, символіки й атрибутів, характерних для народної творчості.

Час вносить корективи в ціннісну орієнтацію суб'єкта творчості (творця, реципієнта) -- у процесі соціоґенезу змінюються художні, моральні цінності народу, а разом із ними ціннісні орієнтири людей. Соціальні проблеми епохи приводять до переміщення полюса цінностей у народному релігійному мистецтві. Так, якщо загально прийнятим принципом раннього середньовіччя було заперечення естетичної насолоди, що розбещує людські душі, то у Новий час богословський зміст творів поступово втрачає свої домінуючі позиції -- на передній план виходять художні цінності. Цей процес особливо поглибився у радянські часи, коли народне релігійне мистецтво оцінювалось, як правило, за художнім критерієм.

Розглянемо ціннісну орієнтацію творчого суб'єкта (індивідуального або групового) в ракурсі його діяльності у трьох зрізах: практичному, пов'язаному зі створенням культурних артефактів релігійного призначення; практично-духовному, в межах якого відбувається осмислення суб'єктом (реципієнтом) культурних артефактів; духовнотеоретичному, на якому вона досліджується суб'єктом (філософами, соціологами, культурологами, мистецтвознавцями, антропологами, психологами та ін.) як особлива сфера наукового пізнання. Такий поділ чисто умовний, оскільки зв'язок між людиною і народною релігійною культурою двобічний -- людина створює культуру, культура формує культурну людину.

На практичному рівні відбувається подвійний процес: по-перше, створення суб'єктом художнього образу, в якому в гармонічній єдності зливаються чуттєво опосередкована достовірність уявлення про світ та логічна глибина висновку; по-друге, матеріалізація цього образу в артефактах, що пов'язані з релігійним культом. У формуванні художнього образу беруть участь як самі творці (майстри, живописці, різьбярі тощо), так і релігійна громада, яка виступає в якості замовника.

Отже, на відміну від професійного, народне релігійне мистецтво у своїй основі є результатом колективної творчості. Воно узагальнює ціннісні орієнтації членів соціуму -- митець підпорядковує суб'єктивне індивідуальне, що обумовлено його власним світосприйняттям, творчою індивідуальністю і досвідом, колективному. Цей процес мотивований задоволенням людських потреб у мінливих умовах буття.

У процесі творчості перед суб'єктом відкривається деяке поле віртуальних шляхів діяльності, із яких йде відбір варіанта (або варіантів). Принцип відбору, в першу чергу, ґрунтується на попередньому досвіді соціокультур-ної спільноти, в якому превалюють ознаки традиційної художньої норми, що сформувалася під впливом релігійного канону, оскільки не можна відкривати нове, ігноруючи художній досвід попередніх поколінь. Однак народні майстри не дублюють образи, що були витворені раніше, а силою уяви формують із своїх вражень дещо нове, неповторне. Як пише Дж. Акерман: «Митець прокладає свій шлях між стабільністю та мінливістю, між відтворенням вже знайдених форм та пошуком нових [358, с. 228]».

Слід пам'ятати, що народне релігійне мистецтво є спеціалізованою сферою культури, яка функціонально розв'язує задачі інтелектуально-чуттєвого відображення в художніх образах містико-фантастичних уявлень, синтезуючи модель потойбічного світу й ідеальну модель земного буття. Воно не передбачає повної ідентичності художніх образів і світу, не повторює, не копіює дійсність, а проникає в її сутність, відкриває сховане, основне, оскільки «істина мистецтва є істина пізнання, а не істина повторення; основний зміст мистецтва -- відбита в емоційному, живому зображенні ідея [47, с. 13]». Кордон між художнім світом і світом реальним завжди був рухомий, ступінь умовності відображення буття залежить від специфіки мови кожного виду мистецтва і неоднаковий для різних художніх епох.

Отже, творча свобода народних майстрів значною мірою виявляє себе як інтерпретація передбачених традиціями і релігійним каноном засад художнього втілення (організація простору в архітектурі; композиційні прийоми, колір та інше -- в живопису). Засвоєння досвіду предків здійснюється шляхом імітації зразків, що історично склались в народному мистецтві, а також прийомів майстра (вчителя), який є ретранслятором народних традицій. Учитель передає ученику не лише технічні прийоми, а й своє світосприймання.

