Пастуші "бетлегемські" ігри українців Закарпаття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, відділ «Український етнологічний центр»

Пастуші «бетлегемські» ігри українців Закарпаття

Олександр Курочкін доктор історичних наук, професор, старший науковий співробітник

м. Київ

Анотація

Досліджуючи всі горизонти й сегменти історії культури українського народу, важливо звернути увагу на ареали збереження архаїчних традицій (актуальність обраної теми). Одним з таких ареалів є Закарпаття, яке лежить у смузі етнокультурного пограниччя українців з поляками, словаками, угорцями, східними романцями. У фокусі нашої уваги реліктові народні ігри українців Закарпаття, відомі як різдвяний вертеп або «бетлегем» (об'єкт дослідження). В основі обрядового дійства -- образне зображення єван- гельської легенди про народження Ісуса Христа у Віфлеємі (предмет дослідження).

Головне завдання (мета) нашої розвідки -- введення до наукового обігу раніше не опублікованих матеріалів про різд- вяну обрядовість українців Закарпаття, зібраних кореспон- дентами товариства «Підкарпатська Русь» у 20--30-х ро- ках ХХ ст. Вивчення таких складних об'єктів наукового пізнання, якими є традиційні ритуали і фольклор, потребує міждисциплінарного підходу й застосування цілісної сис- теми дослідницьких методів: генетичного, типологічного, історико-порівняльного та інших.

Проаналізовані нами варіанти «бетлегемської» гри з різ- них населених пунктів Закарпаття засвідчують доволі ста- більний сценарій обрядової традиції й дотримання певного канону зовнішньої атрибуції учасників вистави. Крізь ре- лігійну оболонку народної звичаєвості відчутно проступає реальна життєва дійсність, характерні деталі пастушого по- буту і господарювання українців-горян.

Ключові слова: Закарпаття, Різдво, ляльковий і «жи- вий» вертеп, бетлегем, Ангели, Пастирі, народний театр.

Abstract

Oleksandr KUROCHKIN

Doctor of Historical Sciences,

Professor, Senior Research Fellow,

M.T. Rylsky Institute of Art Studies,

Folklore and Ethnology

of the National Academy of Sciences of Ukraine,

«Ukrainian Ethnological Center» Department,

Kyiv, Ukraine

SHEPHERDS' «BETHLEHEM» GAMES OF UKRAINIANS IN TRANSCARPATHIA

When exploring all horizons and segments of the cultural history of the Ukrainian people, it is important to pay attention to the areas of preservation of archaic traditions. One of such areas is Transcarpathia, which lies in the strip of ethnocultural border between Ukrainians and Poles, Slovaks, Hungarians, Eastern Romans. This study is focused on relict folk games of Ukrainians in Transcarpathia known as the Christmas nativity scene or «Bethlehem» when using the Hungarian style. A figu- rative image of the Gospel legend of the birth of Jesus Christ in Bethlehem lies at the heart of the ritual. The Christmas games including the nativity scene had historical predecessors repre- sented by the ancient Christmas carols of a magical nature that contained wishes of happiness and prosperity.

This study has formulated the principal task of introducing previously unpublished materials about the Christmas rites of Ukrainians in Transcarpathia into scientific circulation; the ma- terials mentioned were collected by correspondents of the Sub- carpathian Rus society in the 20--30s of the twentieth century. To examine into such complex objects of scientific knowledge as Christmas rituals and folklore, it is necessary to integrate a holistic system of methods and special research approaches: ge- netic, typological, historical, comparative, and others. Having analyzed the variants of the «Bethlehem» game from different settlements of Transcarpathia, we concluded that they testified to a rather stable scenario of ritual tradition. According to local circumstances, the cast of the Christmas play varied. The reli- gious shell of the monologues and dialogs of the «Bethlehem» participants makes it possible to see the life reality, the charac- teristic details of the shepherds' life and husbandry of Ukrai- nian mountaineers.

From the Middle Ages, many peoples of the Roman Cath- olic faith have known dramatic Christmas games based on the Gospel legend of the birth of Jesus Christ with the participation of various domestic characters. During the Enlightenment, those games were almost completely forgotten in Western Eu- rope, while on the periphery of the Catholic world, in particular in Transcarpathia, they survived to the twentieth century.

