Тенденції художнього споживання в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тенденції художнього споживання в Україні

Р. Шульга, доктор філософських наук

Зміни, які відбуваються в суспільстві, звісно, позначаються й на художньому житті. За останні десятиліття багато ланок функціонування мистецтва набули якісно інших характеристик. Зрозуміло, що найбільші зміни відбулися в доступі до творчого продукту, в свободі вибору бажаного твору. Зміни відбулися і в ієрархії преференцій щодо видів мистецтва. Так, зокрема, кінематограф втратив свій титул «наймасовішого з мистецтв». Щодо літератури, то громадяни України перестали бути такими, які читають «найбільше за всіх у світі».

Дані соціологічних опитувань фіксують поведінку української аудиторії мистецтва щодо кількісного споживання художньої продукції. Ці показники потребують аналізу, визначення причин, що зумовили ті чи інші зміни, а також їхні наслідки. Та передусім необхідно визначитись з методологічними підходами, при аналізі отриманих даних, а також оцінок змін, які вони фіксують. Стосовно оцінок, то саме навколо них складається проблемна ситуація. Як на нашу думку, тут спостерігається дуже стійка за інерцією тенденція, яка побутує в теоретичній думці і, що не менш важливо, в суспільній, щодо існування певної моделі мистецтва.

Проблема в тому, що спосіб побутування мистецтва в суспільстві переважно сприймається як єдино можливий в усі часи, як універсальна, позачасова модель. А тому, за замовчуванням, ця уявна модель фактично розглядається як точка відліку для суджень щодо сучасного стану художнього життя.

Парадокс полягає в тому, що зазвичай роботи, присвячені вивченню різних аспектів функціонування мистецтва, починаються з констатації змін, що відбуваються в усіх сферах життя суспільства, і які таким же чином стосуються художньої сфери. Однак, коли починають оцінювати зміни саме в цій сфері, то виходять з положень уже зазначеної теорії, що обґрунтовує, по суті, позаісторичну, умоглядну модель мистецтва.

Мабуть, уже час визнати те (і донести до широкого загалу), що інтелектуали будували впродовж кількох століть грандіозні за задумами, та все ж утопічні щодо реалізації теоретичні споруди, витлумачуючи можливості, підкреслимо, можливості мистецтва, як реальність їхнього втілення в життя. Відбувалася така собі теоретична підміна. Надії, як відомо, покладалися на естетичну природу мистецтва, що здатна матеріалізувати в образах красу, гармонію, ідеали в стосунках людини зі світом. Довершеність художнього втілення цих образів сприймалася як запорука реалізації впливового потенціалу мистецтва.

Звідси і віра в перетворюючу силу мистецтва. Зазначимо, що, за задумом, процесу впливу, перетворенню підлягають духовна, ціннісна, смислова сфери людини. Звісно, що за цією логікою на таке спроможні тільки ті твори, які постають носіями вищих цінностей - духовних, естетичних, моральних. Тобто йдеться про твори, які складають масив так званого «високого» мистецтва. Вся художня продукція, що не відповідає критеріям цього рівня, позначається як масове, де домінують «низькі» жанри. Зрозуміло, що твори, яким заздалегідь відмовляють у художній вартісності, не вкладаються у виміри бажаного, належного споживання мистецтва.

Тож масив творів, а він сьогодні складає мейнстрім споживаної художньої продукції, позначений наявністю масового спрямування, який постає як культурна індустрія, розглядається як така собі перепона на шляху до духовного вдосконалення людини. Крім того, з підозрою сприймається й розширення частки споживаного художнього продукту завдяки Інтернет-ресурсам. Зрозуміло, що ніким не контрольований художній або подекуди малохудожній контент на безкрайніх цифрових просторах дає підстави для стурбованості.

