Мультикультуралізм і локальність в історичній динаміці культурних форм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мультикультуралізм і локальність в історичній динаміці культурних форм

Створення оптимальної моделі функціонування народної релігійної культури ускладнюється практикою конкретного буття українського соціуму. Процеси регіоналізації в країні, які пов'язані з попередніми етапами її історії, обумовили формування окремих регіональних і локальних культур як варіантів загальноукраїнської культури і водночас самостійних явищ з іманентною логікою розвитку.

Сучасна політична і соціальна ситуація у суспільстві лише загострила приховані раніше міжрегіональні протиріччя, розкрила цілий спектр невирішених проблем, що мають багаторічну історію і детерміновані спільністю і відмінністю історичної долі окремих локальних утворень. До проблеми регіоналізації в Україні в останні десятиліття звернулись у першу чергу політики, соціологи, економісти, оскільки даний феномен безпосередньо пов'язаний зі змінами, що відбуваються в соціально-політичній і економічній сферах життєдіяльності суспільства.

Окремий рівень аналізу пов'язаний з осмисленням розвитку регіональних культур. До останнього часу вони розглядались, як правило, у ключі етнологічних і мистецтвознавчих досліджень. Акцент робився на культурних традиціях регіонів, що закріпилися у повсякденному бутті людей, регіональній історії і специфіці локальних артефактів.

А втім, при всій важливості цих досліджень, актуальним вбачається створення концепції регіоналізації народної релігійної культури, що дасть уявлення про генезис, структуру феномену, закономірності його функціонування і розвитку в межах українського соціуму. Особливе значення мають такі питання, як осмислення ролі регіональних культур у соціокультурних процесах суспільства, а також у формуванні особистості. Розглянемо ці аспекти з позиції культурологічного підходу.

Спираючись на парадигму щодо єдності культури, людини і соціуму, сформулюємо, який зміст ми вкладаємо в поняття «регіональна культура», і розглянемо фактори, що детермінують регіоналізацію народної релігійної культури і регіональну самоідентифікацію людей. В основу концепції покладемо уявлення, що «регіональна культура є варіантом загальнонаціональної культури і одночасно самостійним явищем, яке має власні закономірності розвитку і логіку історичного існування [203, с. 11]», тобто співвідношення між національною і регіональною культурами тотожне зв'язку загального і особливого. Цей зв'язок має діалектичний характер і на різних етапах і рівнях їх взаємодії проявляється неоднаково. Виходячи з такого розуміння регіональної культури, проведемо онтологічний аналіз цього феномену в двох аспектах -- як форми буття і як форми регіональної самосвідомості, що зв'язані між собою на всіх фазах його генезису.

Характерною рисою регіональних культур є те, що кожна з них існує в конкретному культурному ареалі, тобто в зоні територіального розповсюдження певних культурних типів і рис. У такому ракурсі поняття «регіональна» і «локальна» культура збігаються: обидва терміни визначають культуру умовно виділеного простору, «який відрізняється від прилеглої території природними або набутими властивостями [302, с. 1048]». Виникає природне питання: в чому їх відмінність?

Б. Путілов, наприклад, у якості центру функціонування локальної народної культури (від латин. localis -- місцевий) виокремлює громаду, що у територіальному плані відповідає селу. Він пише: «Тут зосереджене повнокровне суспільне життя колективу, рівно як його основна виробнича діяльність; можна говорити про цілісну культуру села як систему регулювання соціального життя і зберігання соціального організму [248, с. 145]». Він розглядає регіони як більш великі територіальні одиниці, що поєднані особливостями історичного, соціоетнічного або культурно-побутового плану. На мій погляд, співвідношення між цими феноменами, а також принципи, механізми регі- оналізації культури і масштаби ареалу регіональної і локальної культур залежать від обраного критерію (географічного, соціально-політичного, економічного, релігійного тощо).

