Збереження традиційної аксіосфери української народної художньої культури у локальних топосах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Збереження традиційної аксіосфери української народної художньої культури у локальних топосах

У світлі суперечливих тенденцій щодо уніфікації національних традицій у глобально-мультикультурному соціумі та загострення радикальних умонастроїв, які реактивно входять у його порядок, надзвичайно важливим є збереження традиціоналізму в культурі, який орієнтується на духовні цінності етносу поза глобалізмом та радикальним етноцентризмом. Формою інституціалізації традиціоналістських умонастроїв є місцеві осередки збереження народної культури - своєрідні локальні топоси із власними структурами часопростору, категоріями культури та ментальним полем, у межах яких діє трансформована установка на етнокультурний архетип як на своєрідний образ Золотого століття первинної поезії, втіленого у метанаративах фольклору, яка сягає своїм корінням романтично-просвітницького поля і водночас поєднує його з естетичними цінностями високого модерну. Відповідно до антеїзму та консерватизму цього локального поля зберігаються старі культурні форми (фольклор) та творяться стилізовані під старовину нові (фольклоризм, неофольклоризм, аматорське мистецтво) способи діяльності з опорою на загальні тенденції щодо збереження народної спадщини в сучасній Україні на соціокультурному і законодавчому рівнях.

У ланцюгові суцільних суспільно-культурних стресів і криз останньою за часом ланкою стала криза ідентичності, пов'язана з кітчизацією та прагматизацією соціокультурного статусу народної спадщини. Ю. Лотман слушно зазначав, що «будь-яка руйнація культури відбувається як знищення пам'яті, стирання текстів, забуття зв'язків» [379].

У сучасних умовах кризи культури порушилися звичні зв'язки людини з навколишньою дійсністю. Вона шукає нові за допомогою ідентифікації, важливим засобом якої є відродження, збереження і розвиток української народної культури, засновані на загальнолюдських цінностях.

В умовах кризи соціокультурні інститути звернулися до народної мудрості, накопиченої в результаті практичної діяльності, втіленої в художній культурі. Відродження традиційної народної культури має спиратися на полістилістичну установку, що припускає визнання за кожною культурою її прав на самостійність, та водночас уникає ізоляції, притаманної класичному мультикультуралізму. Діалог, на відміну від останнього, постає розкріпаченням раціональних і емоційних начал у людині, звільненням інтелектуального, духовно-творчого і морального потенціалу суспільства при одночасному усвідомленні етики збагачення від спілкування з іншою людиною чи з іншим типом суспільства.

На перехресті культур традиційні, фольклорні форми художньої діяльності дають можливість людям різних національностей повернутися до своїх джерел, усвідомити, осмислити свою етнічну приналежність, долучитися до традицій минулого через відродження регулятивних і контролюючих функцій культури, якими вона володіла в період позитивної стабільності. Посилюється роль народної культури як стратегії ідентичності, що не вичерпала резервів у соціалізації особистості і донині. Отже, охорона культурної спадщини, збереження її для наступних поколінь - одна з важливих функцій держави, спрямована на патріотичне та естетичне виховання людини.

Значною мірою політика держави в сфері культури знаходить закріплення у відповідному законодавстві, розвиток та рівень якого на певному етапі державотворення відображає ставлення держави до цієї важливої галузі соціально-культурного будівництва. Зазначимо, що кількість нормативних актів є достатньою, проте окремі положення декларативні, відсутній контроль за їх виконанням. Означимо у загальних рисах ті процеси, які відбуваються у сфері збереження й розвитку народної художньої культури в Україні.

Культурна спадщина України втілена в 130 тис. нерухомих пам'ятках історії та культури, і тільки 35 % із них - у задовільному стані. Особливого значення набуває необхідність визначення стану охорони пам'яток в Україні в умовах реформування державної системи управління галуззю, а також - ролі держави у формуванні і реалізації міжнародних відносин під час інтеграції до міжнародних організацій у зазначеній сфері. Необхідно здіснити аналіз досягнень, помилок і прорахунків у державній політиці та їх наслідки щодо стану збереження пам'яток; вивчення міжнародного досвіду та перспектив розширення міжнародної співпраці в цій галузі.

Можна стверджувати, що система охорони культурної спадщини України ще неготова до існування без державної опіки, адміністративної та фінансової підтримки. Ситуацію в галузі можна визначити як перехідну: стара модель трансформується під впливом нових економічних і політичних реалій, а новостворена є недосконалою. Державна служба з питань національної культурної спадщини не може в повному обсязі виконувати повноваження державного управління, через брак місцевих пам'яткоохоронних органів, нестачу фахівців тощо. Це дозволяє констатувати відсутність чіткої державної політики в галузі, часткову відповідність пам'яткоохоронної системи України міжнародним стандартам та неповноцінну взаємодію держави і міжнародних організацій.

В Україні, як і в інших державах світу, останніми роками дедалі активніше розробляють і впроваджують нові підходи до збереження і розвитку традиційної художньої культури. Зокрема, створено низку нових державних заповідників, музеїв, експозиції яких присвячені подіям національної історії та життю і творчості видатних людей України. Зміцнено правову базу охорони національної культурної спадщини: Верховною Радою України ухвалено закони «Про музеї і музейну справу», «Про охорону культурної спадщини», «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», «Про архітектуру і архітектурну діяльність», постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до державного реєстру нерухомих пам'яток України» та «Про занесення пам'яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України» тощо [458; 459;460; 461].

Нині опрацьовується питання створення системи моніторингу реагування місцевих органів охорони культурної спадщини на порушення законодавства; контролю за погодженням програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам'ятках місцевого значення, їх територіях, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць; погодження проектів відведення земельних ділянок тощо.

