Традиції: стабільність і варіативність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Традиції: стабільність і варіативність

Уся дослідницька робота щодо народної культури так чи інакше пов'язана з проблемою традицій. Зауважимо, що семантика цього терміна залежить, перш за все, від галузі пізнання. Наприклад, у побутовій сфері традиція - це те, що прийнято людьми з незапам'ятних часів і стійко повторюється, відтворюється протягом історії [11]. У філософському значенні, це - передача духовних цінностей від покоління до покоління [42, 459], тобто явище соціокультурної комунікації, якому властиві селективність, повторювання, чинність, багатозначність. З позиції культурологів традиції тлумачаться як соціальна й культурна спадщина, що передається від покоління до покоління і відтворюється у певних суспільствах і соціальних групах упродовж тривалого часу [18, 265]. В етнографії традиції розглядаються як форми колективного досвіду етносу, що виражені у соціально організованих стереотипах і відтворюються в етносі в цілому або в його окремих частинах шляхом культурної просторово-часової трансмісії [35, 139].

Дискусії навколо проблеми традицій дозволяють розставити акценти в сутності цього поняття: по-перше, традиції є колективною (не біологічною) пам'яттю певної людської спільноти;

по-друге, вони є механізмом передачі соціально важливого досвіду, який виробляється, засвоюється спільнотою й проходить апробацію часом, забезпечуючи їй самототожність в процесі історичного розвитку соціуму.

Механізмом акумулювання колективного досвіду є його стереотипізація, за допомогою якої накопичена інформація концептуалізується в систему загальноприйнятих зразків (стереотипів), доповнюючись певними правилами оперування ними. До стереотипів, зокрема, відносяться різні типи нормативної людської поведінки, принципи, ідеали, що пов'язані з повсякденним життям людей. Стереотипними є також дії, що складають невід'ємну частину народних релігійних обрядів, мовні та інтонаційно-мелодійні комплекси, будівельні та художні прийоми. Це - найважливіший регулятор життєдіяльності суспільства: за його допомогою відбувається передача і реалізація колективного досвіду в спільноті.

На основі комплексу стереотипів, зокрема, конструюється картина світу, в межах якої інтегруються процеси сприйняття, накопичення та ретрансляція інформації. Дійсність репрезентується суб'єкту через перциповану матрицю цієї маніфестованої чуттєвої моделі світу, що регламентує вибір тих чи інших вчинків, всю його поведінку. Отже, за своєю суттю, традиції являють собою систему стереотипів, що пронизують культуру на всіх її рівнях (локальному, етнічному, національному тощо).

Суспільства різного типу відрізняються не наявністю або відсутністю традицій, а їх специфічним змістом, особливими засобами їх трансмісії, формами функціонування. Для народної культури характерні: жорстка система стереотипів, що охоплює всі сфери життя; низький темп оновлення стереотипів; конвенціональний механізм їх ретрансляції, домінування каналу розповсюдження “від батьків до дітей”. Однак це не означає стагнацію стереотипів народної культури. Як пише К. Чистов, «стереотипи ставали стереотипами тільки завдяки їх певній властивості (або якості) - пластичності, тобто здатності адаптуватися (функціонувати) у типових, однак все ж мінливих ситуаціях» [48, 107]. Тому є всі підстави говорити про факт варіювання традицій у народній культурі.

Під варіативністю народних традицій ми розуміємо видозмінювання їх другорядних елементів при зберіганні інваріантів на етнічному (або національному) рівнях. Поняття “варіативність” тісно пов'язане з категорією “стійкість”: природно, варіювати може лише те, що має стійки ознаки. Як справедливо зазначив І. Земцовський, «будь-яка варіативність - це не лише зміна, а й повторювання, причому повторювання у більшій мірі, ніж зміна... Сутність варіативності... у динамічній корелятивності цих двох боків одного і того ж явища» [12, 43]. Отже, підкреслимо, що в акті варіювання традиції вирішальне значення має повторювання сукупності усталених ознак культурної форми. Особливу стійкість проявляють традиції, котры тісно пов'язані з життєвими ритмами людини (народження-весілля-дітонародження-смерть) або природними циклами, проте й вони зазнають змін у часі та просторі.

