Російська духовна пісенність: історичні віхи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Російська духовна пісенність: історичні віхи

Російська духовна пісенність є дослідженою багатьма науковцями, але далеко не усі періоди її становлення та розвитку вивчені достатньо глибоко. Більшість учених приділяє увагу її початковому етапу, доволі багато розвідок присвячено її розвитку в XVIII ст. Значно менше досліджень духовної пісенності ХХ - початку ХХІ ст., за винятком фольклорної та старообрядницької традицій (духовні стихи), які активно вивчаються у різних регіонах Росії. Створення цілісного дискурсу розвитку російської пісенності - прерогатива передусім російських авторів, нашим завданням є розгляд цілісної картини російської духовної пісенності у її співвіднесенні з іншими східнослов'янськими традиціями заради виявлення спільних та відмінних рис.

Періодизація розвитку російської духовної пісенності виділяє основні віхи її розвитку. Перший період, що розпочався в останній третині XVII ст., а завершився на початку XVIII ст., ми назвемо українсько-білоруським, оскільки у становленні російської духовної пісенності українсько-білоруська традиція мала ключове значення. Другий період, що охоплює XVIII - ХІХ ст., характеризується способом трансляції духовно-пісенного репертуару за допомогою рукописів. Рукописна традиція у цей період була настільки актуальною для Росії, що навіть з появою друків вона не занепадає. Саме тому ми визначаємо цей період як рукописний через найбільш популярний спосіб поширення духовно-пісенного репертуару. Третій період, що триває майже усе ХХ ст. (до 90-х рр.), ми окреслимо як новітній, оскільки у ньому яскраво виявляються нові тенденції розвитку духовної пісенності. Останній, четвертий період ми відзначаємо як сучасний; він розпочинається на початку 90-х рр. і триває дотепер.

Порівнюючи періодизацію української, білоруської та російської духовної пісенності, очевидною стає певна подібність російської та білоруської традицій, які мають чотири етапи замість п'яти, про тому, що українська духовно-пісенна традиція має більше спільних рис із білоруською, ніж з російською. Різниця у виділенні основних етапів полягає в аналізі та оцінці розвитку духовної пісенності у XVIII - ХІХ ст. та в радянські часи, а саме доцільність розмежування двох етапів - рукописного та едиційного (XVIII - ХІХ ст.), а також виділення окремого зарубіжного (діаспорного) періоду в ХХ ст. Відносно місця діаспори у збереженні та трансляції духовно-пісенної традиції треба зауважити, що в нашому розпорядженні є достатньо пісенників різних конфесій української діаспори, які дозволяють хоча б конспективно реконструювати репертуар і відзначити місце духовної пісенності в житті зарубіжних українців, а також оцінити вплив цих видань на відновлення традицій після проголошення Україною незалежності у 1991 р. Щодо друків духовних пісень в білоруській та російській діаспорах, то наразі даних про них дуже мало, і це стосується передусім білоруської традиції, про що вже йшлося у відповідній частині книги¹. Отже, наразі немає сенсу ви Зарубіжні видавництва з випуску християнської літератури російською мовою існували, серед них найвідомішим було брюссельське «Жизнь с Богом», яке після розпаду СРСР припинило своє існування. Видавництво спеціалізувалося на друках богослужбових книг та молитовників, різноманітної християнської літератури, однак серед видань відсутні збірки з духовними піснями. діляти окремо діаспорний період в російській духовно-пісенній традиції, як і в білоруській. Щодо радянських часів, то у цей період духовна пісенність розвивалися у підпіллі, продовжуючи, але не оновлюючи традиції, що склалися на початок ХХ ст. Саме тому ми не виділяємо окремо радянський (атеїстичний) період від дорадянського попри те, що умови розвитку духовно-пісенної традиції були різними.

Перший період, названий нами як українсько-білоруський, тривав не більше ніж півстоліття (остання третина XVII - початок XVIII ст.). Особливість його полягає у процесі вкорінення українсько-білоруської духовно-пісенної традиції на російському ґрунті.

Збережені джерела, на яких можна роботи висновки щодо розвитку духовної пісенності, є у достатній кількості, вони є репрезентативними для характеристики першого етапу розвитку російської духовної пісенності у його поетичних, жанрових та стильових вимірах. Більшість рукописів цього періоду зберігаються у Російській державній бібліотеці (м. Москва) та Російській національній бібліотеці (м. Санкт-Петербург), Державному історичному музеї (м. Москва), Російському державному архіві давніх актів (м. Москва), Російському державному історичному архіві (м. Санкт-Петербург), а також інших інституціях. Низка пісенних творів з цих рукописів опублікована філологами та музикознавцями¹, також у розвідках науковців нерідко (як додатки) надруковано тексти та музику духовних пісень XVII ст. Отже, інтерес до початкового етапу розвитку російської пісенності, що виник наприкінці 90-х рр. ХХ ст., сьогодні не зменшується: це підтверджується працями науковців і публікацією першоджерел. Цінність російських рукописів останньої третини XVII ст. полягає в тому, що у них збережено цілісний шар польської, української, білоруської та російської пісенності не лише у її текстових, а й музичних варіантах, тоді як українські й білоруські рукописи зберегла лише тексти духовно-пісенних творів.

Регіональні та соціокультурні аспекти розвитку російської духовно-пісенної традиції є важливими для розуміння її специфіки. Щодо регіональних особливостей, то у цей період говорити про неї ще зарано, однак виділимо, окрім Москви, новоєрусалимський осередок (монастир у Новому Єрусалимі під Москвою), який відзначився оригінальною поетичною творчістю. Серед видатних постатей новоєрусалимських піснетворців - ієромонах Герман, автор низки популярних духовних пісень. Рукопис з фонду ДІМ (ф. Основний, № 1938) опубліковано О. Дольською [239], тексти польських пісень з РНБ (ф. М. Погодіна, № 1974) видано В. Нойманом [228]. Відзначимо, що серед ченців монастиря були й переселенці з Речі Посполитої, чим пояснюється культивування нових європейських барокових пісенних форм.