Ці ж реалії сьогоденного художнього життя дають також підстави для побоювань щодо втрати мистецтвом цілого ряду функцій - соціальної, естетичної, пізнавальної, виховної тощо. Фактично втрачається можливість оцінювати дієвість мистецтва, виходячи з розгляду реалізації його суспільно значущих функцій. Натомість на перший план виступають функції, які в оцінках дієвості мистецтва мали в теоретичній думці негативну конотацію - розважальну, гедоністичну, компенсаторну.

Отже, аналізуючи дані щодо споживання мистецтва, його видів і жанрів, маємо виходити з того, що підходити до сучасного стану його побутування в суспільстві й у житті людини з оцінками, що були сформовані більш ніж два століття тому, в інших історичних, соціальних, економічних тощо умовах, недоречно і призведе до хибних висновків. Мається на увазі, що треба зважати на те, що не існує універсальної моделі функціонування мистецтва в суспільстві на всі часи. Кожна історична доба формує нові запити і вибудовує свої стосунки зі специфічним видом діяльності, яка в певний час почала визначатися як мистецтво. (Додамо, що навколо мистецтва як явища сьогодні точаться суперечки щодо його сутності. Ця ситуація знаходить підтвердження в дискусіях щодо практик так званого сучасного мистецтва, які ніяким чином не вкладаються в усталені погляди щодо його ознак.)

Крім того, не менш важливим чинником у відліку змін, що відбуваються на теренах мистецького життя, є і роль споживача художніх творів. Упродовж двох століть споживач пройшов шлях від пасивного об'єкта впливу до активного суб'єкта художнього процесу. З кожним десятиліттям цей процес, так би мовити, набирав обертів. Саме завдяки цьому і, зрозуміло, здобуткам технічного прогресу маємо величезний масив творів, що орієнтуються на смаки та уподобання широкого глядацького, читацького, слухацького загалу. І це треба приймати як реалії сучасного культурного життя. Щодо цього додамо, що майже сто років тому ідеолог ЛЕФу Борис Арватов, зокрема, зазначав, «історія не знає жодного випадку, коли форма художнього виробництва суперечила б формам художнього споживання» [Арватов, 1928].

Сучасне художнє виробництво виокремилось у доволі розвинену галузь економіки - культурну індустрію. Вона, по-перше, в багатьох розвинених країнах дає помітний внесок у ВВП, по-друге, як форма художнього виробництва задовольняє художнє споживання широкого загалу. Важливо при цьому зазначити, що повз твори, які складають масив культурних індустрій, не проходять і споживачі з вибагливими смаками. Тобто на сьогодні творіння культурних індустрій, завдяки жанровому розмаїттю і високому професійному рівню працюючих у цій сфері митців, здатні задовольнити різні смаки і художні уподобання. Отже, враховуючи ці обставини, а також беручи до уваги наведену вище тезу Арватова щодо відповідності форм споживання формам виробництва, можна визначити ступінь умоглядності тверджень, а то й спекуляцій щодо недостатньо свідомого споживача, який обирає продукцію культурних індустрій, а не витвори високого мистецтва.

Зазначимо, що зміни, які відбуваються в поступі художнього процесу, а саме виникнення нових течій, напрямів, стилів мають жвавий відгук як серед фахівців, так і у тієї частини аудиторії, яка цікавиться перебігом мистецьких подій. Зміни ж, які відбуваються в просторі споживання мистецтва, способів і можливостей долучення до художнього продукту, більшою мірою цікавлять теоретиків, які працюють у галузі естетики, культурології, соціології мистецтва тощо. Маємо констатувати, що не всі новації радо сприймаються ними. Можна говорити про певну традицію щодо засторог про їхні негативні наслідки. Найбільш наочно ця тенденція проявилася зі ставленням до процесів масовізації, що відбувалися в просторі художнього виробництва і споживання в ХХ столітті. Довгі десятиліття визначення «масова культура» виглядало як вирок, що засвідчував відсутність художніх чеснот цілого масиву творів. Усвідомлення об'єктивного характеру процесу змін на вітчизняних теренах повністю не відбулося і по сьогодні. Адже бачимо, що така ж негативна конотація присутня значною мірою і в ставленні до культурних індустрій.

