Сучасна стратегія розвитку національної культури: теоретичні аспекти, соціально-правові гарантії та практичні моделі реалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасна стратегія розвитку національної культури: теоретичні аспекти, соціально-правові гарантії та практичні моделі реалізації

Активне використання понять «стратегія культурної політики», «культурна політика» спостерігається нині як в культурологічному, так і в політологічному та правознавчому дискурсах. Ця тенденція, на наш погляд, сигналізує, з одного боку, про наявність невизначеності, кризи у сфері національної культури (етнічних і національних культур в Україні), а з іншого - усвідомлення необхідності розроблення механізмів як відродження, збереження, захисту, так і розвитку та презентації української культури світові. І, попри те, що суб'єктами культуротворчого процесу, згідно з українським законодавством у сфері культури, визнані громадяни України, культурна політика постає прерогативою держави. Це загальноєвропейська практика, хоча, певна річ, у кожній країні вона має свої особливості.

Деякі дослідники схильні вважати, що культурна політика як системний метод державного управління культурою з'явилася в Європі на хвилі Французької революції [див.: 5]. Але насправді це не так. Важко відшукати місто-державу чи древнє царство, або імперію, які б не мали власної «культурної політики». Стратегія розвитку та поширення римської культури

- одна з умов успішного зростання Рима з невеликого міста- держави до Світової імперії, порівняння з якою не витримує жодна інша держава в історії стародавнього світу. Римляни запозичили надбання культур завойованих народів, адаптували та застосовували їх найкращі зразки для культурно- цивілізаційного розвою. Й головне, на наш погляд, що вирізняє культурну політику Риму серед інших держав-імперій, - це вшанування, «задобрювання» не лише своїх богів, а й богів і божеств підкорених народів. Римляни до них виявляли повагу, а іноді й долучали до власного пантеону. Культурний вектор розвитку Риму, очевидно, мав міцне підґрунтя державотворення - могутню армію та переваги римського громадянства. Отже, автори належать до когорти тих науковців, які стверджують, що «елементи управління культурою виникли одночасно з виникненням культури як реального процесу» [18, с. 133], а також з появою перших етнічних і національних державних утворень.

Власну «культурна політику» мала й Київська Русь, яку потрібно розглядати як культурно-історичну основу української державної ідентичності. Київська Русь, по суті, була надетнічним політичним утворенням. Ця держава охоплювала весь балтійсько- чорноморський геополітичний і культурно-цивілізаційний простір, головним об'єднавчим чинником якого стала церковнослов'янська мова. Власне на цій підставі, професор П. Кралюк наполягає на тому, що в Київській Русі домінував «слов'янський первень» [9, с. 199]. Ми погоджуємося також з аргументами на користь тези, що таке домінування закріпилося із Хрещенням Русі й інституційним оформленням Христової Церкви, що, по суті, стала основою Давньоруської держави. За невеликий період її існування (менш, як три століття) утворився цілісний політичний і соціокультурний простір. Усвідомлення цього надважливе, з огляду на Боголюдську природу Церкви.

Як доволі консервативна соціальна інституція, яка зберігає й підтримує спадкоємність традицій, а отже, забезпечує стабільність суспільства, Церква, окрім суто релігійних функцій: догматичної, сотеріологічної, літургічної тощо, від самого початку постання виконує низку ключових суспільних функцій, серед яких найважливіша, безперечно, культуротворча. Власне Церква була й залишається місцем, середовищем, де відбувається те, що філософи називають «духовним виробництвом» [17, с. 92]. Адже саме у церковних структурах формувалися шкільництво й освіта і наука загалом, розвивалися медицина, музика, образотворче та інші види мистецтв. Продукти цього духовного виробництва, в широкому значенні слова, й сформували основу духовної культури людства.

У цьому сенсі, Церква Христова - не лише чисте, живоносне й невичерпне джерело культури, а й індикатор і механізм її легітимізації. І поширена нині характеристика сучасного суспільства як постсекулярного свідчить, що поза релігією віднайти справжні, надійні орієнтири культурного поступу і суспільству, і державі як його політичному інструментові, не вдається. Спираючись передусім на релігійну віру, воцерковлені люди створювали й продовжують створювати релігійно-культурні зразки духовно-практичного шляху осягнення сенсу життя. Ось чому Дж. Фрезер наголошував, що вся справжня культура - із храму, а диякон Андрій Кураєв підкреслює, що все ціннісне створене глибоко віруючими людьми [11, с. 17].

Читачеві може видатися зайвою така настирлива апеляція до ролі релігії й Церкви у процесі культуротворення і, зокрема, якщо йдеться про аналіз національної стратегії розвитку культури в Україні, головна мета якого - витлумачення теоретичних аспектів, соціально-правових гарантій і практичних моделей її реалізації. Проте це - справді важливо. І не лише з огляду на актуалізацію соціальної ролі релігійно-церковних інституцій, а й тому, що у цьому контексті стає зрозумілим, про який «храм» культури йдеться. «Храм» - це не випадкова метафора, а Символ майбутнього віку, Святая святих. Він має стати вмістилищем для всього універсуму, світу Ангельського і світу людського. І будь-яка стратегія розвитку - чи освіти, чи культури, чи національної безпеки - має цей сакральний вимір не лише враховувати, ай на ньому ґрунтуватися, ставити за наріжний камінь. Бо все, що ми знаємо про владу, державу, суспільство, культуру, мораль, етику, власність, сімейно-шлюбні стосунки, повагу до особистості, друга і ворога - випливає з нашого релігійного світогляду, з нашої віри й ідеалів, які ми пізнаємо і засвоюємо, єднаючись з Творцем і світом духовним. Це властиве усім націям та історичним епохам, чого часто не враховують розробники стратегій розвитку культури.

