Український традиційний костюм у контексті архітектоніки моделей

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКРАЇНСЬКИЙ ТРАДИЦІЙНИЙ КОСТЮМ У КОНТЕКСТІ АРХІТЕКТОНІКИ МОДЕЛЕЙ

Ірина Несен

Вступ

Термін архітектоніка насамперед відомий як категорія архітектури, що визначає структуру конструкції, масштаб і взаємодію частин (2). Оскільки такі параметри мають всі предмети, архітектоніка є їх універсальною властивістю, а відтак як основа формотворення присутня в різних наукових галузях. Саме тому актуальність вивчення проблеми архітектоніки костюму ґрунтується на усвідомленні його цілісною синтетичною багатокомпонентною моделлю зі сталою структурою зв'язків, які розкривають особливості взаємодії форми і змісту (10). Універсальність підходів конструювання, метрично пов'язаного з людськими пропорціями і членуванням тіла на три поперечні пояси -- верхній, середній, нижній, дозволила дослідникам костюму порівняти його з картковим будиночком, у якому замість карт -- фрагменти тканини, з'єднані системою різноспрямованих швів відповідно до розмірів тіла.

Однак, не варто зводити проблему аналізу до трактування костюму лише мініатюрою архітектурної моделі, оскільки його формотворення відбувалось дещо іншими шляхами. У первісності житло й одяг, на фізичному й духовному рівнях, мали ключовою захисну функцію. З плином часу костюм став полі-функціональним організмом, отримав складну морфологію матеріалів, крою, форми, оздоблень, колористики. Крім конструктивних якостей, у ньому втілилися пластика форми, графіка драперій, колористика як характеристика живопису, орнаментальність як ознака декоративності. В історичному розвитку костюм сформував складну виражально-зображальна систему зв'язків.

Окремою проблемою мистецтвознавчого дискурсу про формотворення вбрання є особливості архітектоніки традиційних строїв, існування у цій групі особливих параметрів. Метою нашої розвідки є відстеження головних композиційно-структурних характеристик українського традиційного костюму у контексті нерозривності взаємозв'язків утилітарної, мистецької, знакової функцій, а також визначення головних й особливих параметрів моделювання народного строю як ансамблю.

1. Традиційний костюм: принципи моделювання і формотворення

Народний костюм як частина традиційного мистецтва і культури тривалий час студіювався у кожній країні відокремлено. Накопичення великої кількості видань в цій царині яскраво засвідчило, що традиції створення народного одягу у багатьох народів мають кореляції й паралелі. Тому на межі ХХ - ХХІ ст. у мистецтвознавстві виокремилась проблема дослідження народного костюму як концепту і явища.

На жаль, сьогодні ми маємо незначну кількість узагальнюючих праць у царині традиційного костюму. Не існує й відповідних атласів у цій галузі. Також концептуально не обґрунтованою залишається різниця понять народний (етнографічний) і національний костюм. Додатковою перешкодою є і міждисциплінарна позиція традиційного костюму у галузевому поділі. Вже тривалий час його одночасно студіюють етнологи й мистецтвознавці. Одними з перших узагальнюючих видань стали наукові й навчальні студії Світлани Ісенко, яка започаткувала новий термін напрямку узагальненого дослідження традиційного костюма етнокостюмологія [4-6].

Традиційний костюм, без сумніву, має стійкі зв'язки з архаїчною традицією вбрання. Водночас він є спрощеною адаптованою моделлю костюму окремої історичної епохи. Всі дослідники сходяться на думці про те, що у ньому поєднуються важливі культурні категорії: індивідуальне, колективне, етнічне, загальнолюдське. Однак у кожного народу традиційний комплекс вбрання має свої особливості, що ґрунтуються на власній традиції, свою метафоричність й іконографію. У народному строї окремого етносу є елементи, які працюють як візуальні маркери -- золотна вишивка на головних уборах кримських татар, кілти у шотландців, чоха у грузинів тощо.

Важливим фактором для формування традиційного комплексу вбрання є кліматичний і географічний фактори. Зональний поділ архаїчних костюмів на початку минулого століття був запропонований Бруно Адлером [1]. Вчений виділив чотири одягові типи: тропіків, субтропіків, півночі (полярний), помірної зони. Головними чинниками цього поділу стали компонентний склад і ступінь закритості тіла одягом. Кожен тип, відповідно, мав численні варіанти підтипів, що побутували у середовищі різних народів. У своїй праці вчений вживав поняття народний і національний, як синоніми. Натомість у сучасній науці ці поняття є корелятами, але не аналогами. Різниця між ними у вітчизняній науці і сьогодні чітко не означена і не простежена, а отже, потребує окремого аналізу. У науковій літературі маємо лише окремі короткі трактування: «В мистецтві традиційного костюма поняття етнічного (національного) стилю передбачає спільність стильових ознак усіх етнолокальних костюмних комплексів, що коріниться в соціально-історичних умовах, в світогляді відповідних соціальних груп, їх творчому методі, в закономірностях художньо-історичного процесу» [4, 17]. Однак, зауважимо, що стрій, створений як спільність етнолокальних костюмних комплексів, в реальності не існує, як і шляхи злиття таких регіональних варіантів, з погляду об'єктивного побутування костюму в середовищі окремого народу.

