Український театр як єдина сфера колективного життя суспільства під час Визвольної війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

НТУ «Дніпровська політехніка»

УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР ЯК ЄДИНА СФЕРА КОЛЕКТИВНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА ПІД ЧАС ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ

Матвеева К.В.,

Порцева Л.І., приватний підприємець

Вступ

Українські театри завжди були і залишаються культурними центрами, творча діяльність яких, відображає актуальні проблеми суспільства країни. І особливо в умовах війни сьогодні, театри проявили себе не тільки як заклади культури з виховною складовою, а й центри багатовекторної волонтерської роботи з високою самоорганізацією, що набуває надважливого значення в кризові моменти для країни. Ми розглянули роботу декількох українських театрів в перші 65 днів від повномасштабного військового вторгнення Російської Федерації в Україну.

Мета роботи: висвітлити діяльність українських театрів в умовах російсько-української війни. Поставлена мета потребує вирішення таких завдань:

- виділити окремі напрямки діяльності українських театрів, як способи захисту і збереження українського суспільства;

- виявити процеси трансформації в національній театральній культурі України;

- висвітлити громадянську позицію, погляд та активну участь митців театру в роботі по захисту країни;

- визначити роль жінки у збереженні культурних цінностей українського народу;

- виявити феномен самоорганізації українського суспільства.

Всі матеріали були взяті з відкритих джерел, а також із особистих бесід та інтерв'ю з керівниками, режисерами та артистами театрів під час досліджуваного періоду. культура театральний цінність жінка

Системний метод дозволив дослідити український театр в умовах війни як єдиного духовного центру. Структурно-функціональний метод ми використали задля виявлення і структурування процесів, що відбуваються в українському театрі у досліджуваний час. Психолого-семіотичний метод, який ми застосували сприяв досконалому вивченню причин і особливостей поведінки, морально-психологічних моментів та мотивації волонтерської діяльності театральних діячів. Історико-порівняльний метод дозволив провести паралель функціонування в різний культурно-історичний час стану української культури, проявленої через театри, зокрема в часи другої світової війни і російсько-української війни сьогодні. Методом контент-аналізу здійснено пошук і аналіз інформації через сторінки офіційних сайтів театрів, соціальних мереж про їх діяльність в умовах війни. Також ми одержали інформацію безпосередньо від художніх керівників, режисерів, артистів театрів, використовуючи метод інтерв'ювання.

Виклад основного матеріалу

Сьогодні діяльність українських театрів відбувається із врахуванням вимог часу, основна робота є волонтерською, і кожен театр робить свій внесок у перемогу України в цій вітчизняній війни. В українських театрах працюють висококваліфіковані фахівці з різних напрямків, як культурно-мистецьких професій, так і технічних. Ми виявили, що українські театри мають дивну можливість самоорганізовуватись, як і все українське суспільство, ніби великий вулик, в якому кожна бджола має своє завдання і вміло його виконує. Щоб систематизувати діяльність театрів, зокрема волонтерську, необхідно означити, на яких засадах грунтується така робота. Відповідно до статті 1 Закону України «Про волонтерську діяльність», «Волонтерська діяльність -- добровільна, соціально спрямована, неприбуткова діяльність, що здійснюється волонтерами шляхом надання волонтерської допомоги» [1].

В цілому волонтерство театрів можна поділити на профільну роботу (творча діяльність) і таку, що вміщує в себе господарчу складову, в основі останньої здібності та вміння працівників та артистів театру. З перших днів повномасштабної російсько-української війни українські театри змогли самоорганізуватись, визначивши напрямки волонтерської допомоги, яку можуть реалізувати задля захисту і перемоги України у цій війні. Отже, сьогодні країну можна порівняти із суспільною організацією часів козацтва, що мала форму демократичної республіки та відповідала національному характеру українців, яка змогла пережити часи знищення, відродилась та існує сьогодні [2].

Наведемо конкретні приклади напрямків волонтерської роботи українських театрів, з її господарчою складовою:

1. В одному з найбільших національних театрів, а саме в «Дніпровському національному академічному українському музично-драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка» працівники декораційного, бутафорського, костюмерного, реквізиторського цехів з перших днів повномасштабного військового вторгнення РФ в Україну, змогли швидко перелаштувати роботу з пошиття театральних костюмів на відшивав бронежилетів, балаклав для військовослужбовців ЗСУ домашніх костюмів для поранених у військовий шпиталь тощо [3]. Такий високий професійний фах робітників дозволяє створювати якісні речі для армії у великій кількості. Так конкретно, мішки для сну та розвантажувальні жилети шиють в «Запорізькому академічному обласному театрі молоді» [4], в «Дніпровському академічному молодіжному театрі» -- постільну білизну для переселенців та балаклави для армії [5]. У «Львівському національному академічному українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької» також виготовляють необхідні речі для військовослужбовців ЗСУ [6].

2. Театри спроможні приймати участь і в такій делікатній роботі, як відшив медичних жгутів, що реалізують в «Запорізькому академічному обласному театрі ім. В.Магара» [7], «Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка».

3. Творчі колективи театрів зорганізували і таку кропітку працю як плетіння маскувальних сіток, до якої долучились і художники, і артисти балету, і музиканти. Така волонтерська праця здійснюється в «Дніпровському національному академічного українського музичнодраматичного театру ім. Т.Г. Шевченка», «Запорізькому академічному обласному театрі ім. В. Магара», «Львівському національному академічному українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької».

4. Всі театри, котрі ми розглядаємо стали центрами гуманітарної допомоги, де збирають речі, продукти, медикаменти -- це «Дніпровський національний академічний український музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка», «Дніпровський академічний театру драми і комедії», і «Дніпровський драматичний молодіжний театр «Віримо»», «Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. І.Франка» [8], «Львівський національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької» тощо.

5. Волонтерський рух «Львівського академічного обласного музично-драматичного театру імені Ю.Дрогобича», артисти проявили себе і в кулінарній справі, організував кулінарний цех на територіях театру, де готуют ь їжу для військовослужбовців ЗСУ [9]. «Дніпровський академічний театр драми і комедії» спільно із кафе, що знаходиться поруч, організували безкоштовне харчування для переселенців та евакуйованих людей. В «Дніпровському національному академічному українському музично-драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка» митці готують вареники за рецептом самої директорки і художнього керівника, заслуженої артистки України Оксани Петровської.