Цінні об'єкти культурної спадщини мають майже півтори тисячі міст і селищ та понад 8 тисяч сіл України. На державному обліку перебуває понад 130 тис. пам'яток, з них майже 44 % - пам'ятки археології, більше 39 % - історії, понад 4 % - монументального мистецтва; майже 13 % - архітектури та містобудування. Потребують дослідження та можливого взяття на облік ще понад 70 тис. пам'яток. До Списку історичних населених місць України включено 401 населений пункт. На базі комплексів пам'яток, що мають особливу культурну цінність в Україні, створено 63 історико-культурних заповідники. До Списку світової культурної спадщини UNESCO включено Софійський собор з ансамблем монастирських споруд, Києво-Печерську лавру в Києві, історичний центр Львова. Наприкінці 2003 р. до попереднього Списку світової культурної спадщини UNESCO було внесено комплекс споруд Бахчисарайського ханського палацу XVI-XVIn ст. У 2009 році від України до попереднього списку Всесвітньої культурної і природної спадщини UNESCO включено 2 об'єкти: історичний центр портового міста Одеси, а також Кирилівську та Андріївську церкви у Києві. У рамках прикордонної співпраці

3 польськими колегами проведено підготовку транскордонної номінації «Дерев'яні церкви Карпатського регіону України і Польщі» для внесення до згаданого списку. Від України до цієї номінації відібрали 8 пам'яток у Львівській, Закарпатській, Івано-Франківській областях. Заходи з охорони культурної спадщини здійснюються в рамках низки державних цільових програм, за рахунок загального фонду бюджету, а також цільових субвенцій та позабюджетних коштів.

Від початку 2004 року виконувалася Загальнодержавна програма збереження та використання об'єктів культурної спадщини на 2004-2010 роки, затверджена Законом України від 20.04.2004 р. Метою програми було створення сприятливих умов для охорони культурної спадщини, забезпечення належного рівня збереження і використання пам'яток. Комплексну програму паспортизації об'єктів культурної спадщини на 2003-2010 роки затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 09.09.2002 р. № 1330. Програма створена з метою вдосконалення системи обліку пам'яток, збільшення обсягу та актуалізації інформації про об'єкти культурної спадщини. Крім зазначених програм, Міністерство культури України постійно брало активну участь у виконанні комплексних програм збереження культурної спадщини історичних міст - Львова, Одеси, Кам'янця-Подільського, Глухова, Батурина, Чигирина, Збаража та інших; а також програм розвитку національних заповідників «Хортиця», «Херсонес Таврійський», Шевченківського національного заповідника тощо.

Значною складовою нематеріальної культурної спадщини є усна народна творчість, фольклор. Як своєрідний код нації, духовна сутність народу, його колективна пам'ять, усна народна творчість виконує не лише комунікативну функцію, а є національним символом формування культурної спадщини. Одним із дієвих факторів збереження фольклору українського народу, запорукою його подальшого повноцінного розвитку є збирання, вивчення, популяризація народних казок, переказів, епічних оповідань, дум, пісень, прислів'їв тощо. До актуальних завдань сьогодення належить і фундаментальне дослідження історії самої фольклористики як науки в Україні, багатьох її теоретичних проблем, розробка понятійного апарату, наукового зводу термінів, створення фольклористичного енциклопедичного словника з висвітленням питань методології, теорії, історії цієї наукової галузі, сучасних навчальних посібників для вищої школи, довідково- бібліографічних видань (путівників по архівних фондах, тематичних покажчиків) тощо.

Незворотні зміни в економічному, соціальному, духовному житті суспільства, кризові явища та соціальні злами, притаманні нашому часу, не можуть не позначатися на стані усної народної творчості. Відхід у небуття старших поколінь, порушення традиційного устрою життя, патріархальних звичаїв та обрядів унаслідок індустріалізації та глобалізації, пов'язаний із цим відтік молоді до великих міст і зарубіжжя переривають зв'язок поколінь, змушують якнайшвидше вжити заходів щодо збереження для нащадків цілого пласту фольклору, якому реально загрожує зникнення.

Особливо очевидною є ця загроза для української пісні - найвищого злету національної культури, найвагомішого внеску України у духовну скарбницю людства. Адже, народна автентична пісня переважно живе в людській пам'яті і передається лише від старшого покоління. Нині зусиллями ентузіастів відтворюється предківський неповторний український розспів. Як позитивний приклад, можна навести творчість берегинь української пісні Р. Кириченко, В. Ковальської, Р. Лоцман, Н. Матвієнко, Н. Мирводи, Т. Школьної, діяльність високопрофесійних колективів, а саме: Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Г. Верьовки, Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г. Майбороди, Національної заслуженої капели України «Думка», фольклорно-етнографічних колективів «Древо», «Калина», «Кралиця», «Громиця». Важливою ланкою є діяльність фольклорно-етнографічних колективів, що працюють при вищих навчальних музичних та культурно-мистецьких закладах, які є зразком справді високого звучання української пісні. Вважаємо, що такі ж творчі колективи, спрямовані на збереження української автентичної народної пісні мають бути при кожній музичній школі, школах мистецтв, центрах позашкільної роботи, де вивчатимуть і засвоюватимуть особливий самобутній старовинний український розспів діти. У кожному фольклорному колективі має бути молодіжний колектив- супутник - сучасні дівчата й хлопці, які підхоплять традицію і передаватимуть майбутнім поколінням українців народні пісні, самобутні традиції, унікальну культуру. Прикладом організації навчально-виховного процесу, побудованого на вивченні, опануванні й трансляції українського музичного фольклору, рідної мови, культури та звичаїв народу, може слугувати діяльність дитячого зразкового художнього колективу Театру пісні «Ладоньки» Центру позашкільної роботи Святошинського району міста Києва, художнім керівником якого є автор монографії.

