Стратегії сучасної політики щодо народної релігійної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стратегії сучасної політики щодо народної релігійної культури

За роки радянської влади була підірвана соціокультурна основа народної релігійної культури:

^ розладнаний життєвий уклад народної релігійної громади;

^ розхитані основи інституту церкви;

^ порушена наступність поколінь у вивченні християнської догматики;

^ втрачена духовна цінність народного релігійного мистецтва (воно декларувалось лише як художня спадщина);

^ зруйновано безліч артефактів релігійного призначення (храми, ікони, предмети церковно-прикладного мистецтва).

Цю картину доповнили події 1990-х років:

^ загострилися міжконфесійні і внутрішньоконфесійні конфлікти, що негативно відбилось на збереженні і подальшому розвитку народної релігійної культури;

^ посилився нелегальний вивіз на Захід релігійних артефактів (ікон, предметів церковно-прикладного мистецтва тощо).

На цьому тлі актуалізується комплекс питань стосовно стратегії збереження і інноваційного розвитку народної релігійної культури, пошуку джерел модернізаційного імпульсу народної культуротворчості сьогодні. З метою вирішення проблеми продиференціюємо цей процес на дві складові: по-перше, реалізацію іманентних резервів самої саморегулюючої системи; по-друге, включення інституціональної компоненти соціокультурної регуляції як каталізатора її креативності.

Сфокусуємо увагу на першому питанні -- розвитку народної релігійної культури, як саморегулюючої системи, і розглянемо особливості народної творчості, що обумовлені українськими соціокультурними реаліями. Звернемо увагу на те, що характер системи (її параметри, взаємозв'язок між елементами, порядок процесів у ній) детермінований конкретним часом, однак її властивість переключати свій код у процесі зміни умов буття забезпечує її життєстійкість і здатність використовувати потенціал, накопичений упродовж століть.

Розвиток системи забезпечується вирішенням двох основних конфліктів -- між традиціями і новаціями, а також між творчим суб'єктом і мінливим соціокультурним середовищем. Реалізація інновацій у культурній системі ініціює зміни її коду, однак ці трансформації завжди відбуваються в контексті певних культурних традицій.

Зміни, що відбулись у сучасному суспільстві -- реставрація релігійних засад суспільства, актуалізація народних культурних форм, інтенсифікація ринку -- активізували креативный потенціал народу. Сьогодні спостерігається піднесення його творчої активності: відроджується будівництво храмів у руслі народних традицій, ринок заповнили ікони, предмети релігійно-прикладного мистецтва, що виконані як на аутентичному, так і професійному рівнях (попит породжує пропозиції).

Народне релігійне мистецтво починає звертати на себе увагу не лише в художньому плані, а й в духовному, в сучасних реаліях відроджується його споконвічний зміст. Як пише Л. Успенський, «якщо у забутті ікони виявився глибокий духовний занепад, то духовне пробудження, що спричинене катастрофами і зворушеннями, підштовхує до повернення до неї, до розуміння її мови і змісту, наближує до неї, спонукає її відчути: вона вже відкривається не тільки як минуле, а й оживає як сучасне. Для її характеристики знаходяться вже зовсім інші слова. Починається повільне проникнення у духовний зміст давньої ікони... Вона сприймається вже не тільки як художня або культурна цінність, а і як художня відвертість духовного досвіду -- ''умогляд у фарбах”, що з'являється у часи смут і катастроф [306, с. 401]».

Отже, одним із напрямків інноваційного розвитку народної релігійної культури в сучасному українському суспільстві є сприяння розкриттю її іманентного креативного потенціалу. Спрямованість сучасного суспільства на відродження народних релігійних традицій, активізація ринкових відносин у соціумі створюють необхідний клімат для мобілізації внутрішніх резервів народної релігійної культури, як саморегулюючої системи, стимулюють креативну творчість народу.

Розглянемо інший важливий напрямок активізації розвитку народної релігійної культури -- інституціональний. Мова йде про розроблення і практичну реалізацію теоретичної концепції інституалізації у сфері народної релігійної культури. У стійких, організаційних формах вбачається не лише засіб зберігання і відновлення національної культури, а й механізм всебічної соціокультурної модернізації суспільства.

Важливим інструментом цілеспрямованого регулювання соціокультурних змін є культурна політика держави, тобто комплекс заходів, спрямованих на «регулювання тенденцій розвитку духовно-ціннісних аспектів суспільного буття [267, с. 392]». Сьогодні через відсутність в українському соціумі чітких ціннісно-змістових орієнтирів формується різноманітність інституціональних норм, які часто суперечать одні одним, що утруднює інституціональну діяльність, зводячи до мінімуму її ефективність.