І такі ж побоювання висловлюються і щодо домашнього споживання. Навіть нефахівцю очевидно, що можливості спілкування з мистецтвом у пересічного громадянина, особливо в останні десятиліття, значно зросли. Він сам у змозі обирати і вид мистецтва, і художній твір бажаного жанру, а також, що ще важливіше, місце і час зустрічі з ним. Зрозуміло, що така ситуація стала можливою завдяки здобуткам технічного прогресу, поширенню і доступності аудіовізуальної техніки, а також неухильному нарощуванню кількості каналів на телебаченні і, звичайно, Інтернету. Зрозуміло, побоювання зумовлені втратою будь-якого контролю за художнім «продуктовим набором», який обирає нинішній читач, слухач, глядач. Ця ситуація може подобатися або не подобатися, але знову ж таки йдеться про об'єктивні процеси. Йдеться про домашнє споживання як головну прикмету сучасного спілкування з мистецтвом.

Звісно, є всі підстави обговорювати ситуацію в такому ключі. Але, напевно, все ж не варто її абсолютизувати і зводити зміни, що відбуваються в процесах залучення до мистецтва, тільки наявністю у багатьох помешканнях наших громадян різноманітних електронних помічників, Інтернету, які за бажанням можуть надати і бажані фільми, і твори літератури, і музику, і будь-які відомості про культурні події і творців цих подій. При цьому йдеться не тільки про наших сучасників, але і про твори, і творців, як кажуть, всіх часів та народів.

Але перш ніж продовжувати аналізувати ситуацію, що склалася в практиці художнього споживання, варто привернути увагу до тенденції, яка вперше заявила себе в теоретичній думці після виникнення кінематографу. Її суть полягає в тому, що будь-яка поява в художньому житті нового виду мистецтва або ж кардинальних змін у поширенні вже існуючих видів сприймалася як вирок для іншого виду мистецтва. У даному разі ховали театр. З появою телебачення смерть віщували вже кінематографу. Журилися і з приводу змін носіїв художнього контенту. Так з появою магнітофонів сумували за платівками - вважали, що з ними відходить у небуття особлива аура спілкування з музикою. Своєю чергою така ж доля спіткала і так звані магнітофонні бобини, що також були дорогі серцю меломанів. Наразі вже плач стоїть за книжками, за сторінками, які можна загинати, за рядками, які можна підкреслювати. Начебто цьому паперовому існуванню загрожує електронна книжка.

Практика художнього життя за останнє століття довела, що значною мірою страхи щодо загибелі якогось виду мистецтва не мали реальних підстав. Жоден вид не тільки не зник, а й продовжив подальший поступ відповідно до своєї специфіки. Звісно, окремо стоїть кінематограф у останні два десятиліття. Проте більшою мірою йдеться не про причини втрати його позицій на споживчому полі, тим більше про загибель, а про зміни в його функціонуванні. Причини цих змін більшою мірою соціальні, економічні, технологічні, а не культурні, естетичні.

Ситуація з сучасним художнім споживанням викликає інтерес дослідника тим, що, незважаючи на майже необмежені можливості спілкуватися в домашніх умовах з усіма бажаними для себе видами і жанрами мистецтва, люди продовжують ходити до кінотеатрів, театрів, відвідувати концерти - класичної, сучасної, популярної музики. Є свої цінителі і просто зацікавлені відвідувачі галерей, залів, різних майданчиків, де, зокрема, виставлені твори сучасного мистецтва в усьому розмаїтті нинішніх художніх практик - живописні полотна, інсталяції, перформанси тощо. Як і раніше, є багато охочих поспілкуватися із визнаними у світі шедеврами із музеїв, які витримали випробування часом. Кінематограф, попри втрачені позиції наймасовішого і найдоступнішого з мистецтв, також має свою аудиторію.

