Музичне мистецтво та соціокультурна модернізація в Україні кінця XX - початку XXI ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Музичне мистецтво та соціокультурна модернізація в Україні кінця XX - початку XXI ст.

MUSIC ART AND SOCIO-CULTURAL MODERNIZATION IN UKRAINE OF THE END OF XX - EARLY XXI CENTURY

Савчук Андрій Євгенович (Savchuk Andriy), професор кафедри хорового диригування та виконавства Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського, заслужений діяч мистецтв України, доцент (Professor of the Department of Choral Conducting and Performing Tchaikovsky National Academy of Music of Ukraine, Honored Art Worker of Ukraine, Associate Professor)

У другій половині 80-х років XX століття, що увійшла до історії як час «перебудови», на терені України відбулося чимало змін в економічній,

політичній, соціальній та духовній сферах. Зазначені зміни істотно вплинули і продовжують впливати на стан і розвиток художньої культури, на процес її модернізації. На першому етапі (друга половина 80-х - початок 90-х рр.) найбільш визначною рисою цього процесу доречно підкреслити фундаментальність зазначених змін. На другому (з часу здобуття Україною незалежності) можна констатувати радикалізм змін у сфері культури, що поступово був загальмований через перманентно кризове економічне становище держави, а відтак хронічно недостатнє фінансування сфери культури [1, с. 17-20; 3, с. 47-49]. Сучасна українська соціокультурна модернізація обумовлена суперечливістю своєї ходи, оскільки в різних сегментах культурної реальності вона просувається нерівномірно. Саме тому найбільш вживане по сьогодні означення процесу реформування української культури і мистецтва з кінця 80-х років минулого століття асоційоване з категорією «експеримент», даючи змогу констатувати випробний, частковий, емпіричний характер його кроків та руху в цілому.

Перехідний етап у розвитку українського суспільства - це час зміни старої соціокультурної реальності на нову та відповідного цьому процесу народження нових соціокультурних парадигм, ствердження інших орієнтирів та цілей культури у соціумі, формування нової культурної інфраструктури, системи взаємовідносин суб'єктів та об'єктів культури, мистецтва, науки і освіти. Для українського суспільства важливою складовою цього процесу стали багатовимірні взаємовідносини новітньої культури з її прадавніми національними традиціями і сучасними моделями, які від моменту набуття Українською державою незалежності відіграли суттєву роль у формуванні національно-культурної свідомості і самосвідомості української нації [2, с. 22-25; 3, с. 47-49; 5, с. 35-38].

В системі взаємовпливів та взаємозв'язків, в якій сучасне українське соціокультурне життя формується та виявляє себе, його складова - соціальна театрально-художня реальність (категорія, що введена до наукового обігу й обґрунтована відомими українськими дослідниками (В.А. Бітаєв, І.Д. Безгін, Ю.П. Богуцький, О.М. Семашко, О.І. Путро) за принципами свого функціонування подібна до цілої системи, але має й суттєві відмінності. Першочергово йдеться про більш активну конденсацію та яскраве відображення соціально-художніх змін в українському суспільстві, що й визначає місце і роль музичного мистецтва в соціокультурному поступі нації, його вплив на розвиток суспільства. Особливої уваги потребує українське хорове мистецтво та всі його складники, адже саме хорове мистецтво найбільш активно і свідомо проявило національну тематику, зміст, громадянську позицію. З іншого боку, театральне і музичне мистецтво лишаються самоорганізуючою системою, самодостатньою цілісною реальністю, яка потребує предметного вивчення свого стану, комплексного аналізу різних аспектів буття та накреслення можливих перспектив щодо подальшого розвитку.