Keywords: Transcarpathia, Christmas, puppet and «liv- ing» nativity scene, Bethlehem, Angels, Shepherds, national theater.

Вступ

Свята та обряди належать до тих компо- нентів духовної культури, що характеризуються відносною незалежністю від формаційних зрушень у розвитку суспільства, але, не зважаючи на цю авто- номність, вони несуть на собі прикмети стадіальнос- ті, по-своєму відображають загальні тенденції жит- тєдіяльності конкретної соціальної чи національної спільноти.

У фокусі нашої уваги різдвяний цикл календарної обрядовості українців Закарпаття, який заховав у собі чимало реліктів архаїчних структур поведінки та сві- тогляду. До вивчення зазначеної проблематики так чи інакше прилучився цілий ряд етнографів і фолькло- ристів старшої генерації: Я. Головацький, І. Франко, В. Гнатюк, М. Возняк, М. Зубрицький, П. Караман, П. Богатирьов, Ф. Потушняк, І. Симоненко, Є. Не- дзельський та інші. В останні десятиліття характерні особливості календарної звичаєвості й усної поетич- ної творчості різнонаціонального населення Закарпат- тя висвітлювалися у наукових публікаціях В. Гошов- ського, Л. Виноградової, О. Курочкіна, Л. Мушке- тик, Р. Офіцинського, І. Хланти та інших.

Головним завданням нашої розвідки є введення до наукового обігу раніше не опублікованих матеріалів про різдвяну обрядовість українців Закарпаття, зі- браних у 20--30-х роках минулого століття корес- пондентами етнографічного товариства «Підкарпат- ська Русь». Ці матеріали зберігаються у 108 фонді філіалу Закарпатського державного архіву в м. Му- качево (ЗОДАМ)1. Слід зауважити, що конкретна польова інформація цього фонду хронологічно близь- ка до відомостей, які під час етнографічних мандрівок зібрав П. Богатирьов і оприлюднив пізніше у праці «Магічні дії, обряди і вірування Закарпаття» (М., 1974). Вивчення таких складних об'єктів наукового пізнання, якими є традиційні ритуали і фольклор, по- требує міждисциплінарного підходу й застосування цілісної системи дослідницьких методів: генетично- го, типологічного, історико-порівняльного та інших. Тільки з урахуванням цієї комплексності можна на- близитись до правильного розуміння ідейних моти- вів, функцій та семантики релігійних звичаїв, що, в свою чергу, допомагає краще зрозуміти синкретич- ний світогляд її носіїв.

1 Матеріали цього фонду не були науково паспортизовані, тому, користуючись ними, будемо посилатись лише на назву населеного пункту, де був зроблений запис. реліктовий гра вистава легенда

Територія. Розташоване на перехресті шляхів між Східною і південною Європою, Закарпаття за- вжди було транзитним коридором для багатьох пле- мен і народів. Тут залишили свої сліди скіфи і кель- ти, даки і вандали, гуни, гепіди. У VІ столітті терито- рію Закарпаття заселяють землеробські слов'янські племена білих хорватів, які в Х--ХІ ст. входили до складу Київської Русі. З того часу ніякі війни і ка- таклізми, ніякі набіги кочовиків і міграції не змогли змінити переважно слов'янський, а, точніше, україн- ський характер цього краю. Майже тисячоліття За- карпаття перебувало під владою угорських королів і австрійських імператорів, але ніколи закарпатські українці не забували про свою кровну спорідненість із українцями по інший бік Карпат.

Обриси сучасної Закарпатської області на за- ході визначаються державними кордонами Укра- їни з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, на півдні -- з Румунією. На сході область межує з Івано-Франківською, на півночі -- з Львівською областями. Прикордонний статус Закарпаття сут- тєво позначився на етнічному складі населення. Крім українців, які становлять чисельну більшість, тут у безпосередній близькості до своїх державно- національних територій компактно проживають угор- ці, словаки, румуни, а також представники інших ет- нічних груп: росіяни, поляки, німці, роми та інші.