Що ж до сучасної дефініції поняття «культурна політика», звернімо увагу на визначення, яке стало базовим для його змістового наповнення. Як зазначають дослідники, вперше воно сформульоване на круглому столі ЮНЕСКО 1967 р. в Монако. Зокрема, за результатами доповіді «Політика у сфері культури - попередні міркування» вирішили, що поняття «політика у культурній сфері» має означати комплекс (систему або сукупність) дієвих принципів, адміністративних і фінансових видів діяльності та процедур, які забезпечують державне регулювання у сфері культури [див.: 6].

Зауважмо, що сучасні дослідження, які в цій царині сьогодні проводять доволі інтенсивно, побудовані на різних підходах до визначення сутності, структурно-функціональної природи і ціннісної зорієнтованості як культури, так і політики. Тому невипадково, що в рамках кожного з них науковці дають різні тлумачення структури, цілей, механізмів реалізації, ролі та значення культурної політики в суспільстві й державі. Не вдаючись до детального аналізу запропонованих ними визначень, назвемо лише імена найяскравіших, на нашу думку, науковців, які вивчають цю проблематику й чиї узагальнення та висновки прокладають, так би мовити, магістральні шляхи для культурологічної рефлексії щодо наявної стратегії культурної політики в Україні, а також для розроблення науково- теоретичного підґрунтя її нової версії.

До них, поза будь-яким сумнівом, належать: О. Антонюк, Ю. Богуцький, П. Герчанівська, О. Гриценко, С. Здіорук, І. Надольний, Ю. Павленко, М. Попович, В. Шинкарук та ін. Важливими для правдивого розуміння внутрішнього змісту культурної політики держави постають богословські праці, проповіді, послання українських церковних ієрархів і богословів, серед яких: Святійший Філарет (з грудня 2018 р. Почесний Патріарх Православної Церкви України), блаженної пам'яті Верховний архієпископ Любомир Гузар, Митрополит Епіфаній, Архієпископи Святослав Шевчук, Борис Ґудзяк та інші.

Принципова відмінність між світськими науковцями і богословами щодо природи та функцій культурної політики може бути окреслена так. Перші визначають її як комплекс (план) дій, спрямованих на виконання конкретних рішень або досягнення конкретної цілі у сфері культури і сферах суспільної діяльності, пов'язаних із державою, її управлінням, владою тощо. А інші вважають, що поняття культурної політики має означати не стільки управлінську діяльність держави, скільки створення належних умов, забезпечення можливостей і середовища для розвитку соціокультурної діяльності як творчого самовираження й реалізації людиною дарованих їй Творцем талантів і здібностей.

У контексті такого розуміння людини та її діяльності, важливу (а, можливо, визначальну!) роль у культурній політиці відіграє освіта й виховання. У нашому розумінні освіта - не лише важливий складник духовної культури людства, а передусім головний імпульс її творення [див.: 22]. Українську ж освіту ми розглядаємо як фундаментальну основу формування культури українського народу, рушійну силу її просування та популяризації на світовому рівні й ефективний засіб культивування та збереження для майбутніх поколінь.

Взаємозумовленість процесів в освіті, культурі та релігії - одна з ключових проблем, яка перебуває у фокусі теоретичної уваги й практичної діяльності авторів цієї розвідки, оскільки М. Шкрібляк упродовж кількох років очолював кафедру культурології, релігієзнавства та теології, де з 2011 р. вищу освіту здобувають фахівці в галузі гуманітарних наук - бакалаври й магістри за спеціальністю «Культурологія». І зовсім нещодавно - у жовтні 2020 р. - цю кафедру було об'єднано з кафедрою філософії (завідувачка - О. Рупташ), трансформувавши їх у кафедру філософії та культурології.

Попри те, що темп реформ в освітній сфері доволі динамічний, а останніми роками вони почали набувати чіткого спрямування й структурної єдності, зміст освіти ще далеко не сповна відповідає глобальним тенденціям розвитку людства, а головне - духовно-ментальним і соціально-економічним запитам українських громадян. Водночас різке скорочення державного замовлення на гуманітарні спеціальності, з одного боку, зробило недоступною якісну вищу освіту в цій галузі для багатьох українців і, зокрема, тих, які проживають у селах і містечках з глибокими народними мистецькими традиціями, художніми промислами й ремеслами, а з іншого - поставило під загрозу розвиток наукових шкіл, зокрема культурологічних, богословських і філософських, які відродилися в українських університетах за роки державної незалежності. Досі левова частка українських народних умільців не знаходять системної підтримки з боку держави, а унікальні художні ремесла, які вибороли собі статус творів народного мистецтва, не мають належної уваги та захисту. Тепер і «теоретики», які досліджують і навчають, як описувати, систематизувати, аналізувати й інтерпретувати культурну діяльність та її результати, змушені дедалі частіше самостійно шукати джерел фінансування, не розраховуючи на вкрай потрібну державну підтримку.

З'ясувавши зміст поняття «культурна політика», доцільно розглянути формулювання стратегії культурної політики в Україні й обґрунтувати необхідність застосування культурологічного підходу до її розроблення та реалізації. Про що мовиться і що належить вкладати в методологічну дефініцію культурологічного підходу?