На наш погляд, між цими двома поняттями існує взаємозв'язок і різниця контекстів. Насамперед народний костюм завжди передбачає регіональний контекст і містить варіанти. Національний стрій є ключовим образом традиційного строю конкретного народу зазвичай центрального регіону окремої держави. Тому народному костюму властива варіативність, натомість костюму національному -- типовість. Традиційний стрій має ритуальний контекст, а національний -- ні.

Вищевикладені міркування переконують нас у тому, що архітектоніка традиційного костюму має як загальні, так і особливі параметри. До загальних належать основний набір елементів натільного, поясного, плечового, верхнього одягу, головні убори, взуття, прикраси й аксесуари. Їх взаємопов'язаність пропорцій формує силует, визначає його типологію, регіональну варіантність, соціальну, вікову, гендерну стратифікацію.

До особливих параметрів насамперед віднесемо: складні, розвинені оздоблювальні орнаментальні системи, створені засобами художнього ткання, вишивання, аплікації; застосування винятково натуральних матеріалів. Народний костюм нерідко порівнюють з текстом, для прочитання якого необхідні спеціальні знання. У ньому поєднані матеріальні (композиція, силует, конструкція, технологія, фактура матеріалів, колористика, орнаментика) і духовні (знаковість, ритуальність) чинники.

Композиція народного костюму обумовлена набором складових елементів: одягу, аксесуарів, допоміжних груп. Доповняльними є головні убори, взуття, прикраси. Головним чинником композиції строю є багатошаровість і багатокомпонентність. Остання обумовлює складність композиції. У ній вирізнимо повну і неповну структуру строю, які залежали від історичного й вікового чинників. В історичному контексті традиційний костюм як цілісність розвивався у напрямку ускладнення і компонентної наповненості. Традиція тут виявляла себе як поступове засвоєння нового старим. Елементи попередніх епох доповнювались більш пізніми формами і у такий спосіб повільно змінювали загальний силует костюму. Він володіє як загальним формотворенням, так і графічними параметрами внутрішнього членування вбрання (різноманітні системи зборів, підперізування тощо). Тому у народному костюмі історичний чинник не залежав від конкретного стилю, а підпорядковувався етнокультурній традиції. Наприклад, народні строї європейських країн формувались на середньовічній основі і внаслідок Великого переселення народів. Ці малі войовничі народи змінили історичну формацію й усталили традицію вживання глухого одягу. Його найдавнішими формами були туніка і поясні форми -- штани у чоловіків, обгортки або фартушки у жінок.

У Новому часі, коли традиції повного складу костюму загалом сформувались, його композиція безпосередньо залежала від вікового статусу людини. Тому повного складу костюм досягав на етапі цілковитого дорослішання людини й одруження [3]. Так, у дитинстві перший одяг сповивач (довга полотняна пілка, що нею щільно огортали дитину -- І.Н.) змінювався на сорочку, що в ній дитя ходило. Досягнення шкільного віку, за давньою традицією, започатковувало практику підперізування натільного одягу. Далі у складі костюму з'являвся поясний одяг -- фартушок або спідничка. Найпізніший момент одягання поясного одягу у дівчат -- весілля. У такий же спосіб змінювались головні убори -- від простої стрічки, що пов'язували на волосся підлітків, до вінка з живих рослин у дорослих дівчат. Непересічним упродовж всього людського життя був ритуальний статус сорочки [12].

Основою найпростішого, а відтак найдавнішого жіночого силуету, була сорочка як єдиний натільний одяг. За найдавнішою традицією, народна сорочка у всіх народів виготовлялась із доморобного полотна. Регіонально вона мала варіантність -- за особливостями крою, матеріалом й оздоблювальною схемою. Крій її зазвичай відображався у місцевих назвах. Сорочки, виготовлені за традиціями певного регіону, завжди диференціювались, відповідно до призначення. Розрізняли сорочки святкові, буденні, ті, котрі одягали під час посту, весільні тощо. У цьому розподілі найважливішим був оздоблювальний код, що також відбився у регіональних назвах, а також ґатунок полотна.

Упродовж історичного й економічного розвитку, ті чи інші народи змінювали крій своїх сорочок. Втрата традиційної конструкції впливала на їхню роль у костюмі, а також оздоблювальну схему. Нові конструктивні схеми, насамперед, впроваджувались у костюмі молоді, натомість вбрання старших жінок довше зберігало давню традицію. При цьому традиційна сорочка у будь-якого народу завжди мала вільний прямий силует, відтак ніколи не облягала поставу, а лише м'яко окреслювала форми.

