Формування культурної ідентичності діаспори: синергетична модель

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування культурної ідентичності діаспори: синергетична модель

Герчанівська Поліна Евальдівна, доктор культурології, професор, професор кафедри культурології та міжкультурних комунікацій Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

Міжнародна міграція стала невід'ємною реальністю XXI століття. Це детермінувало появу широкого спектру теоретичних моделей щодо розуміння причинності та закономірностей її розвитку. На підставі аналізу ключових теорій міграції було визначено п'ять головних драйверів цього процесу - економічний, політичний, демографічний, соціальний та екологічний і здійснена типологія її форм (трудова, вимушена, освітня тощо) [1].

Домінуючими модераторами процесу є: 1) прагнення до максимізації особистого доходу (неокласична теорія людського капіталу); 2) потреба в мінімізації ризику для сімейного прибутку і/або в придбанні капіталу для додаткових інвестицій у домогосподарство (нова економіка міграції);

3) дисбаланс між попитом і пропозицією працівників на нижньому рівні сегментованої структури ринку праці в економічно розвинених країнах (теорія подвійного ринку праці); 4) розширення світової системи ринку та включення слаборозвинених країн у світову ринкову економіку (теорія світових систем); 5) переслідування, репресії, конфлікти, природні та техногенні катастрофи, що створюють загрозу життю і свободі людей (вимушена міграція).

Зазвичай, концепти щодо міжнародної міграції обмежені рамками академічних інтересів учених і розкривають чинники процесу в соціальному, політичному або економічному контекстах, а сучасні теорії внутрішньої динаміки міграційних процесів (теорія мереж, інституційна теорія, теорія кумулятивного причинно-наслідкового зв'язку) стосуються лише окремих її аспектів, не створюючи загальної інтеграційної картини цього явища. Підійдемо до вирішення проблеми з культурологічної позиції та проаналізуємо процес формування культурної ідентичності діаспори як соціального утворювання. Парадигмальну основу дослідження становлять такі аксіоми: 1) формування та розвиток діаспори є закономірним історичним процесом; 2) культуру діаспори слід інтерпретувати в кореляції з культурою історичної прабатьківщини.

Підґрунтя діаспорної ідентичності становить культурний код країни- відправника мігрантів, що містить фундаментальні ціннісні орієнтації, норми моральності, стандарти оцінки поведінки. Ці параметри виконують роль критеріїв під час виявлення відмінностей діаспорної культури від культури приймаючої сторони, що дає змогу провести демаркаційну лінію між Своїми та Чужими. Відповідно до теорії акультурації [3], при входженні матричного культурного коду в Чужу аксіосферу, з іншими культурними кодами, відбувається його деформація. Це детермінує трансформацію культурної ідентичності діаспори, вектор розвитку якої залежить від ступеня взаємодії контактуючих сторін (реакція, адаптація, сприйняття). Отже, зберігаючи інваріанти власної етнокультури, діаспоряни формують іманентну модель культурної ідентичності.

Усвідомимо динаміку процесу міграції з позиції трансгресії - як вихід за межі матричної культури й проаналізуємо культурну ідентичність «діаспорного організму» в ракурсі синергетичної моделі [2] як відкритої, динамічної, нерівноважної системи, що саморозвивається. Причинність її нерівноважного стану криється в пульсуючому характері міграційного процесу, що тісно пов'язано з економічним складником розвитку країн-реципієнтів і країн-донорів, а також із соціальними перетвореннями в них. Це стосується насамперед трудової міжнародної міграції.