Розроблення стратегії передбачає передусім визначення пріоритетів, цілей та завдань держави у сфері культури, реалізація яких передбачає як безпосередньо культурну діяльність, так і освіту, виховання. Культурологічний підхід, своєю чергою, передбачає врахування, поряд з іншими орієнтаціями й цінностями, самоцінність культури (а не лише її практичну значущість). Зокрема, в освіті це означає розширення ракурсу пізнання з інформативно-знаннєвого на культурно- ціннісний. Культурний вимір процесу та результатів освіти передбачає її здатність забезпечити тяглість національних культурних традицій, моральних і естетичних цінностей, утвердити віру в справедливість і гуманність суспільства. З цього погляду, суспільство й держава ставлять перед освітою завдання забезпечити сприятливі умови для формування не лише інтелектуально зрілих фахівців у цій чи тій галузі знань, професії, а найперше - для зростання духовно та морально зрілих особистостей, у світогляді яких будуть непорушно закріплені гуманістично наснажені орієнтири, базовані, зокрема, на вірі в Бога, євангельських моральних принципах, усвідомленні власного духовного покликання, що випливає з біблійного вчення про створення людини за образом і подобою Божою [див.: 7, с. 353-385].

Цей підхід ґрунтується на твердженні, що кожна національна культура постає способом інтелектуально-творчої самореалізації конкретного народу, а тому її вивчення та забезпечення розвитку не лише збагачує новими знаннями і творчим досвідом, а й, як наслідок, прямо чи опосередковано впливає на політику держави. Тобто культурологічний підхід виявляє двобічний взаємозв'язок між культурою і політикою.

Очевидно, що культура, з одного боку, - універсальне ідейно-смислове джерело, яке надихає людину, а з іншого - особливий просторір для її соціалізації, самоствердження й самореалізації. З огляду на це, культурологічний підхід до розроблення стратегії культурної політики в Україні передбачає не лише запровадження законодавчої ініціативи, щоб сформувати правову базу її здійснення, а й удосконалення системи та змісту вищої освіти, щоб урахувати як потребу у відродженні національних культурних джерел і збереженні культурних традицій, так і запити сучасного культурного та цивілізаційного поступу. Передумовою такого розуміння культурної політики постає визнання феномена культури у всій повноті його виявів і функцій як стрижня розуміння людини, її свідомості, життєдіяльності загалом, а не лише культуротворчості [12, с. 136-147]. Отже, культурологічний підхід до формування стратегії культурної політики має гуманістичне спрямування: визнає людину-громадянина суб'єктом культури, її суспільним творцем і носієм, новатором.

Враховуючи інтереси національної безпеки, першорядні об'єкти захисту, на які має бути скерована культурна політика держави, - це громадяни, суспільство і сама держава. Задля безпеки громадян держава має неухильно виконувати покладені на неї функції: захищати конституційні права і свободи, надавати соціальну підтримку та створювати належні умови для їх інтелектуального, духовного й фізичного розвитку, нарешті, надавати гарантії особистої безпеки. Безпека суспільства передбачає, що пріоритетом має залишатись захист демократичних принципів його організації й управління, а також консолідація й культивування загальнолюдських цінностей, які сприяють утвердженню миру і злагоди, підвищенню соціальної активності та творчої діяльності людей. Для безпеки держави в основу культурної політики потрібно покласти захист її національних інтересів, суверенітету та територіальної цілісності й конституційного ладу. Проте цей захист буде ефективним, а його стратегічна мета досягнута лише за умови високої правової культури і творчої соціокультурної діяльності, спрямованої на творення нових зразків, сповнених смислом і цінностями, а не в умовах культу популізму та потурання тенденціям розігрувати етнокультурну карту в політичних цілях окремих партій, а часто й інших держав, представлених окремими особами чи групами в українському суспільстві.

Назвімо найважливіші, сутнісні детермінанти державної культурної політики. По-перше, це чітко визначені, національно зорієнтовані цінності, на яких вона вибудовується; по-друге, конструктивні принципи державного управління в культурній сфері з позицій заохочення творчості, а не споживацтва; усвідомлення боргу, перед тими, хто створив і продовжує створювати об'єкти та цінності культури; по-третє, постійний і системний моніторинг, діагностика функцій влади у сфері культури з позицій чесності, прозорості та сили закону, а не закону сили.

Витлумачуючи культуру як один із чинників національної безпеки, вважаємо доцільним визначити фундаментальні цінності культури, на яких ґрунтується ця безпека. З нашого погляду, передусім це свобода думки, слова, творчості, які перебувають у залежності від почуття морального боргу та відповідальності перед Богом, сумлінням, совістю, покликанням, фахом, зацікавленою авдиторією (спільнотою прихильників, читачів, глядачів, слухачів тощо) і суспільством загалом, державою.

Спостереження за процесом відродження самобутнього національного характеру української культури та визначення ролі у цьому процесі держави, свідчить, що передумови для цього з'явилися на хвилі проголошення й закріплення статусу незалежної та самостійної держави Україна. Тоді розпочалася активна та всеохопна за масштабами впливу робота з розвитку та реконструкції деформованої радянським тоталітарним режимом української національної культури. Прикметно, що проголошення незалежності дало підстави, щоб культурна політика перетворилася на один із пріоритетних напрямків, а отже, і важливу сферу державної національної політики. В 1992 році Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру» [13]. Цей документ у концентрованій формі визначав правові, економічні, соціальні й організаційні засади розвитку культури в Україні. Його головними цілями було регулювання суспільних стосунків у культурній сфері, сприяння поширенню, збереженню та використанню культурних цінностей, гарантії реалізації суверенних прав України у сфері культури. Документ також закріплював правові механізми відродження й розвитку культури української нації, а також культур національних меншин, які проживають на території України. Найважливішими його нововведеннями стали гарантії правового забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості, народних ремесл і вільного доступу до культурних цінностей тощо [див.: 13].

