Авангард як трансгресія стилю в мистецтві

Размещено на http://www.allbest.ru

Авангард як трансгресія стилю в мистецтві

Некласична естетика вбачає можливості прориву до творчості як завдяки подоланню раціонального світовідношення (А.Бергсон), так і завдяки аналітичному відношенню митця до світу (Ортега-і-Гассет). І справді, для авангарду і постмодернізму раціонально-аналітична, неоміфологічна позиція митця якраз є досить характерною. Багато яких сучасних напрямів у мистецтві - концептуалізм, «відео-арт», «нова культура», contemporary art - взагалі фундуються на постструктуралістських програмах, спеціальних текстах деконструктивістського характеру. З іншого боку, значним є вплив ірраціоналізму, сучасних форм містики, парапсихології, психоделіки (неосюрреалізм, віртуальне мистецтво тощо).

І все ж таки для авангардизму не існує будь-яких загальних закономірностей стилю, тим паче стильових обмежень. Авангард - це свого роду «анти-стиль», або трансгресія стилю в мистецтві. У підрозділі ставиться завдання розкрити сутність і роль трансгресії як «переступання стилю» в художній творчості, особливо авангардистській.

Поняття трансгресії

Без поняття трансгресії неможливо усвідомити сутність великих змін, «революцій» у мистецтві. Поняття стосується не лише раптових змін художніх парадигм, появи нових стилів. Воно з'ясує і сутність авангарду, котрий так чи так є «проривом» горизонтів існуючого мистецтва, «вторгненням» у художнє поле майбутнього, алгоритмом історії мистецтва.

Трансгресія - поняття сучасної культурології і гуманістики, в якім фіксується подолання історичних горизонтів культури, вихід за межі заданого людству світовідношення. Це стає можливим у соціальному, науково-технічному, педагогічному, художньому творенні нового, безпрецедентного . Коли спробувати дати прямий, дослівний переклад латинського слова «трансгресія», то у семантично адекватному вигляді їм виявиться, мабуть, російське слово «преступление». Зрозуміло, не стільки у негативному, кримінально- правовому значенні (як «злочин»), скільки в етимологічному значенні (як «переступання»). Сама етимологія вказує на його зв'язок з порушенням міри, виходом за межі, переступанням порога дозволеного чи загальноприйнятого. У сучасній науці поняття трансгресії наділяється широким філософським, категоріальним сенсом, означаючи рух, перехід, прорив за наявне буття. У трансгресії осягається той дух стрибка, той «простір непередбаченого» (Ю. Лотман), який є потрібним будь-якому розвитку навіть у його циклічній формі.

Початкове зародження трансгресивних алгоритмів суспільного життя й людської психіки слід шукати, мабуть, у діалектиці суб'єкта та об'єкта, внутрішнього та зовнішнього, яка задана онтологічно як факт людського буття. У своїй соціально буттєвій формі внутрішнє і зовнішнє поставало для первісної людини через дихотомію «ми» і «вони», «свої» та «чужі». Внутрішнє було родовим, своїм, «рідним», зовнішнє - позародовим, чужим, «ворожим». Вихід за межі території роду і був своєрідною трансгресією, переступанням кордону, що межував життєвий, доброчинний світ від злочинного, смертельно небезпечного, табуйованого світу. Пізніше це наївне уявлення трансформувалося у протиставленні рідного поліса решті ойкумени, урбанізованої цивілізації - кочовому варварству. Переступання за межі роду або людського взагалі ставало злочином, тобто трансгресією.

Недарма соціальна сутність і соціологічне розуміння трансгресії пов'язані передусім з етнографічними і культурно-історичними дослідженнями. Так, етимологія й семантика поняття трансгресії можуть бути висвітлені на матеріалах давньоримської історії та культури. А саме, культурно-історичні та соціально-психологічні джерела феномена трансгресії закріпилися у специфічному значенні латинського терміна transgresia («перехід»). трансгресія авангард мистецтво

Цікаву етимологічну гіпотезу висунув видатний представник польської гуманістики Ст.Чарновськи [див. 142]. Він розробив топографічну модель життєвого світу давніх римлян, який складався з міста і суміжних з ним концентричних територій. У цьому світі є свої освячені, «сакральні» та буденні, «профанні» зони. У центрі давньо-римського міста знаходиться Форум, або ж «Ареа Сакра» - священна зона. Вихід з Форума на міську територію, а з міста - у ворожі та небезпечні області - це і є трансгресія як така, переступання у прямому сенсі слова. Давньоримська свідомість і світовідношення включали до себе трансгресію як алгоритм взаємопереходу «сакрального» і «профанного», культурного і природного, героїчного прориву меж і кордонів оточуючого світу. Звідси географічна і культурна експансія римського духу.