Творці нового духовно-пісенного репертуару в Московській державі також добре знали польський репертуар і були обізнані з новими поетичними та музичними формами. Саме тому в Московії було швидко створено духовні пісні нового європейського стилю. Втім, нові пісенні твори не завжди радо сприймалися консервативним московським духівництвом. Як зазначає Д. Штерн, взагалі не йшлося, щоб їх використовували на богослужінні, також є свідчення, що «навіть і у нелітургічних функціях православні москвичі кинули підозрілим оком на ті нові пісні на польську манеру» [213, с. 323]. Але вони могли іноді звучати у православних храмах. Так, пісню ієромонаха Германа «Радуйся з^ло, дщи Сїоня» було написано та виконано в церкві Новоєрусалимського монастиря з нагоди повернення патріарха Никона із заслання у 1681 р. Також у Москві співалися духовні пісні у церквах на пошану високопоставлених осіб, але це були одноразові акції з нагоди особливих подій. Однак велика кількість пісень створювалася не для поодиноких випадків вітання духівництва, а й для співу під час трапези або у вільний час ченців [213, с. 324]. Отже, у цей період було сформовано та закріплено сфери використання російської духовної пісні, спільною рисою яких є її позабогослужбове виконання, яке й до сьогодні характеризує російську православну духовно-пісенну традицію.

Зазначимо ще один момент, особливо важливий для характеристики українського та білоруського компонентів східнослов'янської пісенності. Цей період ми визначили як українсько-білоруський, однак він є українсько-білоруським стосовно традиції, що формувалася у Московській державі. Річ у тім, що багато пісень, створених українцями і білорусам у Москві, які мали виразні національно виражені риси, сьогодні вченими автоматично долучаються до української та білоруської традиції, нібито вони були відомими та поширеними на українських та білоруських землях. Ми вже говорили у частині, присвяченій білоруській традиції, що поетичні псалми Симеона Полоцького не були зафіксовані у білоруських джерелах XVIH ст., в той час як в російських вони переписувалися ще в ХІХ ст. Натомість псальми Димитрія Ростовського були відомі на українсько-білоруських землях і увійшли до «Богогласника». Різниця полягає не в художній якості музично-поетичних творів Димитрія Ростовського, а в тому, що вони були написані в український період його творчості, а тому були відомі і на українських теренах, на відміну від доробку Симеона Полоцького, створеного у Москві. Отже, щодо українсько-білоруської традиції, то при її аналізі важливо розуміти особливості трансляції духовно-пісенного репертуару і не залучати механічно весь українсько-білоруський репертуар, що функціонував у Росії, до української або білоруської духовно-пісенної традицій, або інтерпретувати його як твори української або білоруської східної діаспори.

Наостанок зазначимо долю російського пісенного репертуару першого періоду. Унаслідок політичних змін і перенесення столиці Московської держави до Петербургу, а також переорієнтації духовної пісенності у світське річище (віватні канти), барокова традиція в Російській імперії швидко втрачає актуальність. У пісенниках XVIII ст., особливо у першій половині, подекуди трапляються барокові пісенні твори (поетичні псалми Симеона Полоцького, деякі пісні з новоєрусалимського репертуару, пісні Димитрія Ростовського тощо), однак музично-стильова переорієнтація розмежувала стару (московську) та нову (петербурзьку) традиції.

Щодо конфесійної складової російської духовної пісенності, то уся вона створювалася у православному середовищі. Значна кількість польських пісень, переважно католицьких, а частково тих, що потрапили до польського репертуару з протестантських джерел, втратили свої конфесійні ознаки і сприймалися як твори загального християнського змісту. У цілому в цей період було закладено одноконфесійний вектор розвитку російської духовної пісенності, який був незмінним до початку ХХ ст.¹, коли почала активно розвиватися протестантська духовна пісенність.

Серед жанрово-тематичних пріоритетів російської духовної пісенності - пісні до свят господського (Різдво, Великий Піст, Великдень) циклу, до Богородиці (пісні молитовного характеру, без пісенних творів до календарних свят), твори покаянного та славильного змісту. Також у російському репертуарі були дуже популярними поетичні переспіви Псалтиря та біблійних текстів. Пісні до святих траплялися не так часто, однак популярним був жанр місяцеслова, де в одному творі містилася згадка про всіх святих, що випадали на кожен місяць. Біблійні пісні та місяцеслови є специфічними жанрами, які характерні лише для російської традиції, навіть у тому випадку, коли її створювали білоруси чи українці, оскільки ці жанри невідомі на українських та білоруських землях. Псалтирна пісенність у Росії також представлена значно більшою кількістю творів, ніж в Україні або Білорусі. Зазначимо, що в корпусі польських пісень містилися твори, що репрезентували суто католицькі пісенно-літургічні жанри, серед яких були адвентові та євхаристичні пісні, фрагменти молитовних богородичних годинок тощо. Однак ці твори в російському репертуарі сприймалися як твори духовного змісту без жанрово-літургічних конотацій. Як висновок зазначимо, що жанрово-тематичні пріоритети російської пісенності закладалися саме в цей період, і у подальшому, попри зникнення деяких жанрів, їх система практично не змінювалася.

Відзначимо мовні пріоритети російської духовної пісенності. Більшість духовних пісень цього періоду написано модернізованою церковнослов'янською мовою: нею писали українські (Єпифаній Славинецький, Димитрій Ростовський) та білоруські автори (Симеон Полоцький), що працювали в Московії. Російська мова з'являється в духовних піснях лише у XVIII ст. Щодо книжної української (білоруської) мови, то вона, як правило, у московських рукописах пов'язана зі світською пісенністю, однак у духовно-пісенних творах вона також представлена, хоча й значно меншою мірою. Польський корпус пісень був популярним до початку XVIII ст. Пісні польською мовою записувалися за допомогою кириличної транслітерації, яка не мала уніфікованого характеру. Їх фонетична відмінність від класичної польської мови свідчить про трансляцію цього корпусу пісень не поляками, однак людьми, які її розуміли, тобто вихідцями з Речі Посполитої. У російських рукописах цього періоду відсутні пісні латинською мовою. Пізніше, у XVIII ст. ми можемо натрапити на латиномовні твори, але скоріше як виняток. Цим російська традиція суттєво відрізняється від української і білоруської, де пісенність латинською мовою була важливим компонентом національної традиції.