Авторами «Основ законодавства про культуру» були депутати, які входили до складу Комісії Верховної Ради України з проблем культури й духовного відродження, а також представники Міністерства культури, а спонукали їх до ухвалення цього законодавчого акту численні громадські та політичні об'єднання, асоціації, товариства й академії.

Прогресивна інтелігенція звернулася до досвіду та спадщини Української Народної Республіки, і, як результат, до життя почали повертатися національні здобутки в культурній сфері, заборонені комуно-більшовицькою цензурою.

Демократичні сили добре усвідомлювали, що молода держава повинна мати вільне у своєму культурно-цивілізаційному виборі громадянське суспільство з європейським обличчям. Однією з основ ідеології державотворення й соціокультурної діяльності доби незалежності став ідейно-політичний наратив В. Приходька - міністра юстиції періоду Директорії, який говорив, що «держава без суспільства в нас була (1917-1919), і вона завалилася під подувом першого вітру <...>. Отже, нам треба не тільки політичної боротьби, а й суспільного будівництва» [10]. Тим самим підкреслювалися взаємозв'язки й системна узалежненість процесів розбудови держави й культуротворення.

Нині ми маємо майже тридцятилітній досвід захисту та сприяння розвитку національної культури в незалежній Україні. Цікаво й корисно прослідкувати, як еволюціонувала законодавча ініціатива у сфері культурної політики нашої держави, але зупинимося лише на теоретичних засадах і окремих соціально- правових принципах її формування.

Прикро констатувати, але за цей час в Україні чітко не окреслена послідовна національна стратегія розвитку української культури. Для цього є кілька вагомих причин. Одна з них - політична. Сусідня Росія не випускає Україну з поля своїх геополітичних інтересів. Як підтвердження нашої тези розгляньмо, наприклад, Статтю 11 Конституції України: «Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України», яку час від часу, залежно від політичних інтересів партій влади, тлумачать з акцентом на другій її частині, нехтуючи при цьому її головну настанову і тим самим спотворюючи дух Основного закону української держави. Але, попри настирливі спроби деяких політичних сил нав'язати антиукраїнський курс нашій країні, українське суспільство раз за разом виказує їм загальний національний спротив. Найвідоміші вияви протистояння, по суті, антидержавній владі - Помаранчева революція та Революція Гідності - засвідчили незмінність волевиявлення українського народу йти шляхом національного державного будівництва й культурного розвою. Водночас, користуючись підтримкою Росії, її поплічники в Україні постійно готують ґрунт для реваншу, імовірність якого зростає за умов слабкості, недосвідченості чи непрофесіоналізму української влади. Посилюються тенденції зробити ревізію важливих здобутків українського народу після Революції Гідності й повернутися до повістки дня часів Януковича, який намагався узурпувати владу, зрадивши європейський вибір українців в інтересах сусідньої держави-агресора.

Інша - теоретична. В основу української стратегії культурної політики намагаються покласти механічне поєднання різних моделей, зокрема: американської - з її бізнесовою домінантою; британської, яка спирається на принцип опосередкованого контролю, чи «витягнутої руки», та французької - з чіткими функціями централізованого управління. Останнім часом популярності набуває німецька - децентралізована модель культурної політики. Такий конгломерат моделей, чи підходів, з одного боку, ніби розширює концептуальне бачення розвитку культури, відкриває більше можливостей для взаємодії та співпраці громадянського суспільства з державою у цій сфері, а з іншого - посилює невизначеність і, відповідно, унеможливлює стратегічне планування.

Загалом українське законодавство у сфері культури, а це - більше десятка Законів України зі змінами й доповненнями, стільки ж постанов Кабінету Міністрів України, положень тощо, - передбачає чіткий розподіл адміністративних, фінансових, структурних і творчих ресурсів між суб'єктами, залученими до цього процесу. В цілому закони й підзаконні акти спрямовані на досягнення таких спільних цілей:

- реалізацію суверенних прав України у сфері культури;

- відродження і розвиток культури української нації, культур нац меншин, які проживають на території України;

- забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості;

- реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей і набдань;

- соціальний захист працівників культури;

- створення матеріальних і фінансових умов для розвитку і збереження культури [13].

Натомість у Законі України «Про культуру» наголос зроблено на регуляторних преференціях держави. Юридично це визначено так:

- художньої літератури, кінематографії, театрального, музичного, хореографічного, пластичного, образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, архітектури, фотомистецтва, дизайну, народних художніх промислів і ремесел;

- нематеріальної культурної спадщини, зокрема народної культури (фольклор, традиції, звичаї й обряди, діалекти й говірки, історична топоніміка тощо);

- охорони національного культурного надбання, зокрема культурної спадщини; національна культура

- музейної справи, колекціонування;

- архівної справи;

- бібліотечної справи;

- книговидання, створення видавничої продукції, її розповсюдження і використання;

- створення і розповсюдження фонограмної й аудіовізуальної продукції;

- художньо-естетичної освіти, спеціальної культурно- мистецької освіти, позашкільної освіти, педагогічної діяльності у закладах освіти сфери культури;

- наукових досліджень у сфері культури;

- міжнародних культурних зв'язків, а також переміщення культурних цінностей через державний кордон;

- виробництва матеріалів та обладнання, необхідних для збереження, створення і використання культурних цінностей та культурної спадщини [4].

