Фольклор як смислове ядро української народної художньої культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фольклор як смислове ядро української народної художньої культури

Важливою складовою структури народної художньої культури як комплексного феномена є художня творчість (у спеціалізованому сенсі - професійне мистецтво; у стихійному, аматорському та етнічному значеннях - фольклор). Художня творчість (у т. ч. фольклорна) виражає онтологічний статус індивідуального або колективного суб'єкта, що передає ментальність, архетипи та картину світу культури через діалог традицій і новацій на вертикальному рівні (в часі) та на горизонтальному (у просторі) - передає від покоління до покоління, від регіону до регіону та від субкультури до субкультури, водночас шукаючи спільні знаменники їх взаємодії у життєсвіті художньо-естетичного. Завдяки своїй буттєвій автентичності та автохтонності традиційна народна творчість є ефективним механізмом протистояння притаманній для глобальної культури симуляції та ідеологічним фундаменталістським реакціям на симуляцію, що лише примножують спустошення. Фольклор наповнений реальним змістом колективного позасвідомого народу, несе живу пам'ять та символічно одухотворені першообрази, здатні протистояти як комерційним симулякрам арт-ринку, так і квазірелігійній ортодоксії політичних ідеологем. Народна художня творчість - це найважливіший пласт національної культури, основа, без якої неможливе формування національної свідомості і розвиток професійного мистецтва.

Сучасні і традиційні форми народної творчості дозволяють з різним ступенем наповненості і завершеності реалізувати та відновити той духовний потенціал, що є в кожній людині і який може протистояти соціально-моральному руйнуванню та спустошенню. Цим, насамперед, обумовлена соціальна, психологічна, етична, смислотворча цінність народної творчості, її важлива роль в естетичному вихованні особистості, у відновленні її самостійності та перебудові її суб'єктності в умовах оголення травматичної реальності на тлі розшивання ілюзорних заспокійливих історій про неї. Творчість, у тому числі народна, недарма в релігійно-філософському дискурсі (В. Соловйов, М. Бердяєв) вважається способом здійснення теургії - реалізації людиною божественних цілей, сумісної діяльності Бога і людини, богодії [514]. Пізнання народної культури як багатомірної системи і як елементу системи більш високого порядку вимагає розгляду художньо-творчої діяльності етносу в контексті філософського осмислення традиційного фольклору.

Фольклор - унікальне самобутнє явище в народній культурі, завдяки якому здійснюється наступність поколінь, їхнє долучення до національних життєвих джерел. З точки зору феноменології культури фольклор є складовою життєсвіту (гусерліанського Lebenswelt) - дотеоретичного досвіду первинних уявлень, що безпосередньо виростають з вітального, довербального, чуттєвого та водночас знакового простору мови, структурованої як позасвідоме (лаканівське Реальне) [174]. Фольклор є концентратом культурних архетипів і містить як історично лабільні форми буття культури, так і її константи та універсали. Тому основою некласичної культурологічної та культурно-антропологічної інтерпретації фольклору має служити універсалістична класика. Багатозначність терміна «фольклор» була визначена історично, невдовзі після того, як це поняття запропонував англійський історик культури Вільям Томс під псевдонімом А. Мертон у 1846 р.

У межах «Фольклорного співтовариства» (Folk-Lore Sodety), заснованого у 1878 р., було сформульовано два значення терміна «фольклор». Ці терміни цілком передавали європоцентричний еволюціоністський дух тогочасних колекціонерів-романтиків: фольклор як «стародавні звичаї, обряди і церемонії минулих епох, що перетворилися в марновірства і традиції нижчих класів цивілізованого суспільства» та у ширшому значенні - як «сукупність форм неписаної історії народу» [670, с. 4]. Там само йдеться про те, що «фольклор охоплює всю культуру народу, що не була використана в офіційній релігії й історії, але яка є і була завжди його власним добутком» [там само].

В універсальному значенні «народних знань» і «народних традицій» термін «фольклор» вживали багаточисленні науковці з Великобританії, США, Латинської Америки, Франції, Німеччини, Бельгії та інших країн [677]. Соціологічний напрям, заснований А. Вараньяком і А. Мариню, охоплював весь комплекс артефактів народної культури. У Скандинавії і Фінляндії фольклор визначається як колективне традиційне знання, передане за допомогою слова і дії [669; 671; 672]. В Росії цей термін введено у науковий обіг у 1890-х - на початку XX ст. дослідниками Є. Анічковим, А. Веселовським, В. Ламанським, В. Лесевичем. У працях цих науковців «фольклор» перестав ототожнюватися з іншими спорідненими термінами «народна поезія», «народна словесність» тощо.