Світоглядна свідомість давніх римлян постійно долала протиріччя поміж світом своїм і чужим, освоєним і невідомим, пізнаним та непізнаним. Трансгресія була для них могутнім пориванням до освоєння та пізнання, перетворення речевого світу у світ соціальний. Рух з речевості до соціальності ставав саморуханням відчуженого духу, його «поверненням» до самого себе. Римська експансія у світ була просякнутою духом авангарду, хоч у культурі вони багато що запозичили від стародавніх греків. Проте Рим, раннє християнство, еллінізм, варвари тощо викликають трансгресивні алгоритми історії, її «авангардні» форми.

Отже, трансгресія в культурі - це «пере-ступання», іноді «злочин» (переступ) щодо віджилих звичаїв і мертвих традицій, закоснілих стереотипів життєдіяльності. Для цього завжди необхідно зробити той рішучий крок, майже «злодіяння», котре зразу ж виводить з історично успадкованої сукупності умов або умовностей Здійснюється рух з однієї системи соціокультурних детермінант до іншої, від попереднього кола, або «кода» культури до наступного, а від нього - ще далі і т.д. За естетичним законом антитези різко змінюються ціннісні орієнтації, погляди, смаки, оцінки. Звичні традиції, життєві стандарти та стереотипи замінюються незвиклими, протиставляються їм, як віджилі, «старомодні».

Дію трансгресії в історії влучно зобразив Ігор Качуровський в одному з віршів збірки «Свічада вічності». Присвячений занепаду античної цивілізації, він має епіграфом: «Різьбили з мармуру невиданих богів».

«Різьбили з мармуру»... А час робив своє, І гнив античний світ (як наш тепер гниє).

Дичавіли думки, темнішали століття, І меркли генії - ясних зірок суцвіття.

Майстерного різця ніхто вже не беріг: Адже краса це зло, адже мистецтво - гріх.

Розбито статуї, розвалено кумирні, Дощенту спалено священні книгозбірні, Повив печальний плющ ряди струнких колон,

І став дияволом владика - Аполлон [42].

До речі, ця проблематика історичного «злочину», винищення старих культур висвітлюється і в романі Д. Мережковського «Христос і Антихрист». Всесвітня історія, магістральний розвиток культури тут подається як арена боротьби двох протилежних сил, як навперемінне воцаріння Христа чи Антихриста, добра чи зла в культурних ідеалах античності, еллінізму, раннього середньовіччя, Ренесансу, петровської епохи в Росії. Алгоритми соціального авангарду проймають всю історію, втілюються у сильних, мужніх, але «демонічних» натурах, здатних на подвиг.

Поняття трансгресії має відтак і етичний вимір. З точки зору дієвої моралі, а не «безсилля в дії», моральний вчинок - то є певне «переступання» через самого себе, через наявні умови та обставини, через інстинкт життя. Як це не парадоксально, але моральна дія інколи потребує «злочину» проти себе, тобто самопожертви заради інших. То є справжня моральність, «гуманізм дії», а не думки, наміру чи ідеалу. То є етика вчинку.

Культурно-історичний символ такої трансгресії - Муций Сцевола. Міфологічний давньоримський герой, що спалив собі руку в полоні на вогнищі ворога, він став персоніфікацією самопереборення й героїчного прориву до подвигу. У цьому сенсі будь-яке подвижництво, героїзм, «шаленість хоробрих» мають трансгресивний характер, пов'язані із переходом від рутинного до піднесеного, від тривіального до патетичного. Слова Муция Сцеволи «і робити, і перетерплювати сильне» набувають значення формули дієвого гуманізму, підтверджуються реальною історією людства від Трої до Чорнобиля.