Цей Закон гарантує й інші види державної ініціативи у сфері культури, якщо вони спрямовані на: створення, збереження, розповсюдження і використання культурних цінностей, культурної спадщини та культурних благ;

- забезпечення реалізації і захист конституційних прав громадян України у сфері культури - створення правових гарантій для вільного провадження культурної діяльності, свободи творчості, доступу до культурних цінностей, культурної спадщини та інформації про них;

- збереження і примноження національного культурного надбання;

- врегулювання відносин суб'єктів діяльності у сфері культури щодо інтелектуальної власності у сфері культури, забезпечення реалізації та захист авторського права і суміжних прав;

- визначення пріоритетів державної політики у сфері культури, форм, підстав, умов та порядку надання державної підтримки культури, гарантій невтручання держави у творчі процеси, механізму впливу громадськості на формування і реалізацію державної політики у сфері культури [4].

Та попри широку і ґрунтовну законодавчу базу культурна сфера й надалі перебуває у глибокій кризі. Через невизначеність національних пріоритетів нерозв'язаною залишається і проблема самоідентифікації української культури в полікультурному глобальному просторі. Замість необхідного на етапі становлення посилення ролі державних інституцій у підтримці національної культури ми спостерігаємо тотальне недофінансування проєктів і програм, які сприяли б її відродженню та розвиткові, популяризації у світі.

Наслідком невизначеності у стратегії стають і постійні «коливання» щодо практики розвитку мережі навчально-освітніх і наукових закладів у галузі культури. Деякі науковці усвідомлюють, який морально-виховний потенціал містить культура, і стверджують, що її неодмінно потрібно формувати й підтримувати заради «відродження у свідомості нації духовно-моральних пріоритетів» [20, с. 103]. Звісна річ, що в цьому процесі вагому роль могла би відіграти освіта в галузі «Культура і мистецтво», а також «Гуманітарні науки» за спеціальністю «Культурологія».

Постає питання, чи достатньо держава виділяє коштів на замовлення таких фахівців для сучасного українського суспільства. У 2020 році з «Культури і мистецтва» було заплановано фінансування випуску: 983 молодших спеціалістів (із загальної кількості за цим ОКР - 31074); 117 молодших бакалаврів (з 1130); 1070 фахових молодших бакалаврів (з 34901); 2234 бакалаврів і 84 фахівці з «Культурології» (з 80890). Водночас цього року держава дещо збільшила замовлення на вступ для підготовки бакалаврів у галузі «Культура і мистецтво» та «Гуманітарні науки» за спеціальністю «Культурологія» - 3272 та 162 місця відповідно. Також на цей рік заплановано випуск 1256 магістрів в галузі «Культура і мистецтво» і 107 - в галузі «Гуманітарні науки» за спеціальністю «Культурологія». Змінено кількість місць держзамовлення для вступу в магістратуру: 1375 та 89 відповідно [див.: 15]. Чи достатньо це для того, щоб підтримка державою освіти й науки в галузі культури була відчутною? Питання це - риторичне.

Попри висловлені критичні міркування щодо певної невизначеності чи нечіткості формулювання довгострокових цілей стратегії розвитку української культури й очевидні перепони для її запровадження, зауважмо, що культурна політика загалом враховує історично-культурні, ментальні, конфесійні та інші особливості громадян України. В законодавстві про культуру є чимало статей, які гарантують права на культурну ідентичність представників усіх етнічних груп і національностей, які формують структуру українського соціуму.

Окремого розгляду потребує питання про роль релігійної компоненти в українській культурі. Доволі часто представники державних структур ставлять в один ряд Помісну Українську Православну Церкву (ПЦУ), яка, за влучним висловом Митрополита Димитрія (Рудюка), «протягом свого більш як тисячолітнього існування дійсно впливала, виховувала душу нашого народу» [3] із сучасними релігійними неорухами, культами та навіть релігійними об'єднаннями з ознаками сект. Це при тому, що УПЦ (як, власне, й Українська Греко-Католицька Церква) завжди стояла на сторожі формування національно-патріотичних світоглядно-ціннісних орієнтирів українського народу, зокрема й ставлення з повагою до державних інституцій і керівників. Натомість суспільна й політична роль деяких релігійних об'єднань у цьому плані не лише суперечлива, а й руйнівна. Доказаом цього є еклезіально-політична стратегія УПЦ (МП).

Культивування принципу правового забезпечення свободи віросповідання, поліконфесійності, світоглядного плюралізму та мультикультуралізму не повинно здійснюватися за рахунок навмисного применшення чи невизнання культуротворчої ролі Церкви. Мовиться передусім про Помісну Українську Православну Церкву, яка не ставить під сумнів національне самовираження українського народу в самобутній культурі й державотворенні, на противагу церкві, яка пропагує російсько- імперську ідеологію «всекультури», котра прагне знищити чи поглинути держави й культури сусідніх народів, втягуючи їх у свою політичну орбіту, зокрема за допомогою псевдокультурної діяльності [див.: 21, с. 130-144].

Аналіз першоджерел української національної культури підтверджує, що християнство відіграло в її становленні провідну роль. І державна культурна політика має враховувати цей факт, продовжуючи традицію партнерських стосунків держави й християнської, зокрема Помісної Православної, Церкви. Християнські отці поставали духовними лідерами у найскрутніші для української культури часи бездержавності, зберігаючи віру народу в її відродження. За словами Данила Заточеника: «То не море кораблі жене, а вітри. Не вогонь розпікає залізо, а роздмухування міхами» [2], і «не корабель топить людину, а вітер; ржа їсть залізо, а печаль - дух людини» [19, с. 202]. Очевидно, що «вітер» уособлює духовний первень, який постає стрижнем культури, суспільства й держави. Й оскільки Церква опікується духом, визнання її ролі у культуротворчих процесах залишається поза сумнівом.