Характер дослідження фольклору з розвитком гуманітарної думки - від класичної до некласичної - суттєво змінюється. Якщо початкові етапи фольклорних студій відрізнялися романтично-просвітницькою описовістю, притаманною етнографії раннього модерну, то в період авангарду (пізнього модерну) починаються спроби його символічного тлумачення у межах некласичної філософії. У другій половині ХХ століття (постмодерн) фольклор починає інтерпретуватися семіотично, семантично, феноменологічно, інтертекстуально як складова народної культури, носій архетипів (археписьма) та форма переживання сакрального досвіду, що апелює до семантики міфу (М. Еліаде, Р. Отто, Ван дер Леу, Дж. Кемпбел та ін.).

На початку ХХІ століття після кризи постмодерну, в період становлення трансформації глобальної культури у бік нових медіа виявляються і досліджуються сучасні форми фольклору та фольклоризму, пов'язані з поширенням народних знань і народної творчості в Інтернеті (постфольклор, мережевий фольклор). Більше того: сам кіберпростір за своєю архетипічною суттю є «фольклорним» і функціонує, спираючись на міфопоетичні механізми та міфомотори ідентифікації: легенди, плітки, казки, нарації міфу («глобальне село» М. Маклюена, «символічне кладовище локальної громади» З. Баумана, «театралізація волі народу» У. Еко та ін.).

Як уже зазначалося, фольклор у його чистих формах іменується «автентичним» (від грецького autenticus - справжній, достовірний). Автентичний фольклор через обряди і ритуали зберіг живе побутування і водночас - міфологічний погляд на світ, із властивою йому емоційною асоціативністю. Рудиментарно збережене епічне середовище має здатність відчувати живі зв'язки з епосом, спиратися на родові традиції в сучасних умовах. Фольклор має конкретно-історичне забарвлення і конкретно- історичний зміст: сакральний, ритуальний, естетичний, прагматичний. Отже, традиційний фольклор є структурним і змістовним компонентом народної художньої культури.

Дослідниками обґрунтовано численні ознаки (риси, особливості, якості) й властивості (прикмети, атрибути тощо), характерні для фольклору, що дозволяють наблизитися до розуміння його сутності. Серед них, зокрема: біфункціональність (синкретичність практичного і духовного); поліетнічність; поліелементність.

Для фольклора характерним є поділ на елементи, жанри і засоби виразності (див. табл. 1).

Таблиця 1. Елементи, жанри і засоби виразності фольклору

До провідних характеристик феномена фольклору належать: колективність; безписемність; варіантна множинність; традиційність.

Зауважимо, що кожен період життєдіяльності соціуму відзначений виникненням різних фольклорних хвиль, при цьому кожен фольклорний жанр вирізняє свої закономірності і фази становлення, розквіту, згасання, входження в народну культуру тощо.

Зазначимо, що поняття «жанр» змінює свій зміст з пертурбацією суспільно-історичних реалій розвитку духовної культури народу. Тому фольклор відображає результати колективної творчості представників різних соціальних верств населення України. Кращі зразки фольклорних творів розвивають чуттєво-емоційну сферу, формують культуру міжособистісних відносин, безпосередньо впливають на розвиток і становлення культурної ідентичності суб'єкта, причому не лише традиційної, а й некласичної, кроскультурної, номадичної, флуктуаційної, оскільки образи сучасних «кочовиків» можна віднайти у фольклорних аналогах джиґунів та номадів, скоморохів та юродивих, паломників та шукачів пригод. У середовищі інтернет-простору візуальні форми комунікації спричиняють утворення різноманітних зразків постфольклорної творчості та їх жанрового різноманіття, що у вербальному сегменті практично повторюють жанри традиційного фольклору в прозових, поетичних та музичних творах (за Ж. Денисюк) [195].

Формування автентичного фольклору бере свій початок від давніх язичницьких традицій. Позиція пристосування сформованих століттями народних звичаїв і обрядів дохристиянської ідеології, обрана Церквою, зіграла свою роль: язичницькі традиції втрачали загальносуспільне значення. Зміст обрядів забувався і відмирав, але зовнішні форми святкових дій залишалися незмінними. Народний сільськогосподарський календар згодом «обростав» християнськими ідеологічними надбудовами. Найдавніші шари музичного фольклору, присвячені землеробському календарю, одержали назву календарно-обрядових і постали найважливішим елементом традиційно-побутової культури народу. Сімейно-побутові традиції Древньої Русі становили основу сімейно-обрядового фольклору, що був поширений у всіх шарах суспільства, на відміну від календарного фольклору, що виник у селянському середовищі. Релігійний синкретизм передбачав симфонічну взаємодію язичницької та християнської систем, їх злиття в тілі культури на рівні дифузії та переплетення християнських смислів і язичницьких архетипів, церковних образів й позасвідомо успадкованих народних символів. Український фольклор повною мірою всотує в себе релігійний синкретизм народної культури.