Е. Гомбріх відзначає: «Коли існуючі форми відповідають своєму призначенню, не виникає потреби в їх зміні, й учень наслідує методи учителя. Проте зовнішні контакти чи випадкові винаходи можуть призвести до відкриття «кращих» методів створення зображення -- кращих хоча б з погляду натуралістичної подоби. Будуть ці методи прийняті, або будуть ігноруватися, або навмисно відхилятися, залежить переважно від функції, що покладається певним суспільством на зображення. Там, де функції зображення розглядаються, головним чином, у ритуальному контексті, зміни натрапляють на опір навіть тоді, коли їх неможливо цілком уникнути [372, с. 356]». Отже, творчий акт не можна вимірювати лише сталими критеріями, оскільки будь-яка творча дія за своєю природою -- це процес створення нового, що завжди знаходиться в опозиції до нормативності.

Часто чинники зміни ціннісної орієнтації зводять до соціальних стимулів. Безперечно, певний зв'язок між системою суспільних відносин і спрямованістю народної творчості існує, однак спроби розглянути це питання з різних позицій -- матеріалістичної, ідеалістичної, марксистської і веберівської [59] -- показали, що жодна соціологічна модель не розкриває повною мірою механізму взаємодії народної творчості і соціальних явищ. Соціологічний підхід припускає синхронність розвитку народного релігійного мистецтва і суспільства в межах соціально-економічної формації, проте на практиці їх вектори часто не збігаються.

Це наводить на думку, що народну творчість не можна розглядати виключно як процес, адекватний розвитку соціуму. Безсумнівно, соціальні чинники впливають на світогляд творчої особистості, її ціннісну орієнтацію, проте народна творчість має іманентну логіку розвитку, що пояснює існуванням такого феномену, як несинхронність трансформацій народного релігійного мистецтва і суспільства на різних етапах історії.

Досліджуючи фактори, що детермінують народну творчість, слід враховувати, зокрема, соціально-психологічні аспекти, бо конкуренція, суперництво, намагання перевершити досягнення попередніх творців властиві не лише професійним митцям, а й народним майстрам. Важливим стимулом інноваційного процесу є також прагнення народних майстрів розв'язати суперечності між новими і раніше засвоєними художніми формами, а також між формою і змістом. Цей конфлікт спричинює або часткові заміни архаїчних, віджилих форм, або переосмислення їх і творче перероблення, що породжує появу якісно нових способів розробки й організації художніх засобів. Звідки береться творчий імпульс, що нищить попередні правила й канони?

Активність творчого суб'єкта стимулюється самою метою творчості -- художнім втіленням його власного бачення й відчування світу. Досягненню цієї мети підпорядковується весь комплекс його усвідомленої (скерованої) і неусвідомленої (спонтанної) діяльності. Провідну роль у інноваційній діяльності відіграють уява і фантазія, як психічні процеси, кінцевими продуктами яких є художні образи. Слід зауважити, що терміни «уява» і «фантазія» часто використовуються синонімічно, однак за ними криється різна психологічна реальність.

Уява -- це психічний процес «створення образів (уявлень) на базі перетворення образів та уявлень, одержаних у попередньому досвіді [247, с. 315]». Вона має два рівня -- відтворюючий і творчий. Відтворююча уява забезпечує суб'єкту свідомий вибір інформації серед існуючих альтернатив і перекодування її з однієї репрезентативної системи сприймання в іншу, тобто за суттю вона є механізмом наслідування уяви попередніх творців. На відміну від неї, творча уява перетворює отриману інформацію в межах ціннісної системи митця в нові, оригінальні художні образи.

На цьому рівні, крім цілеспрямованих дій, у творчий акт включається хаотичний, довільний процес, що провокує напружену роботу фантазії, яка стимулює уяву, сприяючи створенню інноваційних художніх образів. Підкреслимо, що не фантазія, а уява бере участь у пізнанні попереднього досвіду, саме уява підказує суб'єкту напрямок творчої діяльності, фантазія лише стимулює цей процес. Проте навіть спонтанній активності суб'єкта властива певна інтенція, котра дає змогу, не апелюючи до свідомості, обирати серед багатьох художніх рішень одне, з характерним для його ціннісної орієнтації майстра художньої виразності та мовними засобами.

