Мельпомена у вогні: тенденції, пошук

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мельпомена у вогні: тенденції, пошук

Неволов Василь Васильович, кандидат мистецтвознавства, доктор філософії, професор, заслужений діяч мистецтв України, учений секретар ВГО Товариство «Знання»

Поясню обрання теми. По-перше, до цього спонукала низка благодійних літературно-мистецьких зустрічей під назвою «Мельпомена у вогні», які я провів у низці обласних осередків Товариства «Знання» України і по Україні, зокрема в Києві, і не лише в культурних центрах на Оболоні, у Дарниці, Святошині, але й у Центральному військовому госпіталі, в академічній театральній майстерні «Сузір'я» та конференц-залі Товариства. Значна їх частина з відомою громадською діячкою і легендарною актрисою, народною артисткою України Галиною Яблонською, чия 88-річна творча діяльність пов'язана з військовою темою. Напевне, чи не найрезонанснішими в цій низці мельпоменівських імпрез були дрогобицькі.

В цьому місті ми з родиною знайшли тимчасовий прихисток за сприяння місцевого академічного театру імені Юрія Дрогобича, бо в ньому були задіяні митці з Маріуполя і Сєвєродонецька, Харкова і Києва та місцеві провідні актори. А ще там у нас народився унікальний тригодинний відеофільм «Мельпомена у вогні», де у своєрідному відеощоденнику зафіксовані понад п'ятдесят днів воєнного лихоліття, побачених очима театрального критика в діяльності театралів-дрогобичан у їх волонтерській, фронтово-бригадній та арттерапевтичній творчій діяльності, у турботливому гостинному розміщенні на кожній з можливих локацій театру вимушених тимчасових колег-переселенців з їх малими дітками. Фільм незабаром вийде на екрани.

По-друге, цілком пояснюване і зрозуміле моє прагнення як історика новітнього українського театру зафіксувати іскорки цих вогнистих різновекторних мельпоменівських жнив у їх плині всенародного героїчного спротиву, якому вже на дев'ятий рік російсько-української війни минає 219-та доба.

Відразу хочу зазначити, що колишній афоризм «коли б'ють гармати, музи мовчать» до нинішньої нашої війни жодного стосунку не має.

Навпаки, у мистецтв ніби відкрились нові чакри в їх творчому процесі; з'явились нові креативні форми роботи. Став надзвичайно корисним досвід попередніх років активної діяльності т. зв. «мистецьких спецназів»; з'явились популярні в бійців фронтові концертні бригади - їх понад півсотні, з активними контактами, частими виїздами, особливо популярні групи франківців Анатолія Гнатюка та Олексія Паламаренка, чудові відгуки й постійні нові запрошення надходять на адресу групи Михайла Кукуюка і його друзів-оркестрантів із цього самого франківського театру . Велика робота театралів-фронтовиків - понад трьохсот з них: акторів, режисерів, художників, музикантів, співаків - взяли до рук зброю і стали на захист Вітчизни; а уже дванадцять з них стали Ангелами, і їх душі відлетіли за Обрій. Серед оборонців є досить відомі актори, кіноактори, зокрема колишній голос Майдану, ексміністр культури, народний артист Євген Нищук, який уже півроку на Миколаївщині та Херсонщині боронить Батьківщину. літературно-мистецький мельпомена театр

Після рубіжного й знакового для всієї України 24 лютого можемо засвідчити нові тенденції в розвої театрального мистецтва: певна розгубленість перших тижнів, звісно ж, мала місце, але частина митців відразу звернулась до військкоматів і взяла до рук зброю, інші - відпрацювали алгоритм пошуку місця мистецтва Мельпомени в нових драматичних умовах військового часу . А потім, як з рога достатку, посипались нові творчі ідеї, що знайшли благодатне втілення.

Приміром, було створено першу метафоричну форум-виставу Театру пригноблених (керівники Влада Крижна і Яна Салахова) - спектакль «СПРАВЖНІ».

