Українське актуальне мистецтво в контексті західноєвропейської практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українське актуальне мистецтво в контексті західноєвропейської практики

Марія Атлантова-Даллада

Abstract

У статті простежено історичну хронологію поширення українського мистецтва у ХХ столітті за кордоном. Розглянуто українське сучасне мистецтво, яке розвивалося в умовах радянської ізоляції та особливості його розвитку в часи незалежної України. Протягом ХХ ст. можливості для художнього діалогу були складними. Війни, революції, зміни в ідеологіях, політичні рішення вплинули і досі впливають на сучасний стан мистецтва. історія українського авангарду була завершена у 30-х. роках, але їх спадщина стала світовим досвідом та зразком. Тоталітарний режим призвів до декількох хвиль еміграції. Художники, що продовжували працювати в еміграції формували осередки українського мистецтва у інших країнах і таким чином розповсюджували та популяризували його. У той самий час офіційною естетикою радянського союзу було затверджено соц.реалізм, а художній процес був ізольований від світового майже на 70-ть років. Були окреслені зміни в художніх практиках українських митців після проголошення Незалежності та визначені їх нові творчі пошуки. У середині 80-х -- початку 90-х рр. в Україні починає зароджуватися українське актуальне мистецтво. Велику роль в цьому процесі відіграли митці «нової хвилі» -- непересічного явища в Українському мистецтві. Вони знову залучили українське мистецтво до світового мистецького процесу, тим самим вписавши український контент у європейську практику. Художники нової хвилі: А. Савадов, Г. Сенченко, О. Голосія, О. Тістол, К. Реунов, O. Гнилицький, В. Раєвський, В. Цаголов, О. Ройтбурд, І. Дюрич, І. Подольчак, І. Панич, Ю. Соломко, В. Трубіна, А. Сагайдаковський, С. Ликов, О. Лісовський, В. Рябченко, Д. Кавсан, Л. Вартиванов, О. Сухоліт, Г. Вишеславський, М. Маценко, М. Скугарєва, М. Мамсиков, І. Чічкан, І. Ісупов, П. Керестей, P. Жук, О. Мігас, А. Ганкевич, Д. Дульфан визначили сучасну художню практику -- різні види фотографії, перформанси, відео-арт, інсталяції та ін. Нова хвиля привернула увагу до українського мистецтва та знову вивела його на арену світового.У часи Незалежної України українське мистецтв зазнає суттєвого розвитку та поступово розповсюджується у західній Європі. Відомі українські митці приймають участь у міжнародних івентах світового значення, а їхнє мистецтво все частіше можна зустріти у галереях та музеях західноєвропейських країн. Українські художники приймають участь у аукціонах Сотбіс,Крісті, Філіпс. З 2001 року Україна, як незалежна держава увійшла до постійних країн учасників Венеціанського бієнале. Був проаналізований внесок сучасних відомих українських митців у популяризацію українського мистецтва. Українське актуальне мистецтво сьогодні все ще на шляху свого розвитку. Однак, із досягненням країною Незалежності, отриманні можливості подорожувати та доступу до відкритих ресурсів інформації українські митці все більше інтегруються у простір європейського мистецтва. Імена українських художників стають все більш знаними, а отже формується певний імідж українського арт-простору. Велику роль відіграють в цьому процесі не тільки митці із України, але й українці, що виїхали та працюють за кордоном. Арсен Савадов, Олексій Криволап, Віктор Сидоренко, Микола Швець, Іван Карась, Володимир Макаренко, Аркадія Оленська-Петришин, Алекс Кош, Іван Марчук, Борис Михайлов, Віктор Марущенко, Сергій Братков, Павло Маков -- імена лише небагатьох художників, із якими повязують українське актуальне мистецтво закордоном. Процес інтеграції українського мистецтва в західноєвропейську мистецьку практику триває й досі, однак важливо відмітити, що про українське актуальне мистецтво вже зараз знають знають і цінують закордоном.

Вступ

Процес інтеграції українського актуального мистецтва у західноєвропейський мистецький простір є важливим етапом розвитку не тільки українського мистецтва як самобутньої культурної одиниці у реаліях світового мистецького сьогодення, але й важливим з точки зору популяризації українського артконтексту у світі та Західній Європі. Цей процес був перерваний довгими роками ізоляції українського мистецького простору від світового, його відновлення є однією із задач українських сучасних митців, а вивчення та документування -- задачею мистецтвознавців, що є сучасниками і спостерігачами цього явища.

Інтеграція українських художників у світове мистецьке середовище почалася ще на початку 20 століття і відбувалася природнім шляхом, адже багато творчої молоді із якої згодом сформувалася плеяда українських митців світового рівня навчалася та працювала у Парижі, Мюнхені, Празі, формуючи українські осередки, завдяки яким відбувався мистецький обмін, що мав однаково плідний вплив як на українське мистецтво, так і на західноєвропейське. На жаль, у 30-х роках 20 ст. цей процес був перерваний Радянською Владою і відновлений тільки у середині 80-х, коли художники української «нової хвилі» заявили про українське актуальне мистецтво як відокремлене від радянського контексту явище.

