Традиція як основа збереження локальної культури в умовах глобалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Традиція як основа збереження локальної культури в умовах глобалізації

У зв'язку з формуванням глобальної фінансової та торгової системи, кризою національної держави, проникненням у суспільну свідомість норм культурного релятивізму відбувається розпад традиційних форм солідарності та формування посттрадиційного громадянського суспільства (Ю. Габермас, Е. Гідденс, Й. Фрідман, Т. Люк). Трансформаційні процеси, які відбуваються у світі, актуалізували питання щодо підвищення культуротворчого потенціалу країни, трансляції культури від покоління до покоління. Глобальні світові виклики спонукали представників різних націй гостро поставити питання щодо національної ідентифікації, культурного відродження, збереження культурних цінностей.

Традиція, у її поєднанні з культурою, виражає сукупність знань, ідеалів, духовного досвіду народу на багатовіковому шляху становлення нації, суспільства. Без традицій не тільки не існує жодної культури в історії людства, без неї неможливо уявити собі навіть саме існування будь-якого людського суспільства. Безумовно, у культурі поєднуються традиції та новаторство, стійкість і мінливість, що утворюють безперервний процес історичної спадкоємності, збереження культурної спадщини й творчого оновлення, але саме на основі традиції «будується» самоідентифікація людини та спільнот, саме в традиціях акумулюється їх культурна енергія, що сприяє духовному відродженню й подальшому розвитку нації, етносу, народу, країни. Як слушно відмічає російський теоретик С. Іконнікова, традиційна культура народів має глибоку та розгалужену кореневу систему, без якої покоління втрачає життєстійкість, втрачає уявлення про свої витоки, вона формує національну самосвідомість, патріотизм і дбайливе ставлення до культурної спадщини [97, 48]. Однак при всій важливості традицій було б неправильно ігнорувати ті нові тенденції, які виникають у кожну епоху і є результатом розвитку культури.

Феномен традиції науково осмислюється у філософії, історії, теорії культури, соціології, етнографії, релігієзнавстві тощо (К. Маркс, Ф. Енгельс, Е. Тоффлер, Ю. Давидов, С. Іконнікова, В. Карпушин, Д. Благой, М. Хрєнов, Д. Співак, В. Артюх, С. Безклубенко, Г. Ващенко, В. Вовкун, П. Герчанівська, В. Личковах, А. Гуревич, А. Кармін, Д. Матяш, І. Надольний, І. Пилипенко, Б. Соколов, В. Чернець).

Так, теоретики визначають традицію як набір уявлень, звичаїв, звичок і навичок практичної діяльності, що передаються з покоління в покоління та регулюють суспільні відносини. Розглядаючи традицію як форму фіксації, закріплення та вибіркового збереження тих чи інших елементів соціокультурного досвіду, науковці наголошують на універсальному механізмі його передавання, який забезпечує стійку історико-генетичну спадковість у соціокультурних процесах. Трансформація містить у собі те, що передається, і те, як здійснюється це передавання, тобто комунікативно-трансляційно-трансмутаційний спосіб, у середині та поміж поколіннями, взаємодія людей у рамках тієї чи іншої культури на підставі відносного, загального розуміння й інтерпретації накопичених у минулому даної культури змістів і значень [271, 396].

У контексті дослідження викликає інтерес науковий підхід до феномену традиції науковця В. Артюха, який розуміє останню як дорефлективну форму особистого досвіду людини. На думку вченого, первинно традиція - це те, у чому живуть, це наперед сам собою зрозумілий момент сьогодення, а не те, до чого вибудовують відношення. Людина не бажає іншої поведінки, і вона говорить собі: «Так було завжди - і це добре, і це повинно зберегтися й надалі». Вона виявляється нездатною вийти зі звичних, наїжджених рейок свого існування, що й стає головним мотивом збереження традиції [22].

На думку українського філософа С. Безклубенка, народ, етнос, нація - не просто юрба, не випадкове збіговисько, не велелюдний натовп: це особлива - соборна - жива особистість. І ця соборна людська особистість, як і окрема людська особистість, має цілком певні морально-етичні установки, що відбиваються саме в традиціях [26, 479].