У найдавнішому варіанті жіночого костюму сорочка поєднувалась з поясними незшитими формами, які також у різні історичні періоди існували у всіх народів. У жіночому вбранні українок це, зокрема, різноманітні обгортки і фартушки. Однак, аналогічні форми, на ранньому етапі розвитку народного костюму, існували у всіх народів -- від вже зниклих до нині живучих.

Інший, більш пізній, тип силуету жіночого строю визначений шитими поясними формами спідниць. У цьому випадку силует мав певну контрастність загального образу -- облягання у верхній частині постави і розширення -- у нижній. Регіональні варіанти гармонізації розширеного низу й облягаючого верху костюму відбувались за рахунок видозміни форм рукавів у сенсі збільшення їхньої пишності.

Верхній народний одяг у контексті формування особливостей силуету був доповняльним або таким, що приховував об'єм. У першому випадку верхній одяг за кроєм узгоджувався з основним строєм і підкреслював його. Натомість приховуючий (вільний) крій нівелював основний силует. В українському народному вбранні яскравим прикладом доповняльного верхнього одягу є свита.

Її форма прилягала у верхній частині постави і розширювалась від талії до низу, за рахунок зборів, що вводились зі спини. Приховуючим варіантом верхнього одягу є деякі типи одягу Західної України. Серед них гуцульська гуля, закарпатська гуня, буковинська манта. У їх крої відсутнє приталення.

Головні убори є одним з ключових вузлів структури силуету, важливим віковим і, часом, соціальним маркером. За конструкцією розрізняють шиті і незшиті убори. Незшиті накидали для вільного прикривання волосся і спадання на плечі і поставу (так, наприклад, носилась марама у кримськотатарських жінок). У групі зшитих уборів виділяються підгрупи м'яких (без підкладу) і твердих (на основі). М'які зазвичай розраховувались на носіння у будень або під ще одним убором (зав'язаним незшитим або твердим шитим). Окрему, допоміжну групу елементів убору, становлять монолітні, за тектонікою матеріалів, форми (гнучкі дерев'яні породи, пізніше картон, цупкий папір) -- обручі, що тримали волосся і слугували основою для багатокомпонентного убору. Зірвати головний убір з голови жінки у багатьох народів було суспільною ганьбою. Натомість ходіння дівчат з розпущеним волоссям, а хлопців -- без головного убору -- знак жалоби за померлими батьками упродовж року.

Важливим для загального просторового образу костюму є й елементи допоміжної групи, серед яких насамперед взуття, пояси, шийні та вушні прикраси, сумки тощо. При цьому шийні й вушні прикраси, а також сумки, доповнюють загальний просторово-декоративний образ строю.

Взуття деякі дослідники вважають елементом пізнішим, хоча воно має як спрощені, архаїчні форми, так і складніші, ремісничого виготовлення [4, 4]. Його найпростіші форми -- огортання ноги системою ремінців на підошві у народів південних територій або обгортання шматком шкіри -- у північнішій смузі. Виділимо також взуття, плетене з рослинних матеріалів. Однак, взуття -- елемент вбрання, що має ритуальне навантаження, яке засвідчує його традиційний статус.

Кожен елемент одягу, відповідно, мав власну конструкцію і технологію виготовлення. Остання ґрунтувалась на ручних швах й оздобленнях. Існувала і загальна система конструювання строю як комплексу. Головним прийомом тут було підперізування і зав'язування. У різних народів виникли універсальні і власні способи вузлів. Розрізняли чоловічі та жіночі їх типи. При цьому у традиційному костюмі цілковито відсутні прийоми сколювання і відповідні цьому вироби.

Традиційний костюм як повний комплекс складових відзначається й особливою різноманітністю фактур. «Фактура природних матеріалів є одним із головних джерел осяжної інформації, оскільки може створювати враження легкого або важкого, м'якого чи жорсткого, теплого або холодного, пухнастого або гладкого. Матеріал... засіб виразності костюму... має здатність видозмінюватись.., а відтак викликати динамічні зв'язки» [4, 25]. Фактури матеріалів у традиційному костюмі зазвичай створювались на ручному ткацькому верстаті. Перехід до капіталізму ознаменував застосування у виготовленні народного одягу фабричних тканин, з яких виготовляли зшиті верхні конструкції. Паралельно з'явилися різноманітні ґудзики, задля яких активніше вживалися петлі. В оздобленні костюмів застосовувалися фабричного виготовлення шнури або кольорові нитки (бавовняні, гарусні).

Колористику костюму, відповідно, формують системи колірних поєднань й орнаментальних груп. Тут основний колір гармонійно або контрастно доповнюється введенням допоміжних кольорів тканих або вишитих узорів. Колористика народного строю зазвичай ґрунтується на поєднанні трьох локальних кольорів і відзначається яскраво виявленою декоративністю.