У цьому звєязку варто звернути увагу на недвозначне застереження Митрополита Димитрія: «На жаль, сьогодні в своєму державному українському домобудівництві ми не спираємось на дух і традицію тієї князівської епохи Київської Руси-України, яку історики охарактеризували досягненням найвищої святості» [3]. Натомість, як застерігає церковний ієрарх і богослов, «блукаємо стежками вигаданих «путів арієвих», збираємо і плекаємо трипільські горщечки, на них відшуковуємо християнський символ хреста і будуємо якісь еклектичні ідеї, знову граємося і кохаємося в багатобожжі, навздогін цьому всьому проповідуючи не знати яку українську національну ідею. А варто було б заглянути не в трипільський горщечок, а в не більш як тисячолітню історію нашої києво-руської державності, для того, щоб переконатися в тому, що там зостався наш справжній дух, там виплекана душа нашого народу» [3].

Отже, державна культурна політика має враховувати взаємозв'язок традицій і сьогодення. Нехтуючи тисячолітнім досвідом ствердження в Україні євангельських принципів про віддання Богові Божого, а кесарю кесаревого (Мт. 22, 21), шанування влади, що від Бога (Рим. 13, 1), пропагування та прищеплення ідей рівності людей перед Богом, соборності Церкви, до якої належать Помісні Православні Церкви, тощо, ми руйнуємо духовний фундамент як культури, так і демократичної держави. Адже їхній основний принцип - свобода волі людини - знаходить своє обґрунтування саме в християнстві.

На наше глибоке переконання, розвиток української культури не здобув належного місця серед пріоритетів державної політики, перебуваючи довший час на периферії державних інтересів, значною мірою через розколотість українського Православ'я. Криза, яку переживала Українська Православна Церква, не дала їй змоги виступити чинником консолідації продержавницьких сил українського народу задля здійснення його духовно-культурного й політичного поступу на черговому етапі боротьби за національну й культурну ідентичність. Церковний розкол, штучно спровокований і підтримуваний проросійським лобі в Україні і світі, негативно позначився на всіх складниках суспільного буття українського народу. «Українська» Православна Церква, яка перебуває в канонічній і політичній залежності від Московського Патріарха, й надалі ставить під загрозу не лише національний культурний розвиток, а й безпеку держави Україна. Між тим, з постанням в Україні Помісної Православної Церкви, даруванням їй томосу про автокефалію, ситуація неодмінно має змінитися в позитивний бік.

У контексті нашого дискурсу актуалізується також проблема гуманізації національної культурної політики. Передумова для цього процесу - створення законодавчого підґрунтя для фактичного творення культурно-мистецьких цінностей, правових гарантій і дієвих механізмів культурного виробництва, зорієнтованих на принципи гуманізму, людиноцентризму тощо. Сфера культури - це чи не найчутливіший індикатор і точний показник реалізації прав людини, передусім прав на національну ідентичність, історичну пам'ять, почуття власної гідності та соціальної справедливості. І хоча в Законі України «Про культуру» й інших нормативно- правових документах ці принципи задекларовано, реалізувати їх на практиці доволі важко. Одна з причин розбіжностей у теорії і практиці - постійне недофінансування сфери культури як на державному, так і на місцевому рівнях.

У процесі формування та реалізації культурної політики потрібно враховувати взаємозумовленість та залежність щонайменше трьох чинників: 1) межі дотичності культури та політики; 2) взаємоузгодженість ліберальних і демократичних принципів політики; 3) взаємодію держави і суспільства як основних суб'єктів культурної політики [20, с. 104].

За останні роки держава Україна спромоглася запровадити політику пільгового оподаткування у сфері культури. Від сплати податків звільнено творчі спілки, національні культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері культури, а також заклади культури, які повністю або частково фінансуються за рахунок бюджету чи коштів підприємств і профспілкових організацій. Також на законодавчому рівні врегульовано питання надання пільг щодо оподаткування доходу підприємств, організацій і окремих осіб, котрі частково відраховують кошти на потреби культури [13].

Права громадян України у сфері культури, незалежно від їх етнічної і національної належності, зафіксовані у Законі України «Про культуру» (статті 6 - 11). Закон гарантує свободу творчості, право на доступ до культурних цінностей та культурних благ аж до заснування закладів культури. Загалом законодавчо затверджені широкі можливості утворення різних за формою власності і видами діяльності у сфері культури закладів культури (театри, концертні зали, філармонії, мистецькі та культурні центри, продюсерські агенції, професійні мистецькі спілки та колективи, кіностудії, кіно-, відеопрокатні заклади, видавництва, музеї, архіви, заповідники, художні галереї (виставкові зали), творчі майстерні, бібліотеки, клубні заклади, навчальні заклади культури та мистецтва, мистецькі школи, центри дитячої та юнацької творчості, циркові студії, парки культури та відпочинку, архітектурні бюро, дизайнерські, рекламні, реставраційні центри та майстерні) [4].

Стаття 11 цього Закону регулює обов'язки осіб у сфері культури. Зокрема, фізичні та юридичні особи зобов'язані:

1) дотримуватися вимог законодавства щодо провадження діяльності у сфері культури;

2) дбати про збереження народних традицій і примноження національного культурного надбання, сприяти охороні культурної спадщини;

3) поважати культуру, мову, традиції, звичаї та обряди українського народу;

4) піклуватися про естетичне виховання і культурний розвиток дітей, прилучення їх до цінностей вітчизняної та світової культур [4].