6. Віддавали на потреби армії свої автомобілі для гастролей «Дніпровський академічний молодіжний театр», декорації та залишки тканин «Дніпровський драматичний молодіжний театр «Віримо»».

7. Прихистком для переселенців і біженців з усіма необхідними умовами для цілодобового перебування в театрі стали «Дніпровський міський «Телетеатр»» та «Львівський академічний театр імені Леся Курбаса».

Таким чином, досліджуючи український театр, ми стикаємось з надзвичайним феноменом самовідродження, явищем відображення макрокосмосу суспільства через мікрокосмос театру. Надалі пропонуємо розглянути творчу волонтерську діяльність театрів, а саме профільну роботу митців, творчу діяльність.

Повертаючись до радянських часів існування України, а саме період Другої світової війни, необхідно підкреслити, що робота театрів значно відрізнялась, від того, що ми фіксуємо сьогодні. В ті часи політика комуністичної партії країни активно використовувала старовинну народну традицію -- підтримувати бойовий дух бійців і суспільства піснями, але використовувались переважно патріотичні радянські пісні, не українські: «при театрах формувались штаби задля організації творчих концертних бригад, які виступали у військових частинах, шпиталях, на вокзалах та мобілізаційних пунктах тощо». Проте театри не обирали маршрути чи репертуар самостійно: «відділи фронтів надсилали заявки до Головного управління Робітничо-селянської Червоної армії, де визначалась кількість необхідних творчих бригад та їх маршрути..» [10, с.69]. Інший приклад театрів Харківської області 1943 р., в період звільнення краю від німецьких окупантів «відділу агітації і пропаганди Обласного Комітету КП(б)У разом з Харківським Обласним відділом у справах мистецтв доручалося розглянути та затвердити плани художньої роботи Музично-Драматичного театру і Державної естради» [11, с.66]. Звертаємо увагу на відмінності в часах і станах цієї традиції -- якщо раніше всі питання перевіряла і затверджувала комуністична партія, то зараз традиція іде зсередини, по відчуттю і театри самі, вільно обирають напрямок волонтерської діяльності, репертуар чи місце виступу, за покликом серця. І до сьогодні, як атавізм радянських часів, в деяких будинках культури залишалась схожа репертуарна політика, йдеться не про затвердження художньої майстерності артистів, а про тематику, політичний зміст. Але цей елемент відживає і театральні заклади на всіх рівнях еволюціонують і теж починають відображати істинний стан речей. В будинках культури також ведеться волонтерська діяльність -- плетіння маскувальних сіток, збір гуманітарної допомоги та інше, що відповідає мірам безпеки, також не припиняється і творчий процес. У філії Культурно-дозвіллевому комплексі «Кайдацький» міста Дніпра, «Народний театр «Чародій»» під керівництвом завідувача філії КДК «Кайдацький» і режисера Олега Климентьєва навіть готує нову виставу.

Наведемо конкретні приклади виїзної концертної діяльності театрів сьогодні. З офіційних відкритих джерел стає відомо, що «Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка» виїздив з концертною програмою до військового шпиталю та центрів для переселенців. Таку театральну традицію підтримують, і «Дніпровський академічний молодіжний театр», і «Запорізький академічний обласний театр молоді», і «Дніпровський міський «Телетеатр»».

Розкриємо діяльність одного з таких театрів ширше. «Дніпровський академічний молодіжний театр» продовжує виховувати свого маленького глядача українською казкою, словом і обіймами. Артистам і режисерам під час цієї війни відкриваються нові погляди на сюжети казок, що вже були в репертуарі, під іншим кутом. Наприклад, актор театру Сергій Ільїн зазначав, що історія про «Трьох поросяток» (реж. М.Волошин), має сьогодні, в умовах війни, інші сенси -- «по одному поросятка, можна сказати, беззахисні, але коли разом -- вони дають такого прочухана вовку, що йому ніде і сховатися» [5]. Можемо провести паралель з об'єднанням всього українського народу заради перемоги над ворогом. Або інша вистава «Півник-козак» (реж. В.Стенько) -- повчальна історія про те, як порожні забави не доводять до істинного розуміння життя, як цей Півник стає справжнім козаком і навчається допомагати друзям. Артисти розповідають, як тепло діти сприймають вистави театру. Не зважаючи, що в східних регіонах України, де вони жили, українській мові в часи незалежності не було приділено достатньо належної уваги для зміцнення і відновлення природного стану речей, ще з радянських часів мова знищувалась, а потім ігнорувалась. До того ж ще з радянських часів було багато переселенців з глибинки радянського союзу, яким дозволялось в школах не вивчати українську мову, вони і замістили багато корінного населення, яке виселяли, а далі і українські школи закривали. І цей наслідок яскраво проявився саме зараз в цій російсько-українській війні -- порушені цінності, люди розгублені, невпевнені. Мова -- то джерело співрозуміння людей, єдності.

Протягом вистави діти дуже уважно дивляться і прислуховуються до кожного слова, і вже наприкінці вистави призвичаюються, чудово все розуміють і радіють щасливому закінченню казки, а обійми під час інтерактивної гри зближують людей, що робить театральне дійство майже, родинним. В інтерв'ю Михайло Морозов, заступник директора театру, розповів про творчу діяльність: «Вивозимо вистави до центрів для переселенців, на сьогодні в репертуарі 4 казочки -- «Троє поросяток» О.Кузьміна (реж. М.Волошин), казка-гра «Дюймовочка» Х.-К. Андерсена (реж. О.Максяков), Лялькова казка з музикою та співами «Півник-козак» (реж. Стенько) і комедія, казка для дорослих «Зачепило» (реж. Олійник, Л.Агатенко)». Остання з'явилась буквально перед початком війни. Щодо планів театру -- чекаємо перемоги, закінчення війни, готуємо новеньку казочку для діточок. Тому, як тільки театр почне працювати в звичному режимі, зможемо все показувати для наших дніпрян, до того ж в репертуарі театру багато комедій і для дорослого глядача».