Музично-стильові пріоритети російської духовної пісенності є аналогічними до західноєвропейських барокової доби. Попри обмеження у засобах музичної виразності (кантове триголосся), пісенні твори позначені різноманітністю фактурних рішень - від простого кантового триголосся з двома паралельними голосами і мелодизованим басом до доволі складних партитур з імітаційною поліфонією. Не усі триголосні партитури зручні для вокального виконання, однак очевидним є орієнтація на вокальний тип письма. Характерним для пісенних творів є використання тих самих мелодій для різних текстів, не лише духовних, а й світських. Духовним пісням скорботного змісту притаманна мінорна ладова сфера, урочистим та славильним - мажорна, однак ця закономірність не є обов'язковою для творів з менш вираженим смисловим нахилом: наприклад, богородичні пісні благального змісту могли бути і мажорними, і мінорними. Риторичні фігури як типові засоби барокової музики у піснях трапляються вкрай рідко через специфіку жанру пісні, де мелодія не має можливості ілюструвати кожну деталь тексту, а повинна передавати його загальний зміст. Триголосний тип фактури, що прийшов до Росії з Європи через Україну та Білорусь, закріпився у російській традиції і був популярний в ХІХ ст., тоді як в Україні та Білорусі він у цей час вийшов зі вжитку.

У цей період розвитку російської пісенності важко встановити зв'язок з фольклорною традицією, оскільки новий репертуар тільки прийшов до Московської держави і процес його фольклоризації ще не почався. Також у цей період відсутній і зворотній зв'язок - вплив фольклору на духовну пісенність. Натомість у пісенно-кантовій творчості яскраво виявлено вплив побутової музики як важливого елемента популярної культури. Пісенні й танцювальні інтонації ми знаходимо не лише у світських, а й духовних піснях. Нові інтонації не були російськими, як і не були українськими або білоруськими, а спиралися на зразки європейської світської музики, яка в добу бароко мала сильний вплив на церковну.

Другий період є найбільш тривалим: він розпочався на початку XVIII і завершився на зламі ХІХ - ХХ ст. Цей період ми назвали рукописним, оскільки пісенний репертуар транслювався переважно за допомогою рукописів.

Щодо джерельної бази, то цей період представлений значною кількістю рукописних пісенників, що зберігаються у книгосховищах Росії. Рукописні співаники російської традиції є в невеликій кількості також в українських зібраннях. Порівняльний аналіз рукописів української та російської традицій дозволяє наочно засвідчити серйозні відмінності між ними. Друки духовних пісень були нечисленні і не впливали на загальний розвиток російської традиції. Дане спостереження стосується передусім православних та старообрядницьких рукописів, протестантські течії (поволзькі лютерани та меноніти) представлені незначною кількістю джерел і в основному пізнього походження (кінець ХІХ - ХХ ст.¹

Соціокультурні аспекти розвитку російської духовно-пісенної традиції можна розглядати з різних позицій, ми зупинимося лише на двох - формі трансляції пісенного репертуару та його функції. Основною формою запису духовних пісень у XVIII - ХІХ ст. були рукописи - нотовані та ненотовані. Обидва типи були однаково популярні. Тим самим російська традиція суттєво відрізнялася від української та білоруської, де нотовані рукописні пісенники були більш рідким явищем. Ро Вивченням німецької духовно-пісенної традиції Поволжя та Сибіру займається російська дослідниця Л. Егле, в розпорядженні якої є багатий матеріал, зібраний в фольклорно-етнографічних експедиціях в Красноярському краї та Кемеровській обл. у 1995-2015 рр. [39, с. 20] сійський пісенник цього періоду характеризувався вільним розташуванням пісенного репертуару. Алфавітний принцип упорядкування, характерний для новоєрусалимських рукописів, вийшов з ужитку, однак ліг в основу алфавітного покажчика пісень. Зазвичай він був на початку рукописного пісенника і записувався червоним кольором. Покажчик пісень був не у кожному рукописі (у деяких він міг не зберегтися), однак саме він є тією ознакою, яка відрізняє російські рукописи від українських або білоруських. Іноді пісенники містили і світські твори, однак найчастіше у збірках того періоду були лише духовні пісні.

Нагадаємо, що вільний тип організації стане провідним у протестантських (баптистських) виданнях ХХ ст., де пісні групуватимуть не тематично, а вільно розміщуватимуть у збірці, а допоміжним інструментом у пошуку пісень стануть алфавітний або тематичний покажчики. У цьому ми вбачаємо спорідненість російської православної пісенності з протестантською, що виявляється у способі упорядкування пісень у збірці. Близькість із протестантськими пісенниками не є випадковою, бо, як уже було зазначено, збірки духовних пісень бувають двох типів, перший з яких зберігає структуру літургічної книги, другий відмовляється від неї. Щодо російської православної пісенності, то вона ніколи не призначалася для виконання на богослужінні, і, відповідно, не створила та не використовувала форму пісенника літургічного типу. Нерегламентований спів духовних пісень, що не були частиною православної літургії, та вільне використання пісень на баптистському богослужінні стали тими точками дотику, які зблизили форму пісенників двох різних традицій - православної та протестантської.

Щодо друків духовних пісень, то у Москві у 1799 р., тобто невдовзі після виходу почаївського «Богогласника», було видано книгу «Духовные и торжественные псалмы, собранные в пользу любителей оных московским купцом Яковом Добрыниным». Цей збірник містив 96 духовних та світських текстів без вказівки на авторство. Вочевидь, це видання відображало смаки видавця - книгопродавця Я. Добриніна [149, с. 22]. У цілому видання Я. Добриніна наслідувало форму, типову для російських рукописних пісенників, тому його можна вважати репрезентативним для російської духовно-пісенної традиції під оглядом як репертуару, так і структурування. Відсутність типової структури російського пісенника і невизначеність щодо потенційного споживача стали причиною того, що книга Я. Добриніна не змогла стати взірцем духовнопісенних друків, подібним до українського почаївського «Богогласника». Втім, вихід книги свідчить про актуальність такого роду видань. Та коли церковною владою Православної Церкви Російської імперії було вирішено розпочати друк духовних пісень, за основу синодальних видань межі ХІХ - ХХ ст. взяли саме українську модель як найбільш досконалу для пісенників східно-християнської церковної традиції.

