Моделі міжкультурної взаємодії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Моделі міжкультурної взаємодії

Процеси, що відбуваються в сучасному світовому соціо- культурному просторі, в круговерть яких залучене українське суспільство, характеризуються розширенням взаємозв'язку й взаємозалежності різних країн, народів та їхніх культур. Однак практика показала, що не завжди міжкультурні контакти ведуть до позитивних результатів. Сьогодні ми є свідками етнорелігійних конфліктів, зростання націоналістичних настроїв, регіональних фунда- менталістських рухів. Тому все частіше сучасна наукова думка звертається до проблеми соціокультурних змін, що виникають в процесі міжнародних контактів. У контексті цієї проблематики розглянемо основні детермінанти й механізми міжкультурної взаємодії.

Відзначимо, що взаємодія культур як теоретична проблема стала предметом дослідження, починаючи з кінця XIX століття й найбільшого розвитку отримала у працях дифузіоністів (Ф. Гребнера, Ф. Ратцеля, У. Ріверса, Л. Фробеніуса, Г. Чайлда тощо). На відміну від еволюціоністів, які розглядають кожне культурне явище як ланку в ланцюгу еволюції, дифузіоністи виходять із уявлення про просторове розповсюдження культури або її елементів із якого-небудь центру (чи центрів) унаслідок культурної взаємодії. соціокультурний комунікація духовний

У культурології поняття “взаємодія культур” тлумачиться як особливий вид безпосередніх відносин і зв'язків, котрі формуються між двома (або більше) культурами, а також тих впливів, взаємних змін, що проявляються в процесі цих відносин [10, 120]. Культурна взаємодія - невід'ємна складова соціокультурного процесу; її базовим механізмом є соціокультурна комунікація, що забезпечує формування зв'язків, регулювання культурної сфери людства, трансляцію соціокультурного досвіду. Внаслідок дифузійних процесів формуються нові духовні орієнтири в суспільстві, створюються інноваційні форми культурної активності людей, відбуваються зміни в їх мові, звичаях, художній та релігійній практиці.

В культурантропології цей процес отримав назву ”акуль- турації”. За Р. Редфілдом, Р. Лінтоном і М. Херсковіцем, «акуль- турація охоплює собою ті явища, які виникають внаслідок входження груп індивідів з різними культурами у безперервний контакт, що спричиняє подальші зміни в первісних культурних па- тернах однієї з груп або в обох» [1, 348].

Результати міжкультурних контактів залежать від об'єктивних та суб'єктивних передумов у суспільній дійсності й часто мають випадковий характер. Різними є як форми взаємодії (однобічна або двобічна), так і принципи, що лежать в її основі. Реакція та дії контактуючих сторін визначаються, перш за все, цілепокла- данням кожного соціуму, а результат процесу залежить не лише від цільового акту, але й від засобу діяльності взаємодіючих суб'єктів. Контакт може бути, наприклад, примусовим, коли домінує прагнення до односторонньої вигоди (в результаті колоніального або воєнного завоювання), або мирним, спрямованим на рівноправне співробітництво. У зв'язку з цим виокремлюють три типи культурної взаємодії: реакцію, адаптацію та сприйняття [1, 351-352].

Під реакцією розуміється повне відторгнення соціокультур- ною системою елементів іншої культури. Це, як правило, має місце, коли домінуюча у воєнному, політичному або економічному сенсі система проводить політику насильницького підпорядкування іншої культури, а остання наполегливо намагається зберегти іманентні традиційні патерни.

На противагу реакції, для таких форм взаємодії, як адаптація та сприйняття, властиве придбання реципієнтом певних форм іншої культури. Ці типи відрізняються лише результатом контакту, ступенем прийняття культури донора. Так, в процесі адаптації під впливом донорської культури відбувається лише часткова заміна іманентних патернів реципієнта, в результаті складається так звана “змішана культура”. При сприйнятті же більша їх частина поступається місцем донорським патернам, що іноді закінчується культурною асиміляцією.

Ступінь відкритості соціуму для сприйняття та засвоєння “чужої” культури готується внутрішнім розвитком його соціокуль- турної системи, що вбирає в себе чи відштовхує зовнішні впливи залежно від того, збігаються вони з іманентними тенденціями її розвитку або ні. Важливим детермінантом у цьому процесі є тип культурної ідентичності соціуму.

За класифікацією Г. Солдатової, існують позитивна, індиферентна ідентичності, а також гіпо- і гіперідентичності [20, 104107]. Позитивна ідентичність ґрунтується на презумпції толерантності діалогу між культурами й є важливою умовою міжкуль- турної взаємодії у полікультурному світі. Якщо індиферентний тип характеризується байдужим ставленням суб'єкта (індивідів, соціальних груп) до іншої культури, а гіпоідентічність відбиває негативне ставлення суб'єктів до власної культури, то гіперідентич- ність виявляє прагнення соціуму до домінування у соціокультур- ному полі. У міжкультурній взаємодії гіперідентичність проявляється у різних формах нетерпимості до культури Іншого; її крайнім видом є національний фанатизм.