В умовах сьогодення, початку XXI ст., національна музична культура набула чимало нових форм соціально-економічного, організаційного та творчого наповнення та функціонування. Але саме у 80-90-х роках XX століття відбулася різка зміна мистецьких поколінь (композиторів, виконавців, педагогів), а нова генерація митців вступила у фазу своєї активної професійної творчості. Повне скасування цензури, значно пом'якшений і поступово відмінений ідеологічний контроль дозволили суттєво оновити репертуар виконавців, концертних залів, навчальних програм у мистецьких освітніх закладах (початкової, середньої та вищої ланки), а також значно розширити тематичні межі гастрольно-концертного і фестивального руху в Україні. Саме у цей період український театр усвідомив нові стилі та жанри, які майже не використовувались мистецтвом сцени попередніх десятиліть [2, с. 21-24; 3, с. 47-49; 4, с. 47-49]. При цьому театральне мистецтво увиразнило свій національний статус, а національна драматургія набула пріоритетності як в Україні, так і світі. Одночасно сформувалися нові умови театральної діяльності: елементи «ринку» (комерціалізація мистецтва, конкуренція у театральному середовищі) почали більш відчутно впливати на трансформації в художній царині. Ці тенденції були характерні і для тогочасного музичного мистецтва і музичного ринку в умовах новітньої Україні. Вперше офіційно постає творча особистість музичного продюсера (імпресаріо, арт-продюсера), режисера масових заходів, режисер-постановник мюзиклів, оперет тощо.

У нових відмінностях починає формуватися і структуруватися механізм ділових взаємин музичних колективів та адміністративних інституцій, які ними опікуються. На думку провідних сучасних дослідників у колі факторів, якими обумовлюється соціальне функціонування музичного мистецтва постає «трансформаційний процес, супроводжуваний різким скороченням фінансування театру (у тому числі й музичного театру, оперного, театру оперети, філармоній), який вивів на одне з перших, а часто і визначальне місце два типи відносин: «театр - держава», «театр - місцева влада» та суспільно-інвестиційні (комерційні, благодійницькі та ін.) відносини матеріально-фінансового виживання» [3, с. 49-52; 4, с. 51-53]. При складанні першого типу відносин, від взаємного дистанціювання і спроб економічно-фінансової самостійності, якими позначалися ці взаємини у період «перебудови», український театр перейшов до етапу міцної залежності від державного фінансування, яке впродовж всього зазначеного періоду було недостатнім. Пошуки джерел недержавного фінансування, притаманні для 90-х років, фактично стали ще однією формою залежності мистецтва сцени [2, с. 22-25; 3, с. 47-49; 5, с. 25-28].

В якості третього чинника назвемо споживача театральної та музичної продукції (шоу-бізнес), чиї суспільні запити і художні потреби значною мірою впливають на всі сфери театральної та концертно- гастрольної діяльності.

Отже в зазначений період українська театрально-художня реальність була детермінована складною системою соціокультурних трансформацій, в контексті яких проходив весь цикл буття національного мистецтва сцени. Аналогічно іншим сегментам соціальної та соціально-художньої сфер, з урахуванням специфіки театру (музики) як соціокультурної інституції, формувалася нова модель театральної та концертно- виконавської діяльності, видозмінювались соціально-інституційні відносини. В даному контексті важливо зазначити актуальність наукового аналізу такого соціокультурного феномену як «комплексний театральний експеримент», розпочатого в СРСР і, передусім, в тогочасній УРСР в останній чверті 80-х років XX століття, а також пов'язаного з ним пошуку нових шляхів реформування театральної та концертно-гастрольної сфери [6, с. 76-79; 7, с. 110-111; 8, с. 94-96].

Як відомо, на першому етапі «експеримент» спричинив виникнення т.зв. «студійного руху» в Україні та її столиці зокрема. Майже 100 театральних колективів України пройшли незвіданими творчими шляхами в річищі експерименту. Але переважна їх більшість припинили своє творче існування через режисерсько-драматургічний «голод» та економічно- фінансову скруту. Ще гірша доля чекала сотні альтернативних театрів- студій, що дуже швидко утворювались на гребені перебудови, але так само швидко й зникали назавжди, насамперед і ті, що були інспіровані виключно комерційною ідеєю та недостатньо професійною підготовкою в сфері музичного шоу-бізнесу [2, с. 22-25; 3, с. 47-49; 5, с. 35-38]. Тому в якості серйозного результату «студійного руху» можна назвати невелику кількість креативно цікавих камерних театрів і невеликих концертних залів, які зросли на основі театрів-студій кінця 80-х - початку 90-х років XX ст.