Поєднання язичницької і християнської традицій істотно вплинуло на життєдіяльність народу, на його ставлення до природи, соціальне спілкування, внутрішній світ. Ми згодні з твердженням Ю. Миролюбова, що «релігія виявляється у фольклорі. Релігійне почуття народу завжди було глибоким, і рідкі були в народі атеїсти. Втім, те, що багато наших Православних Обрядів мали Язичеську форму, в яку улите Християнський зміст, це поза сумнівом. Більше того, наука давно вже визнала той факт, що те ж саме зустрічається в обрядах Католицької Церкви, а не тільки Православної» [413, с. 27]. Екологічність українського фольклору, притаманні йому анімізм та пантеїзм, органічно накладалися на характерне для православної традиції шанобливе (софіологічне) ставлення до тваринного світу як до «дому» Божого, вмістилища Творця, «великославного корабля» буття (Климент Смолятич) [451, с. 186].

Подібні явища були характерні і для західноєвропейського середньовіччя, і для східних культур. Етнографічна «глибина народної пам'яті» (вираз Б. Рибакова, що позначає ступінь живучості та стійкості прадавнього сюжету у сучасних звичаях [483-484]) передбачала передачу архетипів від покоління до покоління на підсвідомому рівні інерціальної звички, що не виключало впливу архетипів на підтекст тексту культури, на пласт Реального у мові її Символічного. Повноцінні язичницькі вірування й обряди виявлялися в селянському середовищі і на початку XX ст. Двовірство обумовило різні значеннєві пласти культури, різні поведінкові механізми, а також синтез у творах архаїчного фольклору і сучасних стилів, які паралельно існують і доповнюють один одного й дотепер.

Фольклор, що пройшов тисячолітній шлях розвитку, мірою християнізації давньослов'янської культури, набував вторинного значення, трансформуючись із семіосфери живого сакрального символу в семіосферу художньої метафори. Десакралізація фольклору викликала нове тлумачення його символіки. На язичницькій (міфологічній) стадії символ сприймався одухотворено й цілісно, у нерозривності прямого та переносного, буквального та фігурального сенсів («Для людини, для якої існує міф, що хмара є коровою, одночасне називання хмари коровою і є найточніше з можливих», - так О. Потебня визначає язичницький антропоморфізм і тотальне анімістичне одухотворення світу, що не дозволяє відрізняти предмети від їхніх символічних означень [453-454]). На християнській (філософській) стадії розвитку фольклору символ почав ґрунтуватися на розмежуванні первинного та вторинного, емоційно-чуттєвої (предметної) форми явища та його ідеального сенсу, прямого та переносного значення. Символ обростає додатковими значеннями, набуває поліфонії смислів і значень та перетворюється на інтертекст (художню метафору) - ключову одиницю естетичного бачення світу. Цей процес переходу фольклору зі сфери ритуалу у сферу мистецтва можна вважати концентрованим художнім виявом духовної революції «осьового часу» Карла Ясперса [661], коли людство здійснило перехід від Міфу до Логосу, від образного до раціонального мислення, від кланових до загальнолюдських цінностей, від етноцентризму до універсалізму на ґрунті трансцендування, закладеного в духовні горизонти світових релігій на противагу первісним та етнічним віруванням.

Отже, фольклор як вираз «доосьового» міфологічного світовідчуття набув нового значення, перетворившись із сакрально-обрядового явища в одну з художніх парадигм професійної (фольклоризм, неофольклоризм) та народної культури. Яскравим прикладом цього процесу є виникнення театру в індоєвропейському світі, коли сценічна дія виростає з ритуалізованих бойових практик (натья в Індії) або обрядових піснеспівів (трагедія в Греції), первинно освячується міфом (ведичним, діонісівським), а потім естетизується, диференціюючись на окремі види мистецтва, синтезовані надалі у цілісний художній символічний космос (пантоміма, хореографія, поезія, музичне виконавство, мелодекламація, живопис). Можна стверджувати, що традиційна культура лежить в основі професійної літератури, музичного й образотворчого мистецтва, національної хореографії, народної медицини і педагогіки. Багато в чому саме традиційна культура визначила розвиток української архітектури і театру, означила етичні норми і переваги в побутовій поведінці, розкрила своєрідність святкової культури тощо.

Сучасне суспільство через філософізацію, раціоналізацію та секуляризацію досить далеко відійшло від традиційного життєвого устрою, від міфопоетичного погляду на світ, піддало забуттю або символічному спустошенню багато форм і жанрів давньоукраїнського мистецтва, виключило чи втратило з природного живого побутування велику кількість творів усної народної творчості, цілі фольклорні жанри. Основна маса населення «розучилася» говорити, співати і танцювати в народній манері, грати на стародавніх традиційних інструментах, практично відмовилася від автентичного народного вбрання, національної кухні, не користується мовними діалектизмами тощо. Проте фольклор ніколи і нікуди не зникав з життя і культури українського народу. Змінювалася його «питома вага» в системі національної культури; з'являлися нові й зникали старі твори, жанри, форми, прийоми; мінливою була «мода» на окремі фольклорно-етнографічні явища, мінливою виявлялася державна політика, ідеологічні установки щодо творів і напрямів народної культури. При цьому незмінним залишалося і залишається розуміння того, що фольклорне мистецтво відображає становлення ментальності українського народу, в ньому виражені архетипи і кенотипи, ідеали, етнічна свідомість, своєрідність етносу української людини, її погляди на світ (природу, суспільство, державу, інші народи, іншу культуру тощо).