Виникає питання: наскільки продуктивно обговорення проблеми інституалізації народної релігійної культурі? Чи можлива в апріорі практична реалізація інституціональної діяльності (державних або недержавних інститутів) у цій культурній сфері? Інтерес до вивчення цієї проблеми в межах прикладної культурології детермінований доцільністю оновлення механізмів регулювання в галузі української культури в умовах сучасних соціокультурних змін і культурної різноманітності й спрямований на ефективність шляхів і засобів досягнення цілі.

Рішучим аргументом проти інституалізації цього феномену виступає конвенціональна форма соціокультурної регуляції, яка властива суто народному суспільству і визначає його специфіку. В інституалізації народної культури прихильники цього напрямку бачать загрозу зруйнування традиційної матриці народного буття (маються на увазі общинні, родинні стосунки, що становлять основу ретрансляції народних традицій і забезпечують збереження традиційних норм).

А втім, ситуація, в якій опинилась українська народна релігійна культура сьогодні, з одного боку, сприяє розвитку її креативного потенціалу, знімаючи обмеження радянських часів релігійної і художньої народної творчості, з іншого боку, потребує нового імпульсу для її пристосування до умов сучасного інформаційного середовища.

Існує ще одна проблема: стрімкість, з якою відбуваються процеси глобалізації світового простору, викликає занепокоєння за подальшу долю народної культури. Тому все частіше постає питання щодо включення народної релігійної культури, як елемента функціональної системи культури, в загальний процес інституалізації в українському суспільстві, з метою активізації народної творчості.

В основі інерції щодо розвитку інституціональної компоненти соціокультурної регуляції народного суспільства, на мій погляд, лежить не стільки тиск минулого досвіду (культурних традицій), скільки стійкі стереотипи свідомості, брак позитивного досвіду інституціональної діяльності минулих часів у сфері народної релігійної культури, а також побоювання перебороти ціннісні бар'єри для придбання нових ресурсів, включаючи нові культурні навички.

Вирішення проблеми інституалізації народної релігійної культури потребує, перш за все, культурологічного осмислення: загальнокультурної логіки інституалізації, місця і ролі інституцій сучасної української соціокультурної системи в галузі народної релігійної культури; специфіки інституціональних процесів у народній культурі, орієнтованої на спадкоємність традицій; інституціональних механізмів стимуляції, ресурсного забезпечення, здійснення і розвитку креативних здібностей творчих суб'єктів.

Для практичної реалізації інституціональної діяльності необхідно: розроблення інноваційних технологій, напрямків і форм інституалізації, адекватних особливостям української народної релігійної культури, що розглядається сьогодні як креативний ресурс самоідентифікації і соціалізації індивіда; удосконалення правових норм творчої діяльності.

Продуктивним началом у цій роботі є діалог усіх суб'єктів соціальної творчості (суспільства, держави, релігійних організацій, народних майстрів), що дозволяє своєчасно реагувати на мінливу ситуацію у соціумі. Особливо слід звернути увагу на державно-приватне партнерство як інноваційну форму взаємодії суб'єктів культурної політики.

В ідеалі держава покликана здійснювати свою правову функцію у сфері охорони і контролю над культурними цінностями, формування сприятливого клімату для культурного розвитку, а суспільство -- науковці, колекціонери, суспільні організації тощо -- збирати, вивчати культурні цінності, обґрунтовувати їх значимість і необхідність охорони з боку держави.

На жаль, у реальності в питанні щодо народної релігійної культури з боку суспільства і держави залишається багато проблем. Недооцінювання цього культурного явища церквою і державою Нового часу змінилося вандалізмом радянських часів, коли за ідеологічним чинником знищувалися храми й ікони. І потрібен час, щоб українська народна релігійна культура посіла належне місце у світовій культурі.

Концептуальний каркас моделі розвитку народної релігійної культури передбачає міждисциплінарну методологію розроблення стратегії інституціональної політики на основі державно-приватного партнерства. У цьому ракурсі вбачається доцільною підтримка (фінансова, правова тощо) міждисциплінарних інноваційних проектів щодо вироблення стратегії культурної політики.

Для їх розроблення і реалізації слід залучати провідних спеціалістів науки і культури (філософів, культурологів, соціологів, істориків, етнологів, антропологів, мистецтвознавців, діячів культури тощо), які спроможні взяти на себе не тільки аналітичну й експертну функції, але виступити в якості генераторів культурних процесів, оскільки «відтворення соціальних практик і інституціональних норм культурно опосередковано [117, с. 54]».

Однак, чи не означає інституалізація народної культури в умовах глобалізації відмову від традиційних цінностей і які компоненти культурної системи можуть підпадати під інституціональну діяльність? Ці координаційні питання спонукають нас звернутися до історії народної культури. У принципі, на всіх етапах розвитку суспільства спостерігається конфлікт між традиціями і новаціями, і сучасність не є винятком. Необхідно лише виробити найбільш ефективну для сучасних реалій стратегію розвитку народної релігійної культури як системи.