Ми бачимо, що творча виїзна діяльність театрів, це перш за все, живий контакт з людьми. Артисти «Дніпровського академічного молодіжного театру» є ніби дитячими психологами -- знають тонкощі і особливості поведінки дітей, моменти адаптації і спорідненості, що сприяє не тільки зменшенню стресу, покращення настрою, а й народження чи відродження українського єднання, навіть у маленьких дітей. Відкриття знайомої «старої» казки через іншу мову (замість російської українською), що сприймається вже як «нова» казка. Разом із зацікавленістю, інтересом, відбувається процес навчання, ігровий урок вивчення правильної мови, яку вони чують з уст маститих акторів, на високому рівні культури, передану духовно, через гру. І це є традиційною українською системою виховання. Важливо відзначити, що виховується молоде покоління, якому доведеться відновлювати і відбудовувати країну.

Розташовані в глибокому тилу (далі від бойових дій і ближче до західних кордонів країни), театри, в перші дні повномасштабного військового вторгнення також не працювали, оскільки вибухи лунали по всій країні. Припинення звичайної, повсякденної діяльності театрів як культурних центрів у класичному розумінні, обумовлено вивченням питань безпеки.

Оскільки немає «єдиної лінії» бойових дій і ворог бомбить і обстрілює всю Україну, абсолютно безпечних місць в країні на сьогоднішній день немає. Українська армія мужньо протистоїть російській навалі, але кількість випущених ракет в різних напрямках неймовірно велика, котрі летять близько атомних станцій, і націлені не тільки на воєнні об'єкти, а й особливо на об'єкти інфраструктури, дитячі садки, лікарні, театри тощо. Отже, ворог чітко розуміє, що театр є культурним духовним центром країни, і основне завдання ворога -- знищити Україну разом з територією, людьми і культурою. Звертаємо увагу, що в історії російськоукраїнських відносин це відбувається не вперше. І навіть, якщо в деяких містах, відсутні вибухи, кожного дня лунають сирени, тривожні новини з фронту, тому неймовірне напруження суспільства треба знімати.

Один із театрів, який відновив свою творчу діяльністю з певними змінами з березня місяця, отримав дозвіл на можливе проведення постановочної роботи -- «Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. І.Франка». В одному з інтерв'ю театральний режисер і актор, народний артист України, директор-художній керівник театру Ростислав Держипільський зазначив, що «вистава -- це частина мистецького фронту, який зараз допомагає підтримувати дух українців» [12]. Оскільки в західних областях України багато переселенців, біженців з міст, де точаться бойові дії, людей треба єднати та реабілітувати. В цьому наші бачення, думки, як представників українського суспільства, абсолютно збігаються з поглядами режисера. В тому ж інтерв'ю пан Держипільський додає, що коли побачив людей, переселенців, що сидять у домівках в очікуванні, чи не почнеться бомбардування або вибухи, вирішив, що «..їх треба чимось займати, лікувати у хорошому розумінні, психіку, допомагати. Мистецтво завжди було одним з найкращих ліків». І глядачі тепло відгукуються на такий крок підтримки: «Людям це -- дуже потрібно, бо ми зараз у депресії, у переживаннях, у роздумах -- у важкому стані. Тому відвідування вистави, коли ми всі разом тут -- це трохи повертає нас, скажімо, до того життя, в якому ми були раніше. Заспокоює, надихає, надає додаткових емоцій, бо зараз ця інформація, яка нас оточує, вона руйнує людину. Нам треба боротися, нам треба бути міцними, й театр -- це те, що нас зараз буде рятувати», -- поділилась Юлія Шиленко (головна хранителька фондів Національного музею Тараса Шевченка), відвідавши виставу «Нація» «Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. І.Франка». Актор драмтеатру Іван Бліндар підкреслив, що «те, що може навіть не відволікти, а зібрати докупи, нас усіх, щоб не те щоб не думати про війну, а зосередитися на тому, що ми є, у нас є культура, пісня, мова. Ми за це зараз стоїмо» [12].

Вважаємо необхідним навести репертуар деяких театрів з Івано-Франківської та Львівської областей, куди з'їхались люди з усієї країни у пошуку безпечного місця, як культурологічну довідку. Наголосимо, що враховуючи міри безпеки, в театрах діє пропускна система -- потрапити на виставу можна за наявністю документа, що посвідчує особу. Вистави «Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. І.Франка» в березні проходили в підвальному приміщенні, і якщо починалась тривога, вистава зупинялась, актори-чоловіки перетворювались на волонтерів, «охоронців-воїнів», а хто чергує на вході, запрошували всіх пройти в укриття театру. По закінченню тривоги, коли стає безпечно, актори продовжували грати виставу. Такі трансформації акторів потребують сили духу, високої організації і концентрації, фахового професіоналізму і відданості театральній справі, а також вміння тримати таку напружену паузу. І актори тримають, а вистави проходять на високому рівні.

В репертуарі березня на сцені-підвал «Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. І.Франка» були показані: мюзикл «Гуцулка Ксенія» (лібрето і музика Я. Барнича, реж. Р Держипільський), драма-реквієм «Нація» М.Матіос (реж. Р Держипільський), феєрія-бурлеск «Енеїда» за мотивами І.Котляревського (інсценізація Р.Держипільського), неоопера «Hamlet» В.Шекспіра у перекладі з англійської Ю.Андруховича (реж. Р Держипільський) тощо [13].

У «Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса» відновилась діяльність з квітня місяця, в репертуар увійшли вистави -- психологічний екстремальний трилер «Пастка розуму» за Ентоні Горовіцем (реж. Н. Флекмен), трагікомедія «Королева краси» М.МакДонаха (реж. І.Задніпряний) [14].

У «Львівському національному академічному українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької» в квітні відбулись постановки: етно-хоррор «Буна» В.Маковій, оперета «Наталка-Полтавка» І.Котляревського, комедія «Сватання на Гончарівці» Г Квітки-Основ'яненка, біографічна драма «Мій Роден» О.Кіс та ін., а також дитячі вистави -- музична казка «Івасик-Телесик» О.Огородника, казка-мюзикл «Попелюшка» Ш.Перро [15].