Інший підхід у І. Нежинського, який визначає традицію не лише як інтелектуальне вчення, а і як доктрину чи сукупність концепцій, як сакральну сферу, до якої людина долучається своїм буттям, своєю свідомістю та всім своїм єством. Традицію неможливо вивчити, у традиції треба бути. На думку вченого, проявляючись за допомогою простору культури й традицій, у сучасному соціумі сформувалися такі типи, як «люди традиції», які в кількісному відношенні становлять абсолютну меншість, обчислюються одиницями, і, як правило, дистанціювалися від соціуму, і «люди культури», яких більшість, і вони продовжують існувати в соціумі, намагаючись знайти спосіб взаємодії в полі культури та в соціальному просторі [182].

Традицію як процес кристалізації й транслювання сукупного духовного досвіду розглядає А. Гуревич. Аналізуючи походження слова «традиція», учений зазначає, що це слово має корінь, що й «зрада»: істинна вірність традиції парадоксальним чином уживається зі зрадою. Те, що здається зрадою, по суті справи, виявляється традиційним, і, навпаки, щось канонічне, під яким розуміють відтворення старих форм, повтор і імітацію, може виявитися зрадою щодо істинної традиції. Сутність традиції вчений визначає як процес передавання культурної інформації прикладом відтворення живого духу культури [70, 215-216].

Видатний український педагог Г. Ващенко розглядає традицію як важливу силу в духовному відродженні народу. На думку вченого, особливо велику роль традиція відіграє в процесі збереження нації, останню визначає як цілість поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілість підтримують передовсім традиції. Завдяки їм зберігається й розвивається національна мова, здобутки мистецької творчості, світогляд, народні ідеали - усе те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів» [47, 174-175].

Особлива увага науковців прикута до феномену традицій у народній культурі. Так, дослідження доктора культурології П. Герчанівської доводять, що дискусії, які відбуваються навколо проблеми теорії традиції, дозволяють розставити акценти в сутності цього поняття: по-перше, традиції є колективною (не біологічною) пам'яттю певної людської спільності; по-друге, вони є механізмом передачі соціально важливого досвіду, який виробляється, засвоюється спільністю та проходить апробацію часом, забезпечуючи їй самототожність у процесі історичного розвитку [60, 12].

Прояв національного в традиції відбувається завдяки культурним традиціям, які виражаються в народній культурі та творчості, звичаях, обрядах, мові, літературі, фольклорі тощо. Саме ці культурні традиції і є тією важливою складовою збереження національної ідентичності. Ідентичність як певна міра групової однорідності характеризується здатністю до самозбереження, самопізнання та саморозвитку, зберігаючи при цьому певну генетичну основу, незважаючи на вплив різних зовнішніх факторів. Формуючись за допомогою різних механізмів культури, людина чи спільнота, до якої вона належить, проходить процес соціалізації, інкультурації, акультурації, тим самим надаючи життєву силу наявним традиціям. Вивчаючи феномен культурної традиції, науковці наголошують на її особливій ролі в процесі створення, відродження, зберігання та популяризації національної культури.

У нашій роботі під «традицією» розуміємо певний тип відносин між послідовними стадіями об'єкта, що розвивається, зокрема й культури, коли «старе» переходить у нове та продуктивно «працює» в ньому.

Зрозуміло, що якщо ця продуктивна традиція здатна перетворюватися в контексті суспільно нового, сприяючи його розвитку, вона набуває стійкість. У більш загальному розумінні культурні традиції представлені елементами культурно-історичної спадщини, виражені в ідеях, цінностях, звичаях, обрядах, способах сприйняття світу тощо. Культурним традиціям притаманні всі форми духовної та матеріальної культури, які дозволяють утримувати цілісність і стійкість суспільного організму, що відображаються в понятті «історична пам'ять». Як життєздатне духовне минуле, успадковане від попередніх поколінь, культурна традиція закріплена в нормах поведінки, ментальності, моралі, у міфах, релігійних ритуалах та обрядах, що зробили останню універсальним способом акумулювання й передачі культурного, духовного досвіду, механізм передачі якого втілений у принципі добровільності й доступності при її споживанні, наслідуванні й засвоєнні. Слугуючи засобом процесу суспільних відносин і поведінки, культурні традиції виконують при цьому життєво важливі для людини функції (адаптивну, регулятивну, комунікативну, інтегративну), що сприяє соціалізації людини.