Інша справа, що для актуалізації зазначених архетипів у сучасному українському суспільстві необхідні нові стилістичні форми, адекватні темпоральній картині світу та поточному культурному попиту. Зазначені форми мають відрізнятися від дещо застарілих для сучасності фольклорних репрезентацій раннього українського модерну, якими користувалися просвітники кінця XVIII - початку ХІХ століття, що насамперед знайшло відображення в літературі, творчості українських композиторів і художників епохи романтизму і критичного реалізму. Для усвідомлення фольклорних джерел українського мистецтва, поетичних образів і прийомів, міфологічних алюзій, народжуваних вітчизняним фольклором, потрібен діалектичний синтез архаїки, класичних настанов фольклористичного модерну з інноваціями авангарду та діалогічністю постмодерну (неофольклоризму), що дозволить зберегти традиціоналізм й одночасно актуалізувати його духовний потенціал в сучасних умовах, уникаючи при цьому ринкових «мультикультуралістських» симуляцій «локальних особливостей».

Такий поліфонічний синтез має ґрунтуватися на акцентуації ролі давньослов'янської мови як цивілізаційного «спільного знаменника», що об'єднує не тільки українців, а й увесь слов'янський світ. Важливе значення має імпровізаційне збільшення кількості фольклоризмів (на рівні лексики, фразеології, популярних народних висловів, поетичних образів), що визначають національну, регіональну, локальну специфіку української словесної культури, як розмовної, повсякденної, так і письмової - художньої літератури, мови періодики, рекламних текстів тощо. Не можна забувати й про те, що нині активно існує ціла низка давніх і нових жанрів українського фольклору - казка, загадка, прислів'я, приказка, перекази, анекдоти, частівки. Особливо «живучими» є казки, прислів'я, приказки, коломийки (частівки), повір'я, марновірства, які К.Г. Юнг вважав живими символічними носіями архетипу і які можна застосовувати не стільки у забобонному, скільки в мистецькому напрямі. Серед різних верств населення нині зростає інтерес до автентичних народних пісень, особливо тих, що є в репертуарі відомих виконавців, хорів, ансамблів. Зрозуміло, найчастіше ці твори піддаються обробці, модерному аранжуванню. Втім є сучасні творчі колективи, як, наприклад, науково-етнографічний (за класифікацією І. Павленка) фольклорний ансамбль «Кралиця» КНУКіМ (керівник - Іван Сінельніков), які при відтворенні селянської традиційної пісні зберігають локальні звичаї і доносять до сучасного слухача фольклорні твори практично в первинному їх побутовому варіанті та у відповідному автентичному вбранні.

Варто враховувати також високу життєстійкість окремих видів фольклору. Зокрема, у дитячій субкультурі, як і за давніх часів, співіснують традиційні і нові тексти, створювані за законами фольклорного мистецтва і засновані на фольклорному мисленні: це нескінченні та заумні лічилки, дражнилки, мирилки, потішки, пісеньки, «страшилки», традиційні ігри, заклички тощо. Широко використовуються фольклорні здобутки в материнській та педагогічній практиці (особливо орієнтованої на молодший вік) - колискові пісні, усілякого роду «пестушки», потішки, забавляння, чукикали, примовки, казочки, небилиці тощо.

Усна культура з її потужною комунікативною функцією нині набуває сучасних властивостей і конфігурацій, завойовує новий культурний простір. Ідеться про питання «Інтернет і фольклор», у різних його аспектах: «фольклор в Інтернеті», «фольклор Інтернету», «Інтернет як особливе комунікаційне поле» - те, що прийнято називати віртуальним світовим селом. Всесвітня комп'ютерна мережа зробила необов'язковим перенос фольклору усно і на паперових носіях. У радянські часи фольклорним текстом вважалося те, що передавалося усно й у самвидаві. У роки гласності фольклор одержав можливість передаватися через ЗМІ. З появою Інтернету стало можливим обходитися взагалі без передачі фольклору від людини до людини чи від продукту ЗМІ до людини. Тепер будь-яка особа, що бажає ознайомитися з фольклором, може за допомогою пошукових програм досліджувати вміст сайтів Інтернету, в тому числі спеціальних сайтів, блогів, сторінок, присвячених народній культурі. Відповідно, звернувшись із запитанням про фольклор до представників субкультур, можна почути перепосилання до того ж Інтернету. Завдяки такій ситуації, по-перше, формуються «канонічні» зводи фольклору, «узаконені» на тих чи інших спеціалізованих сайтах. По-друге, до складу цих фольклорних зводів входить не тільки фольклор як такий (тексти, «скомпільовані» при багаторазовій передачі від однієї людини до іншої), а й твори випадкові, авторські, зараховані до фольклору свавіллям укладачів і редакторів контенту сайтів.