Регіональна культура, з одного боку, визначається умовами існування людей, з іншого -- детермінує форми їх існування, вона являє собою інтегруюче начало життя на конкретній території. Одним із принципів, що лежить в основі культурної диференціації, є специфіка географічного середовища (природно-кліматичні умови, особливості ландшафту, наявність корисних копалин тощо), яка утворює передумови для розвитку певного типу життєдіяльності і способів господарювання на даній території.

Завдяки адаптивному механізму в конкретних просторових координатах упродовж історії створювалися специфічні форми традиційно-побутової культури з іманентною системою цінностей і певним менталітетом особистостей. Цей принцип, зокрема, став відправною точкою у сучасному поділі України на історико-етнографічні регіони

— Полісся (Лівобережне, Правобережне, Волинське), Карпати (Прикарпаття, власне Карпати і Закарпаття), Поділля, Середня Наддніпрянщина, Полтавщина із Слобожанщиною і Південь України [130, с. 373].

Нагадаю, під історико-етнографічном регіоном (англ.

— ethno-historical region, нім. -- historisch-ethnographische Gebiete) розуміється «територія, у населенні якої через спільність історичної долі, соціально-економічного розвитку і взаємовпливу складаються спільні культурно-побутові особливості [348, с. 31]». У цьому регіоні яскраво визначена специфічна сукупність мислення людей, що формує певну картину світу і скріплює єдність локальних культурних традицій, детермінуючи їх життєві настанови, ціннісну орієнтацію, стереотипи поведінки, релігійну свідомість, психічні реакції, тобто те, що характеризує їхню ментальність.

Упродовж історії склад народів, що мешкали на певній території, може змінюватись, однак через стійкість географічних і кліматичних умов форми життєдіяльності і звичаї місцевого населення продовжували зберігатись. У результаті в регіоні виникла історична спадкоємність, що сприяла ретрансляції специфіки даної регіональної культури. Так відбулось, наприклад, у Закарпатті. Культури різних народів, які поселялись на цих землях, адаптувались до місцевих умов і традиції, що й сьогодні обумовлюють специфічний колорит життя в регіоні.

Масштаб ареалу регіональної культури не є інваріантним, він може розширюватись або звужуватись із часом, зокрема, внаслідок політичних катаклізмів. Інший приклад. Існування схожих природних умов життя окремих етно- груп і територіальні зв'язки між ними забезпечили спорідненість (проте не гомогенність!) їх культур (наприклад, бойки, лемки, гуцули у карпатському регіоні або поліщуки і литвини у Поліссі), розширили обрії культурного ареалу.

Один із ключових питань дослідження -- взаємозв'язок регіональної і загальнонародної культур. На мій погляд, усе залежить від того, яке явище ми вважаємо первинним, а яке вторинним. Розглянемо декілька сучасних наукових теорій. Згідно з концепцією І. Мурзіної стосовно феномену регіональної культури, первинною визначається деяка «материнська культура» (термін введений ученим як синонім «російської культури центральноєвропейської Росії»). Регіональним культурам, що формуються внаслідок взаємодії місцевих і «материнських» традицій, відводиться другорядна роль [203, с. 18-19].

Б. Путілов, навпаки, вважає, що регіональні (локальні) культури не зводяться до єдиних, центральних, споконвічних традицій. За його уявленням, ці культурні явища «справедливо розглядати як конкретне утілення і варіації загальнонародного, однак з обов'язковим застереженням: ціле, загальнонародне існує не як джерело, а лише як узагальнення варіацій, отже -- як певна абстракція [248, с. 147]». При такому підході загальнонародна культура набуває своєї реальності лише на рівні відносин із регіональними (локальними) культурами, оскільки її ознаки виокремлюються із регіональних традицій у вигляді різноманітних універсали і інтегруючих якостей.