В Києві театри взаємодіють і надають приміщення «театрам-сусідам». Наприклад, «Київський національний академічний драматичний театр ім. І.Франка» наприкінці квітня відновив показ вистав на базі інших театрів -- дві постановки відбулись на благодійній основі для військовослужбовців ЗСУ: «Лимерівна» П.Мирного (реж. І.Уривський) була показана в «Київському національному академічному драматичному театрі ім. Л.Українки», «Шельменко-Денщик» Г.Квітки-Основ'яненка (реж.П.Ільченко) в Оперній студії «НМАУ ім.П.Чайковського» [8]. Це підкреслює єдність, взаємодопомогу українського народу, зокрема між театральними діячами, проте залишається невідомо за якими критеріями була обрана вистава, наприклад «ШельменкоДенщик». Варто наголосити, що театру потребують не тільки ті, хто втекли із зони бойових дій, а й волонтери, в кого чорне під очима від праці, які на своїх руках тримають все українське суспільство. Не можна забувати, розмовляючи про театр, що їх робота -- феномен, і ми припускаємо, що колись театром і ця тема буде оспівана.

Оскільки звичайні стандарти роботи театрів змінено, щоб не переривати процес культурного життя країни і виконувати свою роботу за фахом, то знаходяться додаткові способи донесення української культури, наприклад, через аудіовистави. Слухачі мають можливість почути живий голос, постановку мови, український колорит. До такої діяльності долучився «Дніпровський драматичний молодіжний театр «Віримо»» -- дитячі казки для дітей і дорослих в аудіо форматі під час війни продовжують записувати актори Тимофій Тарковський і Тарас Шевченко, а готовий цикл аудіовистав викладають в створений Телеграм-канал «театр Віримо» (казка «Тореадори з Васюківки» В. Нестайка). На сьогоднішній день артисти працюють над записом східних казок. Саме такий вихід творчій діяльності знайшов «Дніпровський драматичний молодіжний театр «Віримо»» [16]. В інтерв'ю з Юрієм Захаровим, актором «Дніпровського академічного театру драми і комедії» ми дізнались, що в театрі записали українську казку з назвою «Барвінок» в аудіоформаті, і на далі планують продовжити таку практику, що дуже важливо в цей час. Варто відзначити, що на жаль, саме живе спілкування дає тепло, аудіозапис не може до кінця передати повної палітри відчуттів, почуттів, суті.

Враховуючи вимоги воєнного часу, щоб уникнути диверсій, ризиків визначення ворогом місце розташування людей, українські театри організовують творчі проєкти онлайн - пісні, вірші, у виконанні артистів театрів, відео запис яких, викладають на офіційних сайтах театрів та сторінках в соціальних мережах (Facebook, Telegram, Youtube). «Дніпровський театр драми і комедії» записали і виклали на сторінці театру прочитання вірша «Здох тиран, але стоїть Тюрма» Д.Павличка у виконанні знаного актору театру і кіно, народного артиста України Віктора Гунькіна, який в мирні часи навколо себе збирав повні зали [17]. Артисти «Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка» Ольга Радочинська і Людмила Кусакіна співали народні пісні просто неба біля пам'ятника Т.Г.Шевченка, доки це було безпечно, одна з яких була народна українська пісня «У милого очі сині» (автор О.Стрілець), «Запорізький академічний обласний театр молоді» ініціював проєкт «Мистецький супротив» як вдячність захисникам і моральна підтримка, внесок театру у Перемогу: актор театру Віктор Латишев виконав пісню «Запах війни» гурту ТІК, актриса

Інна Качан «Баладу про Мальви» В.Івасюка, актриса Ірина Лісогурська заспівала «Повертайся живим» тощо [4]. «Київський національний академічний драматичний театр ім. І.Франка» організував проект «Поезія незламних», на основі віршів сучасних українських поетів, народжених російсько-українською війною -- Катерина Артеменко виконала свою авторську пісню «Коли скінчиться війна», під власний акомпанемент на фортепіано. Також в рамках проєкту актори театру читають вірші -- Остап Ступка «Ми йдемо далі» С.Фаліона, Олександр Печериця, обравши службу в лавах Територіальної оборони, під час чергування на блокпосту записав своє відео -- прочитання вірша «Не питайте мене, що я бачив щодня на війні...» О.Розумова та ін. [18]. Артисти «Дніпровського академічного молодіжного театру» читають вірші-підтримку, а живий SD-простір створюється за допомогою ляльок. Актор театру і кіно Михайло Кукуюк продовжує читати авторські вірші в рамках проєкту «Висока поезія» - «Silent night », «День орка», «Ми» [19] та інші.

Автори статті є членами Національної спілки театральних діячів України і також ведуть активну волонтерську діяльність, як організовуючи творчі зустрічі з культурними діячами, так і викладаючи в соціальні мережі (Facebook, Youtube) твори задля підтримки єдності людей, розділених війною. Сучасні технології дозволяють не розривати контакт, а залишатись на зв'язку через картини, вірші, пісні. Вивчаючи тему історії, розуміння суті картин із зображенням Мамаїв в українській культурі, з перших днів повномаштабного військового вторгнення РФ в Україну, ми звертались до людей з усього світу за підтримкою із записами, і була заспівана пісня на вірш «Переможна Мамая» (автор Лариса Порцева, співала Катерина Матвєєва) [20, 21]:

Заспіваю переможну.

Ворога здолаю.

Берегиня хай чекає,

Я її кохаю!

Я за рідну Україну

Завжди буду жити!

Моя пісня нездоланна,

Тому треба вміти.

Силу в думці, в пісні -- зброю,

Разом заспіваєм!

Разом браття, Бог за нами!

Про це пам'ятаю!

Ця пісня-заклик облетіла майже весь світ, її розповсюджували інші волонтери, люди, які займались підтримкою стану українського суспільства в перші дні шоку. Контактуючи з усіма цими людьми, ми розуміємо, що наші почуття співпадають, бажання захистити переборює страхи і не дозволяє сидіти склавши руки -- відсутні амбіції, вони відходять на другий план, і люди стають «великою родиною».