Звідси - важливість критичного ставлення до віртуалізації фольклору, уміння розмежовувати фольклор (а також фольклоризм і неофольклоризм) та множинність його симулякрів, завданням яких є не відтворення, а гедоністичне «забуття історичної пам'яті» (В. Подорога) [446], а також здатність до диференціації власне фольклорної спадщини як змісту від гібридної форми функціонування Інтернету як новітньої моделі фольклору («глобального села»). Утім, фольклор як контент повідомлення та фольклор як характер повідомлення нерідко зливаються у світі, де форма і зміст, буття і семіозис, предмет і комунікативний акт - єдине ціле medium is a message (М. Маклюен). жанр народний фольклор загадка

Отже, наведені основні позиції взаємодії та перетину фольклору і сучасності дають підстави висновувати, що на початку XX! століття помітно підвищився інтерес до архаїчних пластів культури. У цьому процесі пізнається не тільки «свій» фольклор, а й фольклор інших народів, що відповідає кроскультурному характеру сучасної ідентичності суб'єктів.

Наприкінці підрозділу вважаємо за доцільне продемонструвати механізми впливу фольклору на становлення культурної ідентичності особистості через такий його найстаріший жанр, як загадки. Вибір не є випадковим. За твердженням С. Соловейчика, в кожній країні є свій Головний педагог - народ, і є Головний підручник педагогіки - мова. У минулому, ґрунтуючись на досвіді попередніх поколінь, селяни навіть не підозрювали, що прокладали місток між мисленням і знанням, щоденно розвиваючи і вдосконалюючи ясне, точне, цілеспрямоване мислення у підростаючого покоління. У цьому їм допомагали народні загадки - один із найдавніших жанрів народного фольклору, що дожив до нашого часу. Як спосіб тренування абстрактного мислення, загадки займали важливе місце у розумовому розвитку людини з дитинства.

Цей досвід актуальний і нині. Тепер, як і колись, для розумового розвитку треба створити «поживне» інтелектуальне середовище, допомогти суб'єкту швидко зорієнтуватися в потоках різноманітної інформації, осмислити, відібрати, систематизувати, інтерпретувати і відповідно застосувати останню. Чим вищий рівень розвитку суспільства, тим важливішою у ньому є роль виховання.

Що ж таке загадки? Загадки - це малі форми усної народної творчості, в яких у стислій, образній формі викладаються найбільш яскраві й характерні ознаки предметів чи явищ. Це також може бути хльостке, дотепне, дошкульне запитання або алегоричний вислів, що вимагає розкриття, відгадки. Загадки містять низку ознак речі чи явища, за якими необхідно відгадати, що саме це за річ чи явище і яке їхнє походження або призначення. З точки зору феноменології, загадки є полегшеною копією міфу як втілення архетипу, оскільки розповідають про «сакральні витоки речей» (М. Еліаде) [635, с. 15]. Знання походження явищ буття сприяє формуванню у людини цілісної картини світу, її еволюції від міфологічного до абстрактного сприйняття дійсності, забезпечує становлення компетентностей поводження з речами, комунікативних умінь, а також здатностей до порівняння, узагальнення та рефлексії.

Більшість загадок є метафоричними, що дозволяє класифікувати їх як бахтинівський діалогічний текст культури на межі з іншими текстами та репліками. Майже всі вони входять до складу фразеологічних зворотів і мають чітку словесну виразність: «Восени не в'яне, а взимку не вмирає» (ялинка), «Наскакалось, навивалось, під припічком заховалось» (віник), «Повна хата горобців, та нікуди вилетіть» (гарбуз).

Чіткість і конкретність завдання щодо знайдення правильної відповіді супроводжується яскравими уявленнями через ритмічність і образність мови, збуджує цікавість, формує екзегетичні та герменевтичні здібності людини:

І печуть мене, і варять,

І їдять мене, і хвалять,

Бо я добра (картопля).

З малого патичка ціла купа попелка (сірники).

В основі генезису загадок лежать анімізм, первісний пантеїзм та символічне подвоєння дійсності. Загадки виникли в умовах первісного суспільства, коли людина не розуміла всіх явищ природи і боялася їх. Так з'явилися у давніх предків божества: Перун - бог грому, Дажбог - бог сонця, Стрибог - бог вітру, буранів, Велес - бог тварин тощо. За тодішніми уявленнями, надприродні сили були живими та могутніми. Щоб умилостивити богів, людина задобрювала їх, приносила їм жертви, зверталася до них з проханнями. Так виникла віра в магічну силу слова. Залежність людини від явищ природи, від диких тварин впливала на утворення звички давати речам дві назви - пряму та умовну, а допитлива спостережливість, що схоплювала найхарактерніші ознаки речей, створила ту високу образність загадок, що чарує нас донині. Сліди умовності маємо й досі, коли свиню, приміром, звуть риндою, сороку - куцохвостою тощо (І. Гурин) [556].