Підкреслимо, що чи не усі законодавчі акти України про культуру, зокрема Закони України, документи міжнародного походження й інші нормативно-правові акти, містять статті або декларації про пріоритети та статегічні завдання державної політики у культурній сфері [5]. Так, стаття 3 «Основ законодавства України про культуру» визначає, що головними пріоритетами розвитку культури нашої країни постає створення державою сприятливих умови для: 1) озвитку культури української нації та культур національних меншин; 2) збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища; 3) естетичного виховання дітей та юнацтва; 4) проведення фундаментальних досліджень в галузі теорії та історії культури України; 5) розширення культурної інфраструктури села; 6) матеріальне та фінансове забезпечення закладів, підприємств, організацій і установ культури [13]. Подібні завдання, що увиразнюють пріоритети державної культурної політики, зафіксовані й у Законі України «Про культуру».

У статті 4 сказано, що «пріоритети державної політики у сфері культури визначаються: програмами Президента України, щорічним Посланням Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України та програмами діяльності Кабінету Міністрів України, в яких обов'язково враховуються аспекти розвитку культури», різного роду державними цільовими програмами у сфері культури тощо [4]. Важливою гарантією культурного поступу, передбаченою цією статтею, постає створення державою «у пріоритетному порядку» умов для «розвитку культури української нації, корінних народів та національних меншин України; збереження, відтворення та охорони історичного середовища; естетичного виховання громадян, передусім дітей та юнацтва; розширення культурної інфраструктури села; охорони, заохочення та підтримки культурного розмаїття як одного з найважливіших чинників сталого розвитку держави» тощо [4].

Між тим, зміст Послання Президента України Володимира Зеленського до Верховної Ради України, яке він виголосив з трибуни парламенту 20 жовтня 2020 р. і в якому, згідно з 106 статтею Конституції України, він мав би висловити своє ставлення до здійснення в державі культурної політики [14], не містить передбаченого законодавством проголошення пріоритетів або принаймні якихось ідей чи намірів щодо культурної політики держави.

Вже у вступі, звернувшись шаблонно до народних обранців і присутніх, він наголосив, що спільним із попередніми посланнями Президентів України буде лише офіційний початок, а все решта - цілковито відрізнятиметься [14]. Замість аналізу внутрішнього й зовнішнього становища України, а отже, й окреслення стратегічних заходів із реформування країни, враховуючи й культурну сферу, В. Зеленський сконцентрував увагу на пам'яті про 2020-й рік й низці лих, які він приніс Україні: COVID-19, з яким держава не може впоратися, «збиття нашого літака в Ірані, масштабні лісові пожежі, паводок на заході України, посуха - на півдні, катастрофа літака з військовими льотчиками та курсантами» [14].

Президент лише один раз ужив слово, дотичне до культурної політики, та й то в контексті маніфесту про так зване велике будівництво. «Крім нових доріг, шкіл, садочків і лікарень, ми почнемо реставрацію українських замків, театрів, музеїв, об'єктів культурної та архітектурної спадщини нашої Батьківщини», - пообіцяв нинішній гарант Конституції.

З виступу Президента залишається незрозумілим, як долати глибоку й тривалу кризу в культурній сфері й здійснювати Довгострокову стратегію розвитку української культури, схвалену у 2016 році. Як зазначено у Розпорядженні Кабінету Міністрів України, відповідна стратегія «продиктована викликами часу і давноназрілою необхідністю провести глибокі конструктивні реформи у сфері культури» [16]. Автори документа зауважують, що «реформування сфери культури є одним із основних завдань як гуманітарної політики, так і політики соціально-економічного розвитку України, побудови сучасної демократичної держави на засадах загальнолюдських цінностей зі збереженням самобутніх традицій та культурно-історичних цінностей» [16]. Натомість Президент України В. Зеленський наголошує, що настав час змінювати пріоритети та традиції.

Водночас нагадаємо, що нехтування культурною сферою - це пряма загроза нашій національній безпеці. І Президент України, як суб'єкт законодавчої ініціативи, мав би разом із Кабінетом Міністрів, Міністерством культури та Комітетом Верховної Ради України з питань культури і духовності невідкладно взятися за розробку таких законопроектів, які стали би справжніми ефективними інстументами у здійсненні державницької культурної політики, а не її імітаторами.

Зокрема, нагальною вимогою часу є ініціатива з ухвалення Закону України «Про реалізацію державної стратегії культурної політики на окупованих українських територіях - в Автономній Республіці Крим, частинах Донецької і Луганської областей» (звісно, що назва може бути уточненна відповідно до його змісту). Передусім на законодавчому рівні належить закріпити принцип державного протекціонізму і просування української національної культури, мистецтва та художніх промислів, продукції української культурної індустрії в інших країнах світу.

Звісно, що це далеко не вичерпний перелік нагальних заходів, які державним чиновникам необхідно роз'язати спільно із громадянським суспільством у межах прогограми національної стратегії захисту української культури, а отже, й державності.

Зайве доводити, що без усебічної державної підтримки розвитку національної культури, яка є головним джерелом і імпульсом творчого самовираження українського народу, та реформування культурної сфери, годі сподіватися на соціально- економічний прорив. Зрештою, пора усвідомити, що немає кращого репрезентанта держави Україна в світі, аніж національна культура її народу. Підтвердженням цього слугує культурна політика генерала Симона Петлюри (1869-1926), який зумів актуалізувати українське питання в міжнародній площині - завдяки пісні.

Пригадаймо, як у січні 1919 р. за дорученням Голови Директорії для популяризації української музичної культури за кордоном була створена Українська республіканська капела (пізніше реорганізована як Український національний хор). З неї розпочалася історія тріумфу «Щедрика» Миколи Леонтовича (1877-1921) в Європі та Америці. Упродовж зовсім короткого часу (1919-1921 рр.) очільнику молодої держави вдалося продемонструвати світові не лише його найвище завоювання - самостійність Української Народної Республіки, а й утвердити українську етнокультурну та національну ідентичність. Українське «культурне військо» під проводом С. Петлюри прорвало російську інформаційну блокаду в Європі, заявивши, що Україна - не Росія, зробивши це майже за століття до появи однойменного наративу другого українського Президента Леоніда Кучми.