Ефективність міжкультурної взаємодії значною мірою залежить від стереотипів щодо образу Іншого, релігійної орієнтації контактуючих суб'єктів, комплексу їх цінностей, традицій, а також соціально-політичних умов. Розглянемо процес культурної взаємодії на двох рівнях - міжнаціональному та міжетнічному.

На міжнаціональному рівні характер міжкультурної взаємодії значною мірою обумовлюється ступенем інтернаціоналізації суспільного життя в конкретному історичному зрізі. Щоб пояснити цю тезу, розглянемо докладніше зміст поняття “інтернаціоналізація”. Інтернаціоналізація суспільного життя - об'єктивний історичний процес зламу національної замкнутості, посилення міжнаціонального обміну, встановлення тісних зв'язків між народами, зростання взаємозалежності й взаємовпливу націй і народів. Цей процес розпочався ще в епоху становлення капіталізму і набрав силу в індустріальну та постіндустріальну фази розвитку суспільства.

У своєму становленні та функціонуванні інтернаціоналізація пройшла декілька етапів, кожний з яких має свій зміст, що відбиває ступінь зрілості суспільства й цивілізації у цілому й проявляється у певній формі. Її динаміка являє собою послідовність співіснуючих форм, що змінюють одна одну. Критеріями для їх визначення є: рівень міжнаціонального обміну; широта й глибина взаємовпливу та взаємозалежності націй; співвідношення національного й інтернаціонального в суспільному житті народів.

На першому етапі, в період становлення інтернаціоналізації, основною її формою були всебічні зв'язки, що виявились в розширенні обміну в різних сферах суспільного життя та впливі його на розвиток національних культур. Слід підкреслити, що «головним і найбільш діючим засобом встановлення зв'язків між співтовариствами людей споконвічно були ринок, обмін, торгівля» [25, 82]. На другому етапі стосунки між націями і народами поглиблюються, розширюються й переростають у нову форму - співробітництво. Йде активний процес взаємного пристосування національних культур до співробітництва, формування між ними стійких зв'язків, які поступово набувають системного характеру.

На третьому етапі, в часи науково-технічної революції, якісні зрушення в системі міжнародних відносин детермінують виникнення іншої форми інтернаціоналізації - інтеграції, основними рисами якої є: регулювання процесу міжнаціональної взаємодії, кооперування, поява міжнародних організацій. Практика міжнародних відносин на цьому етапі виступає як особлива форма регулювання міжкультурних контактів різних країн, в процесі яких виробляються спеціальні органи та об'єднання, що здійснюють спрямовану й широку політику культурної взаємодії.

Наприкінці XX століття на зміну інтеграції приходить глобалізація, що являє собою сучасну форму інтернаціоналізації суспільного життя й характеризується комплексною взаємозалежністю народів, поглибленням економічної інтеграції країн, формуванням єдиного соціокультурного простору, який потребує толерантного ставлення до Іншого. Як зазначає В. Пресняков, глобалізація - «це не лінійний, а дуже суперечливий, нерівномірний процес, що постійно змінює свої конкретні форми, методи та механізми реалізації, прояву» [19, 135]. Її сутнісне протиріччя, як й інтернаціоналізації у цілому, - це суперечність між розвитком і зближенням націй. У глобалізації повною мірою проявилася дихотомія глобального - локального.

Отже, ступінь відкритості соціуму залежить від етапу інтернаціоналізації суспільного життя, на якому він знаходиться. Підкреслю, що процес зближення національних культур спрямований на переборювання їх замкненості й консолідацію соціумів навколо загальнолюдських цінностей. Це можливо лише при створенні моделі соціокультурної взаємодії, що ґрунтується на спільності цілепокладання співучасників процесу, їх рівноправності у формуванні цілі, її досягненні та втіленні в результат діяльності. У такому ракурсі головними принципами культурної політики є: усвідомлення єдності й різноманіття світу, полівекторного характеру розвитку світової культури; визнання своєрідності й самоцінності кожної з національних культур; толерантне ставлення до культури Іншого.

Увага повинна фокусуватися не на відмінностях, а на спільностях національних культур як складових загальносвітового культурного простору. Саме на такій основі можливе сприйняття культури Іншого, її особливостей, що породжуються специфікою умов життя, національними традиціями. Сьогодні, коли міжнародна взаємодія домінує над самоізольованістю, культура повинна бути відкритою до діалогу з Іншим. Лише у взаємодії культур розкривається своєрідність і цінність кожної з них, тільки рівноправний діалог культур, у якому відбувається обмін цінностями і творчим досвідом, здатний протистояти культурній уніфікації.