Образне мислення суб'єкта завжди несе відображення картини світу своєї епохи. Намагаючись найбільш ви-разновідобразити художню ідею, він одночасно вирішує актуальні проблеми часу, так організує художню систему, обирає такі її елементи, щоб повніше емоційно впливати на реципієнта. Зрушення у світогляді, зміни художніх уподобань епохи стимулюють пошук якісно нових художніх форм, що відкриває шляхи для проникнення в українське народне релігійне мистецтво нових європейських художніх ідей. Однак народні майстри засвоюють не всю художню систему нових стилів, а лише окремі елементи, трансфор-муючи і поєднуючи їх із традиційними художніми прийомами.

Безумовно, творчий акт не зводиться виключно до художньо-технічних прийомів: не можна говорити про художні форми народного релігійного мистецтва, абстрагуючись від ідейно-тематичної основи твору, його художнього змісту. Митець силою своєї уяви, спираючись на свій досвід, відшукує такі якісні відтінки художніх засобів, які виявляються найбільш переконливими у відображенні християнської ідеї. У цьому полягає феномен дифузного проникнення реального світу у світ народного релігійного мистецтва.

Отже, на практичному рівні відбувається сприйняття творчим суб'єктом культурних об'єктів, створених попередніми поколіннями, осмислення їх цінності для соціуму, формування власної ціннісної орієнтації, яка визначає модель його творчої діяльності. Іншими словами, на цьому рівні аксіосфера народної релігійної культури спрямовує ціннісну орієнтацію творчого суб'єкта; суб'єкт створює нові артефакти, надаючи їм ціннісного значення. У цьому проявляється діалектика засвоєння досягнутого і створення нового в народній релігійній культурі як взаємопов'язаних явищ.

У площині практично-духовного рівня відбувається осмислення реципієнтом (індивідуальним або груповим суб'єктом) народної релігійної культури, її ціннісної системи і формування на її основі власної ціннісної орієнтації. Кінцевою метою цього процесу є соціалізація й інкульту- рація особистості, тобто введення її в актуальну для соціуму систему релігійних, художніх, естетичних, етичних цінностей, побудова моделі поведінки і рефлективних позицій.

Митець своєю творчістю надає імпульс, програму для перероблення інформації, стимулює естетичну апперцепцію творів; реципієнт, у свою чергу, порівнюючи художній твір із дійсністю, намагається репродукувати образ, що виник в уяві митця. Для реципієнта істина має інтегративний характер, по-перше, це -- адекватне відображення предметів і явищ художником, по-друге, власне розуміння цих явищ. Процес взаємодії аксіосфери народного релігійного мистецтва і ціннісної орієнтації суб'єкта носить де термі-ністський характер, обумовлений їх динамікою у процесі еволюції соціуму.

На практично-духовному рівні відбувається процес пізнавальної і афективної психічної діяльності суб'єкта, що являє собою єдність протилежностей: у пізнавальній сфері відображується зовнішній предметний світ, а в афективній -- внутрішній стан людини. Результатом пізнавального процесу є образи, в яких відбивається зміст творів, а афективного -- переживання, що виражають ставлення суб'єкта до них. Саме переживанню реципієнт зобов'язаний тим спектром почуттів (радість, духовне задоволення, катарсис тощо), які він отримує від споглядання творів мистецтва, водночас переживання сприяють ціннісному осмисленню творів. За різних умов один і той самий зміст може викликати неоднакові переживання суб'єкта (індивідуального або групового).

Характер прочитання реципієнтом художнього задуму творця залежить від об'єктивних і суб'єктивних чинників: самоцінності творів (художнього рівня, змісту), а також від духовного потенціалу суб'єкта, його ціннісної орієнтації, здатності перетворювати за допомогою уяви і фантазії імпульси, що йдуть від творів, у власні переживання і, нарешті, від мети, яку він ставить перед собою при апперцепційному акті. Часто задум художника сприймається на інтуїтивному рівні, але від рівня підготовленості реципієнта, від його психологічних, індивідуально-емоційних особливостей залежить ступінь адекватності усвідомлення художніх образів, передусім релігійних.

Велике значення має також фактор часу, оскільки народне релігійне мистецтво живе у кількох часових вимірах -- передусім у минулому, до якого належить час створення артефактів і з яким не можна не рахуватися, і сучасному, що постійно диктує свої правила сприйняття. Це особливо чітко виявляється, коли художник і реципієнт перебувають у різних просторово-часових точках. Кожна епоха формує свою систему цінностей, що синтезує різні боки оточуючої дійсності і стає певною системою координат як для творчого суб'єкта, так і реципієнта.