Поєднання стабільності й варіативності в народній культурі є способом і одночасно умовою існування традицій (таке сполучення характерне для будь-яких сфер культури). Розвиток варіативного процесу залежить від спроможності суспільства до модернізації, а життєвість інноваційного варіанта - від ступеня його закріплення у менталітеті спільноти. Інакше кажучи, інноваційний варіант повинен відповідати соціокультурній специфіці суспільства. Це обумовлено як внутрішньою логікою розвитку народної культури, так і особливостями функціонування її у соціокультурному просторі. Отже, з одного боку, народні традиції характеризуються значною спадкоємною стійкістю, в них домінує інваріантне етнічне начало, з іншого боку, їм властива здатність до створення нових форм, причому для нового варіанта більш важливим є фактор повторювання, ніж точність цього відтворювання.

Слід зауважити, що народна культура - явище багаторівневе й багатофункціональне. Вона містить у собі різні способи матеріалізації: в одних випадках це - матеріалізовані результати людських дій (живопис, архітектура, ритуальні предмети тощо), в інших - самі дії (наприклад, обряди, ритуали). Природа варіативності традицій у різних формах народної культури неоднакова (різні детермінанти, механізми, темпи варіативності, способи ретрансляції традицій тощо); більш того, традиції змінюються у хронотопі.

Розглянемо основні фактори, що сприяють функціонуванню варіаційного механізму традиції. Звернемося, перш за все, до фактору часу. Помилково пов'язувати період формування традицій лише з глибокою давниною, а варіативність - із первісною стадією розвитку суспільства, коли стереотипи тільки створювалися. Варіативність і стабільність традицій у народній культурі існували завжди, хоча виступали протягом історії в різних формах і співвідношеннях. Із часом змінювався комплекс стереотипів, їх характер і темп варіювання: якщо в архаїчному суспільстві трансформація традицій відбувалася неквапно, століттями, то у сучасний період їх становлення значно скорочується.

Чинником такої варіативності, як правило, виступають зміни в соціокультурній сфері суспільства, що репродукують нові варіанти життєвої орієнтації й спрямовують людей на пошук та запровадження реформістсько-інноваційних підходів для пристосування до нових умов життя. Ще еволюціоністи XIX ст. (Г. Спенсер, Л. Морган та ін.) постулювали адаптацію як домінуючий фактор, що визначає культурний розвиток. Неоеволюціоністи (А. Вайда, Р. Корнеро, Р. Рапопорт, М. Салінс, М. Харріс тощо), не абсолютизуючи цей фактор, також вважали його одним із найважливіших детермінантів культурної мінливості.

Відповідно до адаптивної теорії, варіативність традицій можна розглядати як спосіб пристосування людських спільнот, соціальних груп, а також окремих індивідів до мінливих соціокультурних умов життя шляхом зміни стереотипів свідомості та поведінки, форм соціальної організації та регуляції, норм і цінностей, способу життя та картини світу, механізмів трансляції соціального досвіду та ін. Зі зміною життєвих умов виникають і дають про себе знати нові потреби, в результаті чого певні традиції втрачають свою ауру й зникають, інші - продовжують своє існування, але у трансформованій формі.

Своєрідного характеру співвідношення стабільності й варіювання набуває в епоху урбанізації. У кожного народу процес переходу до урбанізованого суспільства мав свої особливості й відправні точки відліку. В Україні з її аграрною спрямованістю господарчої діяльності він почався, практично, лише у другій половині XIX ст. Внаслідок цих процесів народна культура, незважаючи на певну консервативність, все більше стає відкритою системою, перероблюючи і пристосовуючи інновації до народних традицій. Однак, якщо у містах урбанізація спричинила корінну перебудову системи стереотипів практично в усіх сферах людської діяльності, способів їх відтворення (різко зросла значимість варіаційного компонента, прискорився темп накопичення та зміни стереотипів), то в селах суспільство неохоче розставалося з традиційними стереотипами поведінки і мислення.