Мабуть, можна говорити взагалі про «лінію Прометея» в історії культури, яка співпадає з титанізмом, «вогненністю», завзятістю людського буття як вчинку, авангардної події. Вона протиставляється «лінії Протея», спрямованої на пристосовництво, мімікрію, камуфляж. Гімн героїчній долі бунтівника Прометея, який кинув виклик олімпійським богам, проспівала Леся Українка:

Я честь віддам титану Прометею, що не створив своїх людей рабами, що просвітив не словом, а вогнем, боровся не в покорі, а завзято, і мучився не три дні, а без ліку, та не назвав свого тирана батьком, а деспотом всесвітнім і прокляв, віщуючи усім богам погибель.

Я вслід йому піду...

Трансгресивні алгоритми людського світовідношення розкриваються через зміну і наступність історичних горизонтів культури. З цієї точки зору трансгресія є ефективним механізмом передачі й трансформації загальнолюдського досвіду як «етоса історії». Завдяки подоланню рутинних, «застійних» форм культури в історії зберігаються й розвиваються такі інваріанти світовідношення, які виходять за рамки формаційних моральних і художньо-естетичних норм, несуть у собі гуманістичні цінності в їхній перманентній значущості. Так здійснюється прорив з конкретно-історичних або субкультурних сенсів у сферу загальнолюдських культурних пріоритетів. Недарма проблематика авангарду так чи інакше співзвучна з ідеями космізму, універсалізму, «вселюдскості». З авангардом пов'язана трансгресія у «понад-людське», у творчість, де митець виступає як Творець, а мистецтво розуміється як Теургія.

Трансгресія як «механізм» творчості

А відтепер і надалі спробуємо застосувати поняття трансгресії до аналізу сутності й історичного розвитку мистецтва, що здійснюється через образні алгоритми авангарду, через пульсацію ренесансу і декадансу.

Естетичні засади художньої трансгресії закладені в духовно- чуттєвих особливостях творчості, в образній специфіці мистецтва. Художня творчість є неможливою без взаємодії митця і світу у формах переживання, уяви, фантазії, мрії, інтуїції, асоціативного мислення тощо. Художні образи мають не тільки елементи відображення, але й потужний заряд антиципації - передбачення майбутніх або ідеально можливих станів. Сам процес творчості в мистецтві моделює духовний прорив людства до нових ментальних та перцептивних систем.

На трансгресивних особливостях людського буття-у-світі ґрунтується філософсько-естетична концепція Ж.-П. Сартра. Людська реальність, яка несе в собі, за виразом Сартра, «небуття як ніщо», полягає у постійному переході від попереднього до наступного. Цей рух існування відбувається як «перерив» буття, тобто через трансгресію, яка тут береться у формі самозаперечення, самознищення реальності. Між теперішнім і минулим знаходиться так зване «ніщо», яке здійснює «неантизацію» людського існування, його перетворення у небуття. «Свідомість постійно проживає саму себе як неантизацію свого минулого буття». У такий спосіб обґрунтовується онтологічна свобода людини, необхідність постійного вибору, самопроектування, самовизначення. Людина є «приреченою на свободу» онтологічно, все життя її перетворюється в низку трансгресій, що еквілібристично ведуть людину між Буттям і Небуттям. Суть людського існування і свободи виявляються у творчості.

Отже, естетична та мистецтвознавча застосованість поняття трансгресії забезпечується його домінантним становищем у загальній теорії творчості . Як би не розрізнювались творчі етапи, фази, операції, як би не змінювалось співвідношення свідомих і позасвідомих, логічних та інтуїтивних механізмів творчого осявання (інсайт), для останнього завжди є характерним головне: перетворення досвіду, модуляція світобачення, «переборення сприйняття».