Важливо підкреслити, що інституціональна діяльність повинна бути спрямована не на примусову модернізацію цієї саморегулюючої системи, а на її збереження в умовах соціокультурної ентропії суспільства, стимулювання і активізацію творчості народу, подолання безальтернативності і стандартизованості рішень у культурній практиці.

Культурну політику слід формувати з урахуванням специфіки народної культури на основі інноваційної моделі, що ґрунтується на креативных формах і принципах комунікації, взаєморозумінні всіх суб'єктів соціокультурної діяльності, діалозі суспільства і влади. Механізми соціокультурного регулювання повинні бути спрямовані не лише на досягнення ефективності розвитку сфери народної релігійної культури, а й зміну ставлення до неї як з боку державних органів, так і офіційної церкви.

У процесі інституціональної діяльності, в першу чергу, слід ураховувати систему відносин, традицій, норм, цінностей, правил діяльності і поведінки суб'єктів соціальної взаємодії, що склались у народному середовищі. Разом з цим нова соціокультурна реальність потребує брати до уваги особливості сучасного інформаційно-комунікативного суспільства.

Сама творча діяльність тяжіє до інформатизації: розширення інформаційного простору стимулює пошук нових можливостей для самовизначення творчого суб'єкта, в народну художню практику активно упроваджуються нові матеріали і технології. Увесь цей комплекс сприяє кореляції традицій і інновацій у полі народної культури.

А втім, через упровадження інноваційних технологій все більше уніфікуються культурні коди і семіотичні системи, все менше залишається підстав для диференціації й ідентифікації народної культури. Справа в тому, що зміст, форми, символіка технологічного процесу формувались еволюційним шляхом у специфічних умовах локальних культур і були засобом семіотизації культурних феноменів.

Так, архітектоніка дерев'яних церков, їх форма, розташування у просторі, а також матеріал завжди були підпорядковані загальній ідеї, функції, що дозволяє розглядати технологію народного храмового будівництва як цілісний культурний текст. Цей чинник стає суттєвою перепоною утілення інституціонального процесу в народній культурі і часто призводить до усвідомленого відмовлення народних майстрів від сучасних технологій, самоізолювання народної культури від технічного прогресу. Сутність інноваційної діяльності в межах народної культури полягає у тому, щоб упроваджувати в життя ті технології, які найбільш корелюють із культурними традиціями народу.

Відзначимо ще один важливий напрямок інституціональної діяльності у сфері народної релігійної культури. Реальність свідчить, що сучасне українське суспільство не має достатньо сил подолати ту внутрішню напругу, що виникає через конфесійне протистояння, перешкоджаючи розвитку народної релігійної культури. народна релігійна культура

Сьогодні, коли конституційний принцип свободи совісті і свободи віросповідання лежить в основі державноконфесійних відносин, не можна не взяти до уваги позицію деяких науковців, які вбачають позитивне вирішення цієї проблеми інституціональним шляхом. Так, А. Колодний пише: «Ми вважаємо, що в Україні мала б існувати потужна наукова інституція, яка б вивчала проблеми релігійного життя і розробляла для державних органів і конфесій науково обґрунтовані рекомендації щодо їх вирішення, сприяла подальшій толерантизації міжконфесійних відносин, розробила б з врахуванням міжнародного досвіду і української традиції концепцію державно-церковних відносин [148, с. 9]».

Інноваційний розвиток суспільства пов'язаний також із переосмисленням політики держави щодо народної культури в умовах активізації локальних, регіональних і глобальних культурних процесів, що корелюють із модернізаційними культурними програмами. Сьогодні глобалістські тенденції в українському соціумі наштовхуються на прагнення регіональних і локальних культур захистити свою винятковість, соціокультурну ідентичність. Ця ситуація потребує реформування культурної політики щодо регіонів -- унікальних, відносно автономних культурних утворень, що мають типологічні особливості і власне змістове наповнення.

Основоположними принципами регіональної інституціональної діяльності стають, зокрема: визнання факту культурної різноманітності, багатовекторності культурного розвитку; толерантне ставлення до системи цінностей (етнічних, релігійних тощо) кожного регіону; сприяння ефективному розвитку взаємозв'язку і взаємодії регіональних культур.

Тобто, питання стосується побудови комунікативної стратегії на основі принципу толерантності, розвитку комунікативного потенціалу локальних і регіональних культур, від ефективності якої залежить стан суспільства у цілому, а також форма соціальної поведінки індивідів. Регіональна політика повинна бути спрямована на формування інноваційних стратегій розвитку регіону в умовах сучасних соціокультурних змін з орієнтацією на регіональну самобутність.