Повертаючись до часів козацтва, в момент опанування українській бойовій науці Спас «окрім бойових прийомів велось навчання козацьким пісням, розтлумачувався зміст козацьких ігор, танців, козацьких карбів - споконвічних козацьких мудростей, які передавалися в козацьких родах, передавалися коза цькі характерні молитви та змовляння тощо» [22]. Наголосимо, що без української пісні підтримати моральний і бойовий дух людей важко, в українському слові закладено суть, світогляд і генетичний код української нації. Така українська традиція передавати знання, бачення, відчуття українською піснею, авторською чи народною, несе солов'їне звучання української мови, мелодику і щось ще, про що складно сказати, але можна відчути. Такий вплив немає часу він колись надихав, надихає і буде надихати.

Ще один яскравий приклад, співачка, заслужена артистка України, кандидат педагогічних наук, доцент факультету мистецтв ім. Анатолія Авдієвського Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, організатор фестивалів української пісні, різних просвітницьких та благодійних заходів Руслана Лоцман, яка влаштовувала театр-пісню у своїй світлиці до війни, нині, перебуваючи в евакуації на заході України продовжує свою роботу -- проводить щовечора онлайнзаняття співу для дітей і дорослих. Артистка, маючи широку аудиторію підписників, в рамках проєкту «Україноспів» навчає технікам і вмінням народного українського співу -- з двома донечками «Тріо Лоцман» виконують українські автентичні народні пісні («Засвіт встали козаченьки» (1650-і, Маруся Чурай), «Боже великий, єдиний» (1885, муз. М.Лисенка, сл. О.Кониського в ред.К.Стеценка), «Вже при шаблі маєм права! Дума Івана Мазепи для воїнів України!» (1698, Іван Мазепа) тощо) в прямих ефірах на особистих сторінках в соціальних мережах Facebook, Youtube. Тим самим культурно збагачуючи людей. Такі трансляції надзвичайно важливі для українського суспільства -- українські матері, які знаходяться вдома чи вимушені були виїхати, включають, слухають і підспівують разом з дітьми вечорами пісні, які співає артистка з донечками. І особливо це важливо для дітей, які бачать в екранах гаджетів таких самих за віком діток (Милада -- 4 рочки, Оріяна -- 6 років), маленьких артисток. Таким чином, ця родина прищеплює любов до української пісні і вже стала рідною для цілої країни. А на благодійні внески вдячних глядачів, пані Руслана купує тепловізори, рації, підсумки, сітки, тканини, розгрузки та інші потреби солдат, про що звітувала на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook [23]. Ще з 2014 року артистка відвідує з концертами військові частини у прифронтових регіонах, і одна з таких поїздок зафіксована у відео-кліпі «Комбат Маруся».

Налаштованість на перемогу проявив у своїй творчій діяльності і «Львівський національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької». Жителі міста, відвідувачі театру можуть побачити на фасаді будівлі, на місці, де зазвичай розміщені театральні афіши, художньо оформлені плакати. Наприклад, плакат із малюнком видатної української актриси Марії Заньковецької з пляшкою «бандерівського смузі» та написом «Вірю в перемогу України» або пароль, який вигадували українці для розпізнавання ворога: «Українські паляниці зі смаком полуниці продаються у крамниці біля укрзалізниці» [6]. Тобто, мова має величезне значення, і той міф Росії про спорідненість мов -- розвінчується, оскільки росіяни не розуміють українську мову, їм складно вимовити українські слова. І такий «розмовний» пароль, в якому закладена гумористична складова, підкреслює правдивий стан з історії мови.

Варто відзначити й інші культурологічні зміни, що спричинила російсько-українська війна в театральній культурі Україні. Події 2014 року, від початку вторгнення росіян на території України, зокрема частини Донецької і Луганської областей, спричинили відмову у назвах театрів словосполучення «російський театр» -- в 2016 році було перейменовано «Дніпровський академічний театр російської драми імені М.Горького» на «Дніпровський академічний театр драми та комедії». І після повномасштабного військового вторгнення 24 лютого 2022 року, ці процеси пришвидшились. Так, за ініціативи керівництва і колективу театру «Київського національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки» було перейменовано в «Київський національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки» [24], а «колектив «Миколаївського академічного художнього драматичного театру» самостійно вирішили прибрати в офіційній назві частку «російський»» [25].

Відмова від російськомовних вистав або навіть творчості російських авторів для деяких театрів стало болючим питанням. Так, засновник і художній керівник «Дніпровського драматичного молодіжного театру «Віримо»», заслужений діяч мистецтв, Голова Дніпровського Міжрегіонального відділення «Національної Спілки Театральних Діячів України» Володимир Петренко, присвятивши все своє життя театральній справі, відтворював на сцені цікаві ідеї українських і російських письменників, драматургів, і на момент інтерв'ю повідомив, що займається волонтерською діяльністю, приймає участь в культурномистецьких проєктах, і при цьому не хотів би полишити осередок російської культури в своєму театрі. Питання російськомовної культури болюче сприйняли і «Дніпровський академічний театр драми та комедії», який колись був російськомовним -- частина з артистів і до сьогодні виказують протести проти української мови, а дехто взагалі звільнились. Тож, у творчий колектив театру вливаються інші талановиті актори -- молоді, активні, з патріотичною українською моральною позицією, і це стан реформації театру. На жаль, навіть в досконалому і нейтральному сценічне прочитання українськими режисерами творів багатьох видатних, як вважалось, російських письменників, поетів, драматургів, закладена ідея величності саме росіян, і часто принижується роль гетьманів України, висвітлюючи їх як посміховисько або ідентифікуючи українців як «малоросів» або другорядних. Саме тому патріотична частина суспільства, розуміючи суть цієї війни і вважає необхідним прибирати чужинську українцям культуру, можливо звернути увагу на твори іноземних драматургів, які ще не відомі українцям, адже там теж є багато цікавого та інтересного. Отже, і «Дніпровський драматичний молодіжний театр «Віримо»», і «Дніпровський академічний театр драми та комедії», знаходяться в процесі планування і морального укріплення, що виводить розвиток українського театру на новий рівень.