До особливих параметрів народного костюму відносимо й ритуальний контекст окремих елементів костюму, які за змістом безпосередньо пов'язані із семіотичним контекстом. Тут насамперед важливими є чинники віку, гендеру, часу (святковий/буденний). Ритуальність народного вбрання засвідчує його зв'язки з групою архаїчного одягу. Завдяки сакральній функції архаїчного й традиційного костюму, у цих групах збереглись давні типи і форми. Наведемо приклад зв'язку між одягом і ритуалом у культурній традиції Давнього Єгипту. Йдеться про обряд хебсед (або свято хвоста), пов'язаний з темою омолодження старіючого фараона. Як син Великого вола, під час проходження обряду він поетапно змінював костюм, загортаючись у волову шкуру, оголюючи тіло для ритуального бігу з причепленим ззаду хвостом і фалосним мішечком-карнатою і, нарешті, вдягаючи туніку, у якій оновленим піднімався на трон. Саме зміна елементів і форм вбрання розкриває еволюції образу -- загортання у шматок хутра символізувало смерть і сакральне переродження У найдавніші епохи історії Давнього Єгипту (тасійська, бадардійська, додинастична) небіжчиків ховали загорнутими у хутро кіз або газелей, ворсом до середини (7, 57)., оголення і біг -- нове народження, вдягання основного зшитого одягу -- новий статус володаря.

Ритуали консервували рудиментарні елементи одягу, що виходили з побутового вживання і застосовувались лише у найважливіші сакральні моменти життя соціуму. Тому карната у єгиптян, зникнувши, як елемент костюму, продовжувала вживатись фараонами як обрядовий елемент: «На межі XV і ІІІ тисячоліть карната поступово замінюється складнішими видами одягу. Лише царі продовжували носити її для окремих церемоній» [7, 56].

Згадаємо також традицію маркування статусу і ролі давньоєгипетських жерців-семів особливим одягом -- шкурою леопарда (плями в окрасі хутра символізували зорі -- І.Н.), накинутою на плечі так, що голова тварини опинялась на грудях. В архаїчних цивілізаціях виник та існував у ритуальних практиках особливий статус окремих елементів вбрання. Серед них насамперед пояс Відома дослідниця єгиптологиня Хільда Кінк згадує про традицію обов'язкового вбирання молодим чоловікам і юнакам як поховальне вбрання поясів, низаних з ясно-блакитних намистин кількома разками. Блакитний колір є символом вічності і бога Хапі в Єгипті. З плином часу закріпилась традиція використання для поховання орнаментованих поясів [7, 55]., найпростіші незшиті форми основного одягу або головних уборів. Вони є інструментами і суб'єктами виконання обряду.

Давні уявлення про особливий статус окремих елементів одягу були засвоєні багатьма народними традиціями. Так, в українців поховальний зміст мала виключно додільна сорочка. Ця традиція століттями зберігалась на віруваннях у те, що на тому світі тіло, вбране у сорочку з підточкою буде розділене навпіл [12]. З групи незшитого одягу обрядовий зміст мали також фартухи-пілки, що їх використовували у весільному циклі, під час заручин. Зміна головного убору -- один з найважливіших маркерів зміни вікових і соціальних статусів у всіх народів.

Залежно від вікової стратифікації, народний стрій у складі мав різний набір компонентів. Повний набір одягу людина отримувала етапами, від дитинства до одруження, проходячи відповідні обряди. Немовля мало сповивач; дитя -- сорочку, дитина і підліток шкільного віку -- сорочку й елементи поясного одягу (хлопець -- штани, дівчина -- пояс); дівчина і парубок -- повний стрій як весільний. Тому шлюб передбачав не лише сорочку, поясний і нагрудний одяг, але й верхній, незалежно від пори року. Весільний одяг мав особливий статус, зберігався до смерті і клався в труну.

В народному костюмі відображався і віковий контекст. Після полотнасповивача, сорочка у традиційній культурі була першим одягом людини, який та отримувала у момент народження. За кроєм, сорочки для хлопчиків та дівчаток до п'яти-семи років практично не розрізнялись. Діти носили довгу сорочку як єдиний вид одягу -- приблизно до семи років. Від цього віку у хлопців з'являлися штани, у дівчаток -- фартух, запаска. Маємо інформацію про те, що в середині ХІХ ст. в Україні у самих сорочках (теличкою) ходили дівчата і в дорослому віці. Схожа традиція зберігалась і у деяких місцевостях Росії, де дівчата не носили поясного одягу аж до одруження, лише сорочку, підв'язану поясом. Вони вперше одягали паньову у день вінчання. Такий варіант вбрання носили і старі жінки, які залишались неодруженими.