Іншим важливим чинником є інтеграційна політика країни-приймача. У Європейському співтоваристві не вироблено єдиного підходу до інтеграції мігрантів у суспільство, кожна з держав ЄС проводить самостійну політику, домінуючими моделями якої є: 1) модель асиміляції (Франція), метою якої є акультурація та інтеграція іммігрантів у загальну громадянську ідентичність; 2) модель мультикультуралізму (Швеція, Бельгія, Нідерланди), що базується на ідеї рівноправності всіх груп суспільства, їх права на збереження своєї ідентичності та культурної самобутності; 3) англійська модель - мультикультуралізм на кшталт пост-колоніального суспільства; реалізація цієї моделі спрямована на залучення представників етнічних кіл до повноцінної діяльності в межах британського співтовариства; 4) німецька модель (Німеччина, Австрія, Швейцарія) - інтеграція без включення мігрантів у національну спільноту (інтеграція без асиміляції). Непослідовність у здійсненні міграційної політики порушує рівноважний стан культурної ідентичності діаспор.

Ключову роль у формуванні ідентичності діаспори відіграє відкритість її системи до сприйняття культури з іншим кодом. Якщо для європейських мігрантів питання релігії, мови не стають перешкодою для інтеграції до країн західного світу, то інакше складається ситуація з мусульманськими мігрантами. Незважаючи на диференціацію на етнічні та конфесійні групи, мусульмани в будь-якій країні світу відчувають себе частиною єдиної, глобальної мусульманської громади - умми, тримаючись правил і приписів ісламського віровчення.

Елемент нестабільності в систему вносить дихотомія поколінь. Якщо старше покоління мігрантів прагне до збереження своєї релігії, культури та звичаїв, то молодь, яка росте у світському оточенні приймаючого суспільства, виражає свої релігійні почуття й звичаї, як правило, у приватній сфері. Особливо це проявляється серед французьких іммігрантів-мусульман, які утворюють певну субкультуру: поза домом вони слідують західним зразкам поведінки, ідентифікують себе з західноєвропейською культурою, не підкреслюючи свою належність до етнічної або релігійної меншості. Разом з тим, порушуючи в повсякденному житті багато настанов ісламу, вони продовжують вважати себе його прихильниками.

Нестабільність, невпорядкованість процесів розвитку культурної ідентичності діаспори як системи включають механізми її самоорганізації. Із рівноважного стану вона входить у нерівноважну фазу свого розвитку, починається процес якісної перебудови її властивостей, посилюється рівень нерівноваги, що породжує дисипацію в системі. Саме у цей період складається нова смислова цілісність діаспорної культури, викристалізовується інноваційна парадигма. У результаті накопичення внутрішніх сил, нерівновага системи досягає критичного стану, що призводить до біфуркації - стрибкоподібної якісної перебудови системи. Хід її розвитку залежить від безлічі імовірнісних чинників (внутрішніх, зовнішніх), що нерідко обумовлює появу декількох альтернативних сценаріїв еволюції культурної ідентичності й стає модератором її регіоналізації. За біфуркацією настає релаксація, тобто поступове повернення системи в стан рівноваги, але вже в оновленому вигляді. Цей процес незворотний.

Отже, самоорганізація культурної ідентичності діаспори є нелінійним процесом, що являє собою послідовність фазових переходів від стану рівноваги через нерівноважну фазу й дисипацію до біфуркації та релаксації системи. У процесі самоорганізації відбувається безперервне руйнування старих і виникнення якісно нових структур, що характеризуються іманентними властивостями. Через хаос і руйнування структури відбувається народження нового порядку в системі культурної ідентичності діаспори.

Література

культурна ідентичность діаспори

1. Герчанівська П. Культурологічна рефлексія міжнародної міграції як соціокультурного феномену. Феномен культури у гуманітарному дискурсі : колективна монографія / за заг. наук. ред. В. О. Балуха. Чернівці : Чернівец. нац. ун-т, 2020. С. 46-81.

2. Пригожин И. Философия нестабильности. Вопросы философии. 1991. № 6. С. 46-52.

3. Redfield R., Linton R., Herskovits M. J. Memorandum for the Study of Acculturation. American Anthropologist. 1936. Vol. 38. No. 1. P. 149-152.

Размещено на Allbest.ru