За спостереженнями академіка М. Толстого, ареал слов'янсько-неслов'янської мовної інтерференції на- лежить у першу чергу до так званих архаїчних зон [1, с. 56]. Закарпаття, яке лежить у смузі етнокультур- ного пограниччя українців та угорців, українців та ро- манців, справедливо вважають одним із заповідників давньослов'янських і давньоукраїнських традицій.

Історично склалося так, що впродовж багатовіково- го іноземного панування корінне українське населення Закарпаття насильно відтіснялося з родючих рівнин у карпатські ліси і гори. На цих малопридатних для зем- леробства землях доводилося займатися здебільшого відгінним скотарством і різними промислами. Геогра- фічна і політична ізоляція від основного українсько- го масиву також суттєво гальмувала господарський і культурний розвиток закарпатських українців. Унаслі- док всіх цих причин вони аж до ХХ століття зберігали сліди глибокої древності в мові, народному одязі, будів- ництві, громадському і сімейному побуті, віруваннях, звичаях, обрядах, словесному і музичному фольклорі.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Іл. 1. Малі колядники з вертепом, с. Обава Мукачівсько- го р-ну Закарпатської обл. 1988 р. Фото автора

Размещено на http://www.allbest.ru/

Іл. 2. Різдвяні Королі, м. Рахів Закарпатської обл. 1982 р. Фото автора

Зібрати і проаналізувати цей дорогоцінний спадок -- важливе завдання вітчизняної гуманітарної науки.

Основна частина. Різдвяний вертеп як мистець- кий витвір народної культури українців є продуктом католицько-православного синкретизму. За розрахун- ками духовенства звичаї уславлення Ісуса Христа мали витіснити з побуту дохристиянські традиції аграрно- колядних обходів на початку нового сонячного року. Реальним наслідком ідеологічного протиборства стала поява багатьох перехідних, гібридних форм святкової поведінки, характерних для побутового двовір'я.

Вертеп, з яким ходили колядувати на Західній Україні (на Закарпатті відомий як «бетлегем», від угор. Віфлеєм) був невеликий за розмірами і не- складний за виконанням. Своєю формою він нагаду- вав селянську хату або церкву з 1, 2 або 3 вежами. Його обклеювали різнокольоровим папером, оздоб- лювали малюнками і образками відповідного змісту. Всередині скриньки встановлювали примітивні ляль- ки або просто різдвяні листівки з традиційними єван- гельськими сюжетами (іл. 1).

Поруч з ляльковим у багатьох місцевостях побуту- вав і «живий» вертеп -- специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий під різними назвами: «Іроди», «Героди», «Королі», «Ангели»,

«Пастирі» тощо. В основі цих вистав лежить кано- нічна євангельська історія народження Ісуса Христа, але в різних варіантах вона розігрувалася по-своєму, з певними відмінностями в тексті, складі виконавців, оформленні костюмів і атрибутів.

На теренах Закарпаття, де важливу роль у житті населення відігравало вівчарство, був популярний са- моробний ляльковий вертеп, де зображувалася жива картина народного побуту: пастух пасе отару на зе- леній траві. Будь-які церковно-релігійні аксесуари тут відсутні.

Вівця у християнському світогляді й мистецтві асоціювалася з мотивами чистоти, добра і виступає символом спокутної жертви -- «агнца божого» [2, с. 237--238].

У міфологічній свідомості аборигенів Карпат саме за- няття скотарством підносилося до рівня священних за- нять, відповідно вівцю, яка годує і одягає людину, на- зивали «божою твариною». За народними уявленнями, Ісус Христос і св. Петро ходять по небу і, як пастухи, скликають трембітами свої вівці-зірки [3, с. 399].

Уявити емоційний настрій, з яким злиденні закар- патські українці століття тому відзначили різдвяні святки, допомагає кореспонденція з с. Синевир сту- дента Михайла Ледиди, надіслана до етнографічного товариства «Прикарпатська Русь». Наведемо ури- вок з неї: «Вам відомо, що в нас на Верховині жиє народ много бідніше, ніж народ на долині. Щоден- ною стравою верховинця: бараболя і капуста. До того вівсяний житній хліб. Щоб покоштувати ліпшої страви верховинцеві, на то є в нас свята Різдвяні і Великодні. На ці свята і той найбідні- ший має бодай на ті 3 дні добрий закусок».