У подальшому житті поступово змінювався колорит вбрання, який ставав більш приглушеним. У вишивці сорочок молодиць все ще присутній червоний колір, але оздоблення в них стає більш стриманим. Змінюється насиченість шийних прикрас оздоблювальними елементами. В окремих західних районах Поділля одружені жінки знімають нижні ряди підвісних елементів низаних прикрас, залишаючи в ужитку лише основу прикраси -- низану шийну стрічку. За загальним декором і колоритом вирізнявся одяг святковий і буденний.

Отже, архітектоніка народного костюму мала низку особливих контекстів: традиційно-типологічний, ритуальний, гендерний, віковий. Ця сукупність визначає концепт народного костюму як цілісну модель взаємопов'язаних характеристик матеріального й духовного змісту. Архітектоніка і композиція строю визначали характер синтезування елементів в єдиний образ, визначений, насамперед, силуетом і колористикою.

2. Архітектонічні моделі формотворення в традиційних костюмах українців: типологічний і регіональний контексти

Розглянувши комплекс загальних й специфічних чинників, що діють у формотворенні й вжитку народного костюму, проведемо аналіз історико-культурних регіональних комплексів вбрання українок, що побутували у ХІХ - ХХ ст. Для цього відштовхнемось від узагальнених досліджень фахівців в галузі українського традиційного костюму. В історичному контексті український народний стрій формувався упродовж століть від епохи Середньовіччя до завершення Нового часу. У процесі розвитку його найдавніші елементи доповнювались окремими новими формами, що проникали в український побут через культурні контакти. На сьогодні у мистецтвознавстві й етнології ґрунтовно досліджений костюм всіх історико-культурних регіонів України, насамперед наддніпрянський, поліський, подільський, карпатський типи [8; 9; 14]. Найменше інформації сьогодні існує про народний комплекс одягу Південної України. Кожен регіон у локальних варіантах моделей формотворення традиційних костюмів мав низку субрегіонів [9, 11; 13].

З погляду композиції народного костюму українців і з метою з'ясування архітектоніки вже досліджених етнологами регіональних моделей, проаналізуємо виділені регіональні комплекси за типологією, єдністю елементів одягу й аксесуарів інших груп. На початковому етапі визначимо територіальний розподіл типів крою натільного одягу, оскільки саме він був основою костюму як ансамблю.

Українські народні сорочки належать до тунікового типу і діляться на три головні підтипи: вуставкова сорочка, сорочка з бочками і сорочка, зібрана на горловині і з розпіркою на спині/плечі. В усіх випадках конструкція зшивалась з чотирикутних фрагментів різної величини. Ширина сорочкового полотна тривалий час в середньому сягала 50 см.

Вуставковий підтип територіально був поширений на більшій частині України: Поліссі, Наддніпрянщині, Слобожанщині, Поділлі. У структурі такого типу сорочки виділяють трипілковий станок, вставки (плечові і пахові), рукави, комір, манжети. Визначальною тут була прямокутна плечова вставка, яка вшивалась у станок у плечовому поясі, у такий спосіб конструктивні шви були розташовані нижче плечової лінії спереду, ззаду і при з'єднанні з рукавом. Такий тип крою регіонально мав особливості в деталях.

У жіночих сорочках Лівобережжя, особливо на Полтавщині, на межі ХІХ - ХХ ст., завдяки впровадженню доволі широкого берда, станок шився з двох пілок й усталився доволі широкий рукав. Внизу на зап'ясті він був густо зібраний манжетою, а вгорі з'єднувався з вуставкою густими дрібними зборами-пухликами. Такий силует рукавів робив лівобережну сорочку пишнішою у верхній частині постави. Тут побутував як стоячий комір (Чернігівщина), що надавав сорочці враження закритості, так і безкомірна, більш відкрита, конструкція станка (Полтавщина). Натомість на Правобережжі вуставкові сорочки мали вужчий рукав, який сприймався як рівний навіть з манжетами. По лінії з'єднання його з вуставкою жодних зборів не робили. Правобережні сорочки вирізняє й відкладний комір. Майже всі локальні варіанти вуставкового підтипу оздоблювались вишиваним або тканим орнаментом за конструкцією. Декор акцентований ширшими поперечними смугами у плечовій і шийній частинах (вуставка, верх рукавів, комір) підкреслював силует орнаментально-кольоровими сегментами на білому тлі полотна. Як бачимо, побутування одного типу вуставкового крою традиційної сорочки завдяки варіативності допоміжних елементів -- зборок, типів комірів, оздоблювальних схем, створює враження регіонального розмаїття при єдиній архітектоніці.