Пісенний жанр тісно пов'язаний із музичним і хореографічним. Епічні твори - думи, історичні пісні тощо традиційно супроводжувалися грою на бандурі, кобзі та інших музичних інструментах, а виконавці дістали назву бандуристів, кобзарів, лірників. Прадавні мелодії, ритми, стиль і манера виконання передавалися споконвіку в процесі живого спілкування досвідчених майстрів із початківцями, безпосереднього навчання, наслідування зразкам. На сьогодні є тенденції щодо відновлення цих традиційних жанрів як на аматорському, так і професійному рівні, збагачення їх новими формами. Грандіозні за масштабами Всеукраїнський фестиваль- конкурс народної хореографії імені Павла Вірського в Києві, фестиваль хореографічного мистецтва «Салби Буковини» у Чернівцях, міжнародні фольклорні фестивалі «Бойківська ватра» на Івано-Франківщині, «Калинове літо на Дніпрі» у Полтавській області, пісенний фестиваль «Калиновий спів» на Кіровоградщині, Всеукраїнський фестиваль козацької пісні «Байда» у Тернополі, Всеукраїнське свято кобзарського мистецтва «Вересаєве свято» на Чернігівщині, багато інших подібних заходів сприяють збереженню неповторних, оригінальних мелодій, своєрідної пластики й динаміки, притаманних українській народній музиці, пісні, танцю. Протягом останніх тринадцяти років на теренах Київщини, на Приірпінні успішно діє творчий проект «Відродження починається з духовності». В рамках проекту щорічно проходять Всеукраїнські фестивалі та фестивалі-конкурси аматорської творчості, серед яких відомі: Всеукраїнський фольклорно-етнографічний фестиваль «Золоті ключі» імені Василя Верховинця; Всеукраїнський фестиваль-конкурс аматорської творчості «Пісенні візерунки»; Всеукраїнський фестиваль аматорських театрів та цирку «Театральний форум»; Всеукраїнський фестиваль духовної музики «Введенські піснеспіви». Метою цих фестивалів-конкурсів є виявлення і збереження кращих зразків фольклорно-етнографічного мистецтва, подальший розвиток пісенного та хореографічного спадку українського народу, активізація пошукової роботи фольклорних експедицій та підтримка самобутніх носіїв фольклорної спадщини, розширення музично-просвітницької діяльності аматорських колективів та окремих виконавців, залучення їх до активної участі у культурному житті держави, а також сприяння духовному відродженню українського народу, збереженню музичних традицій та залученню широкої громадськості до вітчизняної та світової духовної музики. Засновником та організатором цих фестивалів-конкурсів є Товариство Культурно-оздоровчий центр «Цитадель» (директор - Лідія Іванівна Мельник, автор творчого проекту та режисер-постановник - Ольга Ростиславівна Успенська).

Дедалі більшої популярності здобувають комплексні заходи, в рамках яких органічно поєднуються жанри музичного, хореографічного, образотворчого народного мистецтва. Останнє, зазвичай, представлене не лише виставками творів народних умільців, художньо виконаними предметами побутового вжитку, розквітчаних народною фантазією, а й показом майстрами процесів виготовлення виробів: різьбярства, плетіння з лози, вишивання, гончарства тощо. Це привертає увагу відвідувачів, пробуджує в них, особливо в дітях, молоді, бажання творчості, опанування призабутих ремесел. Передаванню традицій молодому поколінню сприятимуть введення до програм шкіл естетичного виховання відповідних навчальних курсів, лекцій, розробка ігрових сценаріїв свят, театралізованих інсценувань, організація гуртків відповідного напряму у загальноосвітніх школах, клубах, будинках культури, бібліотеках тощо. Саме таким комплексним заходом, спрямованим на розвиток та пропагування культурних здобутків українців, традиційної народної творчості, розвитку культурних зв'язків, обміну педагогічним досвідом та виконавською майстерністю, виявлення талантів та розкриття їх творчого потенціалу, знайомство з культурою народів світу та їхнім мистецтвом є Міжнародний фестиваль- конкурс «Ти у серці моїм, Україно!», присвячений Дню Незалежності України. Фестиваль-конкурс було створено в 2016 році Київським міським центром народної творчості та культурологічних досліджень (голова оргкомітету - директор КМЦНТ та КД, заслужений працівник культури України Микола Пересунько; заступник голови оргкомітету - Жанна Румко, заступник директора цього Центру). Метою і завданням фестивалю-конкурсу є дослідження розвитку мистецтва в усіх його жанрах, виявлення кращих колективів та популяризація їх творчості, сприяння створенню нових і підтримка існуючих мистецьких колективів, підвищення їх художнього рівня, збагачення репертуару, визначення та вивчення перспектив розвитку народного традиційного та аматорського мистецтва України тощо.

Важливу роль у відтворенні народних звичаїв та обрядів, передачі їх майбутнім поколінням, започаткуванні нових яскравих традицій відіграють відродження свят фольклору, народних ремесел тощо, які схвально зустрічає громадськість. Під час проведення релігійних свят на традиційній основі давньоруського релігійного дуалізму («двовір'я») відновлюються українські традиції, виникають нові форми, відбувається живий процес творення народом духовної культури, її збагачення і подальший розвиток. Відзначення нещодавно відродженого літнього свята Івана Купала поширене нині у багатьох регіонах. Відзначається це свято проведенням Всеукраїнських фестивалів, зокрема: «Купальські зорі» (м. Гола Пристань Херсонської обл.), Всеукраїнський фольклорно-етнографічний археологічний фестиваль «Ржищівський вінок» (м. Ржищів Київської обл.), свята Івана Купала в Києві, Дніпрі, Хмельницькому, Сумщині, Одесі. Наповнені стародавніми обрядами, іграми, розвагами, ворожіннями, вони відтворюють міфологію, вірування наших предків, містичний живий зв'язок людини і природи [295].

Проблеми розвитку духовної культури перебувають у центрі уваги творчих спілок, національно-культурних товариств, які активно співпрацюють із державними закладами культури, опікуються збереженням нематеріальних культурних надбань народу України. Зокрема, творчі колективи національних меншин, які проживають на території України, є постійними учасниками обласних, регіональних, всеукраїнських фестивалів та оглядів народної творчості [461].

Важливим чинником поліпшення ситуації є організаційно-методична робота, допомога закладам культури з боку обласних центрів народної творчості. У низці регіонів їхня діяльність дає певні позитивні результати.