Проаналізовані нами варіанти «бетлегемської» гри з різних населених пунктів Закарпаття засвід- чують доволі стабільний сценарій обрядової тради- ції. Як правило, починали колядувати у перший день Різдва після богослужіння. Спочатку, випрошую- чи подарунки, з торбами і «звіздою» ходили малі діти, а пізніше їх зміняли старші хлопці з вертепною скринькою -- бетлегемом.

Відповідно до місцевих обставин склад дійових осіб різдвяної вистави дещо варіювався. До основного ядра виконавців входили Ангели, Пастирі і Дідо. У розши- реному складі до них могли долучатися такі костюмо- вані персонажі як Владика, Баба, Єврей (Жид), Ко- ролі, Черемуський чоловік та інші (іл. 2).

Історично склався певний канон зовнішньої атри- буції учасників вистави. Ангели як «посланці Божі» ходили у білих одежах, використовуючи для цього широкі дівочі сорочки і свитки. На головах вони но- сили високі шоломовидні ковпаки-«чаков», обклеєні різнокольоровим папером, а їх тулуб перехрещува- ли широкі червоні стрічки. В руках Ангели носили високі палиці-«бігарі» з дзвіночками на кінці. Дех- то міг прилаштувати собі за спиною «ангельські кри- ла» з пір'я водо плаваючих птахів.

Пастирі вбиралися у традиційний святковий одяг карпатських вівчарів. На ногах вони мали білі «гачі», а на плечах так звані «волоські» сорочки з широ- кими рукавами, які виймали на свято з дідівських скринь. Костюм доповнювали широкі шкіряні поя- си -- «череси» з багатьма комірками для ножів та іншого приладдя. Оперізувалися і довгими ременями «букуріями», прикрашеними металевими гудзика- ми -- «гомбами». На головах Пастирі носили сму- шеві шапки, прикрашені квітами з позлітки, а в ру- ках тримали буки із дзвіночками.

Зумисна карнавальна химерність -- визначаль- на прикмета вбрання Діда -- головного скомороха- веселуна бетлегемської забави. Ось як його описує кореспондент із с. Малий Бичків: «…на голові має велику шапку. На шапці міхір із свині. На облич- чі має наличман (маску. -- О. К.). Штучний ніс, вуса з свинячої шерсті. Борода із повісма. Одяг- нутий у кожух -- «бунду», довгий аж до землі (на верх вовною). Обутий в один черевик, а дру- гий постул. В руках має бук «бабу» (це є зробле- на на буці голова жінки і на буці колокол з бляхи». Підкреслено обшарпаний -- «цуравий» старий одяг презентував Діда як жебрака.

За матеріалами з с. В. Чингова (Севлюшська округа) дізнаємося, що маску на обличчі носив і ви- конавець ролі «Жида». Як правовірні іудеї він вби- рався у довгий кафтан-лахман і чорний капелюх. Уда- ваний Владика з цього ж локального осередку пере- бирався у широкий червоний плащ з білими хрестами на плечах. На голові він мав корону з фарбованого паперу, а в руках тримав палицю з хрестом. Епізо- дично в компанії бетлегемщиків фігурувала постать Короля. Його костюм нагадував військову уніформу мадярських уланів часів Австро-Угорської монархії. Прикметна деталь цього костюму -- чоботи з остро- гами, шкіряний ремінь, на якому висить шабля і від- повідного крою кашкет (с. Малий Бичків).