Інший підтип української жіночої сорочки з бочками має меншу географію поширення і побутування -- переважно у Північній Буковині. Станок у такої сорочки виготовлявся способом вперекидку, а відтак не мав плечового шва. На відміну від вуставкового підтипу, у конструкції з бочками пілка, при виготовленні станка, мала розташування по середині форми з переднім центральним пазушним розрізом й кроєною (округлою або каре) горловиною. Для формування повноцінного об'єму для людського тіла у пілку симетрично з боків вшивались прямокутники, які формували Г-подібну пройму. У неї вставлялись прямі рукави без манжетів. Прямий силует цього підтипу сорочки також оздоблювався орнаментальними смугами і рівномірно м'яко облягав поставу, а відтак, за логікою конструкції, не міг гармонійно поєднуватись з різко призбираними силуетами плечових типів одягу.

Третій підтип української жіночої сорочки побутував переважно в межах Закарпаття і характеризувався конструкцією, в якій для виготовлення станка поздовжніми швами з'єднувались шість стандартної ширини пілок. Для виготовлення горловини їх по пітканню стягували системою дрібних зборок кольоровими нитками. Цей спосіб одночасно формував конструкцію і декор. Рукави з високими, також стягнутими дрібними зборками, манжетами вшивались в симетрично розташовані отвори недошитих між собою пілок. Такий крій сорочки створював пишний об'єм станка і пишні рукави типу реглан, а отже потребував призбираного стегнового одягу.

Загальний силует українського жіночого костюму формували різні типи поясного і плечового одягу. Поясний одяг сформувався на більш ранньому етапі становлення селянського вбрання, ніж плечовий. Найдавнішими поясними формами вбрання українських селянок, залежно від регіону поширення, були парні або одинарні фартушки прямокутної форми, виткані в домашніх умовах на верстаті. Такі фартушки у минулому були відомі на значній частині України: Правобережному Поліссі [11], Південній Волині, Гуцульщині. Вони різнилися техніками узорного або безузорного ткання, колоритом, схемами оздоблень. У поєднанні з вуставковою сорочкою, фартухи формували циліндричний, звужений на талії силует. На Закарпатті, за музейними колекціями, відомі лише шиті з крамної тканини широкі, густо зібрані на талії, фартухи, які охоплювали стегна і майже сходились ззаду на спині. Такий фартух, вбраний поверх пишної сорочки, формував розширений і на стегнах бі-конічний силует.

Такий же прямий, підкреслений по лінії талії, силует створювали і чотирикутні обгортки, які при вдяганні мали бічний запах (опинки, горбатки на Поділлі, Буковині, дерги на Полтавщині), який не передбачав одягання по верху фартуха. Інші обгорткові типи, навпаки, розкривались в центрі спереду (фота на Покутті, плахта на Лівобережжі і Правобережній Наддніпрянщині) і передбачали ще фартух по верху.

У різні періоди Нового часу, залежно від регіону, прямий крій традиційного поясного одягу поступився місцем розширеним спідницям, густо зібраним по лінії талії, домашнього або фабричного виготовлення. Це стало поштовхом до розвитку в жіночому силуеті пишного низу. У практику ввішли доморобні спідниці, виготовлені з льону або вовни. У їх фактурах бачимо характерні регіональні системи ткання й орнаментування. У цій групі вирізняються полотняні спідниці Правобережного Полісся (окружники і фартухи Рівненщини), а також вовняні у суцільні різнокольорові поздовжні смуги або картаті літники, саяни, сандараки. Їх поширення на півночі українського Правобережжя, зокрема, пов'язують з польськими впливами й культурними зв'язками.

Натомість плечові, подовжені до або нижче стегон, безрукавки (кептарі, лейбики, мунтяни, цурканки) мали два варіанти крою. Більш давні прямі, виконані з хутра, побутували в середовищі етнографічних груп населення Карпат -- гуцулів, бойків, частково лемків. Їх біла або кольорова шкіряна поверхня оздоблювалась різнокольоровими швами у поєднанні з аплікаціями зі шкіряних елементів і нашиванням монолітних елементів з металу. Такі безрукавки були як чоловічими, так і жіночими.

В інших регіонах України поширились текстильні, шиті, європейського типу безрукавки (керсетки). У них відрізні по талії спинки щільно облягали поставу. Натомість у нижній частині ззаду виріб мав розширення за рахунок кількох трикутних вставок-клинців або зборок. Цей силует гармонійно поєднувався, як з прямими формами поясного одягу, так і з розширеними. Верхній одяг, виготовлений з валяної вовни або хутра, конструктивно узгоджувався з плечовими формами. У поєднанні з ними він давав ще більше розширення низу в жіночому строї.

Головні убори архітектонічно і за кольором завжди узгоджувались з основним комплексом. У теплий час українки вживали переважно м'які округлі шапочки -- очіпки, взимку -- цупкі. у комплексі з хустками.