Приміром, обласний центр народної творчості м. Кропивницького сприяє розвиткові аматорського мистецтва в регіоні, активно пропагує його досягнення, узагальнює та поширює кращий досвід роботи клубних закладів, аматорських колективів, здійснює інформаційно-методичне забезпечення діяльності, координує та спрямовує роботу 21 районного та 10 міських будинків культури. У зоні його методичного впливу також 572 клубні заклади, 3061 колектив художньої самодіяльності, 523 любительські об'єднання. традиціоналізм народна художня культура

Закарпатський обласний центр народної творчості у 2003 р. започаткував видання щоквартального вісника «Культурологічні джерела», в якому протягом багатьох років презентуються записані польові матеріали фольклорних експедицій районами краю та народні пісні.

Дніпропетровський ОЦНТ проводить систематичні семінари для фахівців із питань збереження й розвитку народної культури. Хмельницький - здійснив наукове дослідження осередків народних ремесел ХУЛІ - XX ст. у регіоні, створив банки даних щодо їх збереження й розвитку.

Прикладом збереження й розвитку традиційної аксіосфери української народної художньої культури окремого локального топосу є активна діяльність комунальної організації «Вінницький обласний центр народної творчості» (директор - заслужений працівник культури України Тетяна Омелянівна Цвігун; заступник директора з культурно-масової, інформаційної та науково-методичної роботи - Олена Іванівна Назарець). Вінницький ОЦНТ проводить культурно-мистецькі заходи, які давно стали відомими в Україні та за її межами. Так, Всеукраїнська культурно-мистецька акція «Мистецтво одного села» з 2001 року щорічно в місті Києві презентує народну культуру сіл Вінниччини. За цей період було представлено мистецтво сімнадцяти сіл, зокрема: Війтівки Бершадського, Клембівки і Буші Ямпільського, Стіни Томашпільського, Бубнівки Гайсинського, Наддністрянське Мурованокуриловецького, Соболівки Теплицького районів та Животівки Оратівського, Рахни-Лісові Шаргородського, Четвертинівка Тростянецького, Щітки Вінницького, Андрушівка Погребищенського та інших районів. Мета -підтримка і розвиток культури та історії кожного села, збереження і популяризація декоративно-ужиткового мистецтва, народних звичаїв, традицій, обрядів. У 2012 році була започаткована Культурно-мистецька акція «Обмінні виставки між областями України». Головна мета - збереження нематеріальної культурної спадщини, розвиток національної традиційної культури сіла, вивчення історії побуту, збереження народних звичаїв, відродження і популяризації українського декоративно-ужиткового мистецтва, обмін досвідом та зміцнення дружніх стосунків між майстрами України, популяризації їх творчості. У рамках обмінних виставок між областями України Вінницький ОЦНТ презентує виставку народного мистецтва «Народні витоки Поділля» із циклу «Елементи нематеріальної спадщини Вінниччини».

До переліку інших значимих культурно-мистецьких заходів, якими опікується Вінницький ОЦНТ, також належать: Всеукраїнське свято народного мистецтва «Великодня писанка» (започатковане у 2000 році в м. Вінниці, мета - відродження на Вінниччині національних традицій писанкарства); Всеукраїнський фестиваль-конкурс автентичних колективів на приз Г. Танцюри (започ. 2006, з нагоди відзначення 100-річчя від дня народження фольклориста, проводиться в червні місяці в м. Вінниці та с. Зятківцях Гайсинського району на батьківщині фольклориста один раз на три роки. Мета - відродження та збереження багатовікової спадщини українського фольклору, виявлення фольклорних, фольклорно-етнографічних колективів та виконавців, які є носіями фольклору. Сприяти подальшому вивченню творчої спадщини Гната Танцюри, джерел автентичного фольклору в піснях, народному музикуванні, дійстві, костюмах, етнографічній атрибутиці тощо); Всеукраїнський фестиваль кобзарського мистецтва імені В. Перепелюка «Струни вічності» (започ. 2003, проводиться в листопаді у м. Вінниці та с. Вороновиця Вінницького району раз у три роки. Мета - сприяти подальшому розвитку і пропаганді кобзарського мистецтва, збереженню пам'яті та мистецької спадщини визначного українського кобзаря, композитора, письменника, народного майстра Володимира Перепелюка, підтримці зв'язків між професійними та аматорськими творчими колективами, збагаченню репертуару капел, ансамблів бандуристів і окремих виконавців високохудожніми творами, пропагуванні кращих зразків української пісенної та інструментальної творчості, удосконаленню форм пропагування кобзарського мистецтва засобами масової інформації); Всеукраїнський пленер скульпторів-каменотесів «Подільський оберіг» (започ. 1986 р. в селі Буша Ямпільського району, проводиться щорічно в серпні за підтримки Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Мета - відродження та збереження багатовікової традиції подільських каменотесів та розвитку художніх промислів); Міжнародне свято народного мистецтв «Українська витинанка» (започ. 2006 р. як Всеукраїнське, з 2011 - Міжнародне. Проводиться в м. Могилеві-Подільському один раз у п'ять років. Мета - розвиток та популяризація мистецтва витинанки; встановлення, зміцнення і взаємозбагачення творчих зв'язків між майстрами народного мистецтва; пропаганда досягнень мистецтва витинанки у засобах масової інформації; участь творчої молоді в опануванні традиційними видами народного мистецтва; поповнення фондів музею витинанки роботами відомих майстрів); Мистецький проект «Хорові асамблеї Леонтовича» (започ. 2009 р. у Вінниці і Тульчині. В 2017 з нагоди відзначення 140-річчя від дня народження композитора, впроваджено Всеукраїнську премію ім. М. Д. Леонтовича. У 2017 році - Всеукраїнський фестиваль хорового мистецтва ім. М. Леонтовича. За результатами експертної комісії з встановлення рекорду України, фестиваль увійшов у «Книгу рекордів України» за «Виконання 100 творів Миколи Леонтовича»); Всеукраїнське свято сатири і гумору імені Степана Руданського (започ. 2008 та приурочене 175-й річниці від дня народження поета-сатирика). У 2018 році до Національного реєстру занесено елемент НКС «Традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки» (Традиційне ремесло Подільського регіону ХІХ ст.) с. Бубнівки Гайсинського району Вінницької області.