Тобто йдеться про те, що домашнє споживання не задовольняє всіх потреб особи. Є якісь важливі причини, які спонукають людину відвідувати театри, кінотеатри, концерти, художні галереї, виставки, фестивалі тощо. Звідси в контексті заявленої в даній статті теми постають два питання, які потребують відповіді: по-перше, які саме потреби прагне задовольнити споживач у спілкуванні з мистецтвом у різноманітних закладах культури, по-друге, важливо визначити динаміку процесів споживання мистецтва як у домашніх умовах, так і в закладах культури загалом.

Тож домашнє споживання, певна річ, має свої принади і переваги. Головна принада в тому, що людина практично необмежена в доступі до неосяжного масиву творів мистецтва, як художнього спадку минулих років, так і творів сучасності, адже до ауді- і відео- техніки наразі додаються, як зазначалося, практично необмежені можливості Інтернету. Особливо важливо це для мешканців невеликих міст, сіл, де заклади культури представлені не надто розлого, а гастролі визнаних майстрів - явище рідкісне. Таким чином нові можливості домашнього споживання надають людині відчуття причетності до подій художнього життя, задоволення від власної ін- формованості, зокрема, про перипетії, які супроводжують процеси створення творів, про поведінку і вчинки людей, які безпосередньо брали участь у цьому процесі.

Переваги достатньо очевидні і, по суті, революційні щодо можливостей залучення до мистецтва. Уперше за всю історію художнього життя споживач сам вирішує, коли і що йому дивитись, слухати, читати. Саме такі можливості надихають декого на думку про те, що домашнє спілкування з мистецтвом може повністю витіснити інші форми споживання.

Дійсно, домашнє споживання повністю виключає будь-який контроль, будь-яку регламентацію щодо кількості творів, обраних видів і жанрів. Особливий інтерес тут викликає ситуація із жанрами, які обирають споживачі вдома, без контролю з боку панівної в суспільстві культурної доктрини з її чіткою ієрархією значущих жанрів. Йдеться про те, що з подачі цієї доктрини маємо кілька жанрів, які знаходяться на нижчих щаблях ієрархії, і в недалекому ще минулому визначалися як «низькі». В умовах повної приватності споживач може насолоджуватися якраз «низькими» жанрами, не боячись втратити статус культурного члена суспільства. До «низьких» жанрів відносять передусім детективи, мелодрами, комедії. Як свідчать соціологічні опитування впродовж кількох десятиліть, як за радянських часів, так і за роки незалежності, саме ці жанри є лідерами споживчих уподобань. Та і власний досвід підказує, що небагато знайдеться, скажімо, читачів, глядачів, хто відмовиться від знайомства з детективом, де присутня таємниця, добре закручена фабула, неочікуваний фінал тощо. Тож принади і переваги домашнього споживання дійсно відчутні. Крім всього іншого, домашнє споживання визначається великою мірою способом життя, і виступає як одна зі складових структури повсякденності сучасної людини.

Та постає друге питання - чому за таких можливостей значна частина аудиторії мистецтва не обмежується домашніми формами споживання, і відвідує заклади культури? Для того, щоб відповісти на це питання, треба звернутися до розгляду низки чинників, які зумовлюють таку поведінку.

Першими в цьому ряду постають потреби, які не можливо задовольнити при спілкуванні з мистецтвом у домашніх умовах. Вище ми вказали на те, що домашні форми спілкування вбудовані в структури повсякденності. Але повсякденність з усталеним розпорядком дня, повторюваністю дій, як у домашніх справах, так і у виробничій діяльності, емоційно виснажують людину. Виникає потреба вийти з цього запрограмованого кола життєдіяльності. Отже, провідним мотивом спілкування з мистецтвом поза домом виступає прагнення вийти за межі повсякденності й отримання нових вражень та переживань. Додамо, що цьому сприяє і відчуття подієвості як контрвер- сія буденності.