1. Зв'язок українського мистецтва із зарубіжними мистецькими практиками хх ст. у дорадянський і радянський періоди

Українські митці в різні історичні періоди співпрацювали з європейськими, подекуди не тільки впливаючи але змінюючи хід розвитку світового мистецтва. Так, наприклад, український авангард займає надзвичайне важливе місце не тільки в історії розвитку сучасного українського мистецтва, а й в розвитку світового аванграду. Українські художники -- авангардисти слугували своєрідним містком між західним та вітчизняним мистецтвом. На початку ХХ століття на українських художників впливали європейські тенденції модернізму, які почалися з австрійської сецесії. Більшість художників продовжили освіту за кордоном. Так, Михайло Жук, Олекса Новаківський, Іван Труш навчалися у Кракові, Олександр Мурашко навчався у Парижі та Мюнхені, Абрам Маневич та Федір Кричевський -- студенти Густава Клімта, а Олександр Богомазов та Анатолій Петрицький -- наступники.

Українські авангардисти поєднували національні традиції з європейськими тенденціями, постійно обмінюючись досвідом з європейськими представниками у цій галузі. Історію українського авангарду слід розглядати в контексті політичної ситуації першої чверті ХХ століття, оскільки саме поняття «український авангард» ототожнювалося з радянським авангардом, нехтуючи його оригінальністю та національним колоритом.

Українська школа авангарду почала функціонувати на початку ХХ століття. Вона мала багато спільного як з російським авангардом, так і з європейським. Однак тривалий розглядалася саме як частина етапу розвитку радянського ав ангарду, тим самим нехтуючи географічними та культурними особливостями, а тому творчість українських митців була віднесена до спадщини радянського мистецтва.

Авангардне мистецтво розвивалося в кінці ХІХ століття і відображує відчуття суспільства в той час. Науково-технічний прогрес початку ХХ століття відрізняв традиційне академічне мистецтво ХІХ століття від нового. Будується Ейфелева вежа, виникає кінотеатр, вигадується дирижабль, і людина освоює новий простір. Всі ці відкриття допомогли знайти нові прийоми художньої виразності для передачі та задоволення вимог загальних тенденцій.

Український авангард мав свої національні відмінності та характерні риси. Його розвиток був пов'язаний не тільки із розумінням законів еволюції нового мистецтва і художньої культури в цілому, а й із радикальним запереченням реалізму і натуралізму XIX ст. Змінилося поняття еволюції мистецтва, художникам стали доступні нові образи, традиційні форми переосмислювалися та ставилася під сумнів. Рівновага, що панувала у мистецтві була порушена новітніми здобутками, що призвело до використовування нових інструментів у мистецтві, сформованих під впливом української національної ідеї та культурних традицій. Таким чином, на початку століття в Україні вже було підґрунтя, що підживлювало якісний перехід до нових візуально пластичних форм, в контексті світового і західноєвропейського мистецтва.

Розвиток українського авангарду припадає на перші три десятиріччя XX ст. Його історію, як і в цілому авангарду, розділяють на два етапи. Перший охоплює 1907-1914 роки (охоплює пізній період модерну та сецесії і тісно пов'язаний із новітніми ідеями та досягненнями в Європі). Другий етап починається з 1920 року, коли з новою енергією вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живописі, архітектурі. Цьому бурхливому бажанню осягати нові форми було покладено кінець у 30-х роках в тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські режими. Прорив відбувався на багатьох рівнях і був зумовлений тісними міжнародними взаємовідносинами з авангардними рухами та освітньою діяльністю мистецьких шкіл, наприклад М. Мурашка, О. Екстер у Києві, Л. Підгородецького, О. Новаківського -- у Львові, О. Архипенка -- у Берліні, Парижі, М. Бойчука -- у Парижі [Горбачов Д., 2017].