Сфокусуємо увагу на основних моделях міжкультурної взаємодії. Перша відображає соціокультурні процеси, що відбуваються в сучасному полікультурному світі. В основі цієї моделі лежить презумпція мультикультуралізму й, як наслідок, - рівність прав всіх націй і можливість їх мирного співіснування в єдиному загальнолюдському просторі. Базовим механізмом цієї моделі є соціо- культурна комунікація, що спрямована на забезпечення активного й рівноправного діалогу різних культур, на їх взаєморозуміння та взаємозбагачення. Насправді, це - ідеальна модель. Якщо муль- тикультуралізм і рівноправність національних культур існують de jure та закріплені «Загальною декларацією ЮНЕСКО» [7], то de facto вони залишаються лише як намір. На практиці західна демократія так і не змогла перемогти ті непорозуміння, що пов'язані з етнокультурною різноманітністю.

Як реакція на мультикультуралізм, виникли ідеї відмови від концепції глобалізації. Створюються різноманітні моделі міжкуль- турних відносин, що ґрунтуються на диференціації національних культур. Так, представник ліберального культуралізму У. Кимліка висловлює думку стосовно формування “диференційованого громадянства” [29], котре передбачає збереження прав спільнот, правова модель яких відмінна від загальноєвропейської.

Інша модель міжкультурних відносин сфокусована на проблемі взаємодії культури певного суспільства з культурою меншин (іммігранти, національні меншини, корінні народності тощо), які входять в його структуру. Хвиля інтересу до цього питання пов'язана зі сплеском міграції, що стало чинником конфліктів у багатьох країнах світу. Прихильник “м'якого” мультикультуралізму Ч. Ку- катас, досліджуючи феномен міграційної динаміки, пропонує таку класифікацію реакцій суспільства на проблему зіткнення культурних стандартів: ізоляціонізм, асиміляторсво,“м'який” мультикуль- туралізм,“жорсткий”мультикультуралізм й апартеїд [28].

Політика ізоляціонізму, за Ч. Кукатасом, є превентивною мірою держави. Вона ставить за мету зберегти існуючу соціальну структуру та традиційну культуру суспільства-приймача. Асиміляторство розглядається їм як політика культурного патронажу, тобто емігранти допускаються в країну за умови готовності влитися в її культурний простір і перейняти домінуючі в ній культурні стандарти. Асиміляторство виключає будь-який зворотний вплив емігрантської культури на культуру “приймаючої” сторони. Як показала міжнародна практика, така політика є вкрай неефективною, оскільки не враховує фактор неготовності емігрантів змінюватися.

В обґрунтуванні головного принципу “м'якого” мульти- культуралізму Ч. Кукатас виходить із розуміння існування культурної різноманітності, однак визнає, що основним принципом державної політики повинно бути: підтримка деякої “загальної” культури та неперешкоджання існуванню локальних культур. Слід відзначити, що така модель внутрішньо суперечлива, і вірогідність її реального втілення дуже мала, тому деякі вчені (Б. Беррі) висловлюють думку, що ідея мультикультуралізму несумісна з ліберальною політикою. Вони упевнені, що мультикультуралізм як політика не тільки не усуває, а й посилює дискримінацію меншин, тому будь-які форми підтримки національної ідентичності у вигляді державних програм по збереженню національної мови та культури ведуть до появи й загострення етнічних конфліктів, до націоналізму.

“Жорсткий” мультикультуралізм, за Ч. Кукатасом, - це політика щодо підтримки й розвитку культури меншин. Базові ідеї “жорсткого” мультикультуралізму поділяв, зокрема, У. Кимліка, який вважав, що ліберальні принципи свободи й рівності детермінують наділення меншин особливими правами [28]. Апартеїд, на думку Ч. Кукатаса, припускає імміграцію в країну, але не сприймає змішання культур, а також будь-які культурні впливи.

Отже, незважаючи на різні підходи, вчені визнають, що нинішньою європейською реальністю стає мультікультуралізм «як суспільний феномен співіснування багатьох різноманітних етнічних, культурних, конфесійних груп в єдиному соціальному просторі» [21, 14]. Інтеграційні й диференційні культурні процеси перебувають у динамічній кореляції: з одного боку, розвиток людської цивілізації спрямований на подолання інтеркультурної опозиції, з іншого - на підвищення потенціалу кожної національної культури. У цьому й виявляється сутність протиріччя глобалізації. В таких умовах стає важливою проблема вибору оптимального варіанта розвитку інтернаціоналізації, який би дозволив урахувати все різноманіття національно-етнічних особливостей.