Як проміжний підсумок, можна відзначити, що українська творча людина і все українське суспільство понесли і несуть великі втрати через російсько-українську війну, яка вже йде восьмий рік. З таким проявом, як війна вірує сьогодні, в світі вже почали визнавати, що ця війна -- геноцид українського народу (наприклад, Канада), а український народ є багатонаціональним. І вже цей факт є протиріччям моралі суспільства російського і українського. Тому постає питання, як виглядатиме надалі творчість і досягнення українських митців? Адже більшість патріотичних діячів культури і театру стикнулись із станом внутрішнього протесту проти російського, в тому числі і класики. Яким чином будуть вирішуватись питання і до яких трансформацій це призведе? Моралі, що проштовхувались раніше через російську культуру, вже застаріли, і чи багато українців їх тепер будуть сприймати як рідне, про що колись мріяла Російська імперія, а потім радянська влада. Зараз стан суспільства змінюється, і напевно, будуть змінені моралі, настрої, отже і актуальні теми, і репертуарна лінія багатьох театрів. Тобто українське суспільство переживає фізичні, моральні -- нелюдські утиски з боку ворога, і протестні «вибухи» працюють не тільки на його знищення на фронті, а й в життєвому середовищі. Тому і незалежно від національної приналежності людей, все більше людей прагнуть до українського.

Велика кількість українців вимушено виїхали за кордон, найбільше до Польщі і Німеччини, а також в Болгарію, Румунію, Іспанію, Данію, Ізраїль, отже опинились в середовищі іншої культури -- з менталітетом і цінностями, звичаями і традиціями, баченнями і законами народів тих країн, які прихистили українців. В результаті перебування в іншому соціокультурному просторі, щоденно комунікуючи з місцевими жителями, навчаючись в освітніх закладах чи працюючи в компаніях тих країн, і просто проживаючи в чужих родинах, напевно, у вимушених тимчасових переселенців, біженців можуть з'явитись нові звички, смаки, вподобання, нові погляди, а також інші правила комунікації. Частина з тих, хто виїхали, взагалі не були за кордоном -- як діти, так і дорослі, і потрапивши в нове середовище, можуть завітати не тільки в кав'ярні, а в музеї і театри, де побачать іншу тематику, проблематику, а можливо, інші цінності, життя іншого, але дружнього суспільства. Тоді постає питання, після повернення людей в Україну, як ми прогнозуємо, перемоги, чи будуть їм інтересні вистави російських драматургів або твори агітаційної радянської машини, чи це піде до архівів, де зберігається історія розвитку суспільства? Чи буде етично показувати театральні п'єси російською мовою людям, що втратили все на цій війні або були катовані російськими окупантами, які катували і розмовляли російською, проводячи денацифікацію? Чи буде мати театр моральне право використовувати у виставах російське? Яке буде відведено місце гумору? І чи буде їм смішний той гумор, що був до війни популярний? Адже українці -- нація, що не може жити без гумору, тому припускаємо розвиток репертуарної лінії і в цьому напрямку. Чи буде український театр позбуватись трагізму і на якому етапі? Напевно, ці питання постануть перед українським суспільством, а вирішувати будуть не тільки урядовці, а й театральні діячі, національні, академічні та інші театри України, і результат знайдених рішень буде проявлений через репертуар театрів.

Можливо, окрім української культури, митці театру звернуться до творчості драматургів, письменників, представників народів, які подали руку помочі в найтяжчий час. Таким чином, в українську культуру може бути привнесена і збільшена частка культури інших країн, які дали прихисток українцям, а також можуть з'явитись вистави інших етнічних чи національних проявів людей, які проживають в Україні, тобто українців інших національностей. Ми вбачаємо появу професійних єврейських, циганських, вірменських, татарських театрів, можливо виникне розвиток різних діаспор, що може призвести до вибуху різноманіття різних культурних програм, в тому числі і розвитку театрального мистецтва. Таким чином сьогодні народжуються нові стани відносин, не тільки нова історія, а й результат цих переосмислень.

Трансформаційні процеси культури, як змінилось суспільство на нашій планеті в цілому, зможе відобразити саме театр. Режисери як «антени», повинні бути тонко налаштовані на стан суспільства, його потреби і проблеми, тоді поклик персонального духовного втілення буде направлено на відображення живого життя через театр за рахунок вивчення нових п'є, висвітлення актуальних проблем, підкреслення комедійних ситуацій та втілення гумористичних підходів у виставах, що зніматиме стресові настрої. І тут необхідно пригадати слова, що сказані були ще за декілька років до війни старшою науковою співробітницею музею «Літературне Придніпров'я» Іриною Мазуренко: «Творчість письменників Українського відродження, зокрема, В. Підмогильного, Б. Тенети, В. Домонтовича, В. Чапленка та інших, заслуговує на популяризацію не тільки через книговидання, музеї, виставки, а й українське кіно та театр».

Процеси взаємопроникнення культур в демократичній державі ведуть до розвитку, спілкування, торгівлі, кар'єрного зросту, можливостях пересуватись по світу, отже такий розвиток пов'язаний як життєвий театр з театром творчим, тобто бачимо єднання, що почалось під час російськоукраїнської війни через культуру. Сьогодні увесь світ співає українські пісні і припускаємо, що український театр може викликати такий самий інтерес і зацікавленість серед світової спільноти, як один із способів вивчення і дослідження нашої культури, як феномену української культури -- самоврядування.

Вже сьогодні пробуджуються нові режисери, «сплячі», які маючи режисерську освіту, займались іншою діяльністю, хоча і виношували вже давно ідею створення психологічного театру, про людські стосунки та цінності. Наприклад, під час російсько-української війни, в момент нашого дослідження, материнські почуття Людмили Акименко, засновниці і директора Медіа холдингу «Міленіум» підказали, що саме зараз, коли в людей високе емоційне напруження, потрібно втілювати свої задуми задля збереження цінностей любові, родинних стосунків, підтримки людей, що постраждали, як від дій окупанта, так і від емоційної напруги війни, і просто невирішених питань приватного життя. Отже, вже з'являються й інші театральні форми, малі, як професійні, так і аматорські, що не потребують великих залів, значних фінансових вливань, коштовної сценографії, і є виправданими з питань мір безпеки сьогодні.