Зокрема, народження нового - це, мабуть, найпотаємніший і водночас найсуттєвіший момент творчості. М.Гайдегер, наприклад, бачив у творчості перетворення всіх сторін світовідношення, прорив («за-скок») від банального до оригінального, від тривіального до неординарного, від вульгарного до одухотвореного. «Творіння вводить нас у розверстість сущого, виряджаючи нас із середовища звичного» [101]. У геніальному творчому акті переборюється явне і звикле, досягається невірогідне й безпрецедентне - здійснюється трансгресія.

У логічній структурі навіть індивідуального творчого процесу також існують спільні алгоритми, характерні для всіх його специфікацій. Вони відтворюють становлення культурно-історичного змісту творчості, розвиток її людиностворюючого сенсу. Ці загальні, необхідні риси творчої діяльності, що повторюються як в її філогенезі, так і в онтогенезі, приймають форму принципів, поза якими стають неможливими ніякі часткові евристики. Будь-які методики, програми, моделі творчості ґрунтуються, наприклад, на принципах кардинальної новизни та ефективного застосування.

Зрозуміло, що це аксіоматичні характеристики творчості, які відначально притаманні кожному відкриттю чи винаходу. Вони імпліцитно містяться у розумінні творчості як феномена, що виходить за межі існуючих онтологій та логічно завершених дефініцій. Як же з наявних структур буття і стереотипів світовідношення з'являється дещо принципово друге - «своє інше», зокрема, в авангарді? Чи є принцип, що дозволяє хоча б схематично уявити рух від «визначених» до невизначених актів творчості? Тобто, як із «сезанізму» виростав кубізм, а з постімпресіонізму - фовізм і абстракціонізм?

Як на мене, то саме трансгресія і є загальним принципом творчості, алгоритмом переходу від старого до нового. Адже через трансгресію відбувається порушення стандартної міри, вихід за нормативні межі, подолання звиклих досягнень. У трансгресії здійснюється перехід від рутинних, клишованих станів до творчих, нередукованих. У такий спосіб з «Одеського порта» В. Кандинського з'являється його «Містечко Мурнау», а з «Весни у квітучому саду» К. Малевича його «Білий квадрат на білому тлі» тощо.

Але в яких естетичних модифікаціях має потребу це поняття для інтеграції в естетичній свідомості авангарду?

Творчість як певного роду трансгресію розумів маловідомий російський філософ початку XX століття («зоряний час» авангарду!) К. Ерберг. Метафізичні засади творчості він вбачав у специфіці людського світовідношення, коли «дух» приходить до усвідомлення свого рабства перед природою. Проте закони людської свободи не дозволяють до кінця примиритися із законами природи, космічна інтуїція людства приводить до творчості. Людина стає «на шлях переборення законів необхідності у галузі науково-філософської та художньо-будівної діяльності» [111]. Кінцева мета творчості як трансгресії - осягання свободи.

Дійти волі можна лише через переступання кордонів, що обмежують її, але вони «межують» або із свавіллям, або з «абсолютною» свободою. Тому воля, реальна свобода є міра єдності людини і природи, особи і суспільства, це те «лезо бритви», про яке писав письменник-фантаст І. Єфремов, розробляючи славетну ідею філософа Оккама. Скоріше воля існує як ідеал, як тяжіння до нього, постійне «переступання кордонів», аніж як деякий стан, як застигла цінність.

Відтак досягнення свободи посідає естетичну цінність, бо переживається ідеально, духовно, по-людськи сутнісно. А вияв процесу творчого переборення природи у мистецтві і є сама краса, тобто втілена мрія про свободу. К. Ерберг, слідом за В. Соловйовим, уводить у свою естетику старослов'янське, православноцерковне поняття «пресуществління», у котрому, на мій погляд, і виражається трансгресивний, навіть сакральний зміст дій, які виводять за межі людських досягнень.

У творчій трансгресії здійсниться рух до нових, все більш досконалих форм буття, досягаються все більш високі цілі та ідеали. Колись прийняті у так званому «перфекціонізмі», такі уявлення про творчість, свободу, ідеали стають досить характерними для посткласичної естетики авангарду. Барокові уявлення перегукуються із авангардними. До речі, це ще раз підтверджує дивовижну близькість ідей та образів «козацького бароко» на Україні ХУІІІ століття із «історичним» українським авангардом [62, 81].

Размещено на Allbest.ru