У результаті нової політики Радянського Союзу та історичних явищ 20 століття багато художників покинули новостворену державу та змогли продовжувати працювати за кордоном, просуваючи українське мистецтво. За часів другої світової війни художники, що перебували в Німеччині та Австрії в таборах для переміщених осіб, а найбільші з них -- американський, англійській, французький розпочали виставки українського мистецтва та об'єднані творчі виставки. У січні 1946 р. У Карлсфельді виникла секція Українського культурно-освітньоцького реферату, а у березні відбулася публічна виставка 14 українських художників з естонцями, поляками, латвійцями тощо. Особливо привернули увагу В. Лісоський, М. Кміт та Ю. Кульчицький. Того ж року відбулися виставки митців у Баден-Бадені та Зальбурці. В Берхтесгадені, була організована виставка українських митців, за участю М. Анастазієвського, М. Бутовича, В. Дядинюка та ін. Велика виставка, у якій приймали участь 48 українських митців відбулася у Мюнхені у січні 1947 р. в Німецькому національному музеї. Було засновано Українську спілку образотворчих митців -- УСОМ. УСОМ мало чудове кредо -- «На українських митців, що перебувають в сучасну пору в еміграції, лягає важливе й відповідальне завдання: з одного боку--зберегти і продовжити ті форми українського національного мистецтва, що сьогодні не можуть бути розвинені в Україні, з другого-репрезентувати українську культуру перед чужинцями. Українські митці, знайшовшись силою обставин на чужині, вважають своїм обов'язком не тільки далі вивчати великі досягнення європейського мистецтва, але й вносити в те європейське мистецтво свої власні, оригінальні надбання. Це буде важливим тільки тоді, коли українські митці зберігатимуть національну суть свого мистецтва, проте в творчій практиці українське мистецтво має розмовляти тією самою образотворчою мовою, що й мистецтво світове, і українське мистецтво при всій своїй відмінності повинне формально ставити і розв'язувати ті самі образотворчі проблеми». Після того, як митцям було дозволено покинути табори більшість з них назавжди оселилася в США, Німеччині, Австрії, Канаді, Австралії, Аргентині, Бразилії та ін. Там вони мали можливість експонувати свої твори у світових галереях, а також формували творчі спілки. Найдієвішими такими спілками є: Об'єднання митців українців Америки (ОМУА), Українська спілка образотворчих митців Канади (УСОМ) і спілка українських образотворчих митців Австралії (СУОМА). Великий внесок у Українське мистецтво та його популяризацію мала так звана група українських митців. Прихистком для українців також стала Чехо-Словаччина. У Празі діяв Український вільний університет, Український Вищий педагогічний інститут, Українська студія пластичного мистецтва, та музей визвольної боротьби України. Українська студія пластичного мистецтва виховала таких графіків як Віктор Цимбал, Роберт Лісовський, Микола Бутович і т.д. У 1998 р. працівники Слов'янської Бібліотеки у Празі виявили понад 1000 творів 68 українських митців-графіків, що були у власності Музею Визвольної Боротьби України. Взагалі у музеях Чехії і Словаччини є багато робіт українських художників, що є великим надбанням світового авангардного мистецтва першої половини ХХ ст. У повоєнний період відзначалося культурно-соціальне життя української еміграції у Німеччині, зокрема Мюнхені. У 1945 р. відновив діяльність Український вільний університет, а в Аугсбурзі було засновано Українську вільну академію наук із відділами передісторії, історії, мовознавства, мистецтвознавства та ін. У Німеччині творили Григорій Крук, Северин Борачок, Василь Масютин, Сергій Жук, Василь Петрукта ін. У Польщі у 1928 р. був заснований Український науковий інститут. У Варшавській та Краківській академії мистецтв здобули освіту Олекса Новаківський, Роман Сельський, Олена Кульчицька, Іван Труш. Українці також відомі і в інших країнах: в Англії працював -- Роберт Лісовський, Василь Перебийніс, Галя Мазуренко, Ростислав Глувко; у Швейцарії-Іван Курах, Зоя Лісовська-Нижанківська, Любомир Винник, в Австрії -- Марія Долицька, Христина Куриця-Ціммерман; в Люксембурзі -- Ярослав Крушельницький. Багато художників, що емігрували у період 90-х рр.оселилися в Італії. В 2010 р. була організована спілка «Оберіг», до якої увійшли Іван Карась, Микола Швець, Лариса Іськів, Ліля Баб'як, Олег Колотай, Володимир Луцик, Михайло Соболь, Галина Чухаль, Юрій Стецьків. Слід зазначити, що багато митців виїжджали за кордон не з наміром емігрувати, але через складні умови не змогли повернутися до України. Це Олександр Архіпенко, Михайло Андрієнко-Нечитайло, Олекса Гришенко, Любослав Гуцалюк, Петро Андрусів, Надія Сомко. Якщо закордоном митці мали змогу працювати і розвиватися, то у радянському союзі ситуація складалася дещо інакше. Із початком 30-х років в радянському союзі був запроваджений новий напрям у мистецтві -- соціалістичний реалізм, що був обраний за офіційну естетику. Мистецтво ставало все більш політичним та кожний твір проходив жорстку цензуру. Тому не про який розвиток авангарду не йшло навіть мови. Авангардний живопис знищувався. У 1933 р. вийшов наказ про реформування художніх об'єднань та створенні єдиного Союзу художників СРСР, держава стає єдиним замовником та керівником мистецтва. Соцреалізм був затверджений як пріоритетний метод радянського мистецтва заснованою у 1947 р. Академією Художеств СРСР. Це рішення надовго ізолювало художнє середовище радянського простору від світових мистецьких процесів і тільки наприкінці 50-х-60-х років художники знову відкривають для себе світову культурну спадщину, і, навіть, свої культурні надбання, такі як іконопис та авангард, що майже три десятиріччя знаходилися під забороною.