Згодом, на підставі практичного досвіду, люди навчилися порівнювати явища навколишньої дійсності, помічати подібні ознаки в різних речах та явищах. Але прадавній антропоморфізм загадок зберігся, тому майже всі загадки є уособленням, персоніфікацією, втіленням символічних іпостасей явищ у синкретичній єдності чуттєвого та ідеального сенсів. Багато прадавніх загадок донесли до нас уявлення наших предків про природу. Наприклад:

Чорна корова всіх поборола, білий віл всіх підвів (ніч і день).

Один біжить, другий лежить, а третій кланяється (вода, берег, явір).

І.Я. Франко у своїй праці «Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних» акцентував на тому, що саме явища природи уявлялися нашим предкам у вигляді людей або тварин:

Сімсот соколят на одній подушці сплять (соняшник).

Засіб уособлення, характерний для загадок, й дотепер є найважливішим прийомом у поетичній творчості: «Я не їм вівса, ні сіна, дайте випити бензину, усіх коней обжену, кого хоч наздожену» (автомобіль).

Український байкар Л.І. Глібов, беручи за основу народні загадки, складав авторські віршовані загадки: До сонця я підхожий / І сонце я люблю, / За сонцем повертаю / Голівоньку свою (соняшник). Є в арсеналі байкара й акровірші, наприклад:

Мати доні молодій Огородик наділила,

Розкошує доня мила,

Каже неньці: тісно їй.

В земляній сиджу коморі,

А коса моя надворі (морква).

Основні персонажі в загадках знаходяться у постійному русі й дії. Це свідчить про те, що їх створювали люди праці, які в стислій формі передавали призначення речей у житті, роботі, в різноманітному оточенні. Найдавніші загадки розкривають відомості про період скотарства, характеризують явища природи, відображують спостерігання за небесними світилами. Загадки, пов'язані з хліборобством, домашніми речами, книгами, були створені вже за часів осілості та християнства.

Оскільки люди вірили в магічну силу слова, то й загадкам приписували чарівну силу. За давніх часів до загадування і розгадування загадок ставилися серйозно. Молода людина, яка оволоділа майстерністю розгадування загадки, завжди вважалася дозрілою в розумовому відношенні. Згадаймо хоч би античний міф про страшного Сфінкса, загадку якого про людину відгадав мудрий юнак Едіп.

Загадка на основі агонального принципу ставала механізмом ініціації суб'єкта в традиційних культурах, його посвячення у розумову зрілість, енкультурацію. Це знайшло своє відображення і в сучасності, зокрема, у кінематографі: пригадаймо відомі загадки велетенського Павука («що на світі наймиліше?» (життя)) в повнометражному чорно-білому художньому фільмі-казці «Василиса Прекрасна», заснованому на народній казці «Царівна-жаба» і поставленому режисером Олександром Роу на студії «Союздитфільм» у далекому 1939 році. Або знамениті загадки лікаря, що набули трагічного забарвлення у символічно перекодованій силою уяви головного героя травматичній реальності нацистського концтабору з фільму Р. Беніньї «Життя прекрасне», психоаналітичне письмо якого детально розглядав С. Жижек [242, с. 20].

Підкреслимо, що народні загадки допомагають легко і природно формувати з раннього віку культуру пізнання (розширення орієнтування в природних явищах, оволодіння уявленнями про живе й неживе, про простір і час, причини й наслідки) та вольову культуру особистості (постановка цілі, добір засобів і визначення черги та послідовності їх використання (планування), прогнозування можливих ефективних дій, подолання всіляких труднощів, контролювання виконуваних дій, оцінювання результатів). Ці дії починають формуватися в початкових формах з дошкільного віку і визначають довільну поведінку, характерну для високого рівня вже зрілої особистості.

Загадка є не тільки розвагою, а, передусім, засобом розвитку кмітливості й тямучості. Можна відверто і впевнено сказати, що знайти правильну відповідь на ту чи іншу українську народну загадку є нелегким завданням навіть для дорослих. Тільки креативність тренованого розуму це дозволяє:

Два брати у воду дивляться, а повік не зійдуться (береги).

Два брати рідні: одного всі бачать, але не чують, другого всякий чує, але не бачить (блискавка і грім).

Не куля, не багнет, не снаряд і не меч, а людину б'є на смерть (блискавка).

Ой за полем, за горами золота нагайка в'ється (блискавка).