Безперечно, на той час студійний рух виглядав абсолютно новою рисою і напрямом мистецького життя України, особливо в її столиці. Отже, мистецьких експеримент в сфері театрального і музичного мистецтва кінця 80-х років XX ст. засвідчив, наскільки українська сцена потребує реформаторських зусиль, скільки відсталого та віджитого залишається на її теренах, такого, що гальмує її розвиток та відвертає глядача (слухача) від театру, філармонії, концертного залу. Важливо констатувати, що той рішучий крок, який був зроблений з одного боку - представниками нової генерації української режисури, що взяли на себе не лише суто професійні режисерські обов'язки, а й забажали утворити власні театральні та музичні колективи, а з іншого боку - владою, керівництвом культурою республіканського та столичного рівня, в значній мірі сприяли виведенню національної сцени з її стану стагнації, а також допомогли театрально-музичному процесові сформувати нові парадигми свого подальшого розвитку.

Важливим питанням цього періоду постає вплив нової концепції музично-естетичної парадигми та нових напрямів естрадного мистецтва наприкінці XX - на початку XXI ст., де чітко проявлені позитивні зміни в діяльності концертно-музичних установ та музично-педагогічних факультетів на початку 80-х років. Постає чітко окреслена підготовка вчителів музики в період реформування загальноосвітньої та професійної школи, враховано удосконалення навчально-виховної роботи на музично- педагогічних факультетах у світлі вимоги перебудови вищої школи в умовах тогочасної УРСР. Вже від 1991 року охарактеризовано високопрофесійну підготовку вчителів музики, згідно із націєтворчими та культурологічними засадами розвитку Української держави за часів її незалежності [9, с. 35-38; 10, с. 142-145].

В цей період офіційно окреслено нову концепцію художнього виховання; підготовку фахівців за двох-профільною спеціальністю з народознавчих, українознавчих, культурологічних та мистецтвознавчих дисциплін. Підкреслено реорганізацію структурних підрозділів музично- педагогічних факультетів, а також підготовку науково-педагогічних кадрів через цільову аспірантуру. Також враховано й новітні методи- підходи у роботі навчальних закладів України початку XXI ст., як наприклад: початок експерименту з надання статусу середнім навчальним закладам вищих педагогічних училищ-коледжів; координаційна роль опорної кафедри; розробка нових технологій викладання фахових дисциплін [11, с. 12-14; 12, с. 185-187; 13, с. 20-22].

З метою посилення контролю навчально-виховного процесу й отриманих знань, здійснено оновлення змісту та організаційних форм складання державних екзаменів. З метою впровадження сучасних медіаційних методів здійснено оновлення репертуару навчальних художніх колективів, а також схвалюється створення викладачами фахових кафедр шкіл-лабораторій в системі ВНЗ сучасної України. Водночас відбувається перебудова навчально-виховного процесу, згідно з гуманізацією та гуманітаризацією музично-педагогічної освіти впродовж XX - початку XXI ст. музичне мистецтво соціокультурна модернізація

Таким чином, на державному рівні актуально підкреслюється вплив націєтворчих процесів щодо співпраці фахових кафедр із вчителями музики загальноосвітніх шкіл та органів народної освіти. Новітнім напрямом в галузі музичного мистецтва в Україні початку XXI ст. виділяється естрадне мистецтво, яке відрізняється оновленим підходом до режисерсько-постановчої драматургії, нового репертуару та концертно- видовищних принципів. Загалом, професійна мистецька освіта в Україні початку XXI століття потребує подальшого впровадження новітніх технологій, теоретико-методологічних та концептуальних програм, які будуть розраховані на перспективи розвитку провідних напрямків національної освіти, науки і музичної культури.