У середині 20 століття в США зароджується постмодернізм, який швидко поширюється у світі оскільки вбирає у себе тенденції новітнього часу. Нова художня течія спонукає до пошуку нових творчих методик, які б могли задовольнити потреби мистецького висловлення. Постмодернізм широко використовує такі інструменти для відкриття нових ідей, як симулякр, гра, іронія, подвійне кодування; це прослідковується у роботах поп-арту, оп-арту, транс-авангарду. Постмодернізм розвивався, поширився до Європи, де він яскраво проявився у творчості трансавангардистів. Ідею постмодернізму, що між копією та оригіналом немає особливої різниці, художники успішно продемонстрували переосмисливши те, що вже було створено і трансформуючи твори минулого у сучасність. Тут буде доречно згадати головну характеристику постмодернізму, а саме симулякр. Симулякр в концепції постмодернізму -- це копія без оригіналу, тобто копія оригіналу, якого не існує або не обов'язково повинен існувати для того, щоб копія існувала. Постмодернізм в образотворчому мистецтві сьогодні є найбільш популярним на світовій арені. І хоча на території Радянського Союзу це явище не отримало значного розповсюдження через політику партії, його проекцію можна все ж таки визначити у певних мистецьких андеграундних течіях. Так, цікавим явищем був так званий соцарт, який зародився у 70-х роках минулого століття. Причиною виникнення соцарту, як прояву неофіційного мистецтва, стало розвінчання культу Сталіна та повернення з таборів діячів культури та художників, серед яких Лев Кропивницький, Юл Состер, Борис Свешніков. Соцарт був реакцією митців на відсутність свободи думки та вираження поглядів. Деякі зміни відбулися під час правління Горбачова М., коли вперше від глави держави було почуто: «Тоді міжнародні відносини повністю відображають інтереси народів і надійно служать спільній справі та забезпеченню безпеки, коли в центрі всього буде людина, її турбота та права. І свобода «. Однак загалом ситуація не змінилася. Рішення також приймалися на горі, після ретельного аналізу та цензури, незважаючи на ослаблення останньої.

2. Виникнення нової хвилі українських митців та відновлення процесу інтеграції українського актуального мистецтва в західноєвропейський контекст

українське мистецтво

Велику роль в українському сучасному мистецтві відіграла так звана «Нова Хвиля» українських художників. Її формування розпочалося з середини 80-х років і мала певні історичні передпосилання. Художники «нової хвилі» змогли вивести українське мистецтво на міжнародний рівень, остаточно відокремивши українське мистецтво від російського (Островська-Люта О., 2011). На великих виставках «Українську нову хвилю» також називали «українське необароко», «український постмодерн», «український трансавангард», на кшталт італійського трансавангарду. Однак, навряд італійський трансавангард був знайомим українським митцям на той час. Можна сказати, що Український трансавангард 80-х, відноситься до італійського так само, як російський футуризм 1910-х, що надихався маніфестом Філіппо Томмазо Марінетті але до італійського футуризму в цілому мав доволі умовне відношення (Ложкіна А. 2019).

Інтелектуальними лідерами «нової хвилі» стають Арсен Савадов та Георгій Сенченко. 1987 р. на Всесоюзній молодіжній виставці було представлено їхню картину «Печаль Клеопатри» -- парафраза «Кінного портрета принца Бальтазара Карлоса» Дієго Веласкеса. Картина була розкритикована за надмірну брутальність письма, що суперечила високій художній культурі андеграунду донедавна панувавшому у мистецьких колах. На захист художників висловився Олександр Соловйов, для якого було принципово важливим відокремити першоджерела сюжету. У своїй статті він зауважив, що художники взяли за основу не монумент Петра І, а саме роботу Веласкеса. Це відокремлює українську нову хвилю від російського контексту та наблизило до мистецьких практик Заходу.

З початком 90-х та набуттям Україною Незалежності відбувається ряд виставок у Європі: «Постанастезія. Діалог з Києвом. Вісім українських художників в Мюнхені» (1992 р.), «Ангели над Україною» (1993 р., Единбург), «Степи Європи. Сучасне мистецтво України» (1993 р., Варшава). Виставки були цікаві з точки зору репрезентації світові українського мистецтва на пострадянському тлі. Актуальне мистецтво України у часи перебудови зіткнулося із занепадом культурних інституцій, відсутністю критики, доступу до надбань західного сучасного мистецтва, економічною кризою, крім «зовнішніх» проблем дали взнаки і «внутрішні», а саме відсутність своєї, нативної мистецької проблематики. Концептуальні ідеї все ж таки здебільшого були переспівуванням московських мистецьких проявів. Важливим було відвідання українськими митцями Документи у м.Кассель (1992 р.), але ні мистецтво перформансу, ні хеппенінги не прижилися на українському мистецькому ґрунті, адже не були підкріплені концептом. У середині 90-х безпосереднім лідером культурного життя України стає Київ. Тут же започатковується український арт-бізнес явище, що виникло в незалежній Україні вперше. Виникають перші приватні галереї: Триптих (1988 р.), Совіарт (1988 р.), Тарас (1992 р.) та ін. Зявляються корпоративні галереї, такі як «Українська Національна галерея» Градобанку (1991 р.).

У процесах репрезентації українського мистецтва на міжнародному рівні, безумовно, важливе місце посідає участь України у загально визнаних мистецьких форумах та виставках. На жаль, до німецької Документи, виставці, що організовується кожні 5 років у м.Касселі, українські митці ще не були залучені, що свідчить прикладом того, що Україна ще тільки на своєму шляху до інтеграції у європейський мистецький простір, однак Україна добре відома на Венеціанському бієнале та бієнале у Сан-Пауло. У 2002 р. Україну у Сан-Пауло представляв україно-канадський художник Тарас Палатайко із проектом «З висоти пташиного польоту», що було створено за підтримки ЦСМ при НаУКМА. Перформанс порушував питання маргіналізації груп населення через посилення урбанізації.