Не менш важливим є також просторовий фактор. Упродовж історії на території України формувалися локальні зони компактного проживання етнічних груп (зокрема, лемки, бойки, гуцули в Карпатах, поліщуки та литвини в Поліссі). Від самого етносу їх відрізняють специфічний діалект, своєрідна культура та побут, що адаптовані до конкретних умов життя. В одних випадках варіативне різноманіття локальних традицій виникало в процесі інтеграції спільностей, в інших, навпаки, - внаслідок соціокультурної диференціації через історичні зміни обріїв українських етнотериторіальних утворень. Така культурна гетерогенність є нічим іншим, як проявом варіативності етнотрадицій, тому локальні культурні явища (артефакти) справедливо розглядати як конкретні результати варіативного процесу в етнокультурі. За Б. Путіловим, «версії творів виявляються ніби закріпленими за територіями, їх можна зафіксувати на мапах, і картографування наочно продемонструє існування порядку в їхньому розташуванні, в їх групуванні за моментами збігу та розбіжностей» [32, 201]. Різноманіття локальних культур є яскравим підтвердженням існування просторової варіативності етнотрадицій.

Іноді процес формування та функціонування традицій у суспільстві пов'язують з природно-географічними умовами. В основі цього вчення лежить так звана “теорія середовища” (Ф. Ратцель, С. Гантінгтон, П. Сентіве, К. Уісслер), що ґрунтується на уявленні про існування зв'язку між соціокультурним полем і географічним середовищем. Різновидом цієї теорії є “культурна екологія” Дж. Стюарта, який допускав лише локально обмежений вплив географічного середовища на розвиток культури. Звичайно, географічні умови відіграють певну роль у формуванні культурних традицій. Проте досвід показує, що комплекс природних умов був вагомим адаптаційним фактором, здебільшого, на первісних етапах історичного розвитку людини, в той час як в індустріальному та постіндустріальному суспільствах зростає значення адаптації до соціокультурного середовища.

Не слід також відкидати роль у варіативному процесі таких факторів, як людська пам'ять, специфіка варіювання сприйняття й відтворювання культурних артефактів, а також техніка трансмісійних процесів, що проявляють себе при трансляції людського досвіду. Зупинимось на психологічному моменті сприйняття і відтворювання традицій. Ґрунтуючись на психоаналізі З. Фройда, Дж. Мердок дійшов висновку, що «культура складається зі звичок, а психологія показує, що звички існують, лише поки діють задоволення. Задоволення підсилює звички, зміцнює і відтворює їх, у той час, як відсутність задоволення неминуче приводить до їх згасання та зникнення» [26, 59].

Відповідно до цієї концепції, традиції можуть існувати лише при умові, що вони оточені аурою задоволення. Так, перетворюючи енергію своїх потягів, часто несвідомих, у дію, художник (або реципієнт) звільняється від напруження душевних сил і отримує задоволення. Коли ж задоволення зникає, людина шукає спосіб змінити напрямок своєї діяльності, щоб одержати нову насолоду, що, природно, створює умови для включення варіаційного механізму. Таким чином, з позицій психології важливим детермінантом варіативності традицій, особливо в художній творчості, є бажання зазнати насолоду.

Особливо слід відзначити фактор імпровізаційного начала у варіативному процесі. П. Богатирьов звертає увагу на те, що «дослідникам творів різних видів народного мистецтва необхідно ураховувати, що одночасно з суворим дотриманням норм традиції одним із типових й основних ознак усіх видів народного мистецтва є імпровізація їх творців-виконавців» [3, 93]. Іноді при виконанні твору імпровізація так велика, що його слід розглядати вже не як варіант, а як самостійний витвір.

Отже, ми визначили основні фактори, що детермінують формування і розвиток варіаційного механізму традицій. Розглянемо процес змін на прикладі народної художньої культури. Цей процес часто пов'язаний з проникненням у народне мистецтво нових культурних тенденцій (зокрема, художніх стилів) і зародженням у надрах традиційних форм нових елементів, співзвучних з часом. На даному етапі перед суспільством, перш за все, постає завдання усвідомлення потреби у цих новаціях і селекція інноваційних варіантів, із яких обирається оптимальний (або декілька варіантів), котрий найбільш відповідає менталітету й культурним особливостям суспільства.