Не вода і не суша, на човні не попливеш і ногами не підеш (болото) Срібний кинджал хвильку в хаті полежав і зовсім розтав (бурулька) Що росте догори коренем? (бурулька)

Не звір, а виє (буря) (Зібрано І. Гуриним, див. Додаток В).

Загадки характеризуються стислістю, малослівністю, здебільшого ритмічною мовою:

Вузенька, довгенька,

А як устане, то до неба достане (дорога).

Круглий, як шар, зелений, як трава,

Червоний, як кров, солодкий, як мед (кавун).

На літо одягається, а на зиму одежі цурається (дерево).

Батько тисячі синів має, кожному мисочку справляє (дуб і жолуді). Чорні, криві, від роду німі,

А стануть в ряд - враз заговорять (літери).

Біжать чотири брати

І один другого не можуть догнати (колесау возі).

Як зазначає сучасна дослідниця Т.О. Метельова, «кожна культурно- історична доба, кожна епоха має певний набір власних уявлень про світ, які сприймаються беззаперечно, вони - своєрідні світоглядні аксіоми епохи, що забезпечують певну спрямованість пошукових зусиль, задають вектор наших переживань світу й нас самих у ньому. Такі «поляризатори» світобачення у філософській літературі фігурують під різними іменами: архетипи, символи, метанаративи, системи цінностей тощо. Кожен з цих термінів має свій особливий смисловий відтінок» [407, с. 8-9]. До цього переліку сміливо можна додати українські народні загадки, які й є тим самим «світоглядним ґрунтом», і до яких, як зазначає С. Б. Кримський, належать «не рефлексивний досвід, аксіоматичні основи, багаж емпіричної очевидності, парадигми й моделі світовідношення» [там само].

За стилістичною побудовою загадки близькі до прислів'їв та приказок. Іноді важко відрізнити загадку від прислів'я:

Перший день - золото,

Другий - срібло,

Третій - мідь,

А четвертий - додому їдь (гість) [556].

Загадки збагачують тезаурус за рахунок багатозначності слів, допомагають побачити вторинні значення слів, формують уявлення про їхнє переносне значення, розвивають логічне мислення:

Рогатий, а не бик, пливе, а не качка (місяць).

Крикнув віл на сім сіл,

Його не видати, а голос чувати (дзвін).

Без вікон, без дверей, повна хата людей (гарбуз) [там само].

Стоїть при дорозі на одній нозі і шапочку має, та нікого не вітає (гриб). Варто згадати, що великий педагог К. Д. Ушинський у своїх двох книгах-підручниках «Рідне слово» умістив 275 фольклорних творів, із них - 48 загадок. У праці «Керівництво до викладання «Рідного слова» К. Ушинський надавав цінні поради щодо того, як шляхом навідних запитань навчити розуміти загадки і знаходити відгадки до них.

Безумовно, носіями загадок є діти, втім творцями загадок переважно є дорослі, які й навчають дітей їх розгадувати. Розмірковування над пошуком відповіді на запитання, розгадування загадок, розпізнавання відповідей розвивають креативність мислення, здатність до аналізу, узагальнення, формують вміння самостійно робити висновки, чітко виділяти найбільш характерні, виразні ознаки предметів чи явищ, яскраво й лаконічно передавати їх образи тощо.

Загадуючи загадки дітям, дорослі самі мають вміти їх відгадувати, а діти лише слухають і розмірковують над навідними запитаннями - чому саме так розгадується та чи інша головоломка. Приміром, народна загадка про замок «Чорний собака дім стереже». Дорослим також подеколи нелегко знайти правильну відповідь на запитання: «Чому ж замок названий собакою, який стереже дім?». «Тому що собака, як і замок, охороняє оселю», - може бути варіант відповіді. Аналогічною є й інша українська народна загадка: «Хто перший заходить до хати?» (ключ).

Загадки мають велике пізнавальне, виховне та естетичне значення. Різноманітні за тематикою загадки з дитинства знайомлять з навколишнім світом, вводять особистість в його безмежний часопростір.

Яскравість уявлень, прихованих у загадках, допомагає розпізнавати і легше сприймати навколишню дійсність:

Влітку в шубі, а взимку голе (дерево).

І не дівка, а червоні стрічки носить (калина).

Кіндрат, мій брат,

Крізь землю пройшов,

Червону шапочку знайшов (гриб).

Сам маленький, а шуба дерев'яна (горіх) [556].

Своєю метафоричністю й образністю загадка співзвучна з конкретним мисленням, спрямованим на узагальнення:

Не муляр, а комори мурує (бджола).

Що має вухо, а не чує? (голка).

Стоїть паня в куточку, підперезана мотузочком (мітла).

У зеленім кожушку, в костяній сорочечці

Я росту собі в ліску, всім зірвати хочеться (горіх).

Червоний пан у яму впав (буряк) [там само].