У 2004 р. у Сан Пауло Україну представив Віктор Марущенко із проектом «Донбас. Країна мрій». Художник відобразив проблематику міжособових стосунків та спустошення світу через ряд фотографій. «Донбас. Країна мрій» зображує мешканців маленьких міст Донбасу, найбільш індустріального регіону України, та їхнє сьогодення. Репортажні фотографії Віктора Марущенко були безжальними фактами про людей, що при суцільному занепаді економіки зіткнулись із реальністю пострадянської країни.

З 2001 року Україна, як незалежна держава увійшла до постійних країн учасників Венеціанського бієнале. Після відбору проектів міністром культури Богданом Ступкою до участі було обрано проект Фонду Мазоха (куратор Юрій Онух, комісар -- Євген Карась) -- «Найкращі художники ХХ-го століття». Як «найкращі художники ХХ ст.» були представлені політичні діячі -- Гаррі Труман, Микита Хрущов, Саддам Хусейн, Адольф Гітлер, Пол Пот, науковці -- Зигмунд Фрейд, серійні маньяки, військовий злочинець Ільзе Кох, бандити Боні і Клайд, Аль Капоне. Постаті були представлені не тільки діяннями, але й іменими брендами та рекламною продукцією. Обраний проект спричинив багато галасу і після втручання віце-прем'єр міністра Миколи Жулинського був відхилений, а куратор відсторонений. Натомість, був обраний проект «Палатка». Успіх українського проекту «Палатка» 2001 р. був обумовлений декількома факторами: за браком коштів український павільйон був розташований поза межами експозиційної зони. Кураторами проекту виступив В. Раєвський, комісар О. Федорук. Розташування українського проекту у військовому наметі, було не тільки обумовлено бюджетом, але й мало концептуальний сенс. Всередині намету була розташована діорама з ідилічним соняхами а на задньому плані ЧАЕС. По зовнішньому периметрі було розміщено плакати з кадрами акції «Україна без Кучми». Як пояснив згодом Олександр Федорук проект репрезентував постчорнобильське українське сучасне мистецтво, де художники, твори яких суттєво відрізняються стилістично та ідеологічно об'єдналися разом для втілення єдиного проекту. В ньому прийняли участь: Арсен Савадов, Валентин Раєвський, Олег Тістол, Юрій Соломко, Ольга Мелентій, Сергій Панич.

Спеціальне запрошення куратора бієнале Харальда Зеємана на участь до окремої експозиції отримав Віктор Марущенко (фото «Чорнобіль») та Олександр Ройтбурд із проектом «Психоделічне вторгнення броненосця «Потьомкін» у тавтологічному галюцинозі Сергія Ейзенштейна (1998 р.). Одну з робіт Ройбурда придбав Музей модерного мистецтва МоМа [Платонова А., 2019].

Успіх 2001 р. був закріплений на бієнале 2003 р. куратором 50-го бієнале виступив молодий куратор Франческо Бонамі. Якщо 49-те Венеціанське Бієнале було, скоріше, «перевіреною класикою», то 50-те Бієнале залучило багато нових імен, а відомі представилися новими концептами творчості. «Станція Утопія» та «Зона необхідності» стали взірцем кураторства та інформативного дискурсива мистецтва. З огляду на це 50-те бієнале стало важливим у історії світового сучасного мистецтва. Від України брав участь проект Віктора Сидоренка «Жернова часу» (режисер відео -- Олесь Санін). Однією з провідних тем відео є роздуми на тему взаємодії людини та часу. Адже, з одного боку, людина розчиняється у череді монотонних рухів та дій, з другого -- це забезпечує зв'язок минулого з теперішнім. Персонажі на відео спочатку здаються вигаданими художником, але згодом викреслюються у реальних людей. У процесі створення інсталяції стало зрозумілим, що використання напівтемряви дає змогу залучити системи відображення руху. Таким чином було досягнуто повільне розкриття пластики задуму головне завдання -- показати метафору безкінечності через повторюваність дій. Для проекту Сидоренко використав живописну роботу розміром 200 смх500 см та доповнив її 7-хв відео (режисер Олесь Санін, що, тільки-но випустив свій фільм «Мамай», який викликав певний резонанс і в Україні, і поза її межами, а оператором виступив Сергій Михальчук (Платонова А., 2019).

Цікаво, що на створення проекту Сидоренка надихнули фотоальбоми, що були випадково знайдені ним у Сумах, на яких було зображено молодих чоловіків у кальсонах.

На підготовку до 50-го бієнале було більше часу, ніж на 49-й. Проект експонувався у палаццо Юстіана, він був позитивно відмічений глядачами та критиками. Одну з робіт проекту придбав музей сучасного мистецтва KIASMA в Хельсинки (Платонова А., 201).

У 50-му бієнале приймали участь і роботи Сергія Браткова, однак, у складі російського павільйону. Його роботи та відео увійшли у груповий проект куратора Віктора Мізіано «Повернення митця» (Платонова А., 2019).