Всі варіанти бетлигемської гри є довільними інтер- претаціями євангельської легенди про непорочне за- чаття Ісуса Христа, Сина Божого в Віфліємі від діви Марії. Сповістити про цю новину під час колядного обходу -- головне покликання Ангелів. Вони пер- шими заходили на подвір'я і старший Ангел прого- лошував: «Гей, пане газдо, чи даєте веселити дім нацись Святий вечір?» Почувши відповідь госпо- даря: «Весели, весели!» Ангели урочисто вступали до хати, заносячи с собою вертепну скриньку (с. Те- ресва, Тячівський округ). Побіжно зазначимо, що дієслово «веселити» на Закарпатті рівнозначне тер- міну «колядувати» й виразно характеризує первісний сенс народного звичаю. Зайшовши до хати, Ангели виконували низку релігійних колядок: «Рождество твоє Христове», «Нова радість» та інші. Різдвяні пісні налаштовували слухачів на радісний святковий настрій. У селі Кузьмині співали:

Прийшов Ангел, звістував:

Христос народився Стало нам ся в сій годині вельми потешіння…

Згідно з сценарієм бетлегемської гри, виконав- ши свою обрядову місію, Ангели, немовби спуска- лися з небес на землю, і передавали естафету Пас- тирям. У записі з с. Руська Поляна (Тячівський округ) читаємо: «Я Ангел Божій, був на тім сві- ті, а з того світа перейшов на цей, встрітивимся з одним овчарьом. А як єм ся з ним найшов, так ємося розойшов, сам не знаю…». Після цих слів до хати заходили три Пастирі: Федір, Стах і Губа. Як і Ангели, вони вітали господарів зі святом народження Ісуса Христа. Крізь релігійну оболонку їхніх моно- логів і діалогів відчутно проступає реальна життєва дійсність, характерні деталі побуту і господарюван- ня закарпатських тваринників. Здебільшого ці ма- теріали подавалися у пародійно-сміховому ключі, що особливо подобалося слухачам.

Як і біблейські волхви, Пастирі наголошували мо- тив тривалої подорожі. Ось як оповідає про себе ві- вчар Федір: «Я ходив по горах, по лісах,по всіх бет- легемських салашах, Стратив я фелісу (сокиру) і фуяру (сопілку). Хто ба ми навратив йому за- платив гарні дукати» (с. Кузьмине).

Намагаючись розвеселити господарів, той же Пас- тир Федір гоноровито заявляє: «Я з роду краєвсько- го, а не з такого земного як ви. Я маю трьох братів, за горами, за лісами, такими суть рідкими панами: один ходить за вівцями, другий за козами, третій в такій можності, що тягає псів за хвости…».

Один за одним Пастирі розповідають про свою важку і небезпечну працю на полонинах, де вовки «ві- вці розпудили, трьох баранів розікрали…полиши- ли рожки, ножки» (с. В. Чингова). Жартівливо ко- ментуючи ці збитки, один з Пастирів виголошує: «Я йому (вовку) вівці продаю, я уд нього гроші прошу, а ун мені нич не дає». Оригінально рекомендує себе глядачам Пастир Губа: «…я маю таку ковбасу, що 75 раз сяв пашу, ще і в ключку зав'яжу».

У заключному акті бетлегемської вистави на імп- ровізований кін виходив Дідо -- провідний сміхот- ворець і фігляр. Розповідаючи про себе, він хвалить- ся тим, що йому 99 років і він «мав 15 жун, 7 на неділю і 8 на каждий день». Далі Дід жалівся на власних нечемних синів, які його «повели у висо- кі полонини, там мені не дали їсти, лиш курку з солонини…» (с. Руське Поле, Тячівський округ). Шукаючи співчуття, Дід звертався до господарів:

Ий, удав би си старому Пувлітер та й фест ковбас,

Аби старий бородою потряс…

(с. Малий Бичків).

Цікавий варіант бетлегемської гри, де Дід, удаю- чи померлого, падав на підлогу. Поставивши на ньо- го свої палиці, Пастирі співали:

Цапи, кози, поріжеме А кожушок ізшиємо,

Такий старий, горбатий, Від голови до п'яти

Ой рад би ся рад старий

женити Не хче млади жени, його любити…

Після того як Пастирі співали: Старий, старий, ставай горі Бо на дворі ясні зорі…

(при цьому Пастирі б'ють палицями об землю, щоб брязкали дзвіночки), Дід схоплювався на ноги і разом з Бабою починав випрошувати у господарів гроші (с. В. Чингова). Ця динамічна мізансцена нагадує символічне вмирання і воскресіння новорічної

«Кози», характерне для архаїчних ритуалів аграрно- календарного циклу.