Можна стверджувати, що потреба в емоційному насиченні, у переживанні сильних яскравих почуттів надзвичайно важлива для нормальної життєдіяльності людини. Саме задоволення цієї потреби - важливий чинник психофізіологічного відновлення людини, що є обов'язковою умовою її здоров'я, душевної рівноваги, гармонізації стосунків з оточуючим її світом. Зрозуміло, що мистецтво саме по собі є могутнім джерелом емоційного насичення, психологічної розрядки, позитивного впливу на почуттєву сферу. Але ця його дія посилюється тим, що зустріч з твором за межами власного помешкання сприймається особою як подія, хоча, можливо, далеко не завжди як факт біографії, проте набагато значуща, ніж звичний набір подій, з якими стикається людина кожний день.

Іншим важливим чинником, що приваблює особу до поза домашнього споживання мистецтва, є потреба в спілкуванні. Причому спілкування це має кілька аспектів. Перший - спілкування з твором, причому з твором, який виконується безпосередньо в присутності споживача, наживо. Тобто йдеться про види мистецтва, які передбачають наявність виконавця або групи виконавців - театральні постанови, оперні та балетні вистави, музичні концерти - від філармонічних до естрадних, у залах, на стадіонах і майданах тощо. Коли ж йдеться про види мистецтва, специфіка яких передбачає інші форми спілкування з аудиторією, як це притаманно для всіх видів і жанрів просторових мистецтв - живопису, скульптури, це спілкування набуває дещо іншого характеру. Можна сказати, що відбувається внутрішній діалог між реципієнтом і автором у момент споглядання полотна чи скульптурної композиції.

Крім того, якісно іншому характеру спілкування з мистецтвом поза домом сприяє також те, що воно відбувається, так би мовити, на території мистецтва. Це дуже важливий чинник, що посилює дієвість спілкування з художнім твором, сприяє реалізації його впливового потенціалу. Людина в цій ситуації вже не відволікається на домашні справи і життєві проблеми, а повністю поринає в спілкування з твором.

Ще один аспект - спілкування з приводу мистецтва, коли людина має можливість ділитися враженнями зі своїм супутником або ж супутниками, з оточуючими під час і після зустрічі з творами. Крім того, багато з нинішніх форм поза домашнього спілкування з мистецтвом, скажімо, естрадні концерти, концерти рок-музики тощо, виступи так званих культових виконавців та груп спонукують до активного спілкування величезної аудиторії між собою. Причому виникає особлива атмосфера єднання в любові до кумирів, що стає приводом для об'єднання в групи «фанатів».

Явище останніх років - віртуальне спілкування з приводу спожитих творів. Зрозуміло, що йдеться про Інтернет, де на численних форумах, чатах, сайтах йде обговорення виступів різних музичних груп, виконавців, нових течій тощо. Тобто така собі післядія в спілкуванні з приводу спожитого. Люди обмінюються враженнями, виставляють свої оцінки, дискутують щодо їхніх переваг і недоліків.

Окремо слід вести мову про мотиви долучення до мистецтва в поза домашніх умовах. Не всі ці мотиви концентруються навколо дозвіллєвих практик. Можна виділити споживацьку поведінку, яка вмотивована бажанням підтвердити свій соціальний статус. Така стратегія у стосунках з художньою сферою має тисячолітню історію. Використання художнього твору як легітимізації статусу можновладця, мабуть, є однією з первісних функцій мистецтва. художній споживання твір

Саме палаци можновладців, культові споруди всіх часів і народів були вмістилищами художніх доробок, концентрацією творчих надбань доби, що і визначали поступ мистецького процесу. Тільки з середини другого тисячоліття, з появою технічних можливостей тиражування - книгодрукування, передусім удосконаленням засобів малювання - винайдення олійних фарб тощо почався процес демократизації долучення до мистецтва, який завершився утвердженням у суспільному просторі масової культури. Однак щодо виділеного нами статусно-престижного споживання додамо, що воно має місце й сьогодні.