Український павільйон 2005 р був представлений двома проектами: національний проект від Міністерства Культури -- проект Миколи Бабака «Діти твої, Україно». Кураторами виступили Олексій Титаренко та Михайло Сидлин, а комісаром Віктор Хаматов. Проект мав яскраве патріотичне забарвлення. Був представлений фото українських селян з народними ритуалами та звичаями, а також фото і відео з Помаранчевої революції. Презентація павільйону проходила за участю Міністерства культури України Оксані Білозір. У рамках позаконкурсної програми було показано проект фонду Віктора Пінчука «First Acquisitions» («Перші придбання»), що по факту було презентацією приватної колекції. В рамках цього проекту було продемонстровано роботи Арсена Савадова, Бориса Михайлова, Василія Цаголова, також роботи відомих митців Олафура Елліасона, Філліппа Паррено, Навіна Раваншайкуля, Карстена Хеллера та Джун Нгуєна-Хацушибі. Куратором цього проекту був Ніколя Бурріо.

У 2007-му році організацію участі України у 52-му Венеціанському бієнале Міністерство Культури України, враховуючи попередній успіх, надало Київському центру сучасного мистецтва Пінчук Арт Центр. Український павільйон розташовувався у палаці Пападополі. Проект представлений Пінчук Арт Центром -- «Поема про внутрішнє море», в експозицію котрого увійшли 8 художників із України, США та Німеччини. Комісаром павільйону став Пітер Дорошенко, а куратором проекту -- Олександр Соловйов. В проекті були представлені роботи Олександра Гнилицького та Лесі Заяць, Бориса Михайлова, Сергія Браткова, Юргена Теллера, Марка Тічнера, Сема Телора-Вуда та DZINE. Український проект був відмічений британською газетою Daily Telegraph як один з 5-ти найцікавіших.

У 2009-му році організацією українського павільйону знову займається Пінчук Арт Центр. Проект був представлений художником Іллєю Чічканом та японським художником Мухарою Ясухиро. Комісаром проекту знову був Пітер Дорошенко, а куратором став Володимир Кличко. Проект «Степи мрійників» був присвячений мріям про подорожі. Головним персонажем був хазяїн палацу Пападолі-Ніколо, що в ХІХ ст. повторив шлях Марко Поло та добрався до Японського моря. «Степи мрійників» являв собою інтерактивну інсталяцію. Проект був, мабуть, одним із, якщо не найвидовишнішим за всю історію участі України Венеціанському бієнале.

У 2011 рік на 54-й бієнале Пінчук Арт Центр не виступав як організатор. Україну представляла художниця Оксана Мазь із своїм проектом «Post-vsProto-Renaissance», що являв собою фрагмент копії Гентського вівтаря ван Ейків, зробленого із декоративних дерев'яних яєць, що за словами художниці були розписані людьми 50-ти різних національностей та різних релігій. На яйцях люди зобразили свої гріхи. Організатором проекту виступив інститут Fedorova Cultural Foundation and Change Performing, куратором проекту став Акілле Боніто Оліва. Проект експонувався в храмі на площі Святого Марка.

Пінчук Арт центр знову розташувався у палаці Пападолі із проектом Future Generation Art Prize та представив роботи переможця першої премії Пінчук Арт Центру Артема Волокітіна.

У 2013 р. на 55-му Венеціанському бієнале кураторами проекту виступили Олександр Соловйов та і Вікторія Бурлака. Павільйон був представлений роботами трьох художників Гамлета Зіньковського, Миколи Рідного та Жанни Кадирової. Опорою експозиції українського павільйону став проект Жанни Кадирової «Пам'ятник пам'ятнику» -- відеоінсталяція із зображенням під різними кутами скритий пам'ятник невідому кому. Гамлет Зіньковський представив два своїх проекти «Наодинці із собою» (графіка шариковою ручкою) та «Книга людей». Микола Рідний представив свої два проекти «Монумент» -- відео зносу пам'ятника героям революції на площі Конституції в Харкові та копії конструктивістських постаментів та пам'ятників, а також проект «Сховище» -- макети радянських бомбосховищ та два документальних відео, на одному з них -- лекція по цивільній обороні, що проходить в одному з харківських бомбосховищ, на іншому батько художника Олександр Рідний проводить екскурсію по погребу у родинній хаті.

На позаконкурсній програмі Future Generation Art Prize Україну представила група молодих художників «РЕП». Вони представили гіпсокартонну інсталяцію «Євроремонт. Шляхом покращення» -- метафора на штучність реформ Януковича.

У 2015 р. на 56-му Венеціанському Бієнале Україна була представлена роботами Жанни Кадирової, Микити Кадана, Миколи Рідного, Євгенії Білорусець, Ані Звягинцевої та «Відкритої групи» (Юрій Білей, Антон Варга, Павло Ковач, Станіслав Туріна) у проекті «Норе» (Надія), що був Організований Пінчук Арт Центром. Український павільйон був розташований у скляному кубі на набережній, так роботи були видимі навіть для перехожих. Євгенія Белорусець представила фото шахтарів, що опинилися між українською армією та ДНР, «Відкрита група» зробила проект про відсутніх людей, що являв собою відео проект, в якому камери були встановлені у будинках людей, що пішли на війну і велося онлайн спостереження. Жанна Кадирова представила інсталяцію із газетних вирізок. Проект Миколи Рідного супроводжувався текстами Сергія Жадана. Микита Кадан представив проект «Труднощі профанації». Проект отримав багато глядацької уваги та був відмічений світовою пресою.