Іншим варіантом моделі міжкультурної взаємодії є стосунки всередині багатонаціональної держави. В них повною мірою відбився закон єдності та боротьби протилежностей - розвитку та зближення національних культур. Зазначу, що зменшення ролі одного з компонентів призводить до перекосів у динаміці процесу. Прикладом тому є культурна політика в радянський період, коли керівна роль приділялась зближенню національних культур на основі соцреалізму та атеїстичної програми, в той час, як інший компонент - розвиток принижувався, що згладжувало своєрідність національних культур. Розв'язання цього протиріччя можна досягнути, за А. Чумаковим, шляхом підвищення рівня цивілізаційного розвитку окремих народів. Він пише, що «політика мультикуль- туралізму, яка не ураховує цивілізаційний розрив у розвитку різних культур, зазнає поразки не лише в Європі, а й у інших країнах і регіонах» [26, 39].

Культурна уніфікація в архітектоніці глобалізації провокує відповідну реакцію - інтенсифікацію процесу усвідомлення людиною своєї належності до певної етнічної спільноти. У багатьох країнах світу відроджується інтерес людей до своїх коренів, не становить виняток й Україна. Десятиліття надзвичайної релятиві- зації національних цінностей, ідеологій та вірувань, уніфікації моделей поведінки та картини світу, запропонованих мас-медіа, породили в українському суспільстві гостре відчуття втрати власної ідентичності.

А втім, етнічна ідентичність - це ключовий принцип європейської демократії в умовах глобалізації, основним елементом якого є побудова спільного європейського соціокультурного простору при збереженні культурних коренів кожного етносу як основної одиниці поліетносфери. Пріоритетною моделлю людського буття стають способи життєдіяльності попередніх поколінь, люди починають орієнтуватися на віру, традиції, норми та цінності, що були вироблені їх пращурами.

Усвідомлюючи себе частиною конкретної етнічної спільноти з її усталеними характеристиками, людина відчуває психологічну захищеність у нестабільному, перенасиченому інформацією світі. Щоправда, через інтернаціоналізацію суспільного буття сучасні етнічні спільноти значною мірою відірвалися від давніх традицій, поведінка предків вже не розглядається сучасниками як еталон. Однак, людство все більше приходить до думки: щоб самовідтво- рюватись і саморегулюватися, необхідно зберігати зв'язки між поколіннями.

Досліджуючи проблему на етнічному рівні, слід враховувати, що культура етносу ніколи не була гомогенною. На цьому рівні простежується все різноманіття форм міжкультурної взаємодії (міжрегіональна, світсько-релігійна, міжконфесійна тощо). Кожна з них протягом соціоґенезу виробила іманентну систему захисних механізмів зберігання й відтворення життєвого досвіду та традицій, а також іманентне відчуття ідентичності. Локальні (регіональні) етнокультури не мають суттєвого розриву у типологічних характеристиках: вони містять універсальні риси, що характерні культурі етносу, спільні культурні інваріанти, які відбивають глибинні боки його буття. Тому в основі міжрегіональної взаємодії, як правило, лежить принцип мирного співіснуавння, спрямованого на рівноправне співробітництво.

Більш складним за результатами й наслідками є питання взаємодії між локальними культурами, що відрізняються за конфесійною ознакою та мають відмінності у соціокультурному розвитку. Наведу для прикладу ситуацію у західному та східному регіонах України. Тривале існування українських земель в різних імперських системах із різною культурною і релігійною спрямованістю, розбіжності у динаміці соціально-економічного розвитку цих систем, неоднаковість в характері й орієнтації міжкультурних контактів протягом століть сприяли формуванню ціннісної різно- векторності регіональної самоідентифікації людей. Сьогодні Схід країни являє собою конгломерацію локальних культур з домінуючою православною спрямованістю, захід - конгрегацію культур, орієнтованих на західноєвропейський варіант християнства.

У результаті, незважаючи на спільну культурну основу, що сформувалась у межах українського етносу, протягом історії неодноразово спостерігались випадки відторгнення елементів культури іншої конфесії, ця тенденція простежується й сьогодні. «Такого букету міжконфесійного і міжцерковного протистояння, яке нині є в Україні, не знає жодна з країн світу» [8, 6], - констатує А. Колодний. А втім, християнство, що міцно ввійшло у свідомість українського народу, створює могутнє підґрунтя для толерантних стосунків у межах українського етносу.

У результаті проведеного аналізу доходимо висновку: по- перше, в основі взаємодії культур лежить протиріччя між розвитком і зближенням контактуючих соціокультурних систем; зменшення ролі одного з компонентів призводить до перекосів у динаміці процесу; по-друге, у сучасних реаліях толерантне ставлення до іншої культури, діалог між різними культурами конституюються як найважливіші принципи міжнародної комунікації.

Размещено на Allbest.ru