Не можна не погодитися з російським теоретиком А. Сідоровим, котрий зауважує, що функція традиції полягає в наданні людям гарантій онтологічної безпеки, «нормативний зміст традиції набуває зобов'язуючу моральну і емоційну силу внаслідок того, що людська доля розглядається на тлі всеохоплюючої релігійної космології» [239, 158]. Як слушно зауважує теоретик, цей ритуальний елемент традиції забезпечував цілісність людського життя, підпорядковуючи його вище за людську волю.

Слід зауважити в такому контексті, що українська культура в цьому сенсі, використовуючи термінологію С. Кримського, є «крейсеруючою», тобто охоплює «величезний масив цінностей багатьох світових культур: скіфсько-сарматської, мусульманської, іудейської, античної, візантійської, західноєвропейської, російської, польської» [155, 8], а основними домінантами її історичного руху (так само, як і полюсами напруги) є римсько-католицька та православна культури. Саме тому традиція як феномен на теренах України має характер універсалізму. Як зауважує В. Личковах, духовну діалектичність західноєвропейської (католицької) та східноєвропейської (православної) гілки християнських культур чітко визначив М. Мамардашвілі: «За його думкою, “європейська культура ґрунтується на ідеї досконалості, на ідеї надання форми всьому - політичному життю, духовному життю тощо. Православна ж культура захоплена ідеальністю. Конкретна річ або форма ніколи не є ідеалом. Тобто якщо це не ідеал, то це взагалі ніщо. Бажають усього або нічого . А оскільки отримати все не вдається, то, вочевидь, доводиться залишатися ні з чим”» [155, 9].

Універсалізм української культури з притаманним їй кордоцентризмом може стати плідним ґрунтом для її нового відродження.

На думку А. Карміна, процес соціалізації починається з раннього дитинства та проходить протягом усього життя, дозволяючи людині визначити певну життєву позицію і, відповідно, жити так, як потребують того традиції тієї країни, у якій вона проживає. У результаті процесу соціалізації кожна людина є зануреною в певний культурний контекст, з якого вона черпає свої уявлення, ідеали, правила життя, способи дій. Культурний контекст визначає соціально-вікові життєві установки, регламентує різні ролі людини в суспільстві [105, 10]. Прояв культурних традицій у сучасному житті, їх особливу роль у соціальних процесах відмічають науковці всього світу. На думку дослідників, роль традиції, яка полягає у відтворенні соціальної структури та соціального як такого обумовлена, перш за все, будовою традиції, унікальністю її функції для збереження культурної цілісності суспільства. Механізм збереження суспільної цілісності, насамперед, пов'язується з відтворенням світоглядних особливостей спільноти, певною єдиною емоційно-буттєвою «культурною картиною світу», яка обумовлює й предметно-ужитковий рівень життя [179]. Процес соціалізації в такому контексті передбачає формування як індивідуального, так і суспільного соціокультурного простору.

Одним з аспектів взаємодії людини з навколишнім середовищем є співвідношення індивідуальності й традиції, які проявляються у складному, суперечливому характері життєвих орієнтацій її діяльності. У такому контексті прояв культурної традиції й індивідуальності найтісніше пов'язують зі свободою вибору, самовизначенням, самоідентифікацією. Ці процеси відбуваються завдяки приналежності людини до її минулого, що в подальшому допомагає формувати її майбутнє.