Подальшим кроком є інтегрування новацій у соціокультурну практику: вони апробуються, закріплюються у свідомості людей, асимілюються у народній культурі [4]. Процес взаємодії народного мистецтва і стилю носить детерміністський характер. На стадії кристалізації художнього стилю його концепція є досить плідною внаслідок глибокого органічного зв'язку з дійсністю. У цей період народне мистецтво вбирає у себе нові художні ідеї, засвоює їх, трансформуючи та органічно поєднуючи ознаки нового стилю з традиційними художніми прийомами. Поступово елементи нового стилю закріплюються у народній свідомості й набирають значення художньої норми. Починається період функціонування нової норми в соціальній практиці у вигляді її прямого або варіативного відтворення в культурних артефактах.

З часом варіативність поступається місцем трансформації традиції. Трансформуються, як правило, менш нормовані елементи. На відміну від варіювання, трансформація є більш глибинним процесом, що призводить до перетворення традицій, тому кожний наступний акт відтворення артефакту не дає точну копію попереднього. Елементи, що спочатку виступають як інноваційні, органічно вписуються у функціонуючий культурний комплекс і передаються від покоління до покоління вже як традиція.

Протягом історичного розвитку суспільства зв'язок між сформованим способом художнього пояснення світу і дійсністю, а також світоглядом суспільства розривається, відстань між ними збільшується. Прийнята художня концепція певний час ще визначає свідомість суспільства, але, вичерпавши всю повноту виразності, поступово втрачає внутрішні інтенції розвитку. В цей період відбувається перегляд уже усталеної художньої концепції, що дає поштовх для пошуку якісно інших художніх форм у народному мистецтві; воно починає продукувати нові виразні засоби.

Процес пошуку й експерименту особливо підсилюється у кризові періоди розвитку суспільства. Впродовж історії інтенсивність впливу художніх стилів на народне мистецтво була неоднаковою залежно від ступеня відкритості суспільства до сприйняття нових ідей. Це обумовлено, зокрема, соціально-політичними, релігійними факторами, системою національних естетичних цінностей, ставленням громади до традицій та новацій і, нарешті, рівнем майстерності митців.

Велику роль у трансформаційному процесі відіграють також випадкові фактори. Іноді здавалося б вже забуті традиційні форми переживають свій ренесанс. Крім того, за різних часів існували заборонені, табуйовані культурні форми, які з часом легалізувалися і проявлялися в народній культурі. Адаптація таких форм до існуючих традицій має випадковий характер, але все ж не можна недооцінювати їхнє значення для поновлення народних традицій. Через потяг народної культури до традицій перебіг її еволюційного процесу відбувається значно повільніше, ніж професійної, здатної до швидкого реагування на зміни соціальних і культурних реалій.

В історичному контексті цей процес безперервний. Із часом деякі традиції втрачають соціальну актуальність, зникають або продовжують зберігати свою значущість як естетичні, історико-культурні цінності. В умовах індустріального та постіндустріального (інформаційного) суспільств, коли соціокультурні процеси прискорюються, значно скорочується термін життя певних традицій, їхнє поновлення відбувається швидше, а ступінь укорінення в культурі суспільства менше. Змінюється також сам механізм успадкування народних традицій, використовуються нові технології їх фіксації та тиражування.

У цьому ракурсі теоретично важливими є питання щодо способу ретрансляції традицій. Першорядне значення в цьому процесі надається соціокультурній комунікації. Саме завдяки спілкуванню людина одержує інформацію, знання, уявлення, досвід, ідеї соціокультурної спільноти, наслідує й переймає способи діяльності, форми поведінки. Передача інформації здійснюється у найрізноманітніших просторово-часових масштабах: від людини до людини, в межах субкультурних груп або національних спільностей; від покоління до покоління, протягом десятирічь або століть. Різними можуть бути також канали комунікації, але необхідною умовою цього процесу є наявність спільної мови та правил здійснення комунікації.