Стосовно регіонального аспекту російської духовно-пісенної традиції, то її вивчення є прерогативою російських учених. Сьогодні такі дослідження є, але вони передусім стосуються або фольклорної традиції (православні духовні стихи), або старообрядницького репертуару (старообрядницькі духовні стихи). Зазначимо, що і в російських старообрядців, і у фольклорній традиції православних представлені українські барокові пісні, що прийшли до Росії у XVII ст.¹ Російська книжна духовна пісенність у її регіональному розмаїтті ще не ставала предметом спеціального дослідження, хоча у книгозбірнях є рукописи з різних російських міст - Ярославля, Твері, Новгорода, Ростова та ін. Зазначимо, що зміст цих рукописів не був принципово відмінним, однак відображав локальні традиції. Так, у вже згадуваному пісеннику 1838 р. з Ростова [311], де особливо шанованим був Димитрій Ростовський, є багато пісень, які належать перу святителя, а також твори, написані на його честь. Такої концентрації пісень Димитрія Ростовського немає у більшості російських пісенників, і зміст рукопису пов'язаний саме з місцевою традицією. Цікавим міг би стати розгляд книжної (не фольклорної) православної (не старообрядницької) рукописної традиції Уралу, Сибіру, Далекого Сходу XVIII - ХІХ ст., якщо будуть знайдені відповідні джерела.

Серед конфесій, що репрезентували російську духовно-пісенну традицію XVIII - XIK ст., найбільшою є православна. Конфесійна однорідність є специфічною рисою російської духовної пісенності. Старообрядці, які фактично є відгалуженням православ'я, хоча формально до нього не належать, мають свій репертуар, який частково збігається з православним, однак має свої відмінності.

У XVIII - XK ст. до Російської імперії, як зазначає російська дослідниця німецької музичної традиції Л. Егле, переїхало близько 70 тисяч переселенців, які утворили понад 300 німецьких колоній, з яких понад 100 було у Поволжі. Німецькі колоністи поселялися «строго відокремленими етноконфесійними групами, вони створили лютеранські (Schaffhausen, Bettinger, Basel, Unterwalden, Reinwald, Rosenheim), католицькі (Wittmann, Urbach, Rohleder, Mariental, Brabander, Rothammel, Leichtling) та менонітські (Rosental, Reinsfeld, Bergtal, Liebental, Hoffental, Strassburg) колонії» [40, с. 521]. Тривалий час німецьке населення було Див., наприклад, опис старообрядницького пісенника поморської традиції середини ХІХ ст. у розвідці А. Хачаянц [205]. ізольованим від російського та зберігало мову, народні звичаї, релігію, і, відповідно, звичаї, обряди, народні та духовні пісні [39, с. 17]. Духовна пісенність протестантських конфесій, представлених у Росії іноземцями, через ізоляцію не впливала на розвиток російської пісенності, а протестантський духовно-пісенний репертуар не мав спільних пісенних творів з православним.

Жанрово-тематичні пріоритети російської духовної пісенності мало чим відрізнялися від попереднього періоду. З репертуару вийшли лише біблійні пісні та поетичні місяцеслови. Натомість була продовжена та розвинена псалтирна пісенність, культивування якої споріднює російську православну та протестантську традиції. Найулюбленішою тематикою у російському репертуарі стали твори покаянного, молитовного, благального, есхатологічного змісту. Менш поширеними були пісні до християнських свят, що пов'язане з відсутністю паралітургічної традиції співу пісень, оскільки потреба у піснях до церковних свят виникала лише тоді, коли вони виконувалися в храмі. Цікаво, що низка пісень на календарні свята та до найбільш шанованих святих в російському репертуарі були українського походження («На Фаворі преобразися», «Горы сладость искапайте», «Златокованную трубу», ін.).

Серед мовних пріоритетів російської духовної пісенності - церковнослов'янська та російська. Церковнослов'янською написані пісні, створені у барокову добу, нові пісенні твори писалися російською мовою. Популярні в Росії пісні українсько-білоруського репертуару, написані книжною українсько-білоруською мовою, продовжують співатися без будь-яких суттєвих лексичних змін. Польські пісні ще на початку XVIII ст. зникли з репертуару, продовжувалися співатися лише ті твори, що були перекладені наприкінці XVII ст. церковнослов'янською мовою. Пісні латинською мовою, що були відсутні у попередньому періоді, нами знайдено лише в одному рукописі російського походження, переписаного у 50-70-х рр. XVIII ст. [303]. Німецьку мову у духовних піснях використовували католицькі та протестантські громади католиків, лютеран та менонітів.

Музично-стильова палітра російської духовної пісенності цього періоду орієнтується на два провідні стилі цієї доби - бароко та класицизм. Бароковий стиль був актуальний для нових пісень до середини XVIII ст., пізніше репертуар створювався, спираючись на класицистичні взірці. Прикметним є той факт, що не всі духовні пісні, написані на вірші поетів-класицистів, у стильовому відношенні спиралися на музичний класицистичний стиль. Не втратили актуальності і деякі барокові пісні, що переписувалися до початку ХХ ст., а деякі співалися і у ХХ ст. Щодо романтичних тенденцій, то вони також наклали свій відбиток на духовну пісенність, але меншою мірою, ніж на світську. Цікавими є втілення класицистичних рис у піснях, що записувалися у традиційному кантовому триголоссі. Автори триголосних варіантів духовних пісень, залишаючись у рамках засобів доби бароко, намагалися передати специфіку нового стилю, внаслідок чого твори, що спиралися на класицистичний стиль, частково його архаїзували. Твори класицистичного стилю, як вже неодноразово зазначалося, є прикметною рисою російської духовної пісенності, чим різняться від української та білоруської, де риси класицизму виявлено лише на рівні елементів.