Формування й дотримання національної стратегії культурної політики надважливе, по-перше, в контексті реалізації завдань національної безпеки України. Адже наша країна з часу проголошення незалежності змушена вести боротьбу як на зовнішньому, так і на внутрішньому культурних рубежах, долаючи опір штучно підживлюваних російськими агентами проросійських сил і створюваних ними «кризових» ситуацій, зокрема з боку «Української» Православної Церкви (МП), а подруге, для концептуалізації та реалізації на практиці ідеї цілісної соціокультурної реальності як основи національного соціально- економічного та політичного розвою держави Україна.

Український народ має прадавню історію та культуру. У боротьбі за власну незалежність і самостійність він здобув собі право на державні гарантії їх збереження, захист, культивування та поширення, а також вільну і гідну презентацію в світі.

Література

1. Біблія або Книги Священного Писання Старого і Нового Завіту: в українському перекладі з паралельними місцями / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. 1416 с.

2. Данило Заточеник. Слово Данила Заточеника, що написав

він Князю своєму Ярославу Володимировичу. - [Інтернет- ресурс]. - Режим доступу до тексту:http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr62.htm

3. Димитрій (Рудюк). Роль Православної Церкви у формуванні

української самоідентичності. [Інтернет-ресурс]. Режим

доступу: file:///C:/Users/User/Downloads/religfree_2007_12_24.pdf

4. Закон України «Про культуру». [Інтернет-ресурс]. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2778-17#Text

5. Законодавча база галузі культури. [Інтернет-ресурс]. Режим доступу: http://uccs.org.ua/zakonodavcha-baza-haluzi-kultury/

6. Ігнатченко І. Г. Особливості реалізації державної політики України у сфері культури: сучасний стан та світові стандарти. Теорія і практика правознавства. 2013. Вип. 1. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/tipp_2013_1_16

7. Керн К. Антропология Св. Григория Паламы. Архимандрит Киприан (Керн). Москва: Паломник, 1996. 452 с.

8. Конституція України. [Інтернет-ресурс]. Режим доступу: https://www.ilo.org/dyn/natlex/docs/ELECTRONIC/45425/7285 1/F-423885451/UKR45425.pdf

9. Кралюк, П. Українська історія: якій їй бути? Україна- Європа-Світ: міжнародний збірник наукових праць: 25-ій річниці Незалежності України присвячено / редкол.: Ю. М. Алексєєв, Л. М. Алексієвець, М. М. Алексієвець [та ін.]. Тернопіль: ТНПУ, 2016. - Вип. 17. С. 197-202.

10. Культура України на етапі становлення незалежності

[Інтернет-ресурс]. Режим доступу:https://buklib.net/books/29152/

11. Кураев А. В. Основы православной культуры как лекарство от экстремизма: Очень личные размышления / диакон Андрей Кураев. Москва: Издат. Совет РПЦ, 2003. 109 с.

12. Мельничук Т. Ф. Культурологічний підхід формування духовності студентської молоді засобами культурно-просвітницької діяльності. Духовність особистості: методологія, теорія і практика. 2016. Вип. 6. С. 136-147.

13. Основи законодавства України про культуру. - [Інтернет-ресурс]. - Режим доступу:https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/2117-12#Text

14. Послання Президента України Володимира Зеленського до

Верховної Ради про внутрішнє та зовнішнє становище України. [Інтернет-ресурс]. Режим доступу:

https://www.president.gov.ua/news/poslannya-prezidenta- Ukrayini-volodimira-zelenskogo-do-verho-64717

15. Постанова Кабінету Міністрів України «Про державне замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково- педагогічних та робітничих кадрів, на підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів у 2020 році» (від 8 липня 2020 р. N 616). - [Інтернет-ресурс]. Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP200616.html

16. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення

Довгострокової стратегії розвитку української культури - стратегії реформ» (від 1 лютого 2016 р. № 119-р). - [Інтернет-ресурс]. - Режим доступу:

https://www.kmu.gov.ua/npas/248862610

17. Федотова В.Г. Практическое и духовное освоение действительности. Москва: Наука, 1991. 134 с.

18. Худолій М. Культурна політика: основні підходи до визначення поняття. Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. 2013. № 4. С. 132-136.

19. Чижевський Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1956. 511 с.

20. Широченко З.В. Культурна політика держави - формотворчий принцип її національної ідентичності. Вісник НТУУ «КПІ». Філософія. Психологія. Педагогіка: збірник наукових праць. - 2007. № 2(20). Ч. 2. С. 102-105.

21. Шкрібляк М. Повернення до християноцентризму як основа сучасної національної освіти та виховання в Україні. Аксіосфера освіти: історичні тенденції та пріоритети сьогодення: колективна монографія / за ред. члена- кореспондента НАПН України В. Балуха. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2018. С. 128-146.

22. Шкрібляк М. Стратегія співпраці Церкви і соціуму як невід'ємна компонента національної концепції розвитку громадянського суспільства. Освіта і життєвий світ особистості: європейський досвід і українські реалії: мат. міжн. наук.-практ. інтернет-конф. 23-24 квітня 2015 р. / за заг. ред. проф. Докаша В. І. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т ім. Юрія Федьковича, 2015. С. 192-197.

Размещено на Allbest.ru