По завершенні вистави гостинні господарі зви- чайно пригощали бетлегемщиків і наділяли їх дара- ми. Про це свідчить різдвяна колядка:

Уж ми їли, уж ми пили,

Уж ми вшестко докончили, Хто нас ся чудує,

Той нам дещо дарує, Галбу вина, галбу пива,

Галбу паленого, а ще й к тому Млада пані дещо печеного

Бо як пан не даце

То нам прогніваце (с. Кузьмине).

Отримавши бажані дари й пригощення, прощаю- чись з господарями, колядники виголошували тра- диційні побажання:

Вінчуємо Вас, пане-газдо

Сим Рождеством Христовим, Сими святками хвалебними.

Дай пане-Боже дочекати того Нового року Веселійшого і краснійшого

Вам желаємо миру, здоровля На многая і благая літа

(с. Руська Поляна, Тячівський округ) (іл. 3).

Для з'ясування першоджерел народного вертеп- ного дійства й того ґрунту традиційної культури, на який накладалися пізніше євангельські оповідання про народження Ісуса Христа, значний інтерес ста- новить обрядова гра «Баранки», записана у 20-х ро- ках минулого століття Ф. Потушняком на закар- патській Марморощині серед гуцулів сіл Кричунов, Липове та інших, що утворюють острівний анклав українців за Тисою, на території Румунії. Уперше цей запис був опублікований у часописі «Літературна не- діля» (Ужгород, річник П, 1942), а в 1995 р. увій- шов до збірника «Закарпатський вертеп», який упо- рядкували І. Хланта та Р. Офіцинський.

Гра «Баранки», що виконувалася на різдвяні свята, має переважно світський характер і вражає багатством етнографічних деталей, які правдиво відбивають ре- альну соціально-господарську практику карпатських скотарів. Показовий уже склад дійових осіб вистави: Баран (персонаж, який не говорить), перший і дру- гий Вівчарі, Гуляш (пастух великої рогатої худоби на полонині), Дідо, Черемуський чоловік. Отже, жодні персонажі релігійного плану тут відсутні.

Завдяки Ф. Потушняку -- чудовому знавцю культури і побуту українців Закарпаття -- маємо змогу у подробицях побачити зовнішні прикмети об- разу кожного учасника гри. Зокрема «Овчарі одяг- нуті в чорну сорочку-смолянку і такі гаті, черес, ховпак, а на нім кудруц (вічнозелена весільна рос- лина… -- примітка упорядників) та й пастил (по- лонинська рослина… -- примітка упорядників). В чересі сопілка, хустина вставлена із черес вон. В руках чорна овчарська палиця з дзвінком. Через плечі ташка, а в ташці має бути зачков з таба- ком та й піпа. Ташка і ремені, як звичайно, у овча- ря вибивані жовтими гудзиками» [4, с. 81].

У традиційну ношу горян Закарпаття вбрані та- кож «Гуляш» і «Дідо». Характерні атрибути першо- го -- бурдюг (шкіряний мішок для перенесення мо- лока і сиру), довгий батіг і воловий ріг, другого ви- різняє ковпак і маска з бородою і вусами.

Із загального ґурту виконавців візуально дещо ви- падає «Черемуський чоловік». У нього на плечах «дві тайори навхрест. На баюрах (ремінцях. -- О. К.) на- вішані хрестики, обручки, гроші, медалі і т. п. Пали- ця його єсть викрашена напроти чорної овчарськой. Черемуський одягнутий звичайно вч орний лайбан, чорні штани» [4, с. 82]. Цей персонаж уособлював торговця дрібним крамом з-над Черемошу, тобто з пів- нічної сторони Карпатського хребта.