Роботи українського художника Миколи Рідного приняли участь в новому проекті та були обрані куратором Окуи Енвезором. Роботу «Звичайні місця» було придбано до колекції Пінакотеки сучасності в Мюнхені та NBK в Берліні

Цікава ініціатива, що наробила галасу і була висвітлена журналами »The Guardian и Artforum» була організована платформою Ізоляція за участю українських митців та мала назву «On Vacation». Суть полягала у селфі художників на території російського павільйону.

У 2017 р. відбір до участі у 57-му Венеціанському бієнале виграв музей «Dallas Contemporary» із проектом Іллі та Емілії Кабакових, однак було повідомлено, що художники не можуть брати участь у проекті. Тоді було вирішено, що український павільйон буде представляти проект Бориса Михайлова. Робота над проектом почалася ще у 2014 р. ідеєю проекту є висвітлення образу героя сучасності та показу його пороків. Серія фоторобіт являла собою портрети політиків, що Борис Михайлов робив разом із дружиною з екрана телевізору.

Разом із Михайловим Україну представляла молода група митців «Sviter» та група «Жужалка», а також дизайнер Антон Белінский. Група «Sviter» та Іван Світличний представляли аудіоінсталяцію. Група Жужалка -- дві фотосесії. Антон Белінський -- капсульну колекцію із концептуальним зв'язком із темою українського павільйону.

Український павільйон 2019 р. викликав доволі неоднозначні відгуки. Проект «Падаюча тінь «Мрії» на сади Джардіні» проходив під кураторством «Відкритої групи». За задумом 9 травня 2019 року над Венецією повинен був пролетіти найбільший літак «МРІЯ» та на кілька секунд кинути тінь на сади Джардіні. В літаку за задумом авторів повинен був бути диск із даними усіх художників України, що погодилися взяти участь у проекті. Однак реалізація проекту була далека від задуму. Мрія так і не пролетіла над Венецією. А сам проект та сама його участь у Бієнале були сприйняті критикою неоднозначно.

Україна пройшла доволі складний шлях на Венеціанському бієнале від наметів та презентацій що відповідає смакам діаспори до дійсно сучасних та добре організаційних проектів.

Безумовно, участь українських митців у таких відомих у світі з аходах як Венеціанській бієнале та бієнале у Сан-Пауло сприяли популяризації українського мистецтва у світі. Паралельно з цим, з середини 90-х-початку 2000-х в Україні відбувається формування арт ринку, що сприяє поширенню українськогомистецтванетількивмежахкраїни, алейзакордоном. Слідзгадати постать Ігоря Абрамовича, вклад якого неможливо переоцінити з точки зору популяризації українського мистецтва у західній Європі. Саме він сприяв налагодженню зв'язків із західноєвропейськими галереями та аукціонними домами. В 2009 році аукціонний дім Sotheby's (Сотбіс) вперше проводив аукціон україно-російського сучасного мистецтва Ukrainian-Russian Contemporary Sale в Лондоні. Для участі в аукціоні було відібрано 19 робіт 13 художників. На аукціоні було продано 9 робіт на суму 201,5 тис. дол. Найдорожчою картиною, продано на аукціоні стала работа Оксані Мазь «Діалог 02» (54,3 тис. дол.). Робота Цаголова Bunny (from the ukraininan -- xfiles series) була продана за 40 тис. дол. Окрім цього були продані роботи Ройтбурда, Гусева, Чічкана, Савадова.

Через півроку у тому ж 2009 році аукціонний дім Phillips de Pury & Co також провів торги, де були представлені роботи українських митців. Картина Олександра Ройтбурда «Прощавай, Караваджо!» була продана за рекордну суму 97 тисяч дол.

За рік до цього у 2008 р. Phillips de Pury & Co продав роботу Іллі Чічкана «Воно» за 79,500 тис. дол. Хоча це був вторинний продаж, тобто роботу представив колекціонер, а не сам художник.

У 2012 р. на аукціоні Phillips de Pury & Co робота Олега Тистола «Розмальовка» була придбана за 53,900 тис. дол.

У 2013 р. на Phillips de Pury & Co було придбано роботу А. Криволапа «Кінь. Вечір» за $186,200. тис. дол, це дає привід називати Анатолія Криволапа найбільш комерційно вдалим українським художником.

За рекордну суму у 2007 р. на аукціоні сучасного мистецтва було продано роботу Давида Бурлюка «У церкві» за 650 тис. долларів.

Після проголошення незалежності українські митці отримали можливість виходу на міжнародний арт-ринок та співпрацювання з європейськими мистецькими інституціями та галереями. Сьогодні Україна має багатий потенціал молодих талановитих художників, що привертають увагу світових галеристів та колекціонерів. Окрім того, не слід забувати про вже визнаних українських художників, таких як Віктор Марущенко, Іван Марчук, Павло Маков. Інтеграція українського мистецтва у європейський простір все ще продовжується. Однак, вже сьогодні можна сказати, що цей процес проходить динамічно і слугує поштовхом до особистого розвитку українських художників.

Активно розвиваються спільні проекти із західноєвропейськими країнами, що проходять із сумістним кураторством українських кураторів та західноєвропейськими кураторами. Проекти за участю українських художників проходять закордоном у Польщі, Австрії, Німеччині та інших країнах, нерідко спільні проекти можна побачити й в Україні, зокрема в «Арсеналі».