Так, скажімо, представники певного прошарку українського суспільства, зрозуміло, що йдеться про людей, які на запитання «Визначте матеріальний стан Вашої сім'ї?» відповідають, що живуть у повному достатку - це 0,8% респондентів, стосунки з мистецтвом значною мірою вибудовують для підтвердження свого суспільного статусу. Відвідування прем'єрних спектаклів, гастрольних виступів відомих виконавців зі світовими іменами дуже сприяють цим намірам. Не секрет, що ціни на такі заходи навіть для володарів середнього гаманця, виглядають захмарними. Також треба враховувати, що присутність на таких вечірках, які перетворюються на світський захід, зі своїми атрибутами, ритуалами, теж передбачає значні витрати. Це якраз той випадок, коли «по одежке встречают». Або ж сучасною мовою учасники повинні дотримуватися певного dresscod - одягу від найдорожчих світових брендів - який би підтверджував їхню матеріальну спроможність. Тобто цей вид спілкування з мистецтвом постає як певна інвестиція в легітимацію своєї належності до «вищого світу».

Таким чином, мистецький захід, відвідування якого вже постає як демонстрація престижної поведінки, перетворюється на майданчик, де вирішуються прагматичні для певного суспільного кола завдання.

Щодо аналізу тенденцій, які визначали процес художнього споживання в Україні в останні три десятиліття, то, нагадаємо про наші застороги щодо застарілих методологічних засад, які парадоксальним чином сприяли міфологізації уявлень щодо ролі мистецтва в суспільстві та спрощених положень стосовно його впливових можливостей на людину. Тому передусім виходитимемо з об'єктивних чинників, які визначають художнє споживання в останні десятиріччя. Такий підхід, на нашу думку, дасть змогу уникнути хибних тверджень щодо занепаду культури і духовного зубожіння масової аудиторії.

Дані нашого моніторингу «Українське суспільство» свідчать про те, що споживання художнього продукту в різних формах присутнє в житті пересічного українця. Звісно, воно зазнає певних змін, але ці зміни головним чином постають похідними від соціальних змін, що впливають на спосіб життя, від стану економіки і значною мірою зумовлюються змінами в технічних можливостях доступу до витворів мистецтва.

Звісно, можна бідкатися, скажімо, щодо відсотків відвідування кінотеатрів, які впродовж майже трьох десятиліть досягають тільки однозначних чисел. Можна називати причини такої ситуації: соціальні - занепад прокатної сфери, через руйнування сільських клубів, перепрофілювання багатьох кінотеатрів, економічних - зависокі ціни на квитки для багатьох громадян України, творчих - фактична зупинка кіновиробництва в 1990-х роках через втрату підтримки з боку держави тощо. Але всі ці обставини стосуються не самого кінематографу як виду мистецтва, а змін, які відбувалися в сферах його поширення, умовах долучення до нього, і частково виробництва художнього продукту.

Але ж зрозуміло, що споживання кінопродукції просто змінило свої локації. Воно перемістилося в оселі громадян. Телеспоживання, своєю чергою, посприяло утвердженню такого екранного формату, як серіальність. Звісно, серіальність не було винайдено телебаченням. Ще в ХІХ столітті, спочатку на сторінках газет, а потім і журналів друкувалися частинами романи, які приваблювали читачів усіх верств населення. Однак треба зазначити, що друкування романів частинами не внесло якісних змін у цей жанр літератури, як і в літературу в цілому. Телесеріали якраз значно розширили межі кінематографу. Звісно, що телепродукція має свою специфіку як втілення матеріалу, так і його сприйняття. Але робота телеоператорів, акторів, художників, композиторів тощо базується на засадах, що визначали становлення і розвиток кінематографу.