Взуття архаїчного типу, що у минулому вживалось в усіх регіонах і в обох статях, насамперед охоплювало стопу. Виконувалось воно плетінням з гнучких рослин, передбачало систему шнурування ноги до колін і попереднє обгортання ніг полотняними онучами м'якої фактури. Шкіряне домашнього традиційного виготовлення взуття (постоли) мали побутування насамперед в середовищі гуцулок. Комплектом до них були плетені низькі шкарпетки (капчурі), орнаментовані смугою вздовж верхнього краю.

Анотація

Архітектоніка традиційного костюму поєднує у своїх характеристиках загальні й особливі параметри. До загальних слід віднести компонентний склад всіх груп одягу, аксесуарів і допоміжних предметів. Усталеним у формотворенні народного костюму є принцип простого (кратного) пропорціонування силуетів і метричне повторення обрисів нижніх і верхніх елементів. Організація пропорцій зазвичай здійснюється через взаємодію вертикалей і горизонталей, без залучення діагоналей. Звідси -- важливість, насамперед, осьової метричності (поділ постави по вертикалі), а у багатошаровому ансамблі вбрання -- рядової, що забезпечує рівновагу і статику вбрання. До особливих чинників традиційного костюму відносимо орнаментальні системи регіонального поширення з сакральними і ритуальними змістами; закріплені традицією прикраси колективного вживання (наприклад, в українок це корали, меншою мірою -- бурштин); набуття повного складу костюму внаслідок проходження вікових ритуалів переходу (народини -- весілля -- похорон).

Дослідження головних композиційно-структурних характеристик традиційного костюму у контексті взаємозв'язків утилітарної, художньої, знакової функцій засвідчило, що універсальною типологічною основою розвитку традиційного костюму нині існуючих народів, став архаїчний костюм. Від нього в народний костюм перейшли незшиті елементи, серед яких насамперед виділяємо пілку, фартух, пояс.

З'ясовано, що розвиваючись у контексті етнічної традиції, костюм лише у пізніших формах видозмінював свій крій, а відтак і силует. Останній, за своїм характером, репрезентував колективну функціональність, естетичність, знаковість. Відтак, крій і силует костюму були вивірені традицією, що існувала у значній часовій тривалості.

Визнано, що народний стрій перейняв свою ритуальну функцію від архаїчного костюму. Втрата традиційного крою і способів виготовлення позбавляла виріб ритуального статусу. Водночас часами маємо живі приклади руйнування архітектонічної цілісності сучасного строю внаслідок введення у нього окремих елементів традиційного одягу для здійснення особливо важливих ритуалів. Так, на Волині для виготовлення короваю свахи продовжують вживати народні ткані спідниці і фартухи, поєднуючи їх зі звичайним фабричним одягом.

Твердження, що у народному костюмі історичний чинник є другорядним, підпорядкованим етнокультурній традиції, має різні реалії втілення. Український регіональний стрій існував на базі доповнення архаїчних незшитих типів і форм пізнішими, професійного крою і пошиття. Це створило три головні типи силуету і їхні варіанти. До першого відносимо цілком прямий силует, що базувався на пошаровому вдяганні прямокутних елементів одягу і їх закріпленні на поставі системою зав'язувань. Другий тип містить прямі (давніші) і розширені (пізніші) елементи. Прикладом такого поєднання є вживання у полтавському строї рівного силуету доморобної плахти і розширеної у стегнах за допомогою введення у нижню частину відрізної спинки трикутних вставок-клинів, виконаної машинним пошиттям керсетки. Третій тип народного строю виник як його новіший варіант і ґрунтувався на виключно фігурно кроєних деталях і машинному пошитті. Ці елементи, насамперед, були засвоєні в одязі молоді -- широкі рясні спідниці і керсетки виконувались з однієї тканини, фартухи також із фабричного виготовлення тканини; у чоловіків з'явились піджачні форми плечового одягу і міського типу головні убори з козирками.

Література

1. Адлер Б.Ф. От наготы до обильных одежд. Берлин: Госиздат РСФСР, 1923. 42, [2] с., ил.

2. Арухо И. Архитектурная композиция. М.: Высшая школа, 1982. 208 с.

3. Геннеп Ван А. Обряды перехода. М.: Восточная литература РАН,1999. 200 с.: илл.

4. Исенко С.П. http://www.e-catalog.name/x/x/x?LNG=&Z21ID=&I21DBN= NBUV_PRINT&P21DBN=NBUV&S21STN=1&S21REF=&S21FMT= fullw_print&C21COM=S&S21CNR=&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=M= &8218ТИ=Введение в курс «Народный костюм»: лекция для студ. вузов культуры и искусств. М.: [б.и.], 2000. 43 с.

5. Исенко С.П. Костюм народов мира. Учебное пособие для вузов культуры и скусств. М.: МГУК, 1998. 89 с.

6. Исенко С.П. Этнокостюмология в контексте современной культуры. М., 1999. 40 с.