На думку вчених, саме завдяки культурним традиціям людина знаходить у собі минуле і майбутнє, не даючи загубитися ні одному, ні іншому. З огляду на вищезазначене, учений Б. Соколов наголошує на присутності ейдетики в процесі сприйняття культурних традицій. Сприйняття здійснюється, насамперед, завдяки особливому різновиду пам'яті, переважно на зорові враження, образи, що дозволяє втримувати та відтворювати надзвичайно живі образи раніше побачених предметів, об'єктів. На думку вченого, культурна узгодженість з'єднує людину не тільки з її минулим, майбутнім, вириваючи цим самим з конкретної локалізованості, а й з минулим і майбутнім людства взагалі. Інакше кажучи, культура пов'язана (і пов'язує) як з традицією, так і з долею людства [245, 28-29].

Традиція виступає тим культурним каноном, який пропонується засвоїти та реалізувати в житті кожному індивіду. Таким чином, вона являє собою форму колективного досвіду й означає факт успадкування, через який індивід долучається до групової пам'яті, укорінюється в минулому, що дозволяє йому орієнтуватися в сьогоденні. Розглядаючи культурну традицію як важливий засіб соціалізації людини, слід наголосити на присутності певних культурних символів, образів, думок і дій, що надає можливість і змогу виділити одну націю від іншої. Традиції зумовлюють базові тенденції розвитку тих чи інших культур. Кожна людина, окрема соціальна група, нація, етнос, суспільство в цілому володіють власними традиціями. Звідси множинність і суперечливість традицій, культурних форм і їх інтерпретацій. Різноманіття культур у світі значною мірою обумовлено множинністю відповідних культурних традицій. Різноманітність культурних традицій у процесі їх взаємопроникнення та популяризації створює загальну картину світу, зберігає культурну пам'ять, закладаючи при цьому фундамент для майбутніх поколінь. Головним стержнем вищезазначеного фундаменту мають стати культурні цінності, які збереглись у традиціях різних народів.

Сутність культурної цінності полягає не тільки в її предметному вираженні, а в її певному споживчому сенсі. Якщо культурне благо стає бажаним і задовольняє запити, потреби особистості, воно знаходить відображення в споживчій вартості, яка вимірюється не стільки матеріальними показниками, скільки - духовними. Саме на основі ціннісних уявлень, наявних у культурних традиціях, утворюється система ціннісних орієнтацій особистості. Кожен індивід споживає їх по-своєму і, відповідно, отримує тільки йому необхідний результат від цього споживання. Ціннісний зміст культурної традиції існує у свідомості людини та характеризується особистісним сприйняттям щодо її сутності, ролі та значення у власному житті. Розглядаючи важливість культурних цінностей у житті людини, слід наголосити на їх функціональній складовій. Споживання культурних цінностей викликає у людини позитивні емоції, задоволення, радість і насолоду, що, своєю чергою, призводить до появи бажання спожити цю цінність ще. Такий процес дозволяє певним чином продовжити життєвий цикл як культурної цінності, так і форми її існування, а саме традиції.

Культурні цінності, які втілені в пам'ятках минулого, безсумнівно, стають важливим чинником формування сучасної культури. При цьому вони повинні не тільки зберігатися, але й відтворюватися, знову й знову розкриваючи свій сенс для нових поколінь. Цінність культурних традицій дозволить не тільки привернути увагу до вивчення та споживання традицій, а й допоможе виховати гідне покоління, яке буде поважати, зберігати, популяризувати культурні традиції своєї країни, створюючи при цьому сприятливий єдиний культурний простір.

У контексті дослідження слід наголосити на питанні сприйняття культурних традицій різними віковими категоріями. Реалії сьогодення виявили першочергову проблему - сприйняття культурних традицій підлітками та молоддю. Саме ці вікові категорії не завжди сприймають культурні традиції як необхідність у власній самоідентифікації, розглядаючи їх як пережиток минулого, як щось не актуальне та не сучасне. Особливо гостро постає питання глибокого й наукового обґрунтування ролі культурних традицій у загальнообов'язковому навчальному процесі дітей. Культурна традиція має стати одним з головних пріоритетів шкільної програми, що дозволить не тільки сформувати в молодих громадян знання української культури, традицій і звичаїв, а й виховати патріота своєї батьківщини. Для досягнення вищезазначених виховних результатів необхідно запроваджувати інноваційні форми роботи. Поєднання культурних традицій з інноваційними процесами характеризуються своєю актуальністю, оскільки культура має оновлюватися та розвиватися задля ефективного й дієвого процесу її споживання.