Якщо казати про митців-класиків, звертаємо увагу на унікального в своєму роді артиста -- засновника, художнього керівника, режисера, сценариста, музиканта і єдиний актора «Театру одного актора «Крик»», що розташований у місті Дніпро. Понад 40 років артист присвятив театральній сцені, став лауреатом багатьох театральних премій, і першим лауреатом Премії Леся Курбаса в 1996 році. Артист завжди збирав повні зали в своєму, майже панорамному театрі, завдяки інтерактивним моментам у виставах, задіяним був кожен глядач, а прочитання його п'є не залишало байдужим нікого. Зараз театр не працює, але митець майже щодня приходить в пусту залу на глибокі роздуми. Саме там ми і зустрілись з артистом, наше спілкування закінчилось малим волонтерським концертом зцілення для нас. Його гра на саксофоні зворушила серце, навіть дитини, яка була присутня в пустому залі, де було всього четверо глядачів. Для творчої зустрічі з митцем, дитина -- дівчинка Марина 10 років, підготувала вірш і прочитала йому, артист уважно прослухавши, подякував і запропонував своє прочитання, в спокійній бесіді провів коротке заняття з риторики, яке було корисне і дорослим. Дитина була вражена теплотою, з якою спілкувався знаний артист. Тепер вона згадує і мріє про нову зустріч, готує нові вірші, щоби вийти в творчій поєдинок з паном Михайлом. І сказала, що їй було так тепло і затишно, і такі він розповідав цікаві історії, що здалось, ніби з ним давно знайома, ніби вони родичі. Цей приклад і є принципом духовності, душевності, спорідненості, родинності патріотичних українців правдивого українського суспільства. Не сприйняття того, що відбувається, коли не збігаються філософські погляди пацифіста і погляди борця, захисника України, трансформує навіть його високодуховну, високопрофесійну творчість, що вкрай необхідна українському суспільству. І розуміючи це, режисер відшукує нові стани, нові п'єси. На сьогодні актор і режисер веде сторінку в соціальних мережах Facebook, Youtube, тим самим підтримує своїх земляків [26]. Михайло Мельник -- надзвичайно потужна, талановита постать для українського театру, і як батько для дніпрян, адже вся інтелігентна молодь виховувались на його п'єсах і на його грі. І за часи своєї роботи, він став ніби родичем майже кожної родини Дніпра.

Перелистуючи сторінки коротких історій театрів Запоріжжя, Дніпропетровщини, Київщини, Львівщини, ІваноФранківщини, звертаємо увагу на роль жінки у збереженні української духовної культури. Тому, поринаючи в історію України, її соціальні устрої, віднаходимо моменти, особливості життя людей в поселеннях навколо Січі, і роль жінки в духовній культурі українського козацтва: «Жінки щодня творили культурні цінності, духовну культуру українського козацтва своєю працею, піснею, любов'ю, віддаючи свої сили, творчий потенціал, знання й уміння. Жіноче начало розкривало такі якості, як доброта, милосердя, щедрість, вірність, працелюбність, дотепність, веселість, співучість, що являють собою найбільші цінності життя» [27].

Так, легендарна українська актриса, народна артистка УРСР, громадська діячка, володарка театральної премії родини А.М. Бучми «Бронек», член Національної спілки театральних діячів Галина Яблонська, ще будучи дитиною, у восьмирічному віці, свій перший гонорар за роль дівчинкирабині Топсі у виставі «Хатина дяді Тома» Вінницького державного театру, передала на поміч іспанським дітям, які постраждали під час громадянської війни (фонд підтримки дітей Іспанії). В 1992 році мисткиня заснувала і стала президентом Міжнародної Ліги «Матері і сестри - молоді України», «як реакція на рух матерів, які виступили проти дідівщини в армії, а також за наповнення патріотичним українським духом».

В 2007 році за ініціативи артистки було створено Український Героїчний театр «Пам'ять», де вона була не тільки організатором, художнім керівником, сценаристом, а й режисером-постановником, акторкою і театральним педагогом -- навчала театральній справі ліцеїстів військового училища. В репертуарі театру більшість театральних постановок були авторськими текстами керівника театру «на теми української історії та визначних постатей України, роками замовчуваних радянським режимом, і саме вона вперше дослідила історію героїчних Крут для вистави «Вони пішли в безсмертя»» [28]. Одна із складним тем, яку було висвітлено в театрі -- історія проголошення короткої незалежності Карпатської України (березень 1939 року), а також вистави, присвячені жінкам козацької доби, Лесі Українці, Розстріляному Відродженню, Василю Стусу, В'ячеславу Чорноволу та іншим визначним постатям України.

Від 2016 року Галина Яблонська започаткувала Міжнародний конкурс «Шевченко єднає народи», який об'єднує шевченколюбів з усього світу. Витоки сьогоднішнього активізації патріотизму театрів знаходимо в 2014 році, від самого початку російсько-української війни, Артистка відвідувала з творчими концертами прифронтові зони, як у складі театральної трупи «Київського національного академічного драматичного театру ім. І.Франка», так і персонально. Одна з таких поїздок відбулась в 2017 році до «Донецького академічного обласного драматичного театру» в місті Маріуполь. В інтерв'ю Галина Гілярівна згадує: «Дуже велике враження справив Маріупольський театр (Донецького академічного обласного драматичного театру в місті Маріуполь), колосальний зал, великі фойє, за кулісами багато гримерок, в Києві такого театру, може і немає». Наступного дня актриса, а разом з нею і актор театру і кіно Олександр Печериця, відвідали «Центр реабілітації дітей війни» (будинок для дітей-сиріт, у кого батьки загинули на фронті або залишились за лінією розмежування), де і відбулось творче спілкування -- актриса читала вірші Шевченка, пан Олександр -- грав на гітарі, співав. «Дуже теплі враження, приємний післясмак залишився від поїздки в цілому. І коли я бачу, що створилося з будинку і з театру, для мене це така особиста драма, втрата моїх близьких друзів» - розповідає актриса.

Сьогодні Галина Гілярівна, знаходячись в евакуації на Західній Україні, залишається у самому вирії подій, до того ж ще й маючи поважний вік, не полишає активну громадську діяльність, як президент Міжнародної Ліги «Матері і сестри - молоді України» долучилась до написання, створення Листа до Місії України в ООН після засідання Ради Безпеки 25.02.2022 спільно з Людмилою Порохняк-Грановською, головою Національної Ради Жінок України, віцепрезиденткою Європейського Центру Міжнародної Ради Жінок.