Запис традиційної кантової фактури духовно-пісенних творів православної традиції впродовж двох століть поступово модернізувався: з'являються тактові риски, фермати та відображається затакт, чого не було в рукописних пісенниках більш раннього періоду. При цьому використовується київська квадратна, а не італійська нотація, серед ключів найчастіше трапляються скрипковий та басовий, лише іноді вживаються ключі до. Представники старообрядницької традиції записували пісенні твори, у тому числі барокової традиції, в одноголосному вигляді крюковою нотацією. При цьому мелодії в цілому зберігалися, рідко коли пісні отримували новий варіант або значно змінювали оригінал. У російських старообрядницьких рукописах є твори й українськобілоруської, і навіть польської традиції¹. Запис новітніх пісень європейської традиції (у тому числі європейського походження) середньовічною крюковою нотацією має аналоги в католицькому світі, зокрема запис хоральною нотацією (якою фіксували григоріанські піснеспіви) пісенних творів, написаних у бароковому та класико-романтичному стилі. Такі зразки є свідченням про спробу включити нові твори за допомогою середньовічних маркерів сакральності (у даному випадку - за допомогою середньовічної нотації) до давньої церковної традиції.

Зв'язки з фольклорною традицією посилилися у ХІХ ст., коли низка книжних духовних пісень фольклоризувалася, тим самим приєднавшись до традиційних російських духовних стихів. Фольклоризовані барокові пісні, як вже зазначалося, у російському музикознавстві розглядають як пізніший шар духовних стихів. Щодо зв'язків духовної пісенності з популярною музичною культурою, то, як і в попередній період, пісенні твори духовного змісту були тісно пов'язані з побутовою музикою. У другій половині XVIII ст. на зміну бароковому прийшов галант Див. записи двох польських пісень крюковою нотацією у старообрядницькому рукописі та їх розшифровки у [180, с. 100-106]. ний стиль, що досить часто використовувався в духовних піснях. Поєднання популярного у той час легкого музичного стилю з текстом духовного змісту треба інтерпретувати як данину епосі.

Третій період, названий нами новітнім, розпочинається на зламі ХІХ - ХХ ст. і триває до 90-х рр. ХХ ст. На цей час припадає оновлення російської духовно-пісенної традиції, зокрема розширення її конфесійної палітри. Неоднорідність новітнього періоду пов'язана зі складними політичними умовами, зокрема з політикою державного атеїзму у СРСР, унаслідок якого будь-яка релігія зазнавала утисків. Та попри складні умови функціонування, цей час позначений певною жанровою та стильовою цілісністю, що дозволяє розглядати розвиток духовної пісенності ХХ ст. як один період.

Джерельна база, що репрезентує цей етап розвитку духовної пісенності, містить друковані пісенники (православні «Богогласники» межі ХІХ - початку ХХ ст., протестантські пісенники І. Проханова, видані у першій третині ХХ ст.), а також рукописні пісенники православної, старообрядницької, лютеранської традицій. Рукописні співаники продовжували переписуватися протягом усього ХХ ст., в той час як друковані видання релігійного змісту були заборонені з 30-х рр. ХХ ст. і тиражувалися лише підпільно. Ми зосередимо увагу передусім на друкованих виданнях, поява яких розпочинає новий період розвитку російської пісенності, оскільки рукописні співаники як форма поширення репертуару були продовженням традицій попереднього періоду. Зазначимо однак, що саме рукописна традиція відігравала важливу роль трансляції духовно-пісенного репертуару в часи переслідування християн радянською владою. Сьогодні співаники радянської доби поступово потрапляють у поле зору вчених. Як приклад наведемо зразок лютеранської збірки, знайденої в експедиції Л. Егле, що була переписана Філіпом Конраді (1902 р. н.), засланим з АРСР німців Поволжя до Красноярського краю, у 60-ті рр. ХХ ст. за зразком друкованих. У пісеннику зафіксовано 501 твір німецькою мовою. Кожна пісня має свій порядковий номер. Піснеспіви розташовано за церковним календарем, наприкінці є зміст, де назви усіх пісень записано за абеткою. На відміну від друкованих видань, у збірці відсутні вказівки на мелодії [38, с. 74]. Відзначимо тісний зв'язок рукописної та едиційної традиції німецьких лютеран Росії, де перша стає актуальною лише у зв'язку з неможливістю мати друкований варіант пісенників. В інших християнських конфесіях подібний зв'язок є менш очевидним, однак продовжує ті традиції, що складися на початку ХХ ст.

Соціокультурні аспекти розвою російської духовно-пісенної традиції розглянемо на прикладі двох конфесійних традицій, що репрезентували російську пісенність у цей період - православної та протестантської, розвиток яких (особливо останньої) тісно пов'язаний з появою друкованих пісенників.

Відомо, що друковані видання, призначені для співу, не відображають реальну виконавську практику, але вони спрямовані на створення того ідеального зразка книги, що є необхідним для повноцінного розвитку співацької традиції конфесії. Коли цей ідеал збігається із соціокультурними запитами, видання стає популярним, і навпаки. Видання духовних пісень у вигляді великих збірок також є символом зрілості традиції, оскільки воно є своєрідним засобом кодифікації кодифікації. Друк духовно-пісенних творів міг мати, окрім релігійної, ще й інші функції. Тож розглянемо особливості друків духовних пісень у Російській імперії на початку ХХ ст.

Як вже було зазначено, у Росії, в силу специфіки розвитку духовнопісенної традиції на національному ґрунті, так і не було створено традицію нотодруку духовних пісень. Однак наприкінці ХІХ ст. виникає така потреба, причому лише там, де була поширена практика співу пісень у зв'язку з богослужінням, тобто на територіях України та Білорусі. Такі видання мали соціокультурну спрямованість - скоригувати сталі практики співу духовних пісень серед православних українців та білорусів в офіційне православне річище. Показовим тут є місця цих видань - Київ, Гродно, Холм, тобто там, де ця традиція була живою і актуальною. У переліку видань немає жодного російського міста, за винятком Петербурга, оскільки в Росії традиції паралітургічного співу ніколи не існувало. Петербурзькі видання, надруковані у столиці, мали бути взірцем для інших видань такого типу. Офіційні російські «Богогласники» не були спрямовані на розвиток духовно-пісенної традиції, а лише на її зберігання й очищення від усього неправославного. Про ретроспективну спрямованістю цих видань свідчила і форма запису пісень у другій частині, де пісенні твори подавалися в гармонізації, що була стилізована під кантове триголосся, яке на той час стало вже глибокою архаїкою. Риси архаїзації ми знаходимо і в низці українських православних та греко-католицьких друкованих співаниках, які виходили на території Австро-Угорської імперії, однак там у той самий час йшло оновлення пісенного репертуару василіанами, чого не було в Росії. Отже, друк православних «Богогласників» мало що вніс у розвиток російської традиції, позаяк більша частина репертуару у той час була відома або вже відходила в минуле. А щодо української та білоруської традицій, то вони розвивалися своїм шляхом, і ці офіційні видання також мало впливали на її розвиток. російський духовний пісенність соціокультурний