У межах соціально-гуманітарних досліджень важливо розглянути питання, які пов'язані зі стабільністю структури народного суспільства, виявити механізми, що детермінують трансформацію колективних поглядів і свідомості. Все більш стає очевидним, що в сучасних українських реаліях набуває силу концепт формування релігійнокультурної ідентичності. Ця ідея не є новою -- кожний виток еволюції людства, що означає вихід із попереднього, звичного стану, супроводжується пошуком нових основ соціальних зв'язків, нових механізмів соціальної консолідації.

В умовах глобалізації, культурного і релігійного плюралізму традиційні форми духовності (в їх етнічному і релігійному вимірі), що складають основу самобутності українського народу і виявляються найбільш стійкими елементами його культурної системи, починають розглядатися як підґрунтя для самоідентифікації соціуму. Тому найважливішим елементом інституціональної політики стає формування свідомості особистості, що діалектично відбивала б у собі модель народної релігійної культури, відтворюючи її ментальні коди.

У цьому ракурсі актуалізується проблема реорганізації системи виховання молоді з метою залучення її до колективного досвіду, традиційних цінностей (моральних, релігійних, художніх тощо), культурних універсалів, архетипів, що складають колективне несвідоме українського народу, без яких стає неможливим подальший розвиток національної культури. Саме на ранній стадії життєвого циклу людини закладаються основи її свідомості і самоідентифікації у певному культурному контексті, детермінованому соціумом, формується її креативний потенціал, який у подальшому може перерости у могутній творчий імпульс особистості.

Отже, одним із векторів інституціональної політики є розробка форм і механізмів духовно-морального виховання сучасної молоді в руслі національних традицій, у яких своєрідно, неповторно відбиті загальнолюдські ціннісні змісти. Це передбачає передачу новій генерації ключових соціокультурних знань щодо історії народу, його звичаїв, обрядів, норм і правил поведінки. Органічною частиною цієї політики повинно стати релігійне виховання людини.

Змістоутворюючим каналом підтримки, зберігання і ретрансляції традицій, норм і соціокультурних цінностей народу є, у першу чергу, сім'я. Велика роль у цьому процесі належить також інститутам освіти, релігійним інституціям. Це потребує створення інноваційної програми виховання і освіти молоді, яка б спиралася на культурний досвід народу, зокрема, на його етнічні і релігійні компоненти.

Інноваційна модель повинна чітко відбивати цілі інституціональної політики, механізми реалізації програмних заходів і склад стратегічних партнерів. її змістова частина повинна охоплювати комплекс напрямків -- виховальний, освітній, науково-методичний, інформаційно-комунікативний та ін.

Для популяризації народних традицій, на мій погляд, доцільно скористатися технологіями масової культури, використовуючи соціально-перетворюючий потенціал інформаційного оперування (телебачення, Internet) у сфері народної культури. Мультимедійні технології являють собою могутній засіб засвоєння культурної спадщини, інструмент реалізації креативных практик у молодіжному середовищі.

Така політика потребує не лише удосконалення інформаційної інфраструктури, а й забезпечення доступності етнокультурних матеріалів. Звернемо увагу на той факт, що ефективність інформатизації, як найважливішого в сучасних умовах процесу соціального розвитку, полягає не стільки в самому факті посилення ролі інформаційних феноменів у суспільному житті, скільки у відповідності соціальних змін, які відбуваються внаслідок цього, задачам розвитку народної культури і можливістю цілеспрямованого регулювання процесу її трансформації.

Особливо підкреслимо важливу роль інституцій у підтримці творчості в руслі народних традицій в усіх її іпостасях -- як непрофесійної, так і професійної форм діяльності і, зокрема, народних ремесел релігійного призначення (іконописання, різьблення іконостасів, будівництва церков тощо). Практичну значимість мають також проекти щодо проведення фольклорних свят (Різдвяних, присвячених св. Миколаю та ін.), фестивалів; створення етномузеїв (на кшталт музеїв народної архітектури у Пирогові, Львові, Ужгороді, Переяслав-Хмельницькому), однім із напрямків роботи яких є проведення майстер-класів із різних сфер народної творчості.

Саме цей комплекс аспектів культурної стратегії виходить на першій план у загальному контексті модернізації держави. Отже, в умовах соціально-політичних перетворень і нестабільності у суспільстві інституціональна політика у сфері народної релігійної культури набуває чітко вираженого характеру, фокусуючись на теоретичних і практичних аспектах таких проблем, як: збереження і ретрансляція культурної спадщини народу; розвиток креативного потенціалу народу; створення рівних умов для розвитку регіональних локальних культур, укріплення зв'язків між ними; пошук інноваційних форм виховання молоді в руслі національних традицій, визнання багатовекторності культурного розвитку і толерантного ставлення до ціннісної системи іншої культури (етнічної, релігійної тощо).

Размещено на Allbest.ru