Можемо констатувати, що Галина Яблонська змогла виховати своїх послідовників, учнів, партнерів по сцені, наприклад, актор Олександр Печериця, якого вона зазначила в інтерв'ю. Актор не тільки на сцені патріотичний, а й при настанні тяжких часів для країни, як справжній козак, пішов захищати рідну землю, Україну. І так вчиняють більшість патріотичних акторів, театральні діячі і митці театру, зазначимо декілька прізвищ -- Ахтем Сеібтаблаєв, Олексій Тритенко, Ігор Кирильчатенко, Вадим Животовський, Сергій Клименко, Олександр Корніленко та багато-багато інших. Тож для України знов існують сьогодні ризики втратити цвіт нації.

І ще один феномен, невеличкий за розміром театр -- «Дніпровський міський «Телетеатр»», яким керує актриса і режисер Ольга Волошина. Жінка виказує сердечний біль і дану до перемоги. Як прояв і втілення свого бойового духу зрежесувала і організувала роботу свого театру як прихистку біженцям, активного волонтерського і духовного центра. Декілька днів -- і вже в приміщенні живуть люди, встановлено душову кабінку, організовано не тільки ночівля, а й за підтримки керівництва міста -- їжа. Ведеться і духовна робота. На сцені виконуються найпотужніші п'єси українських митців -- документальний фільм про письменника, громадського діяча О.Гончара «Велетень Степів», про українського прозаїка та перекладача Валер'яна Підмогильного «Валер'ян Підмогильний», а також були показані вистава про художницю Фриду Кало «Скажена голубка» і документальний фільм біографія «Віддана» про дружину Івана Франка Ольгу Хоружинську [29], вистави, які заставляють людей думати. Також всі разом знайомляться з цінностями та історією міста Дніпро, де зараз перебувають, з українськими фольклорними традиціями і народними вміннями відаючих жінок, наприклад, відвідали майстер-клас з виготовлення воскових свічок, і просто грають в м'яч. Тобто задіяні всі методи виховання. І ті люди, які були далекі від національної культури -- «прокидаються» і виходять із стану стресового ступору, оживають.

Під час великого горя в країні, у актриси і режисера втілюється найбажаніша мрія, тому і з'являються додаткові сили до праці. Вона вірить в перемогу і саме так налаштовує своїх «дітей». На цей момент прийшовся і день народження «матері», актриси, режисера і просто красивої жінки, яка на сьогодні може розглядатись, як втілення духовності української культури, як той ланцюг, який ніколи не розривався в українському високодуховному суспільстві, вихованому на справжніх цінностях вільної козацької держави і непоборного характеру, сформованого способами життя на Січі, навколо Січі, ще в стародавні часи.

У «Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса» також ініціювала прихисток жінка -- актриса театру й співачки гурту «KURBASY» Наталія Рибка-Пархоменко, а саме воєнний хостел «Les Kurbas Theatre» [30]. Поклик материнства проявила і актриса «Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької» Леся Бойковська, яка проводить заняття з дітьми в кімнаті «Ангелик» у приміщенні театру [6].

Дослідник історії культури, релігійної думки й слов'янської духовності Дмитро Чижевський зазначає: «...українська релігійність - жіноча, релігійність колективної біологічної теплоти, яка переживається як теплота містична. Така релігійність відмовляється від чоловічого, активного духовного шляху. Це не стільки релігія Христа, скільки релігія Богородиці, релігія матері землі» [26]. Можна сказати, що українська релігійність -- це також і відьомство, коли кажуть, що кожна друга українка -- відьма, в тому сенсі, що жінка відаюча, має великі сили, матеріалізує і може втілити свої бажання і перемогти. Тому сьогоднішні анекдоти про сучасних відьом дуже лякають ворога. Це відання передавалось із покоління в покоління, вміння відчувати природу, людей, а також знання травництва, знання психології, знання духовних законів. І якщо жінка режисер, то вона є режисером подій переможних.

Єдина українська культура вміщує в себе представників різних народів, одна з таких -- культура циганська, з її піснями, танцями, колоритом і темпераментом. Одна з таких театральних діячів Дніпропетровщини, співачка, заслужена артистка України, педагог, громадська діячка, організаторка першого дитячого романського фестивалю, керівник Громадської організації «Дніпропетровське національнокультурне товариство циган «Романо кхам»» та керівник ансамблю «Жива вода» Любов Власова змогла персонально втілити «материнство» в себе вдома, надати прихисток людям, що виїхали з міста Кременчука через небезпеку військових дій. Вечорами вони разом співають пісні, святкували разом і велике християнське свято Пасха, Воскресіння Христове, пекли великі паски, а найбільші паски з давніх часів, як відомо, були українські і циганські. Як розповіла в інтерв'ю пані Любов Власова, «спекли великі паски по старовинному рецепту, Бог дав сили і можливості поїхати до українського храму Святого Духа (СвятоДуховський храм ПЦУ в місті Дніпро), посвятили їх і вся церква співала гімн українських січових стрільців «Червона калина» і батюшка Ярослав вийшов з прапором прямо з алтаря. Посвятили, потім приїхали.. звісно, розговілись. Ми дуже любимо українські пісні, і на своїх сольних концертах співала, і «Черемшину», і звісно «Рідна мати моя». А тепер ці пісні радують душу, і нашій родині, і прихищеним людям, що зупинились у нас вдома. В тісному колі та з такими піснями ми маємо впевнену надію, що сила духу нашого цілого українського народу -- непереможна». Мисткиня спільно з іншими романськими організаціями, одна з таких -- Міжнародна Благодійна Організація «Томський Жіночий Фонд «Чіріклі», влаштувала прихисток і людям з міста Маріуполя, які своїми очима бачили жахіття, що коїв російський ворог. І в черговий раз бачимо силу таланту театральних діячів, що навіть в такий тривожний момент, українська духовність і культура об'єднує людей. Також в соціальні мережі викладаються відео записи власних виступів, концертів, проведених раніше фестивалів [31], а вночі пані Любов молиться до Бога, щоб захищав наших бійців і швидше настала перемога.