Протестантські видання засвідчили інший соціокультурний вектор розвитку російської духовної пісенності. Поява протестантських видань, першим з яких була ненотована збірка «Гусли» (1902), підготовлена до друку І. Прохановим, стала показовою щодо змін до фактично одноконфесійної парадигми розвитку російської пісенності. Значного впливу на розвиток російської духовно-пісенної традиції проханівські видання не мали, але саме вони засвідчили потенційну можливість поліконфесійного вектору розвитку духовної пісенності Росії. Видання десяти збірок («Десятисборник») І. Прохановим у 1927-1928 рр. у трьох томах з нотами свідчило про соціальний запит щодо цих друків. Російські протестантські пісенники поширювалися і в українських громадах в радянську добу, вплинувши на розвиток української протестантської (баптистської) пісенності. Видання І. Проханова заклали основу російської баптистської традиції¹, яка не зникла під час гонінь на протестантів у радянські часи, хоча й функціонувала у підпіллі. Після розпаду СРСР вона була відновлена, оскільки було достатньо легко поновити репертуар через значну кількість видань першої третини ХХ ст. Значення протестантських збірок на розвиток російської духовної пісенності не є очевидним, позаяк ці піснеспіви не увійшли до російської православної традиції, однак вони стали символом не лише поліконфесійності духовно-пісенного репертуару, а й виконання духовних пісень сучасною російською мовою, без архаїзмів та церковнослов'янізмів XVIII - ХІХ ст., що стало нормою у ХХ ст. У цьому контексті протестантська духовна пісенність за функцією близька до творчості нововасиліанських піснетворців або білоруських римо-католиків початку ХХ ст.

Під час гонінь на релігію за часів радянської влади пісенна традиція не переривалася, хоча її розвиток було загальмовано. Стосовно її розвитку за межами Росії, у діаспорі, то якщо вона існувала, вона не була такою потужною, як українська.

Щодо регіональної специфіки духовно-пісенного репертуару різних конфесій цього періоду, то вона є предметом спеціального дослідження російських учених, хоча у поле зору науковців ще не потрапили всі конфесії. Ми ж наголосимо на тому, що друки духовних пісень - православні та протестантські - спрямовані не на збереження специфіки локальних традицій, а відображають тенденції щодо уніфікації реперту Дослідники російської баптистської пісенності Н. Лозовська та Д. Фокін назвали збірку «Гусли» І. Проханова «Проханівським псалтирем» [124, с. 60], вказуючи на значення цього зібрання для розвитку традиції. ару та централізації його розповсюдження¹. У цьому контексті цікавим може бути вивчення рецепції друкованих видань у різних регіонах, що засвідчують ступінь закритості чи відкритості локальних осередків до новацій, запропонованих видавцями.

Жанрово-тематичний спектр російської духовної пісенності у цей період був розширений за рахунок поповнення творами, що були важливими для протестантської традиції - піснями про таїнства, церкву, навернення та покаяння, слідування вченню Христа та ін. У російській традиції є й винятки, приміром, незавершена збірка І. Проханова, «Песни союза», у якій автор зібрав піснеспіви, що відображали національні традиції народів Росії. Пісні цієї тематики існували в духовно-пісенному репертуарі німецьких лютеран та менонітів, що проживали в Росії, але вперше вони стали поширюватися російською мовою лише з появою російськомовного баптистського репертуару. Щодо традиційних для Росії конфесій, то їх жанрова палітра була сформована в попередній період, і у ХХ ст. не зазнала принципових змін. Зазначимо, що на сьогодні російські вчені не створили єдиної класифікації жанрів духовної пісенності книжної та фольклорної традицій. Це пов'язано передусім зі специфікою побутування творів, коли в кожній релігійній та етнічній групах подібні піснеспіви мають різні дефініції. Як зразок наведемо жанрову класифікацію російських духовних пісень пісенної традиції духоборів Релігійна течія духоборів яких виникає у другій половині XVIII ст. Духобори мешкали спочатку на території Катеринославської губернії, пізніше осередки духоборів з'являються на півдні Росії, в Закавказзі, Канаді.. Дослідниця традицій співу донських духоборів А. Зерніна визначає три типи піснеспівів - псалми, стихи та стишки. Авторка також зазначає, що самі духобори вичленовують із корпусу піснеспівів ще молитви та гімни. Псалми є творами непісенних форм, у яких використано фрагменти зі Св. Письма. Також до псалмів іноді потрапляють давні духовні стихи. Жанр духовних стихів є подібним до усієї російської традиції, але їх зміст скориговано відповідно до вчення та світогляду духоборів. Щодо стишків, до вони зачисляють до них авторські силабо-тонічні тексти, створені духоборами або перероблені ними вірші російських поетів. Стишки виконуються на мотиви народних або авторських пісень і є різновидом духовної пісні, хоча цим терміном представники цієї течії не користуються [52, с. 70-72]. Отже, духовнопісенні твори пізнього періоду мають свою жанрову дефініцію («стишки»), яка відокремлює давній духовно-пісенний шар від нового.

Серед мовних пріоритетів російської духовної пісенності - російська мова; у барокових піснях, що збереглися в російському репертуарі, без змін залишено церковнослов'янську та староукраїнську мови.

Музичний стиль російської духовної пісенності ХХ ст. орієнтується на здобутки минулих століть. В основі православної та старообрядницької пісенності лежить традиція, сформована наприкінці XVII ст. і розвинена у XVIII - ХІХ ст., відповідно, пісенний репертуар містить твори барокової та класичної доби. Щодо музичного стилю пізніших епох, то у ХХ ст. набувають особливої популярності пісні-романси духовної тематики, які є актуальними й сьогодні. Пісні-романси, як правило, не друкувалися, а розповсюджувалися в усний спосіб. Записувалися лише тексти пісень, тому цей стильовий напрямок ми аналізуємо передусім за зразками духовних пісень-романсів кінця ХХ ст.