Взагалі, варто зазначити, що серіали, власне ставлення до них у суспільстві, - це окрема тема. Серіали можна розглядати як майданчик, на якому випробовуються на відповідність положення вже зазначеної нами панестетичної теорії. Саме з її подачі тиражується думка, що серіали постають як загроза духовному здоров'ю глядачів, зводячи нанівець зусилля фахівців впливати на формування прагнень до самовдосконалення особи, розширення її ціннісно-смислових горизонтів. Як на нашу думку, це дуже спрощений підхід і до художнього процесу як такого, і до потреб споживача, і до особливостей функціонування мистецтва в певну добу. Серіали, а їхнє жанрове розмаїття сьогодні надзвичайно широке, також як і твори інших видів мистецтва бувають різними за своїми художніми якостями.

Щодо інших видів мистецтва варто зважати на те, що з сотень, а то й тисяч творів, скажімо, літератури, з часом у колі читацького, експертного інтересу залишаються кілька десятків. Інші занурюються у культурний шар, стаючи його частиною. Кінокритики час від часу визначаються з кращими фільмами «всіх часів і народів», називають або десять, або сто кінотворів. А де ж інші тисячі і тисячі стрічок? Навіть якщо вони осідають у фільмотеках і згадуються переважно у працях фахівців, вони, безумовно, формували смисловий контекст доби, впливали на її ціннісний континуум і продовжують свою дієвість, постаючи як частина культурного дискурсу.

Серіали стали частиною повсякдення для значної частини населення. Про це свідчать відповіді 22% споживачів цього продукту. Водночас відомо, що знавці, експерти не шкодують негативних характеристик на адресу серіалів, вважають, що вони сприяють деградації особи. Таке ставлення якраз і можна пояснити давніми намаганнями інтелектуалів «зробити всіх щасливими». Шлях до цього, на їхню думку, пролягає, на що ми вже звертали увагу, через споживання творів, які відносять до «високого мистецтва», яке має такий собі знак якості.

Ці претензії мають умоглядний характер і базуються переважно «на добрих намірах» і вірі в «чарівну силу» мистецтва. Ще раз зазначимо, що стосунки людини з мистецтвом упродовж всієї історії завжди були зумовлені об'єктивними за характером чинниками. Об'єктивно зумовлена і нинішня ситуація зі споживання мистецтва. Ми вже відзначали це вище. Зокрема, наявність серіалів у репертуарі мільйонів споживачів, зокрема, переконливо унаочнюють цю ситуацію.

Таким чином, аналізуючи тенденції, що відбуваються у сфері художнього споживання, маємо розуміти, що, по-перше, потребує зміни ставлення до мистецтва як позачасового явища. По-друге, точкою відліку змін, що відбуваються в усіх ланках його функціонування, можуть бути тільки об'єктивні процеси, що зумовлюють життя суспільства. По-третє, оцінки цих процесів, зокрема, процесів споживання, мають базуватися не на умоглядних підходах, із запрограмованим належним, а на можливостях сутнісного. Тобто на реаліях художнього процесу, їхньої соціальної зумовленості.

Виходячи з цих позицій можемо констатувати, що пересічний українець, для якого спілкування з мистецтвом більшою мірою постає як дозвіллєва практика, що є частиною повсякдення, за бажанням має можливості задовольнити свої потреби. Для цього, як ми вже не раз зазначали, йому не потрібно докладати особливих зусиль. Цифрове телебачення, Інтернет здатні виконати будь-який його запит. Споживачі, для яких спілкування з мистецтвом виходить за межі дозвіллєвих практик, а сприймається як співучасть у митецькому процесі, також мають можливість задовольнити свій інтерес. Адже художнє життя в Україні представлене всіма видами і жанрами мистецтва. Є можливість долучитись до різних напрямів і течій, які розгортаються як частина світового мистецького дискурсу.

Отже, зміни в споживанні художнього продукту на вітчизняному просторі постають як складова змін, що відбуваються в суспільстві загалом.

Джерела

1. Арватов, Б. И. (1928). Современный художественный рынок и станковая картина. Новый ЛЕФ. № 2. С. 7-11.

Размещено на Allbest.ru