За Т. Метельовою, підставою для ідентифікації та самоідентифікації, визначення народом своєї належності до певної спільноти є наявність сумісної з нею символічно-ритуальної системи й системи цінностей [406, 150]. Мова є тією спільною символьно-ритуальною системою, що привчає до рідного слова, культури, відкриває цінності, стає тим механізмом, що спрямовує на самоусвідомлення національної та культурної ідентичності.

Мовна синтаксична і стилістична довершеність загадок збагачує словниковий запас, посилює бажання й уміння говорити образно, чітко, стисло, розвиває почуття прекрасного. Утворюючи послідовність: «звук - інтонація - знак - символ - мова - сенсова спільність», мова є втіленням специфіки національного художнього світобачення психоінформаційного простору етносу.

По морі золота тарілка плаває (сонце).

Маленьке, малюсеньке, а в руці не вдержиш (вогонь).

Піднялися ворота - всьому світу красота (веселка).

Голуба хустина, червоний клубок по хустині качається, людям усміхається (небо).

Навесні веселить, влітку холодить,

Восени годує, взимку гріє (дерево).

Голуба простиня весь світ покрила (небо і зірки).

Коли нема - чекають, коли прийду - тікають (дощ).

Гуляє по полю, та не тінь, гуляє на волі, та не птиця (вітер) [556].

Як і влучний вислів, загадка розвиває спостережливість, уміння помічати, розрізняти й порівнювати різноманітні барви, звуки, властивості різних речей та явищ. А це є необхідним у житті кожної людини:

Що підніме і найменша дитина,

А через хату не перекине Й найдужча людина? (пір 'я).

Розстелю рогіжку, насиплю горішків, покладу окраєць хліба (зорі; зорі і місяць).

Коло носа в'ється, в руки не дається (запах).

Розгадування загадок тренує розум, розвиває увагу, пам'ять, вдумливість і приносить задоволення, коли знайдено відгадку:

Зуби мають, а їсти не просять (граблі).

По краях гладенький, а всередині солоденький (кавун).

В новій стіні,

В круглім вікні

Вибито шибку, а вночі вставлено (ополонка) [там само].

Для людини світ завжди був і є символічним. Певна сукупність знаків, де кожна річ про щось говорить, несе певні смисли, дає розуміння і допомагає керувати дійсністю. Символізм, як найважливіший механізм у культурі, а також таємничість, як сфера людської природи, й закладено в загадках.

Не думає, не гадає,

А других навчає (книжка).

Зроду рук своїх не має, а узори вишиває (мороз).

Без ніг біжить, без крил летить (вітер) [там само].

Звертаючись до цікавого збірника українських народних загадок Івана Гурина, що у 1963 році призначався «для масового читача - батьків, учителів, вихователів дитячих закладів, піонервожатих та для самих дітей» [556], зауважимо, що до цієї збірки увійшли загадки, зібрані в Полтавській, Черкаській, Київській, Чернігівській, Рівненській та Волинській областях. Центрами збирання були с. Хомутець Миргородського району на Полтавщині, с. Козацьке Звенигородського району Черкаської області і м. Млинів Рівненської області.

На жаль, цей збірник відтоді не перевидавався. Щоб виправити цю ситуацію, ми помістили всі зібрані І. Гуриним загадки у додатку до «Порадника для збирачів фольклору», виданого нами у 2011 році [491, с. 446-485]. Понад тисячу українських автентичних загадок, які так і залишаються невідомими для багатьох сучасників, подаємо у додатку до монографії (див. Додаток В). Українські народні загадки з відповідними до них відгадками побудовані за напрямами, запропонованими самим збирачем і упорядником І. Гуриним, а саме: Явища природи; Рослинний світ; Тваринний світ; Людина; Будівля; Предмети побуту; Знаряддя праці; Продукти; Поняття про час; Загадки-запитання, загадки-жарти [556].

Українські народні загадки як важлива складова українського фольклору мають великий вплив на формування розумових здібностей, стимулюють розвиток фантазії, креативності, оригінальності, формують художню інтуїцію та якості, необхідні для творчої діяльності людини в цілому, органічно поєднуючи репродуктивні, стандартні, традиційні елементи з новими, креативними.

Через сприйняття, освоєння та відтворення артефактів народної художньої культури українці зберігають свою національну самоідентичність. Через етнічну художню культуру відбувається самоідентифікація, відчуття повноти буття, освяченого творчістю предків, їх знаковим ставленням до навколишнього світу, релігійного та морального імперативу.

Українські народні загадки, як своєрідні світоглядні аксіоматичні основи, говорячи словами С.Б. Кримського (Кримський С.Б. Філософія як шлях людяності і надії. К., 2000, С. 93), створюють «певний для кожної історичної епохи базис безсумнівності, що фундує предметну сферу культурно-історичної інтерсуб'єктивності, розуміння й взаєморозуміння всередині тієї чи іншої цивілізації» [цит. за 407, с. 9].

Размещено на Allbest.ru