У протестантських (баптистських) церковних громадах у цей період на російський ґрунт транслюється американська традиція духовних піснеспівів, яка у стильовому відношенні спирається на класикоромантичні традиції. Автори духовних гімнів використовували засоби музичної виразності (стриманий темп, хорове чотириголосся, де переважає хоральна (акордова) фактура, гімнічні інтонації та ін.), характерні для музики цієї конфесії. Втім, баптисти культивували не лише хорові пісні-гімни. Показовою є збірка І. Проханова «Гусли», де у змісті укладач класифікує піснеспіви збірки за музичною структурою, виділяючи гімни для жіночого та чоловічного хорів, гімни для сольного виконання, дуети, сольні піснеспіви та дуети з хоровим завершенням, мелодекламації та гімни для загального співу. Сольні піснеспіви за жанром можна окреслити як романси або романси-арії, які, на відміну від класичних хорових гімнів, за стилістикою є більш сучасними й орієнтуються на музичний стиль доби модернізму¹. Модерністичним є й єдиний мелодекламаційний твір «Обвитый чистой плащаницей» (№ 415б), у якому низхідний хроматичний рух музичного супроводу (риторична фігура katabasis) символізує покладення Христа у гріб. Майже всі модерністичні музичні твори вміщені наприкінці збірки як варіант хорових піснеспівів класико-романтичного стилю. Однак основою російського протестантського репертуару стали запозичені та новостворені піснеспіви (гімни), що спиралися на класико-романтичний музичний стиль.

Зв'язок книжної традиції з фольклорною у цей період продовжувався, хоча основний етап фольклоризації книжних пісень вже було пройдено. Щодо дослідження релігійної фольклорної традиції, то в радянську добу християнський фольклорний шар не вивчався, у виданнях фольклористів пісенні твори християнського змісту були відсутні. Однак після зняття заборони на вивчення релігійного фольклору в пострадянську добу з'ясувалося, що він нікуди не зникав. Так, дослідниця духовного стиха на Уралі М. Казанцева зазначає, що від перших повоєнних років до 1980-х рр. у Свердловській обл. були кілька співацьких центрів (Єкатеринбург, Асбест, Ревда, Тагіл, Алапаєвськ). Кожен центр і навіть храм мав свою специфіку виконання («очень высоко, «тонким голосом»), а також репертуар [85, с. 254-255].

Четвертий період розвитку російської духовної пісенності, окреслений нами як сучасний, розпочинається на початку 1990-х рр. і триває дотепер. Як у пострадянському просторі загалом, у цей час відбувається активне відродження християнського життя, у тому числі й традицій співу духовних пісень.

Джерельна база вивчення цього етапу російської духовно-пісенної традиції є достатньо великою, вона містить друковані видання різних християнських конфесій, а також віднайдені фольклористами та введені до наукового обігу рукописні збірники духовних стихів, що репрезентують цей і попередній період розвитку російської духовної пісенності. Ці відомості є розпорошеними, оскільки у поле зору кожного вченого рідко потрапляє більш ніж одна конфесія. Найбільша кількість праць присвячена вивченню старообрядницької традиції, що засвідчено у розвідках Н. Мурашової, присвяченій вивченню духовного стиха в Росії. Авторка зазначає, що з 90-х рр. ХХ ст. опубліковано близько 200 праць з історії старообрядницького духовного стиха, захищено 3 докторські та 6 кандидатських дисертацій [150, с. 108], називає імена близько 30 сучасних авторів, які сьогодні працюють у царині дослідження старообрядницького духовного стиха [149, с. 37]. Відповідно, джерельна база для вивчення цього жанру є розлогою.

У дослідженні сучасного етапу розвитку російської духовнопісенної традиції також важливими є інтернет-джерела, що містять текстові, нотні, аудіота відео-матеріали. Оскільки новий пісенний репертуар ще не зазнав перевірки часом, тому давати остаточні оцінки його нинішнього стану та значення у розвитку традицій поки що зарано. Та однозначно показовим є сам факт оновлення корпусу духовних пісень при опорі на традиції, що складися три століття тому.

Соціокультурні аспекти розвитку російської духовно-пісенної традиції тісно пов'язані з процесами, що відбувалися наприкінці ХХ ст., а саме з розпадом СРСР та входженням усіх пострадянських країн у світовий культурний простір. Це сприяло відродженню та оновленню музичних традицій усіх християнських конфесій, у тому числі й духовно-пісенного репертуару. Важливим у цьому контексті є постмодерністські впливи на розвиток духовної пісенності, що виявляються в конфесійному та стильовому плюралізмі, характерному не лише для російської традиції, а й світової.

Російські регіональні духовно-пісенні традицій сьогодні вивчаються переважно на прикладі старообрядницької та православної фольклорної пісенності. Назвемо лише кілька робіт. Православні та старообрядницькі духовні стихи Уралу вивчала М. Казанцева [85], православні духовні стихи Калузько-Брянського пограниччя досліджує С. Косятова [109], духовні стихи донських старообрядців - Т. Рудиченко [175]. Серед праць, що досліджують неправославні конфесії, відзначимо роботи Л. Егле ([38]; [39]; [40]) та О. Шишкіної [212], де аналізуються духовно-пісенна традиція російських німців Поволжя та Сибіру, а також дослідження Ю. Фіденко, присвячене сучасній римо-католицькій традиції Сибіру та Далекого Сходу [202]. Дослідження Л. Егле та Ю. Фіденко базуються на ґрунтовному вивченні джерел, серед яких багато унікальних, охоплюють великий і практично недосліджений регіон, створюючи цілісну картину розвитку лютеранської та римо-католицької літургічної музики, більшу частину якої сьогодні складають пісенні жанри.