Всі ці напрямки потребують активного наповнення філософією продюсування та сучасного менеджменту як новітніми формами соціокультурної модернізації в Україні початку нового тисячоліття.

Використані джерела

Богуцький Ю. П. Парадигма національної культури в умовах глобалізації // Український народний музичний інструментарій: історія, теорія і методи дослідження: збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції: до 40-річчя колекції українських народних музичних інструментів Музею театрального, музичного і кіномистецтва України (21-22 травня 2009 р., м. Київ) / Автори-упорядники: Горенко Л. І., Черкаський Л. М. Київ : ДАКККіМ, 2009. С. 16-21.

Вовкун В. В. Концепція інноваційного розвитку української національної культури: традиції та перспективи // Український народний музичний інструментарій: історія, теорія і методи дослідження: збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції: до 40-річчя колекції українських народних музичних інструментів Музею театрального, музичного і кіномистецтва України (21-22 травня 2009 р., м.Київ) / Автори-упорядники: Горенко Л.І., Черкаський Л.М. Київ: ДАКККіМ, 2009. С. 21-27.

Горенко Л. І. Українознавчі основи менеджменту в галузі сучасної шоу-індустрії // Діяльність продюсера в культурно-мистецькому просторі XXI століття: традиції, динаміка, перспективи: зб. матер. V Міжнар. наук.- практ. конф. (5-6 грудня 2013 р., м. Київ). Київ : НАКККіМ, 2013. С. 45-56.

Gorenko L. I. Cultural values and priorities as a strategic direction of the development of Ukraine and Europe at the beginning of the XXI century: national and civilizational dimensions // XII Международная научно -практическая конференция «Perspectives of world science and education» (12-14 августа 2020 года, Осака, Япония) // Perspectives of world science and education. Abstracts of the 12th International scientific and practical conference. CPN Publishing Group. Osaka, Japan. 2020. Pp. 46-53.

Клитин С. С. «Золотой век» европейской эстрады (исторический и теоретический анализ): автореф. дис... д -ра искусств.: спец. 17.00.01 «Театральное искусство»; ВНИИ искусствознания. Москва, 1991. 48 с.

Ковтунович Т. Особливості розвитку національної самосвідомості в сучасному українському суспільстві // Актуальні проблеми психології: Етнічна психологія. Історія психології. Психолінгвістика / За ред. С.Д. Максименка, М. - Л.А.Чепи. Київ: Міленіум, 2006. Т. IX. Ч. 1. С. 76-82.

Мозговий М. П. Особливості українського шлягеру в контексті розвитку національної естради. Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. 2008. № 10. С. 106-111.

Нечаєнко Т. В. Особливості сценічного втілення літературно-музичної композиції в естрадному мистецтві. Мистецька освіта та мистецтво освіти в контексті формування сталого суспільства: матеріали Всеукр. наук. -практ. конф. Київ, 2005. Ч. 2. С. 94-96.

Павко А. Методологія модерну і постмодерну: проблеми синтезу протилежних підходів // Вісник Національної академії наук України / Головний редактор Б.Є. Патон. Київ, 2011. № 3. С. 34-39.

Рева Ю. А. Естрадне мистецтво в соціокультурному процесі. Мистецтвознавчі записки. 2006. Вип. 10. С. 141-149.

Український шоу-бізнес: сучасний стан і перспективи розвитку. Оглядова довідка за матеріалами преси / Нац. парламент. б-ка України, Інформцентр з питань культури та мистецтва. Київ, 2007. 16 с.

Чепеленко В. В. Про відтворення національних елементів в українській естраді 20-70-х pp. XX ст. Культура України. 1997. Вип. 4. С. 183-187.

Яконюк В. Л. Проблемы глобализации музыкального образования. Взгляд в XXI век. Музычнас и театральнае мастецтва: праблемы викладання. 2002. № 1. С. 22-27.

Размещено на Allbest.ru