Гірське Прикарпаття здавна славилося своїми господарськими і художніми промислами. Шукаю- чи ринки збуту своїх виробів, мешканці цього краю були змушені мандрувати на далекі відстані. Коло- ритна фігура Черемуського чоловіка як чужака, який помітно відрізнявся і мовою, і костюмом від місце- вого люду, стала типовою для Закарпатського вер- тепу. У деяких його варіантах, де обігрується ситу- ація купівлі-продажу, вказаний персонаж нагадує постать маскованого єврея у обрядових різдвяно- новорічних виставах з інших регіонів України.

Своєю назвою гра «Баранки» завдячує костюмо- ваному виконавцю, який «має на собі кожу барана з рогатою головою. У писку має рурку, якою при- ймає «в себе паленку» (імітує рухи барана)» [4, с. 82]. У заключній частині обрядової вистави «Ба- ран» виконував сольний танок, який супроводжу- вався співом колядників:

Пасли уці пастирі (2) При зеленуй дубраві (2)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Іл. 3. Учасники «живого вертепу», с. Стужиця, Великоберез- нянського р-ну, Закарпатської обл. 1982 р. Фото автора

Ангел -- им ся указав (2)

До Віфлеєм им сказав (2) [4, с. 84].

Екіпіровка рядженого «Барана» і його поведінка дуже нагадує зооморфну маску «Кози», з якою ще зовсім недавно колядували в багатьох місцевостях України. Свого часу, визначаючи географію розпо- всюдження даної маски у східних слов'ян, відомий фольклорист В.І. Чичеров зазначив, що для Закар- патської України «у святошному періоді не відо- ма і зустрічається лише у похоронних іграх» [5, с. 191]. Зібрана нами інформація в цілому підтвер- джує це положення, але разом з тим не дає підстав для його абсолютизації. Участь «Кози» в традицій- них обходах колядників була зафіксована автором у бойківському селі Тишів Воловецького р-ну 2.

Про рядження «Цапом» на Різдво в тому ж регіоні Бойківщини маємо згадки і в літературі [6, с. 13]. Ці повідомлення, як і неодноразово засвідчені факти дра- матизованих сценок з «Козою» в «іграх при мерці», дають підстави гадати, що дана зооморфна маска як новорічна в більш ранній період була широко відома на Закарпатті. Її масове зникнення тут, яке не виключа- ло, проте, анклавів збереження давньої традиції у важ- кодоступній гірській смузі, слід пов'язувати, на нашу думку, з активною місіонерською діяльністю місцевої греко-католицької церкви у ХІХ--ХХ століттях.

Окрім того, слід врахувати й спостережену на ма- теріалах різдвяно-новорічної обрядовості Україн- ських Карпат тенденцію до дублювання (витіснен- ня) маски «Кози» маскою «Барана» [7, с. 14, 18], яку можна пояснити особливим місцем вівчарства у господарському житті населення гірських районів.

Як і в обряді «Коза», у грі «Баранки» фольклорно- комедійні мотиви найяскравіше виявляються у моно- логах «Діда». Це головний носій карнавального смі- ху з властивою йому логікою перевертання й нанизу- вання всіляких нісенітниць. Ось характерний уривок такого тексту, де «той світ» химерно сполучаєть- ся з «аеропланом».

«…Найшов -- им оден диллер, з котрим ді- ллером пішов -- им на той світ до Хам Лейба, до Хам Лейбового няня дітей, там, де сидів давно сліпий. Уттим ся взяв старий, слабий, розміняв той диллер на дрібне папіря, на велику суму гро- шей. Мав я з чим іти за моїми синовами. Найшов я собі старий, слабий, аероплан, мотора, материн кочан, самобіг, взяв я тото на плечі, гадав, що май швидко буду летіти, гадав, що май швидко дого- ню моїсинове. Нигде їх не догнав…».

Коментуючи цей монолог, Ф. Потушняк зазначив, що «Дідо -- тут має роль передовсім фігляра». Так, як відомо, у Західній і Центральній Європі в се- редні віки називали професійних акторів, представ- ників «потішного цеху», близьких за своїми функці- ями до давньоруських скоморохів. Похідні від лек- семи фіґляр форми «фіглі», «фіглювати» у значенні жарт, жартувати (веселити) досі активно побутують у живому мовленні західноукраїнських областей.