7. Кинк Х.А. Художественное ремесло Древнего Египта и сопредельных стран / Х.А. Кинк. М.: Наука, 1976. 200 с. с ил.

8. Косміна О. Українське народне вбрання [альбом]; голов. ред. В. Строля. Київ: Балтія-Друк, 2017. 62, [1] с.

9. Матейко К. Український народний одяг. К.: Наукова думка, 1977. 222 с.

10. Несен І.І. Архітектоніка костюму: теорія понять. Культурні та мистецькі студіїХХІ століття: науково-практичне партнерство. Матеріали міжнародного симпозіуму, присвяченого 50-річчю Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв 6.06.2019 року. К.: НАКККІМ, 2019. С. 381-382.

11. Несен І.І. Традиційний жіночий костюм Житомирського Полісся середини ХІХ -- початку ХХ століть: проблеми вивчення та виставкового відтворення. Народний костюм як виразник національної ідентичності. Збірник наукових праць за ред. д-ра мист-ва М. Селівачова. К.: ТОВ «ХІК», 2008. С. 239-245.

12. Несен І.І. Структурно-семіотичний аналіз та його застосування в етнологічних дослідженнях. Етнічна історія народів Європи. К.: УНІСЕРВ, 2008. № 25. С. 37-43.

13. Пономар Л.Г. Народний одяг Правобережного Полісся середини XIX -- середини XX століть. Історико-етнографічний атлас. Словник. К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського, 2008. 268 с.

14. Стельмащук Г. Українське народне вбрання. Ред. І.В. Костюк. Львів: Література та мистецтво, 2019. 255 с.: іл.

References

1. Adler B.F. Ot nahotbi do obylnbikh odezhd. Berlyn: Hosyzdat RSFSR, 1923. 42, [2] s., yl. [in Russian]

2. Arukho Y. Arkhytekturnaia kompozytsyia. M.: Vbisshaia shkola, 1982. 208 s. [in Russian]

3. Hennep Van A. Obriadы perekhoda. M.: Vostochnaia lyteratura RAN, 1999. 200 s.: yll. [in Russian]

4. Ysenko S. P. Vvedenye v kurs «Narodnui kostium»: lektsyia dlia stud. vuzov kulturN y yskusstv. M.: [b.y.], 2000. 43 s. [in Russian]

5. Ysenko S.P. Kostium narodov myra. Uchebnoe posobye dlia vuzov kultu^i y skusstv. M.: MHUK, 1998. 89 s. [in Russian]

6. Ysenko S.P. Stnokostiumolohyia v kontekste sovremennoi kulturu. M., 1999. 40 s. [in Russian]

7. Kynk Kh.A. Khudozhestvennoe remeslo Drevneho Ehypta y sopredelnukh stran / Kh.A. Kynk. M.: Nauka, 1976. 200 s. s yl. [in Russian]

8. Kosmina O. Ukrainske narodne vbrannia [albom]; holov. red. V. Strolia. Kyiv: Baltiia-Druk, 2017. 62, [1] s. [in Ukrainian]

9. Mateiko K. Ukrainskyi narodnyi odiah. K.: Naukova dumka, 1977. 222 s. [in Ukrainian]

10. Nesen I.I. Arkhitektonika kostiumu: teoriia poniat. Kulturni ta mystetski studii KhKhI stolittia: naukovo-praktychne partnerstvo. Materialy mizhnarodnoho sympoziumu, prysviachenoho 50-richchiu Natsionalnoi akademii kerivnykh kadriv kultury i mystetstv 6.06.2019 roku. K.: NAKKKIM, 2019, s. 381-382. [in Ukrainian]

11. Nesen I.I. Tradytsiinyi zhinochyi kostium Zhytomyrskoho Polissia seredyny KhIKh -- pochatku KhKh stolit: problemy vyvchennia ta vystavkovoho vidtvorennia. Narodnyi kostium yak vyraznyk natsionalnoi identychnosti. Zbirnyk naukovykh prats za red. d-ra myst-va M. Selivachova. K.: TOV «KhIK», 2008. S. 239-245. [in Ukrainian]

12. Nesen I.I. Strukturno-semiotychnyi analiz ta yoho zastosuvannia v etnolohichnykh doslidzhenniakh. Etnichna istoriia narodiv Yevropy. K.: UNISERV, 2008. № 25. S. 37-43. [in Ukrainian]

13. Ponomar L.H. Narodnyi odiah Pravoberezhnoho Polissia seredyny XIX -- seredyny XX stolit. Istoryko-etnohrafichnyi atlas. Slovnyk. K.: IMFE im. M.T. Rylskoho, 2008. 268 s. [in Ukrainian]

14. Stelmashchuk H. Ukrainske narodne vbrannia. Red. I.V. Kostiuk. Lviv: Literatura ta mystetstvo, 2019. 255 s.: il. [in Ukrainian]

Размещено на Allbest.ru