Хореографічне втілення образу дівчини-тополі за твором Т.Г. Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв

ХОРЕОГРАФІЧНЕ ВТІЛЕННЯ ОБРАЗУ ДІВЧИНИ-ТОПОЛІ ЗА ТВОРОМ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Сидоренко Тетяна Василівна, здобувачка

Тарас Григорович Шевченко - видатний український поет, художник, прозаїк, драматург, політичний і громадський діяч. Як палкий патріот України, все своє життя, всю свою творчість він присвятив українському народові та мріяв, щоб Україна, з її багатою культурою, співучою, солов'їною мовою, з великою історією, стала незалежною, суверенною державою.

«Шевченко - не поет, а голос душі українського народу, його крик, сльоза і глибоке зітхання, стогін і разом з тим поклик гніву того народу», - писав славетний сербський драматург Браніслав Нушіч.

Творча спадщина Тараса Шевченка вже давно стала набутком світової культури, його твори надруковані багатьма мовами світу. Поетична спадщина налічує понад 240 творів, а живописна - близько 1200 робіт.

Творчість поета стала «наріжним каменем» української духовності і допомагає народові знайти своє місце в сучасній цивілізації. Унікальність Шевченка полягає в розумінні та відтворенні страждання людини [6, 11-12].

Кобзар у період ранньої творчості був поетом-романтиком, початок його творчості містить на собі відбиток могутньої літературної течії - романтизму.

Перевага Шевченка над його попередниками-романтиками в більшому таланті й у посиленій суб'єктивності: у ширшому соціальному й естетичному масштабі особистості. Як кріпак, який став своїм у мистецькому світі, він мав ширший діапазон соціальних переживань, драматичнішу біографію і складніший духовний світ; як талановитий і пристрасний живописець, він мав додаткове джерело мистецьких імпульсів. Оця більша суб'єктивність давала глибший вимір його органічній народності; романтики хотіли бути й почасти ставали народними з ідеї, Шевченко ж був народним від природи; народність була не його осягненням, метою, а ґрунтом, з якого він виріс, на який спирався у своєму розвитку або який, можна сказати, «обробляв» [2, 89].

18 квітня 1840 року відбулася подія, яка мала величезне значення не тільки в історії української літератури, а й у самосвідомості українського народу, - це поява першої збірки творів Шевченка. Книга вийшла завдяки коштам поміщика з Полтавщини, Петра Мартоса, який оплатив видання; та Євгенові Гребінці, який власноруч подав рукопис до цензурного комітету. Збірка творів була надрукована на хорошому папері, мала зручний формат та чіткий шрифт, з офортом на початку книги - кобзар з хлопчиком-поводирем, за малюнком Василя Штернберга. Цей образ кобзаря і дав назву збірці.

У «Кобзарі» було представлено вісім творів: «Думи мої, думи мої...», «Перебендя», «Думка», «Тополя», «Іван Підкова», «До Основ'яненка», «Тарасова ніч», «Катерина». У світі збережено лише кілька екземплярів «Кобзаря» видавництва 1840 року.

Іван Франко пізніше скаже: «.ся маленька книжечка відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла не відомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову. Були се немов народні пісні, та проте щось зовсім від них відмінне», «.поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 року в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського» [2, 94].

Особливим жанром доби романтизму є балада. Саме в баладі розкривається національний характер, порушується вічна тема боротьби добра і зла, справедливості, честі, гідності.

Рання творчість Шевченка представлена незрівнянними зразками ліричної поезії, баладами, соціально-побутовими та історичними поемами, драматичними творами. До ранньої творчості Великого Кобзаря належать балади «Причинна», «Тополя», «Утоплена». Ці твори мають виразне романтичне забарвлення, своєю фантастикою та мотивами близькі до народної поезії.

Балада «Тополя» - один із найкращих творів поета, у якому простежується національний колорит, природність, народна символіка, міфологічні метаморфози (перетворення дівчини на тополю), народні ворожіння.

Колись давно пращури вірили, що кожна рослина має душу. В українців рослини були своєрідними символами-оберегами. Тополя - образ фольклору, міфічний образ, з давніх-давен вважалася священним деревом. Тополя - виразний жіночий символ. Порівнюючи статурне дерево і ставність дівчини, у народі кажуть: «струнка, мов тополя», «тонка, як тополя», «висока, як тополя», «гнучка, як тополя», «самотня, як тополя».

Уперше цікавий звичай українського народу Зелених свят описав професор Харківського університету Петро Гулак-Артемовський (1790-1865). На Харківщині та Полтавщині в Зелений тиждень дівчата водили «тополю». Для цього вони збиралися до гурту, вибирали з -поміж себе найвищу на зріст дівчину, яка й повинна була зображати «тополю». Дівчина піднімала руки догори, з'єднувала їх над головою; на руки їй надівали намисто, стрічки, барвисті хустки - усе це так було рясно поначіплювано, що з -під оздоб майже не було видно було голови. Груди й стан теж прикрашали різнобарвними хустками. Вбравши так «тополю», дівчата водили її не тільки селом, а й полями, де колосилися жита. Зустрівши людей, «тополя» їм низько вклонялася, а господарі частували дівчат і давали подарунки «тополі на стрічки». Під час водіння «тополі» дівчата співали:

Стояла тополя край чистого поля, Стій тополенько не розвивайся, Буйному вітрові не піддавайся [4, 19].

Український народ має багатовікову культуру, скарб якої складається із цінностей, що беруть початок з фольклорних джерел. Пісні, у яких оспівано кохання, взаємне чи нещасливе, є найчисленнішим прошарком родинно - побутових пісень. Століттями пращури творили традиції, обряди, які притаманні українцям. Фольклор - чудове джерело для вивчення традицій і обрядів. Тарас Шевченко неодноразово описував у своїх творах як історичних діячів, гетьманів, героїчних борців, так і образи жінки -матері, сестри, дівчини.