На близьких позиціях стоїть також К. Чістов, він пише: «Сучасна етнографія відкидає звичні уявлення, відповідно до яких етнічні традиції формувались як щось єдине вже у далекій давнині, а локальні традиції, що відомі по описанням XIX ст. або по більш раннім документам, являють собою результати пізнішого варіювання... У реальній історії народної культури процес розвивався, мабуть, переважно у зворотному напрямку. Етнічна традиція, тим більше до періоду урбанізації, існувала як варіаційна множина місцевих традицій, що зближуються і вироблюють спільні риси протягом свого розвитку і в процесі етнокультурної консолідації тієї чи іншої етнічної спільноти [333, с. 18]».

Отже, К. Чістов дотримується точки зору, що розвиток регіональних (локальних) культур відбувався не з однієї точки, не пупкоподібно, а у вигляді безлічі векторів, що іноді спрямовані паралельно, іноді перетинаються між собою. Така теорія видається достатньо переконливо у ракурсі етнографічного підходу. Однак, чи можемо скористатися цією ідеєю у випадку, коли за критерій регіоналіза- ції культури обрати не етнографічний, а релігійний фактор?

Розглянемо регіоналізацію зони територіального розповсюдження християнської культури в Україні, що в сучасній соціокультурній ситуації набуває особливої актуальності [8]. Справа в тому, що, перебуваючи на стику Сходу і Заходу Європи, країна примушена вирішувати проблему діалогу двох різних соціокультурних світів, як питання своєї внутрішньої політики. Так склалося, що українська історія близько пов'язана із процесами поширення європейського культурного простору із заходу на схід. Унаслідок цього сьогодні в системі одного політичного і соціально-економічного цілого співіснують, часто вступаючи у протиріччя, два типи християнської культури -- східна і західна.

У межах дослідження умовно поділимо територію країни за релігійним критерієм на два регіони -- Захід і Схід, які відрізняються релігійними властивостями культури, що зберігаються в історичному масштабі часу. З позицій цього підходу проаналізуємо взаємовідношення між релігійними культурами східного і західного регіонів України, а також їх зв'язок із християнською культурою у цілому. Незалежно від того, яку модель дослідження ми оберемо -- в межах українського соціуму (мікромодель), або в європейському контексті (макромодель), християнство, як всесвітня релігія, являє собою певне ціле, загальне, а християнські конфесії -- особливе. Цей принцип ми перенесемо також на співвідношення української народної релігійної культури і її регіональних структур (відповідно загальне--особливе).

Змістовим ядром обох регіональних культур є український варіант християнства, в основі якого лежить язичницько-християнський синкретизм. Про риси, які відрізняють ці культурні регіони, можна говорити лише з певного часткою умовності, оскільки вони мають спільні етнічні коріння, їх поєднує одна світова релігія -- християнська; художня культура кожної з них будується на однакових християнських канонах.

А втім, для українського Заходу характерна спрямованість на західноєвропейську гілку християнства, західну культуру, тут домінує католицизм і греко-католицька віра. Схід, навпаки, тяжіє до православ'я, православної культури. Масштаби і фази культурного розвитку регіонів, що диференційовані на основі релігійної належності, не збігаються з параметрами історико-етнографічних утворень.

Чинники, що обумовили появу різнополюсності даних культур, різноманітні, зокрема: відмінність історичної долі регіонів, тривале їх існування в різних імперських системах із різною релігійною спрямованістю; розбіжності у динаміці соціально-економічного розвитку; неоднаковість у характері й орієнтації міжкультурних контактів; різниця у природних умовах, що обумовила специфіку життєдіяльності людей. Усі ці фактори протягом століть сприяли формуванню специфічних регіональних рис народної релігійної культури, обумовлюючи ціннісну різно- векторність і регіональну самоідентифікацію людей.