Соціокультурна інформація не передається біологічно, важливими її каналами є навчання та виховання. Завдяки навчанню кожний індивід упродовж свого життя отримує звички, тобто такий спосіб поведінки, здійснення якого в конкретній ситуації набуває для індивіда характеру потреби. Тварини також здатні до навчання, ми можемо навчити собаку різним трюкам, але вона ніколи не передасть їх своїм цуценятам, оскільки тварини сприймають лише біологічну спадщину свого виду. Біологічна спадкоємність забезпечується генетичною пам'яттю, що міститься у ДНК. Мутація на рівні ДНК змінює генетичну інформацію, а природний відбір, спрямований на збільшення шансів на виживання тварин, пристосованість до життя закріплює ці зміни.

Лише людина може передавати набутий досвід своїм нащадкам шляхом спрямованого виховання. Своєю винятковістю вона значною мірою зобов'язана мові. Однак виховання - це не лише передавання звичок і знання, наприклад, від батьків до дітей, а й пристосування людини до соціального життя. З часом деякі звички стають незалежними від індивідуальних носіїв і набувають соціального характеру. В процесі суспільної діяльності, безпосередньої комунікації відбувається узагальнення та відбір найбільш значущого для соціальної групи досвіду, його акумулювання та зберігання у груповій пам'яті, а також неодноразове відтворювання в умовах постійного поновлення соціокультурного життя.

У народній культурі превалює нерефлексоване або малорефлексоване засвоєння досвіду попередніх поколінь. Воно здійснюється, як правило, імітаційно, в процесі суспільної діяльності, що особливо характерно для релігійної практики. Успадковуються не лише навички, технічні прийоми та дії, а й світосприйняття, світогляд майстра. Не випадково складалися цілі династії народних майстрів, співаків, розповідачів билин, в яких навички передавалися від батьків до дітей. У народному середовищі традиції історично виконують функції соціокультурних регуляторів, відіграючи важливу роль у соціалізації й інкультурації індивідів.

У сучасності народні традиції локалізуються, здебільшого, у сільському середовищі. Розширення інформаційного простору зменшило роль конвенціонального механізму ретрансляції народних традицій (за схемою: від батьків до дітей), під впливом міської культури він доповнився інституціональним компонентом. Накопичений досвід як у традиційно-побутовій культурі етносу, так і на інших культурних рівнях (наприклад, у народній сакральній архітектурі та живописі), починає частково передаватися шляхом спрямованого навчання на базі спеціалізованих інституцій.

Головними умовами успадкування традицій є: підтримка носіями (важливо, щоб старі були готові до передачі свого досвіду, а молоді бажали засвоїти його); безперервність процесу успадкування (бо порушення цього принципу призводить до трансформації і навіть втрати традицій). При розриві процесів успадкування традиції можна відродити (або відновити), спираючись на принцип повторення, якщо інформація про них ще зберігається у суспільстві. Ламання традицій відбувається іноді нагально, наприклад, унаслідок соціальних катаклізмів, іноді - поступово, через їхню трансформацію у часі. Кожне покоління, успадковуючи сукупність стереотипів, часто здійснює власну інтерпретацію традиційних зразків, зміни можуть стосуватись як їхньої форми, так і семантики.

Традиції не слід розцінювати як щось застигле, звернене до минулого. У тісному зв'язку з новаціями вони виконують творчу функцію і становлять основу життєдіяльності культури. Як новаторство неможливе без духовної спадщини минулого, так і традиції без новацій можуть стати перепоною на шляху до творчості. У цьому безперервному процесі взаємодії й взаємопроникнення інноваційного і традиційного новаторство виступає як творчий фактор, що сприяє збагаченню матеріальної та духовної культури. Традиції не є чимось абсолютно старим, а новаторство - абсолютно новим. Традиції втілюють у собі можливості змін, а новаторство припускає трансформацію в традицію. Перехід новацій у традицію є виявом творчого процесу. В єдності нових і прогресивних старих форм народжуються засоби народної культури. Незважаючи на варіативність народної культури, традиції залишаються її важливим інваріантом.

Отже, у народному суспільстві традиції є найважливішим інваріантом культури, одним із основних механізмів соціокультурної регуляції соціуму.

традиція культурний спадщина покоління

Размещено на Allbest.ru