Подібна потужна робота ведеться в кожному обласному центрі. Водночас до справи збереження нематеріальної культурної спадщини активно долучаються громадські організації, благодійні фонди, ентузіасти- аматори. Вагомий внесок у цю справу роблять активісти краєзнавчого руху. Матеріали, зібрані ними за часів піднесення краєзнавства у 20-30-ті та 60-90- ті роки XX століття оприлюднені в науковій періодиці, обговорюються на численних науково-практичних конференціях, семінарах всеукраїнського та регіонального рівнів, мають велику наукову цінність, є основою для ретельного опрацювання дослідниками та введення у бази даних й зібрання народної творчості. Приміром, започаткований громадською організацією «Арт Екзистенція», Українською експериментальною організацією фольклору, мистецьким агентством «Арт Велес» та Українсько-Британським спільним підприємством «Комора» проект «Моя Україна. Барви» мав на меті зберегти й донести до прийдешніх поколінь записи тисяч народних пісень, награвань, творів усної народної творчості, які зберігаються в архівах відповідних державних інституцій, адже внаслідок осипання магнітних плівок під дією часу велика частина унікальних фоноархівів самознищується, а живих носіїв фольклору стає дедалі менше. У рамках проекту було видано 6 компакт-дисків, кожний з яких містить неповторний музичний матеріал традиційної культури регіонів України, відкрито віртуальний Клуб етнічної музики, що об'єднує всіх поціновувачів української автентики, популяризує живий традиційний спів [207, 122-123]. Оприлюднені випуски компакт- дисків «Перлини української культури», «Унікальні явища народної культури Карпатського регіону» здійснені за підтримки благодійних фондів.

Водночас, на думку фахівців, нематеріальній культурній спадщині України загрожує якщо не повне зникнення, то втрата самобутності, розмивання її цінностей під тиском чужорідних елементів інших культур або існування на периферії культурного буття нації у своєрідній культурній резервації. Підстав для таких песимістичних прогнозів достатньо. Митці й дослідники української народної художньої та духовної культури констатують наявність глибокої прірви між культурою поколінь у сучасній Україні, спричиненої як об'єктивними факторами глобального масштабу, так і ставленням до культури, як до чогось другорядного, що виконує розважальну функцію або має певне ідеологічне навантаження і фінансується за «залишковим принципом». Культура, культурні права людини, громадянина й народу не можуть існувати на «залишковому принципі». Це гальмує соціально-економічний поступ України, суперечить її національним інтересам, бо створює непривабливий імідж держави у світі.

Реалізація зібраних рекомендацій допоможе Україні досягти європейського рівня охорони культурної спадщини. Зокрема, державна політика в галузі й надалі має надавати регіонам права на культурну автономію. Необхідна децентралізація на рівні горизонтальних культурних кластерів - локальних осередків розвитку народної культури, ідентичності, фольклору, архаїчної пам'яті. Це вимагає об'єднання зусиль і ресурсів центральних і регіональних органів влади, недержавних організацій, контролю за здійсненням пам'яткоохоронних заходів, залучення міжнародного досвіду. Адаптація до міжнародних стандартів галузі мусить відбуватися з урахуванням національних традицій. Необхідне поєднання окремих елементів міжнародної та національної охорони пам'яток у цілісну систему. На основі чинного законодавства України, відповідно до міжнародних зобов'язань, необхідно впровадити систему для стимулювання надходження недержавних джерел фінансування. Запровадити податкові пільги, кредити, позики для посилення благодійництва, що мають бути враховані в Законі України «Про благодійництво та благодійні організації». Необхідно запровадити способи підтримки власника та користувача пам'яток при жорсткому контролі за виконанням ними пам'яткоохоронних приписів.

Доцільно запроваджувати форми туризму, що сприятимуть економічному зростанню регіонів та підтримці в них пам'яткоохоронної сфери, стратегії національного та регіонального бренду. Поглиблення Євроінтеграційного напряму може бути здійсненим через адаптацію туристичного законодавства України до міжнародних стандартів; спрощення формальностей для туристів, що подорожують між Україною та державами ЄС, які є генеруючими туристичними ринками. Як член Всесвітньої туристичної організації Україна має посилити увагу до соціальних видів туризму - дитячого, молодіжного, екологічного, реалізовувати проекти, через транскордонне співробітництво у сфері розвитку сільського туризму. Проводити роботу з розповсюдження інформації щодо туристичних маршрутів та визначних пам'яток усіх регіонів України. При цьому варто пам'ятати, що надмірне поглиблення відмінностей регіонів, як і їх ігнорування, однаково призводить до культурних конфліктів: або через уніфікацію, або через видавання цінностей одного регіону за загальнонаціональні («синдром універсальних своїх»), або через трайбалістські рухи та ізоляціонізм.

Окремої уваги потребує завдання підвищення кваліфікації та перекваліфікації кадрів. Вивчення міжнародного досвіду, сприятиме розвитку відповідних теоретичних досліджень, що позитивно позначиться і на вирішенні практичних питань охорони національної культурної спадщини. Реалізація наведених завдань надасть можливість поєднати систему фізичного збереження пам'яток (як економічного підґрунтя та господарчого розвитку регіонів) та вивчення і популяризацію національної культурної спадщини (як ідеологічного, просвітницького, виховного методу з формування національної самосвідомості, збереження культурної ідентичності та присутності найкращих зразків у міжнародному культурному просторі). Розвиток міжнародної співпраці допоможе удосконалити систему охорони пам'яток України, сутність якої визначатиметься формулою «збереження через розвиток - розвиток через збереження». Разом з цим, трансформація культурної сфери у напрямі її демократизації вимагає якісної й інтенсивної активізації участі і творчих ініціатив працівників культури у регіональних осередках. Досвід свідчить про те, що одним із найефективніших шляхів досягнення соціально значущих цілей є співпраця, взаємна спрямованість на досягнення спільної мети з урахуванням обґрунтованих інтересів сторін. Потрібна продумана система заохочення й підтримки української національної продукції в усіх сферах культури, розумний протекціонізм, який не порушував би інтересів людей різних національностей. Така ж система заохочень і підтримки має бути для всіх національних груп, що проживають в Україні: кримських татар, греків, болгар, молдаван, вірмен, євреїв, угорців, росіян та ін. Отже, на культурно-політичному рівні необхідно активізувати культурно-мистецьке середовище. Це має бути широка палітра різних локальних громадських організацій, центрів, об'єднань тощо.

Пріоритетна роль у відродженні української культури, залучення найширших верств населення до надбань народного мистецтва, самобутніх фольклорних традицій належить клубним закладам. Державні клубні заклади, передусім сільські, є тими осередками, які підтримують, зберігають, розвивають, популяризують нематеріальну культурну спадщину. Завдяки їхнім зусиллям тисячі хорових, танцювальних, фольклорних колективів відтворюють живе звучання українського народного пісенно-музичного мистецтва; ознайомлюють із його здобутками мільйони людей в Україні та за її межами. Молоді фахівці не поспішають поповнювати лави культурних працівників районних і сільських закладів культури, переймати естафету збереження і примноження національного культурного надбання. Цьому не сприяють умови праці, оскільки майже 62% клубних закладів розташовані у пристосованих приміщеннях, більшість із них потребує капітальних ремонтів, сучасного матеріально-технічного оснащення, взимку не опалюються; заробітна плата залишається найнижчою в народному господарстві; має місце неповна зайнятість на 0,5-75% ставки; немає пільг; побутові умови далекі від комфортних [461]. Відсутність протягом багатьох років у більшості районних будинків культури та сільських клубів відповідних технічних засобів, необхідних коштів, у працівників - знань і досвіду щодо запису народних звичаїв, обрядів, фольклору призводить до неможливості на належному рівні забезпечити збереження надбань народної художньої культури свого регіону.

Протягом прелімінарних років незалежної України клубна мережа як важливий фактор становлення і розвитку культури регіонів, залишалась незмінною за чисельністю і типологією. Нині, за нелегкого шляху переходу української держави до моделі європейського зразка, надзвичайно важливу роль відіграють саме клубні заклади, що є основними осередками, які спрямовують свою роботу на збереження й розвиток традиційного народного мистецтва, задоволення культурних, естетичних потреб населення шляхом залучення до участі у культурно-дозвіллєвій та культурно-освітній роботі та пропонують культурні послуги в різних місцевостях, зокрема й там, де відсутня альтернатива отримання культурних послуг з інших джерел - в селах, районних центрах та невеликих містах. Однак сьогодення диктує нові умови функціонального призначення клубу та змістовності його роботи у духовному житті сучасного суспільства. Попри наявні успіхи, творчі досягнення і різноманітні напрацювання, в індустрії дозвіллєвого простору потрібні зміни [494].

Особливої уваги з боку держави, органів місцевого самоврядування та всього суспільства потребує розвиток культури в сільській місцевості. Відсутність нового інструментарію, застарілість технічних засобів, сучасної аудіотехніки, звукопідсилювальної апаратури в сільських клубних закладах, зношеність ресурсної бази тощо не можуть повністю забезпечити необхідний розвиток творчого потенціалу та аматорського мистецтва на селі. Навіть через тривіальну відсутність автотранспорту або коштів на транспортні витрати для сільських аматорських художніх колективів певної області часто постає питання щодо їхньої участі в різноманітних фестивалях та конкурсах, які відбуваються в регіонах та на більш високих рівнях.

Із поступовим розширенням сфери дозвілля сільський клуб вступає у конкурентні відносини з іншими новітніми закладами подібного профілю - диско-клуби, диско-бари, клуби-кафе, інтернет-клуби тощо. Особливої популярності набирають комерційні клуби, що мають певні специфічні особливості, використовують нестандартні, іноді - доволі екзотичні форми роботи. Поглиблюють гостроту ситуації низький рівень оплати праці громадян, особливо - в сільській місцевості, високий рівень безробіття, неефективність місцевої влади, занепад духовності та моралі в суспільстві, неякісні культурні послуги та відсутність альтернатив із питань працевлаштування.

У галузі культури постають питання реорганізації культурно- дозвіллєвої сфери в цілому. Отже подальше реформування закладів культури України не втратило своєї актуальності, а, навпаки, стає одним із важливих завдань держави з огляду на необхідність демократизації цього важливого сектора. Варто підкреслити, що пріоритетна роль у відродженні української культури, залученні широких верств населення до надбань народного мистецтва, самобутніх фольклорних традицій належить клубним закладам, які є найбільш наближеними установами культури до громадян країни порівняно з іншими інституціями, зокрема театрами, музеями. Саме тому найбільшою в системі культури України є мережа клубних закладів.

Майже всі клубні заклади перебувають у комунальній власності та є основними осередками, що пропонують культурні послуги в сільській місцевості, районних центрах та невеликих містах України. Вагомим аргументом збереження й розвитку клубних закладів є відсутність альтернативи у сільського населення і жителів невеликих міст у задоволенні їхніх соціально-культурних потреб. Водночас постає завдання щодо перегляду функцій цих закладів та їх значної модернізації з огляду на нерозвиненість менеджерської культури, що дозволить діяти сучасним закладам культури більш гнучко у вирішенні соціальних потреб громади, розширенні кіл аудиторії, ефективного використання наявних та залучення додаткових ресурсів тощо.

В Україні функціонує близько 40 тисяч закладів культури, з них у сільській місцевості - близько 20 тисяч. Кількість клубних закладів за статистичними даними на кінець 2013 року становила 18 452 тис. одиниць, що на 34 заклади менше, ніж було у 2012-му (18 476 тис.), зокрема у сільській місцевості - 16 395 тис., а в міських поселеннях - 2057. Аналіз статистичних даних та звітів обласних центрів народної творчості упродовж 2013-2014 роки засвідчив, що культурно-дозвіллєва діяльність має попит, а клуби та будинки культури відвідують усі категорії населення. Насамперед, це пов'язане з тим, що в клубних закладах у 2014 році діяло понад 106 тис. клубних формувань (любительські об'єднання, клуби за інтересами, колективи самодіяльної художньої творчості (у т. ч. оркестрові та інструментальні, вокально- хорові, хореографічні, пісні і танцю, театральні, кінофотостудії, дискотеки, фізкультурно-оздоровчі, курси тощо). У їхній роботі брали участь понад 1,3 млн осіб (1 344 тис.), із них - до 600 тис. дітей. Мережа клубних закладів функціонує відповідно до затверджених нормативів забезпечення населення України клубними закладами (Постанова Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1998 р. № 1775 «Про нормативне забезпечення населення клубними закладами») і має універсально - комплексний характер діяльності. У сільській місцевості клубні заклади є взагалі основними осередками культурного життя та базами розвитку творчого потенціалу місцевих громад (знов-таки через аматорські мистецькі гуртки, клуби музичної культури, фольклору, кіно, книжки, центри технічної творчості, через жінок, молодь, пенсіонерів).

Структурну основу клубних закладів становлять аматорські колективи, в тому числі зі званням «народний» та «зразковий». Серед керівників народних, зразкових аматорських художніх колективів працюють високопрофесійні спеціалісти. Зокрема, в Харківській області у 2013-2014 роках у 15-ти районах і чотирьох містах у клубних закладах працювало з почесним званням 65 аматорських творчих колективів різних жанрів, із них «народних» - 50, «зразкових» - 15. Це свідчить про затребуваність клубних закладів і високий рівень аматорського мистецтва художніх колективів, які працюють на базі саме клубних закладів, у тому числі й у сільській місцевості. Відтак, не можна допустити тенденції щодо знищення мережі клубних закладів. Тим більше, що впродовж останніх 28-ми років Незалежності кількість клубних закладів в Україні постійно зменшувалася: з 1990 до 2013 року їхня кількість зменшилася майже на 6,5 тис. одиниць, з відповідним зменшенням кількості місць у них на 1 млн 800 тис. Пов'язано це, насамперед, із демографічною ситуацією в країні. Економічна криза 1990-1999 рр. призвела до пошкодження механізму демотворення (відродження населення), втрат здатності соціального організму до самовідтворення населення в суспільно необхідній кількості та якості. Кризовий стан основних сфер життя суспільного організму, нагромадження і загострення суперечностей негативно вплинули на демореальність. Лише протягом семи років (20022009) населення України зменшилося на 2,4 млн осіб. Стрімке зменшення кількості клубних закладів активно призупинилась у 2008-2011 рр.

Цікавим фактом є те, що порівняно з 2011 роком, у 2012-му кількість закладів, які потребували капітального ремонту, зменшилася на 60 одиниць. Якщо у 2011-му капітального ремонту потребувало 6 850 одиниць клубних закладів (36,8% від загальної кількості), водночас у аварійному стані було 468 закладів, то у 2012 році капітального ремонту потребували 6589 клубних закладів (35,7%), а кількість закладів, що перебувають в аварійному стані, скоротилася на 60 одиниць. Імовірно, це було пов'язано радше із закриттям клубів, ніж із проведенням капітальних ремонтів. Практично на стільки ж (61 од.) скоротилася мережа клубних закладів за період 2012-2013 рр. За цей період скорочення становило близько 300 одиниць установ. Зрозуміло, що буремні події 2014 року призвели і надалі продовжують спричинювати масовий відтік населення з певних регіонів у зв'язку з ситуацією на Сході України та в Криму. Другим чинником зменшення кількості клубних закладів за ці роки було недостатнє фінансування мережі клубних закладів, що вплинуло, зокрема, і на стан приміщень. До того ж і недостатня кількість нормативних документів, які свідчили б про державну підтримку клубної галузі.

Отже динаміка клубних закладів України 2014-2019 років має тенденцію щодо зменшення їхньої кількості, особливо в сільській місцевості. Для того, щоб ситуація змінювалася на краще, необхідні зусилля держави та всіх дотичних до цієї справи громадських організацій.

На сьогодні існує потреба в підвищенні рівня забезпеченості населення культурно-дозвіллєвими об'єктами. Загалом по Україні кількість клубних закладів у розрахунку на 100 тис. населення становить 40,6: з них у міських поселеннях - 6,6, а в сільській місцевості - 115, 7 одиниць. Така ситуація складається у зв'язку з низьким рівнем оплати праці працівників культури, особливо на селі, високим рівнем безробіття, подеколи неефективністю місцевої влади, занепадом духовності та моралі в суспільстві. Природним є перегляд функцій закладів культури та їхньої значної модернізації.

Як вже зауважувалося, важливі функції у справі розвитку культури регіонів України покладено на обласні центри народної творчості та Київський міський ЦНТ, які забезпечують методичну, організаційно- інформаційну діяльність різноманітних клубних закладів. З метою підвищення кваліфікації працівників сільських клубних закладів областей ЦНТ проводять виїзні творчі сесії з наданням методичної та практичної допомоги районам. Така форма методичного забезпечення передбачає лекційні заняття, консультації, ділові ігри, творчі лабораторії, майстер-класи, «відкриті репетиції», виступи аматорських колективів тощо. Діяльність центрів народної творчості характеризується пошуком та втіленням у практику нетрадиційних форм роботи з мешканцями сільських, районних громад. Однак головною метою діяльності працівників ОЦНТ є розвиток аматорського мистецтва, підвищення рівня професійної кваліфікації керівників самодіяльних художніх колективів областей, формування репертуарної політики, а нині - з наголосом на патріотичне виховання.

Робота ж працівників клубних закладів спрямована на вивчення й задоволення культурних запитів та духовних потреб населення, розвитку аматорського захоплення тим чи іншим видом мистецтва та розширення художньо-естетичного виховання громадян. Свої інтереси на основі вільного вибору видів занять та добровільності членства громадяни нині задовольняють діяльність близько 16 тис. клубних закладів та 100 тис. любительських об'єднань, найкращі з яких беруть участь у міжнародних та Всеукраїнських фестивалях, конкурсах тощо. У ході перегляду матеріалів фестивалів завжди виявляється багато цікавих форм роботи клубних формувань, розкривається широке коло інтересів населення та визначається необхідність поширення досвіду роботи кращих аматорських любительських об'єднань та клубів за інтересами серед розмаїття закладів культури регіонів України з метою розширення культосвітньої діяльності і культурного обслуговування населення.