В основі балади «Тополя» - відомий фольклорний сюжет, узятий зі звичаїв та багатьох народних пісень. Народну піню «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси», у якій зла свекруха обертає нелюбу невістку в тополю, часто співала старша сестра поета - Катерина.

Сюжет балади «Тополя» розкриває палке кохання дівчини і юнака, тугу за коханим, коли він поїхав на війну і не повернувся; душевне потрясіння закоханої дівчини, яка прагне щастя; родинний конфлікт матері і доньки, де мати вирішує силоміць віддати доньку заміж за старого та багатого. Дівчина не хоче йти заміж і звертається за допомогою до старої ворожки, яка дає їй чаклунське зілля. Ворожіння і кульмінаційний момент - перетворення дівчини на тополю. Тополя - символ самотньої молодої дівчини, яка не знайшла свого щастя в житті, символ вірності глибокого почуття.

Тарас Шевченко, на відміну, від своїх попередників - поетів-романтиків - не стилізував свої твори під фольклор: він або трансформував його, або лише спирався на вироблені в ньому естетичні цінності. Його самобутня творчість органічно зливалася з фольклором як формою національного самовираження [5, 177].

Безсумнівно, поезія Кобзаря є джерелом для створення фабули хореографічної драматургії. За своєю ритмічною структурою вона відображає народну самобутність як об'єкт пісенного жанру. У Шевченка балади побудовані на мотивах народних переказів.

Значну роль у них відіграє емоційна авторська мова. Як результат, літературні мотиви асоціюються з пластичними рухами [4, 16].

Звернення до творчості Великого Кобзаря залишило яскравий слід і в такому складному специфічному жанрі, як балет. Кількість «шевченківських» балетів не така уже й значна. Це «Лілея» К. Данькевича, «Оксана» В. Гомоляки та «Відьма» В. Кирейка. Однак саме вони стали напрочуд вагомим внеском у визначення неповторного національного обличчя української балетної творчості. Цікаво, що всі три балети об'єднує звернення до однієї із центральних і наскрізних тем поетичної спадщини Т. Шевченка - зображення трагічної долі жінки-кріпачки, її спротиву жорсткій дійсності, боротьбі за власну гідність і волю [3, 100-101].

Унікальні хореографічні постановки, які створив геній танцю Павло Вірський, - це класика українського народного хореографічного мистецтва.

Хореографічна картина «Про що верба плаче», з вражаючим лібрето, із цікавим театральним прийомом, з чудовим музичним оформленням (композитори: І. Іващенко, А. Муха), стала хореографічним взірцем. «Про що верба плаче» в постановці Павла Вірського, визначне досягнення українського танцювального мистецтва, було створено за мотивами творів Тараса Шевченка та показано у ювілейні Шевченківські дні 1964 року. Ця постановка засвідчила, що засобами танцю можна повноцінно художньо розкрити ідейно-образний зміст великої літератури. Тонке драматичне чуття балетмейстера підказало постановникові правильну побудову лібрето. Він поклав у його основу мотиви поем «Причинна», «Тополя» і цілої низки віршів Великого Кобзаря. У них найвиразніше розкрито трагічну тему жінки-кріпачки [1, 71]. шевченко хореографічний тополя вірський

Тарас Шевченко створив вражаючі, неперевершені жіночі образи. У цих образах розкрито всю глибину душі української жінки: красу, вірність, щирість, любов, гідність. Передусім Кобзар вбачав у жінці дух овну красу, вболівав за тяжку долю української жінки, її складне становище в суспільстві.

Героїчне минуле українського народу й трагічні події сьогодення мають загальні наслідки, де тисячі українців гинули і гинуть захищаючи рідну неньку-Україну. Як тоді, так і в наш час тисячі матерів втрачали своїх синів, жінки - чоловіків, дівчата - коханих.

Тополя - символ дівочої вірності, дівочого суму, самотності; образ дівчини, жінки, яка чекає на свого коханого. Перетворення дівчини на тополю - це єдиний нереалістичний фрагмент у баладі «Тополя», який органічно поєднано з реалістичним побутом. Тарас Шевченко, використовуючи звичайні засоби вираження, вкладав у них душу, серце та щирість українського народу, де образи-символи зливаються в органічну єдність. Тополя-символ стала своєрідним втіленням багатьох дівчат, що чекають на повернення свого коханого, з надією вдивляючись вдалечінь.

Отже, теми, пов'язані з історією нашої країни, життям і побутом українського народу, є найактуальнішими темами в сучасній українській народній хореографії. Творчість Тараса Шевченка - скарбниця для створення хореографічних образів, прояв любові до національної спадщини, до Батьківщини.

Література

1. Боримська Г. Самоцвіти українського танцю. Київ: Мистецтво, 1974. 71 с.

2. Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. Київ: Києво-Могилянська академія, 2008. С. 89-94.

3. Загайкевич М. Балетна Шевченкіана. Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії. 2013. Вип. 13. С. 100-110.

4. Кокуленко Б.. Мистецтво танцю у творчості Т. Г. Шевченка. URL: https://nte. etnolog.org.ua/uploads/2008/1/publications/15.pdf (дата звернення: 07.04.2023).

5. Русанівський В. М. Історія української літературної мови: підручник. Київ: АртЕк, 2001. 177 с.

6. Слободян О., Яковина О. Інтенсив Тараса Шевченко. Герменевтичний об'єм. Київ: Києво-Могилянська академія, 2016. С. 11-12.

Размещено на Allbest.ru