Конфесійна складова російської духовно-пісенної традиції сучасного періоду є різноманітна і представлена практично усіма християнськими конфесіями, включаючи старообрядницьку. Найбільшу кількість російських християн є православними, тож російська православна пісенність є репрезентативною для національної традиції. Сьогодні в Росії поводяться фестивалі духовної музики, де часто звучать духовно-пісенні твори, розвивається авторська (бардівська) духовна пісня, друкуються пісенники. Щодо православних друків, то їх у цілому небагато відносно до загальної кількості православних віруючих, оскільки основна функція духовної пісні в російській православній традиції - позабогослужбова, коли пісенники призначалися для домашнього співу, а також для молитовних зібрань, прощ тощо. Показовим є перевидання петербурзького «Богогласника» 1900 р., що вийшов у 2002 р. до сторіччя першого видання [251]. Якщо видання початку ХХ ст. намагалися наблизити друк до православних церковних традицій, то перевидання ХХІ ст. продовжило цю традицію. У виданні ХХ ст. було збережено структуру, апробовану в католицькій церковній практиці, натомість сучасний «Богогласник» остаточно структурований відповідно до східного календаря: відлік свят починається не з грудня (свято Різдва Христового), а з вересня (свято Різдва Богородиці). Видозміни пов'язані, на нашу думку, з тим, що за столітній період змінився споживач цієї продукції: видання орієнтоване не на недостатньо «православних», на думку тодішніх ієрархів, українців чи білорусів, а на сучасних росіян. Продовжує розвиватися й старообрядницька традиція, що транслюється передусім за допомогою рукописів.

Формування римо-католицької літургічної пісенності в Росії було розпочато наприкінці ХХ ст. і кодифіковано у 2005 р. у пісеннику «Воспойте Господу» [261]. Особливості російської римо-католицької пісенності у контексті національної традиції було детально розглянуто у розвідці автора [65], в якій детально проаналізовано це питання. Як висновок дослідження цієї проблеми зазначимо, що російська римо-католицька пісенність не є вкоріненою в національній традиції, вона є штучним продуктом, призначеним для соціокультурних потреб іноземних громадян, що проживають у Росії, та громадян Росії, які походять з католицьких родин, а також нечисленного міського прошарку інтелігенції римокатолицького віросповідання. Відповідно, новостворений російський репертуар не спирається на національні традиції, про що також йшлося у розділі, присвяченому псалтирним пісням. Спроба створити римокатолицький репертуар, який би був пов'язаний з національними культурними традиціями, було здійснено в експериментальному виданні «Сборник церковных песнопений» (Рим-Люблін, 1994 р.) [314]. Та спроба, на нашу думку, виявилася невдалою, оскільки ця прив'язка здійснювалася через поєднання християнської романтичної поезії російських авторів, що мала індивідуалістичний характер, із класичними зразками католицької та протестантської барокової пісенності, де соборне превалює над індивідуальним. Збірка, створена у колах російської католицької інтелігенції, виявилася нежиттєздатною як цілісність. Тому багато експериментальних творів не увійшли до літургічного видання «Воспойте Господу» (Москва, 2005) [261], яке містить дуже мало власне російського репертуару, а більшість піснеспівів є перекладами зарубіжних літургічних пісень, створених у різні часи. Твори з тезаурусу російської національної традиції XVII - XVIII ст. не увійшли до цього видання, в той час як в аналогічних українських пісенниках, де також багато запозичених піснеспівів, широко представлена національна духовно-пісенна традиція. Попри те, у Росії було дуже швидко кодифіковано римо-католицький пісенний літургічний репертуар, чого досі не зроблено в Україні.

Отже, російська римо-католицька пісенність є автономною і не перетинається із загальною лінією розвитку російської духовно-пісенної традиції, на яку вона не впливає, а остання, відповідно, не впливає на неї. Якщо провести паралель з баптистським репертуаром початку ХХ ст., який також призначався для вузького кола російських баптистів, і складався переважно з перекладених американських гімнів, то в культуротворчому плані останній, навіть не будучи популярним серед широких верств російського населення, був більш знаковий, оскільки фактично розпочав та закріпив традицію співу пісень сучасною російською мовою в церковній практиці. Римо-католицький репертуар був створений століттям пізніше, коли це завдання вже було виконано.

Лютеранська російська пісенність була кодифікована практично у той самий час, що й римо-католицька - на початку ХХІ ст. Пісенник «Сборник песнопений Евангелическо-лютеранской Церкви» мав кілька видань (2005, 2007, 2009) [309] і призначався для лютеран усього СНД. Його основним завданням було створити російськомовний пісенний репертуар для вірян, але враховуючи специфіку лютеранських громад СНД, які були строкатими у національному відношенні. Тому тексти низки духовних пісень дублювалися німецькою, англійською, латиською, естонською, фінською, шведською мовами, у збірнику є й деякі піснеспіви латинською мовою, що прийшли з католицької традиції. Як і в католицькому пісеннику «Воспойте Господу», це видання мало орієнтувалося на здобутки російської духовно-пісенної традиції, оскільки не було розраховане на широкі верстви населення.

Стосовно баптистських видань, то вони є найчисельнішими з усіх пісенних збірок, що виходили на території Росії від 1991 р. Серед них є зібрання, призначені для загального співу, що містять лише тексти творів. Найбільшою популярністю користується збірка «Песнь Возрождения» [290], в якій кожне нове видання пропонує більшу кількість пісенних творів. Також виходять збірники, що містять гімни, призначені для виконання професійним хором («Песни христиан» [288]). Баптистські книги для співу продовжують традиції, закладені виданнями І. Проханова, але вміщують не лише класичні, а й сучасні твори.

Отже, на сучасному етапі російська пісенність представлена різними конфесіями, однак усі вони не репрезентують єдину національну традицію як її різні гілки, а є кількома традиціями, що існують паралельно, перетинаючись лише час від часу і не мають спільного ґрунту.

Жанрово-тематичні пріоритети російської православної та старообрядницької духовної пісенності мало змінилися з минулих століть. Серед жанрів, які знову стали актуальними на зламі століть, зазначимо псалтирні пісні, репрезентовані збіркою «Избранные псалмы в современном переводе с нотным приложением» (Москва, 1999) [274], яка на новому історичному етапі відроджує традицію створення псалтирних пісенних парафраз як цілісного циклу. Нові жанри з'явилися і в римокатолицькій пісенності, що було пов'язане з особливостями обряду та церковного року. Серед них - пісні на деякі богородичні свята, яких немає у православному календарі, євхаристичні пісні тощо.