У контексті проблеми слід звернути увагу на такий параметр, як релігійна гетерогенність українських регіонів. Диференціація християнства на конфесії (греко-католицьку, католицьку, протестантську) у західному регіоні і розкол православ'я на окремі церкви (Церква Московського Патріархату, Київський Патріархат, Автокефальна Православна Церква тощо) на сході України призвели до того, що в межах кожного регіону сформувалося декілька споріднених локальних культур.

Схід країни являє собою конгломерацію локальних культур православної спрямованості, захід -- конгрегацію культур, орієнтованих на західноєвропейський варіант християнства. У такому ракурсі локальна релігійна культура, як культура певної конфесії або церкви, являє собою складову регіональної культури. Зауважимо, що посилення культурної диференціації призводить до певної ізольованості етнотериторіальних утворень, стримує етнічну консолідацію.

У зв'зку з цим явищем введемо поняття «вторинна регіоналізація». Пояснимо цей термін. Якщо звернутися до історії, то доходимо висновку, що первісно динаміка розвитку християнської культури в українських землях мала монолінійний характер. Колонізація окремих регіонів України сусідніми державами, наступ католицизму на заході порушив цю монолінійність, що призвело до полі- лінійності у розвитку української народної релігійної культури і стало відправною точкою її регіоналізації.

Подальша диференціація християнства -- за конфесійною ознакою на заході України і усередині православ'я на сході -- детермінували вторинну регіоналізацію української народної культури. Процес вторинної регіоналізації не змінює магістральну спрямованість культурного феномену, однак посилює варіативність регіональних культурних елементів.

Культурні процеси в регіонах можна описати у вигляді сукупності векторів розвитку локальних культур, які з часом зближувались або розходилися. Сфокусуємо увагу на такій особливості: якщо вектори католицької і протестантської гілок української культури протягом історії практично не мали точок зіткнення із православною культурою, то динаміка греко-католицької культури має інший характер. Ця культура сформувалася внаслідок перехрещення двох світоглядів -- православного і католицького; сприйнявши ідеї західноєвропейського християнства, вона, втім, успадкувала обрядовість православної церкви. Далі її вектор вже не збігався з православним.

Упродовж історії культурна гетерогенність не залишалась інваріантною: вона неодноразово послаблювалась або, навпаки, посилювалась. Так, у часи радянської влади, коли рішенням уряду все населення Західної України примушено було прийняти православну віру, інші конфесії (католицька, греко-католицька, протестантська тощо) стали сприйматися як маргінальні, що призвело до певного нівелювання локальних культур. Однак зв'язок із локальними традиціями не був утрачений, і з прийняттям у незалежній Україні Закону про свободу віри почався рекурентний процес.

А втім, кожна з регіональних і локальних культур самобутня і самоцінна, кожна з них іде своїм шляхом, має свої первісні точки відліку і власні періоди прогресу і регресу. Такий підхід призводить до визнання факту існування множинності самостійних, однак пов'язаних між собою, моделей культурного розвитку в країні. Отже, динаміка народної релігійної культури в Україні має поліліній- ний характер, тому порівнювати регіональні культури за рівнем розвитку у принципі неможливо і говорити про те, що одна з них просунулась на шляху історичного прогресу більш, ніж інша, не приходиться.

Безумовно, ідея монолінійного культурного прогресу, яка проникнута думкою про єдність української нації, є достатньо привабливою, однак практика показала, що при послідовному проведенні у життя вона веде до вельми негативних у моральному і політичному сенсі наслідкам, перетворюючись у концепцію домінування однієї культури над іншою. Справді, жодна регіональна культура не вправі нав'язувати свої досягнення в якості єдиного зразка для іншої культури. Толерантне ставлення до іншої культури, осмислення її своєрідності є важливою умовою для формування стратегії стійкого регіонального розвитку в Україні, домінантою якої повинно бути уявлення про єдність різноманітностей.