Актуальним у такому контексті є питання запровадження інноваційних форм у процесі зберігання культурних традицій. Упровадження та всебічне уведення інновацій у культуру дозволить надати культурним традиціям нового життя, оновити їх, посилити увагу до їх цінності молодого покоління. Саме молодь є тією рушійною силою, яка перетворює, оновлює культурні практики, що, своєю чергою, зумовлює формування життєвого сенсу й культурних традицій. Освоєння нововведень у культурних традиціях дозволить зберегти динамічну єдність минулого та сучасного. Відсутність процесу оновлення може посилити появу соціальних небезпек, спричинити переосмислення ціннісних орієнтирів, ідеалів, духовне зубожіння нації і, відповідно, втрату багатьох культурних традицій. Особливість життєвого циклу культурної традиції полягає у її споживчому процесі. Поєднання культурної традиції й інновацій має стати основою культурної моделі розвитку будь-якої держави, пріоритетним напрямом державної культурної політики, головним завданням стратегії культурної розбудови країни. Вищезазначене дозволило зробити висновок, що трансформаційні процеси, які відбуваються у світі, досить гостро порушили питання щодо посилення ролі національної культури в контексті подолання негативних тенденцій. Актуальним постає процес реструктуризації сфери культури, удосконалення ринкових механізмів розвитку її інфраструктури з урахуванням перспективної потреби відродження традиційної культури, утіленої в традиціях, звичаях корінних народів.

Особливо гостро вищезазначені проблеми мають прояв в Україні. Посилення значення культурної традиції в сучасних умовах розбудови української держави дозволить зберегти національну ідентичність, підвищити споживчу вартість культурних благ, розвинути культурний ринок і, відповідно, популяризувати культурно-історичне надбання народу.

Своєю чергою, відповідне ставлення до культурних традицій має сприяти усвідомленню її ролі в процесах духовного збагачення громадян, державотворення та входження української культури у світовий культурний простір. Відродження країни нерозривно пов'язане з духовною традицією особистої причетності до історичних подій. Захопити реформами дуже важливо, але не менше значення має закріплення їх у повсякденні, поширення в різних сферах життя, набуття стійкості. «Без захисного пояса традицій цивілізація йде до небезпечної межі» [97, 117].

У сучасних умовах актуальним є пошук дієвих кроків щодо підтримки культурних традицій у регіонах. У такому випадку йдеться не тільки про програму першочергових соціально- економічних заходів з підтримки культури в регіонах, а про збереження та розвиток культурних традицій, які характеризують їх ідентичність. Цей процес має відбуватися демократично, шляхом створення сприятливих умов для їх розвитку, а не насильницькими методами. Будь-яке нав'язування чи контроль неодмінно викличе супротив, спричинить українофобські настрої, тим самим спровокує нові міжрегіональні, міжетнічні непорозуміння.

Людина є приреченою на культуротворчість, яка, водночас, є справою її вільного рішення та вибору, вільного «самоздійснення». Задля такого «самоздійснення», на наш погляд, першочерговою необхідністю є створення дієвих організаційно-правових механізмів із забезпечення культурних потреб громадян, створення й подальша реалізація державних програм розвитку та підтримки культурних традицій, які є основою національної культури й національної ідентичності. В умовах глобалізації саме традиція здатна додати стійкість культурі через формування єдиного інформаційного-символічного простору. Українська культура, завдяки універсалізму, гранично відкрита в тому сенсі, що вона здатна інтегрувати нову інформацію, що привноситься ззовні, вона не сприймає ксенофобію, завдяки властивому їй кордоцентризму, і тому здатна природно комунікувати з іншими культурами, зберігаючи при цьому специфічні особливості етнічних культур, утворюючи при цьому єдиний, комунікативний, інформаційний, смисловий, ціннісний, символічний, семіотичний і ментальний простір культури.

Размещено на Allbest.ru