Нинішня українська сфера мистецтва і живопису багата безліччю імен, які на слуху як в Україні, так і за межами країни. Нове покоління українських митців змінило українську мистецьку практику. Їх діяльність розширила український мистецький простір і окреслила потребу створення ідеологічних мистецьких організацій та інтеграції актуального українського мистецтва у західноєвропейський та світовий мистецький простір. Це також було обумовлено прискореним темпом мистецького життя в Україні після розпаду Радянського Союзу. Наразі, Україна має цілий ряд українських художників що живуть як в Україні, так і поза її межами, що своїм мистецтвом привертають увагу не тільки всесвітньовідомих кураторів виставок та фалеристів але й широкі верстви української суспільності. Арсен Савадов, Олексій Криволап, Віктор Сидоренко, Микола Швець, Іван Карась, Володимир Макаренко, Аркадія Оленська-Петришин, Алекс Кош, Іван Марчук, Борис Михайлов, Віктор Марущенко, Сергій Братков, Павло Маков -- імена лише небагатьох художників, із якими повязують українське актуальне мистецтво закордоном. Наразі формується нове покоління молодих перспективних митців, ща вже зацікавили Захід та привернули увагу світових галеристів до своєї творчості. Серед них можна зазначити і роботи Назара Білика, і Романа Мінина, на офіційному сайті Жанни Кадирової зазначено, що вона співпрацює з італійською галерею, Гамлет Зіньковський, всі ці митці поширюють знання про українську художність і виводять українське мистецтво на світовий рівень. Процес інтеграції українського мистецтва в західноєвропейську мистецьку практику триває й досі, однак важливо відмітити, що про українське актуальне мистецтво вже зараз знають знають і цінують закордоном.

References

1. Спрямувань. Розвиток візуального мистецтва України ХХ ХХІ століть. Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України. Київ: ВХ, 2008. 188 с. іл.

2. Сусак В. Українські митці Парижа 1900-1939. Київ: Родовід, 2012.

3. Титаренко О. Бієнале очима куратора. Галерея, 2005. № 2. 10 с.

4. Турчак Л. І. Про український постмодерн у мистецтві. Культура і мистецтво у сучасному світі, 2013. Вип. 14. С. 189-195.

5. Українська нова хвиля. Друга половина 1980-х -- початок 1990-х років: Каталог виставки. Київ, 2009.

6. Шпитковська Н. Арт-Дубаи 2014. L'Officiel Украина, 2014. С. 60-64.

7. «Надія!», національний павільйон України на 56-й Міжнародній виставці мистецтв у Венеції -- La Biennale di Venezia. URL: http://pinchukartcentre.org/ua/exhibitions/28178?fbclid=IwAR1RFXIYFgp hP6ep5QBILZP5VCUdhZNaLVmRoys9OsClmj0DJl-Egp-CGkE (дата звернення 02.12.2019 р.)

8. Баршинова О. Про актуальне українське мистецтво. URL: http:// www.сulturalproject.org/video/53.html. (дата звернення 02.12.2019 р.)

9. Баршинова О. Сучасне українське мистецтво: історична пам'ять та світовий контекст. URL: http://www.korydor.in.ua/ua/stories/ suchasne-ukrayinske-mystetstvo.html?fbclid=IwAR1RFXIYFgphP6ep5Q BILZP5 VCUdhZNaLVmRoys9OsClmj0DJl-Egp-CGkE (дата звернення 02.12.2019 р.)

10. Баршинова О. Українське мистецтво на межі ХХ ХХІ століть. URL: http://www.culturalproject.org/video/99.html. (дата звернення 05.01.2020 р.)

11. Свиблова О. В поисках счастливого конца. Родник, 1990. № 5 (41). 42 с.

12. Сидоренко В. Д. Візуальне мистецтво від авангардних зрушень до новітніх спрямувань: Розвиток візуального мистецтва України ХХ ХХІ століть / Ін-т проблем сучасн. мист-ва Акад. мист-в України. -- К.: ВХ [студіо], 2008. -- 188 с.: іл.

13. Скляренко Г. «Пунктир концептуалізму». В книзі: Сучасне мистецтво: Науковий збірник Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України. Київ, 2010. С. 209-230.

14. Скляренко Г. Бароко в Україні: епоха, стиль, світогляд, традиція, історична доля?. Міф «Українське бароко». Каталог виставки в Національному художньому музеї України. Київ, 2012.

15. Соловьев А. Скетч о младоукраинской живописи (взгляд из Києва) Декоративное искусство СССР, 1989. № 3.

16. Соловьев А. На путях «раскартинивания». Художественный журнал. 1993. № 1

17. Соловьев А. По ту сторону очевидности. Предварительные размышления по поводу одного явления. Искусство, 1988, № 10. С. 35-37 с.

18. Спрямувань. Розвиток візуального мистецтва України

ХХ ХХІ століть. Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України. Київ: ВХ, 2008. 188 с. іл.

19. Сусак В. Українські митці Парижа 1900-1939. Київ: Родовід, 2012.

20. Титаренко О. Бієнале очима куратора. Галерея, 2005. № 2. 10 с.

Размещено на Allbest.ru