Важливим напрямком дослідження проблеми є аналіз регіональної культури в контексті «буття--свідомість». У змістовому плані регіональна культура розкривається через специфіку світовідчуття і світорозуміння членів регіональної спільноти, особливість їх картини світу, самосвідомість особистості і локального соціуму в цілому. Це дозволяє глибше зрозуміти зміст поняття «регіональна культура», що містить не лише такі характеристики, як просторово-географічні, соціально-економічні або релігійні, а й уявлення про певну спільність людей, які незважаючи на всі індивідуальні різноманітності, мають однакові риси.

Зв'язок індивіда з певною регіональною культурою може мати несвідомий (рефлексний) або свідомий характер. Як відомо, фокус свідомості людини може бути спрямований як на відображення зовнішнього світу (свідомість), так і на осмислення своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції у суспільстві (самосвідомість). У сукупності ці складні психічні процеси надають індивіду почуття причетності до певної регіональної культури, відчуття єдності з конкретним соціумом, формують регіональну ідентичність, консолідують спільноту.

Протягом історичного процесу в українському суспільстві сформувалося два типи християнської самосвідомості -- українці, які мешкають у східному регіоні Україні, ідентифікують себе із православ'ям, у той час як на заході України чітко визначена ідентифікація мешканців із західноєвропейською християнською культурою.

Незважаючи на зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві, феномен регіональної ідентичності не зникає, а, навпаки, все більш чітко заявляє про себе в новій ситуації відкритого світу. Це досягається завдяки механізму успадкування досвіду, основними елементами якого є ментальність і самоідентифікація людей, які мешкають у певному регіоні. У кожній регіональній культурі ці елементи отримують конкретне значення -- стають інваріантами цієї культури, відіграючи важливу роль у збереженні і ретрансляції культурного досвіду спільноти.

Самоідентифікація індивідів надає регіональній культурі певну визначеність. А втім, питання щодо самоіден- тифікації достатньо складне: активна ідентифікація людини з певною спільнотою веде до ворожості її до представників іншої культури (Іншого); наслідком же слабкої ідентифікації є втрата її основ. Тому проблема ідентифікації -- це, перш за все, проблема зв'язку з Іншим. Для усвідомлення ідентичності з регіональною спільнотою важливим є сприйняття її культури, у цьому процесі народна релігійна культура виконує роль одного із механізмів соціо- культурної регуляції в регіоні.

Розуміння специфіки самосвідомості людей, які мешкають у конкретному культурному ареалі, створює підґрунтя для з'ясування артефактів, властивих даній регіональній культурі. Саме на основі регіональних традицій будує свої образно-художні форми народне релігійне мистецтво. У ньому конкретно-варіантне втілення знайшли моделююча, інтегруюча і, разом з цим, диференціююча функції регіональної свідомості, яка ґрунтується на християнських догматах і орієнтована на відображення вічних людських істин і цінностей.

Специфічними є не художні форми, що передають головну сакральну ідею, наприклад простір у церковній архітектурі, сюжети і їх канонічне зображення в живопису (у регіональних культурах вони у загальних рисах збігаються), а локальні елементи і їх дистрибуція в конкретних символах.

Особливості народної релігійної культури певного регіону можна зрозуміти лише шляхом порівняння з аналогічним феноменом інших регіонів, при цьому важливо знайти релевантний матеріал. Таким матеріалом можуть бути результати етнографічних і мистецтвознавчих досліджень, наприклад у галузі народної релігійної архітектури або іконопису. Однак, намагаючись визначити специфічні регіональні властивості народної культури лише на основі емпіричних даних, ми ризикуємо збіднити глибину її зв'язку з релігією.

Культурологічний підхід з позиції регіоналізації народної культури розкриває багату варіативність її елементів, різноманітність культурних традицій, множинність способів культурного самовизначення українського народу. Він дозволяє поглянути на український народ як єдність різноманітних полікультурних (регіональних) спільнот, з'ясувати тип особистості, що сформувався в межах українського соціокультурного простору.

релігійна культура український

Размещено на Allbest.ru