Культурні цінності варіюють по мірі того, як розвивається соціум, і відповідають тим потребам, що поступово дозрівають в ході його розвитку, пронизують культурну епоху і відмирають, коли нова картина світу утверджується на руїнах попередньої. Тому розуміння творчості суб'єкта, дешифровка та інтерпретація повідомлень, які він кодує у своїх творах, досягаються за рахунок загального знання картини світу його часу. Ще К. Валтон відзначав: «Для розуміння того, що ми читаємо у творах, які зараз перед нами, необхідно більш пильно розглядати причини, які, можливо, мали місце [414, с. 102]». Тобто, сприйняття суб'єктом народного релігійного мистецтва завжди є історично обумовленим.

Отже, мотиваторами і реалізаторами поведінки суб'єкта на практично-духовному рівні є: його потреби (які, за визначенням М. Кагана, являють собою «пусковий механізм будь-якої діяльності [134, с. 143]); його здібності (природжені, здобуті), що дозволяють розвити уміння, які необхідні для здійснення дій, спрямованих на задоволення потреб; його уміння перетворити здібності в реальні вчинки, переводячи їх із потенціального стану в активний.

Ці фактори у сукупності є необхідним механізмом практично-духовної діяльності особистості, але недостатнім. Для активної життєдіяльності в соціумі, з яким суб'єкт себе ідентифікує, мало осмислити, оцінити й узагальнити досвід, набутий спільнотою у минулому і сучасності. Необхідно також на основі цього досвіду виробити власні ціннісні орієнтири, щоб мотивувати спектр дій, що генетично незапрограмовані, а також сформувати модель своєї діяльності з урахуванням комунікативних зв'язків із іншими суб'єктами соціокультурної спільноти.

Безумовно, для успішної реалізації цих дій важливі сприятливі умови у суспільстві. Щоб зрозуміти цю тезу, достатньо порівняти два періоди в історії України -- радянський і пострадянський. У радянській період українське народне релігійне мистецтво перебувало у стані тривалого застою через державну політику, спрямовану на зближення націй, обмеження ролі церкви в суспільному житті і домінування соцреалізму як основного напрямку в культурі.

У пострадянські часи держаний соціально-політичний курс різко змінюється: об'єктивні потреби сучасного розвитку соціуму обумовили переосмислення суспільної свідомості, звільнення її від старих стереотипів, вироблення нової системи ціннісних орієнтацій особистості. У центрі уваги постає розвиток української культури на основі балансу її національної і інтернаціональної компонент, що дало поштовх для розвитку українського народного релігійного мистецтва як невід'ємної складової національної культури.

Транспонуємо наші міркування на українську народну релігійну культуру взагалі. У контексті суб'єктно- об'єктних відносин схема взаємодії української народної релігійної культури, як об'єкта, і суб'єкта на практичнодуховному рівні має вигляд: осмислення суб'єктом її ціннісної системи; формування власної ціннісної орієнтації; конструювання моделі поведінки і практичної діяльності у соціумі. Здавалось би, що схеми суб'єктно-об'єктних відносин на обох рівнях -- практичному і практично-духовому -- ідентичні. Однак форма діяльності суб'єкта на кожному з них неоднакова за своєю суттю, оскільки різна мета, що стоїть перед ним.

На практичному рівні, зокрема, активність суб'єкта спрямована на створення нових культурних артефактів, на практично-духовному -- на його соціалізацію. Слід звернути увагу на ефект «повного кола», що проявляється у процесі суб'єктно-об'єктних відносин у послідовності станів творчої і апперцептивної діяльності особистості, в ході якої відбувається вплив образу та ідеї на матеріальний світ і особистість, що існує в ньому.

Узагальнюючи вищесказане, приходимо до висновку, що ціннісна орієнтація індивіда є динамічною системою, параметри якої детерміновані комплексом культурних цінностей соціуму, з яким індивід себе ідентифікує, й іманентною природою людини. Вона формується у процесі соціалізації індивіда шляхом транспозиції ціннісної системи спільноти на його індивідуальну форму ціннісної орієнтації.

В народному середовищі цей процес відбувається, як правило, за допомогою конвенціональних механізмів комунікативним шляхом. Релігійна складова цієї системи, виконуючи консолідуючу роль в українському суспільстві, втім, сьогодні стала чинниками його диференціації, що детермінувало регіональний характер ціннісної орієнтації індивідів на всіх її рівнях.

народна релігійна культура ціннісний

Размещено на Allbest.ru