У своїй завершальній частині різдвяна гра «Ба- ранки» явно контамінує з ортодоксальним вертеп- ним дійством, повідомляючи глядачам про дивну но- вину -- народження Месії, якому належить прине- сти подарунки. Перший вівчар обіцяє в жертву Богу «дойну яличку», другий вівчар -- «файного бара- на», Черемуський чоловік -- «грудку сиру», а Гу- ляш -- «бурдюг молока»… Закінчуючи свій виступ у кожній хаті, учасники театралізованої гри «віншу- вали» -- бажали господарям «щастя, здоров'я на многая і благая літа». Співали кілька церковних колядок й, отримавши певну винагороду, продовжу- вали свій ритуальний обхід.

Висновки

Проаналізовані нами варіанти «бетле- гемської» гри з різних населених пунктів Закарпат- тя засвідчують доволі стабільний сценарій обрядо- вої традиції й дотримання певного канону зовнішньої атрибуції учасників вистави. Крізь релігійну оболон- ку народної звичаєвості відчутно проступає реальна життєва дійсність, характерні деталі пастушого по- буту і господарювання українців-горян.

Драматичні різдвяні ігри за мотивами євангель- ської легенди про народження Ісуса Христа за учас- тю різноманітних побутових персонажів з часів се- редньовіччя були відомі багатьом народам римо- католицького віросповідання. У добу Просвітництва ці ігри були майже повністю забуті в країнах Західної Європи, тоді як на периферії католицького світу, зо- крема на Закарпатті, вони дожили до ХХ століття.

Література

1. Толстой Н.И. О соотношении центрального и марги- нального ареалов в современной Славии. Ареальные исследования в языкознании и этнографии. Ленин- град: Наука. 1977. С. 37--56.

2. Топоров В.Н. Овца. Мифы народов мира. Энциклопе- дия. Т. II. Москва: Советская энциклопедия. 1992. 719 с.

3. Тиводар М. Традиційне скотарство українських Карпат другої половини ХІХ -- першої половини ХХ ст: історико-етнологічне дослідження. Ужго- род: Карпати. 1994. 560 с.

4. Закарпатський вертеп. Упорядкування, підготовка текстів, примітки та словник І.В. Хланти. Вступна стат- тя Р.А. Офіцинського, І.В. Хланти. Ужгород: Закар- паття. 1995. 235 с.

5. Чичеров В.И. Зимний период русского земледель- ческого календаря ХVІ--ХІХ веков: очерки по ис- тории народных верований. Москва: Издательство Академии наук СССР. 1957. 237 с.

6. Бойківщина: історико-етнографічне дослідження. Київ: Наукова думка. 1983. 304 с.

7. Волицька І.В. Театральні елементи в традиційній обрядовості українців Карпат кінця ХІХ -- поч. ХХ ст. Київ: Наукова думка. 1992. 138 с.

References

1. Tolstoy, N.I. (1977). On the ratio of the central and marginal areas in modern Slavia. Areal research in linguistics and eth- nography (P. 37--56). Leningrad: Nauka [in Russian].

2. Toporov, V.N. (1992). Sheep. Myths of the peoples of the world. Encyclopedia (Vol. II). Moscow: Soviet encyclo- pedia [in Russian].

3. Tyvodar, M. (1994). Traditional cattle breeding in the Ukrai- nian Carpathians of the second half of the 19th -- first half of the 20th century: historical and ethnological research. Uzhhorod: Karpaty [in Ukrainian].

4. Khlanta, I.V., & Ofitsynskyi, R.A. (1995). Transcarpathian nativity scene. Uzhhorod: Zakarpattia [in Ukrainian].

5. Chicherov, V.I. (1957). The winter period of the Russian ag- ricultural calendar of the 16th--19th centuries: essays on the history of folk beliefs. Moscow: Publishing House of the Academy of Sciences of the USSR [in Russian].

6. (1983). Boykivshchyna: historical and ethnographic research. Kyiv: Naukova dumka [in Ukrainian].

7. Volytska, I.V. (1992). Theatrical elements in the traditional rit- uals of the Ukrainians of the Carpathians of the late 19th -- early 20th century. Kyiv: Naukova dumka [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru