Історичні передумови для розвитку національної тематики в українському балеті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичні передумови для розвитку національної тематики в українському балеті

Шумілова Вікторія Віталіївна, доцент, доцент кафедри хореографії Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, заслужена артистка України (Київ, Україна)

Сірік Данііл Русланович, магістр хореографії Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв (Київ, Україна)

З 'ясовано історичні передумови для розвитку національної тематики в українському театральному мистецтві. Розглянуто діяльність балетмейстерів, які вперше представили на професійній балетній сцені український танець.

Ключові слова: хореографічне мистецтво, український народний танець, національна тематика в балеті.

Victoriia Shumilova, Daniil Sirik (Kyiv, Ukraine)

HISTORICAL PREREQUISITES FOR THE DEVELOPMENT OF NATIONAL THEMES IN UKRAINIAN BALLET

The historical preconditions for the development of national themes in Ukrainian theatrical art are studied. The activity of choreographers, who for the first time presented Ukrainian dance on the professional ballet stage, is considered.

Keywords: choreographic art, Ukrainian folk dance, national themes in ballet.

Передумови створення національної тематики у вітчизняному балеті безпосередньо пов'язані з літописом тих мистецьких подій, що відбувалися в ході його становлення і розвитку.

Спираючись на дослідження Ю. Станішевського, можемо стверджувати, що професійне танцювальне мистецтво в Україні голосно заявило про себе наприкінці ХУІІІ століття, коли 1780 року в Харкові вперше почали ставити балети під керівництвом «відставного Санкт-Петербурзького театру дансера Іваницького». Ю. Станішевський припускав, що дивертисментні вистави Іваницького цілком могли бути близькими до національно-демократичних тенденцій, що панували в той час у російському балетному театрі та мали жанрово-комедійний, побутовий характер. Отже, на переконання Ю. Станішевського, славнозвісна Малярівна, імовірно, могла полонити глядацьку аудиторію в стилізованих українських композиціях [2, 5].

Іншим відомим солістом трупи Петра Іваницького був Тимофій Бубликов (справжнє прізвище - Бубличенко) - віртуозний класичний танцівник, перший соліст Віденської опери (1768), чудовий виконавець характерних ролей у дивертисментах. Крім створення образів у театральних виставах, він приголомшував глядачів виконанням українських танців «Козак» і «Змагання запорожців на шаблях» [1, 19].

До української народної тематики зверталися у своїй творчості й артисти кріпацького театру князя Г. Потьомкіна, який з 1786 року очолював італійський композитор Д. Сарті, а балетним колективом з двадцяти двох танцівників керував педагог-хореограф Д. Розетті. Серед створених ним дивертисментів був танцювальний номер «Козацький» [1, 21]. Варто наголосити, що інколи танцювальні дивертисменти національного характеру супроводжувалися виконанням народних пісень.

На подальше формування національної тематики в українському хореографічному мистецтві вплинула робота музично-драматичних театральних труп середини ХІХ століття на чолі з корифеями: М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Старицьким, а також діяльність балетних труп при оперних антрепризах, які працювали у великих українських містах - Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Станіславі, Катеринославі й ін. [1, 20].

Український народний танець у його повноцінній формі було представлено у виставі І. Котляревського «Наталка Полтавка», показаній 1819 року в Полтаві. Саме тоді, за словами Ю. Станішевського, був затверджений новий тип сценічного танцю, який із часом став невід'ємною складовою музичної вистави та переконливим засобом дієвого розкриття характеру сценічного персонажа [1, 23].

Український танець у стилізованій формі М. Щепкіна можна було побачити в опері невідомого автора «Українка, або Чарівний замок», показаній 1823 року театральною трупою О. Ленкавського в Києві. Будучи своєрідним варіантом відомої опери «Леста, дніпровська русалка» Ф. Кауера та С. Давидова, опера мала розгорнутий танцювальний дивертисмент, що складався зі стилізованих українських дівочих хороводів.

Запальний козачок поряд з польськими краков'яком, мазуркою й оберта- сом можна було побачити в спектаклі «Селянське весілля», показаному в Києві в 1850-х роках.

У 1893-1894 роках польський танцівник і балетмейстер С. Ленчевський, який став на чолі балетної трупи Київської опери, представив розширені дивертисменти на українську тематику - «Малоросійський балет» і «Жнива в Малоросії». Постановник досить широко використав елементи української народної хореографії, що були певною мірою стилізовані й виконувалися в супроводі народних пісенних та інструментальних мелодій, які підібрав балетмейстер і диригент Д. Пагані.

1893 року під час гастролей української театральної трупи Г. Деркача в Парижі були показані вистави «Наталка Полтавка» та «Назар Стодоля». У режисерській композиції останньої провідне місце посідала вокально -танцювальна картина «Вечорниці», що справила надзвичайне враження на публіку.

Окрім С. Ленчевського й Г. Деркача українські народні танці обробляв інший польський танцівник і балетмейстер - Хома Ніжинський, батько славнозвісних Вацлава та Броніслави Ніжинських. Зокрема, працюючи над прем'єрою опери «Катерина» М. Аркаса за однойменним твором Т. Шевченка (перший показ відбувся в лютому 1899 р. в Москві), він оригінально відтворив розгорнуту танцювальну картину «Козак», у якій досить повно розкрив тогочасні принципи стилізації народної хореографії. Аналізуючи роки роботи Х. Ніжинського в Україні, Ю. Ста- нішевський наголошував, що танцівник і балетмейстер виявляв постійний інтерес до українського автентичного танцювального мистецтва й у його постановчому доробку було чимало танцювальних номерів на українську тематику.

Оригінальні форми фольклорної хореографії можна було побачити й на початку ХХ століття, наприклад 1903 року, під час прем'єри опери М. Лисенка «Різдвяна ніч», яку здійснили режисер М. Старицький і диригент І. Паліцин. У танцювальному дивертисменті , окрім артистів балету, узяли участь оперні солісти: разом вони виконали запальний хореографічний твір, який поставили М. Старицький і хореограф-фольклорист В. Верховинець.

Активним пропагандистом українських народних танців на драматичній і балетній сцені став Михайло Соболь. Випускник Варшавської балетної школи (1895, клас М. Кулеши), окрім танцювальних епізодів у виставах українських музично-драматичних труп, він працював у хореографічному ансамблі, який сам організував, з 28 артистів (десять чоловіків і вісімнадцять жінок). З 1910 року ансамбль гастролював містами України з театралізованими танцювальними сюїтами (з 1914 р. постійно перебував у Харкові): «Весілля на Україні», «Запорізькі козаки», «Українські дівочі хороводи» й ін.

1910 року в театрі М. Садовського відбулася прем'єра комічної опери М. Лисенка «Енеїда», у якій балетмейстер В. Верховинець створив оригінальні танцювальні дивертисменти, що надали драматичній дії виразності, через танець розкрили яскраві риси характерів персонажів музичного твору. Ю. Стані- шевський згодом зазначав, що «розгорнуті танцювальні сцени “Енеїди” були досягненням національної народно-сценічної хореографії і певною мірою закладали художні засади майбутнього українського балету» [1, 36]. Цікаво, що вже через два роки В. Верховинець розробив і підготував окремий тематичний хореографічний вечір: у квітні 1912 року він представив на розгляд публіки танці «Аркан», «Роман» і «Гопак» (постановник записав його в с. Кривому, що на Київщині) і «два танки херсонські» [1, 37].

1914 року український народний танець у його стилізованому варіанті повернув на балетну сцену польський балетмейстер А. Романовський. Працюючи в Київській опері, він поставив поетичну хореографічну картину «Танок рожевих і золотих снів» для одноактної опери «Ноктюрн» на музику М. Лисенка. А. Ро- мановському, відповідно до музики М. Лисенка, вдалося створити вишукані класичні композиції, поєднані з елементами українських дівочих хороводів. «Танцівниці в рожевих і золотавих туніках з легкими і прозорими шарфами в руках під замріяно-ніжні звуки музики, що нагадували баркаролу, повільно кружляли в натхненному фантастично-романтичному танці» [1, 30].

З початком Першої світової війни та погіршенням соціально-економічної ситуації в Україні рівень музично-хореографічних вистав різко знизився. Прогресивні дії В. Верховинця і М. Соболя не підтримали інші постановники, які здебільшого відмовлялися від роботи над оперними виставами з розгорнутими танцювальними дивертисментами, що потребували значних грошових і людських ресурсів.

Революційні події 1917 року внесли значні корективи в життя українських театрів. У січні 1919 року тимчасовий робітничо-селянський уряд України затвердив Постанову про передачу всіх театрів та кінематографів у відання відділу освіти. Міські театри Києва, Харкова, Одеси й інших міст було націоналізовано.

Крім того, у квітні 1919 року в Києві створили Державну українську музичну драму, діяльність якої відіграла значну роль у розвитку національної тематики на вітчизняній балетній сцені. Новий театральний осередок очолила художня комісія у складі композитора Я. Степового, художника А. Петрицького, режисера Л. Курбаса, співачки М. Литвиненко-Вольгемут, танцівника й балетмейстера М. Мордкіна, диригента М. Багриновського. Балетна трупа театру на чолі з колишніми солістами московського Большого театру М. Мордкіним, Б. Пожиць- кою та М. Фроман нараховувала сорок осіб. Дебютною роботою балетного колективу стали танці в опері «Утоплена» М. Лисенка, які зрежисерував Л. Курбас і поставив М. Мордкін. Дослухаючись до рекомендацій хореографа-консультанта В. Верховинця, М. Мордкіну вдалося створити по-справжньому оригінальні танці, ігри-хороводи русалок, що цілком віддзеркалювали обряди та фантастичні уявлення українського народу. Згадуваний Ю. Станішевський досить влучно зазначав, що М. Мордкін і В. Верховинець «досить широко використали танцювальні рухи українських дівочих хороводів, поєднані з узагальненою лексикою жіночого класичного танцю» [1, 40].

Цікавим варіантом втілення української народної тематики на оперно-балетній сцені стали танці в постановці Державної української музичної драми - опері «Галька» С. Монюшка, сюжет якої інтерпретував Л. Курбас: штучно українізовані події розповідали про долю дівчини-гуцулки, яка постраждала від польських панів. Консультуючись у В. Верховинця і Л. Курбаса, М. Мордкін створив оригінальні гуцульські танцювальні картини, центром яких став славнозвісний «Аркан». На жаль, хореографія М. Мордкіна так і не була представлена глядачеві, адже в день прем'єри (30 серпня 1919 р.) у Київ одночасно увійшли війська А. Денікіна та С. Петлюри.

Подальший розвиток національної тематики на оперно-балетних сценах України був пов'язаний з радянським часом (після створення в 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого увійшла Україна як Українська Радянська Соціалістична Республіка). Зокрема, після вдалих творчих експериментів Л. Курбаса - М. Мордкіна до реалізації хореографічних картин в операх звернулися постановники: П. Йоркін, А. Романовський, О. Соболь («Катерина» М. Аркаса, «Тарас Бульба» М. Лисенка, Харків) і Р. Баланотті («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, Одеса), діяльність яких зумовила подальший розвій національної тематики на українській балетній сцені.

Література

балет український танець

1. Станішевський Ю. Балетний театр України: 225 років історії / НАН України, Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Рильського, Академія мистецтв України, Державна академія керівних кадрів культури та мистецтв. Київ : Муз. Україна, 2003. 440 с.

2. Станішевський Ю. Танцювальне мистецтво України в іменах і датах. Хореографічне мистецтво України в персоналіях. Київ, 1999. С. 4-21.

Размещено на Allbest.ru