Можливість віднайти нові форми і методи культурного обслуговування міст, сіл та селищ, звернути увагу керівників, громадськості на проблеми фінансування закладів культури, залучення ширшого кола населення, особливо творчої інтелігенції до участі в діяльності культурно-освітніх установ та аматорських колективів допомагають обласні та всеукраїнські огляди-конкурси на кращий сільський, районний чи міський клубний заклад, організований Міністерством культури України, Українським центром культурних досліджень (УЦКД) та ОЦНТ. Ці огляди-конкурси також демонструють вагомі культурно-мистецькі здобутки міських, сільських та селищних будинків культури, виявляють зростання їхньої ролі в житті місцевих громад, демонструють вагомий виховний вплив на формування активної громадянської позиції жителів різних регіонів України.

Попри недостатнє фінансування клубних закладів, слабку матеріально- технічну базу необхідно зазначити, що під час підготовки та проведення регіонального етапу Всеукраїнського огляду-конкурсу клубних закладів у сільській місцевості 2014 року була помітно активізована робота творчих аматорських колективів, майстрів декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва. Тільки в Дніпропетровській області в огляді-конкурсі взяли участь 512 сільських клубних закладів. Переможцем було визначено Палац культури селища Дніпровське Верхньодніпровського району.

Рішеннями місцевих органів влади відновили свою діяльність понад 150 сільських клубів та будинків культури. У більшості областей та районів, у багатьох містах були розроблені й затверджені регіональні програми розвитку культури. В клубних закладах функціонувало понад 100 тисяч клубних формувань, у тому числі понад 82 тисячі творчих аматорських колективів. Поліпшувалася кадрова ситуація. Високий рівень забезпеченості спеціалістами в Тернопільській (95,4 %), Запорізькій (81 %), Дніпропетровській та Вінницькій (79,6 %), Харківській (78,8 %).

Діяльність клубних закладів і сьогодні потребує значної фінансової підтримки з бюджетів усіх рівнів, у тому числі з державного. Ці кошти потрібні, насамперед, на здійснення поточних та капітальних ремонтних робіт, оновлення матеріально-технічної бази, забезпечення всіх районних будинків культури автотранспортом, аудіо- та відеоапаратурою, копіювальною технікою, комп'ютерами тощо.

Позитивний вплив на подальшу роботу районних та міських клубних закладів мають обласні наради директорів РБК, МБК, СБК з питань, зокрема, щодо організації роботи клубних закладів на виконання нормативно-правових документів за участю спеціалістів управлінь культури облдержадміністрацій та ОЦНТ. З метою надання консультацій, методичних порад та практичної допомоги районним та сільським клубним закладам, методисти відділів науково-методичної роботи ОЦНТ здійснюють виїзди на місця.

Необхідною ланкою методичної роботи є підготовка та видання фахівцями Центрів методичних матеріалів для закладів культури, збірок нот, буклетів фестивалів і конкурсів, методичних розробок, рекомендацій, доповідей, матеріалів з досвіду роботи творчих колективів та закладів культури. Зокрема, клубні установи областей мають отримувати «Календар знаменних і пам'ятних дат, державних, релігійних, народних та професійних свят на поточний рік», інформаційний вісник «Підсумки діяльності клубних установ у попередньому році», методичні рекомендації, збірники сценаріїв, нот, збірники рекомендованих п'єс для аматорських колективів, матеріали з досвіду роботи народних аматорських фольклорних ансамблів, народних аматорських ансамблів бального танцю, народного аматорського фольклорно-етнографічного колективу, з досвіду роботи народної аматорської циркової студії, з досвіду роботи народного аматорського ансамблю народної музики тощо.

Відповідно до законодавства України, фінансове і матеріально-технічне забезпечення сільських закладів культури здійснюється за рахунок місцевого бюджету. Ефективність роботи клубних закладів суттєво залежить від фінансово-економічного забезпечення галузі культури на місцях. Переважно в областях та районах, у багатьох містах розроблені й затверджені регіональні програми розвитку культури, передбачено комплекс заходів економічного характеру, спрямованих на забезпечення їх повноцінного функціонування, стимулювання їхньої господарської самостійності, забезпечення сільських жителів рівними можливостями (порівняно з міським населенням) щодо задоволення інформаційних, освітніх, культурних, дозвіллєвих потреб.

Сьогодні діяльність клубних закладів потребує здійснення поточних і капітальних ремонтних робіт, оновлення матеріально-технічної бази, оплату за спожиті енергоносії та ремонт систем опалення, забезпечення районних будинків культури аудіо- та відеоапаратурою, копіювальною технікою, комп'ютерами тощо. Неодмінним є надання переваг щодо впровадження в культурно-дозвіллєву діяльність сучасного маркетингу та інноваційних комерційних заходів: інноваційно-видовищних програм, шоу- проектів тощо. Обласним центрам народної творчості необхідно пропонувати платні послуги культурного дозвілля, що надасть можливість проводити масові заходи та закуповувати необхідне обладнання та інвентар. Важливим є проведення обласних конкурсів методичних служб РБК з метою підвищення рівня розвитку культури в регіонах в України, зокрема в сільській місцевості, а також співпраця з міжнародними культурними центрами (конференції, симпозіуми, семінари, фестивалі, конкурси тощо).

Потребує поліпшення робота щодо якісного підбору кадрів. Низький рівень знань із питань економічної, господарської роботи гальмує діяльність клубних закладів у ринкових умовах. Аналіз засвідчує, що 33% спеціалістів клубних закладів мають досвід роботи понад 30 років, 40% - понад 20,20% - понад 10,7% - понад 5 років. Це свідчить про необхідність створення відповідних сучасним запитам умов праці для творчої, обдарованої молоді, здатної забезпечувати роботу клубних закладів у сьогодення. До того ж, немає законодавчого акта, який би поширював норми соціального захисту на працівників клубних закладів, котрі затверджені для працівників бібліотек, музеїв та викладачів шкіл естетичного виховання.