Роберт Ліч у своїй книзі «Театр: теорія та практика» написав, що саме глядачка ініціює театральну подію, а не виконавець. А німецький історик і теоретик літератури Ганс Роберт Яусс назвав це «обрієм очікування». Приходячи зі своїми очікуваннями, глядачки зчитують образи, знаки, символи зі сцени та намагаються побудувати свій світ. Тож театрові необхідно було вирішити, який світ в уяві глядачів треба нині побудувати через форум-театр під час війни? Що люди хочуть побачити та що отримати?

По-перше, більшість запрошених глядачів і глядачок знайомились вперше з методикою форум-театру, де учасники вистави грають її без розв'язки, таким чином пропонуючи вирішити завдання. А мізансцена сюжету обов'язково стосувалася теми війни.

Кожну з вистав форум-театру створювали з матеріалу колективного досвіду групи акторок. І було необхідно знайти гармонійне поєднання потреб акторок та «обрію очікування» глядачок. І це їм вдалось. Бо глядачки на виставі говорили про те, що вистава й показані ситуації є зараз актуальними для них. Під час війни ж нікуди не поділися проблеми взаємин, побутові питання, необхідність заробляти гроші, бажання займатися творчістю. Водночас до життя громадянки додалися гострі проблеми в безпеці фізичного простору та взагалі його наявності, вимоги, здебільшого до чоловіків, брати участь у бойових діях, водночас найбільш вразливі верстви населення гостріше стали потребувати зовнішньої підтримки.

Отож вистави «СПРАВЖ_НІ?» були про людину, яка прагне звичайних речей: любові, безпечного місця проживання, роботи, що подобається, простору для творчості, щоб рідні були поруч. Але зовнішні обставини, нелюдське обличчя бюрократичної системи та війна просто вибивають ґрунт у неї з-під ніг.

А ще в театральній практиці різних театральних колективів України з'явилась низка різновидів творчих напрямів. Театр періоду війни став і театром про філософію, розмовою про цінності. Як і війна, що триває і сьогодні, для нас вона - про цінності свободи, поваги, рівності, ненасилля.

Театр знайшов своє громадянська покликання в тому, аби створювати простори, де буде безпечно говорити про свій неоднозначний досвід. Про досвід болю, горя - це не щось відірване від реальності, а навпаки - про реальність. Тому для театрів було важливо отримати підтримку й тепло, відчуття єдності, а це стало дуже цінним і запитаним. Війна набула великих масштабів. Вона посилила в рази свій негативний вплив. І виявила травматичний синдром у людей.

У 2022-му, на відміну від 2014-го, війна торкнулася всіх і кожного в країні. І тоді Театр довів: мистецтво справді зцілює, дає сили, надію. Воно компенсує відкладені бажання жити та творити, тоді коли із сусідньої держави приходять, щоб все зруйнувати та вбити.

Григорій Сковорода в одному зі своїх листів писав: «Мій пане, світ підхожий до театру: аби грати на сцені з успіхом та похвалою, треба взяти собі належну роль. Актора хвалять не за те, що він грає шляхетного персонажа». Вихід - грати себе. Війна оголює людську суть, систему цінностей кожного та кожної: збагатитись на чужому горі чи допомогти, проговорювати некомфортність чи змовчати, захищати себе чи підкорятись, турбуватись про своє фізичне і психічне здоров'я чи вигоріти, мати друзів в горі чи тільки в радості, підтримувати сім'ю чи не брати за неї відповідальності.

В ці тривожні воєнні дні відчутно ожила вітчизняна драматургія: з'явилось понад півсотні нових гостропубліцистичних, пронизливих, наповнених новими щойно пережити емоціями творів , які майже відразу потрапили на сцену, при чому помітно помолодшала драматургічна команда: у ній не лише випробувані й маститі Наталя Ворожбит, Неда Неждана, Олександр Вітер, але й гроно нових імен, що мене як голову Творчого об'єднання драматургів НСП України не може не радувати. А ще війна відчутно посприяла згуртуванню театральної родини, взаємопідтримці одне одного. Раніше відзначались завжди такою цеховою єдністю театри ляльок, а нині більшість театрів виявили таке почуття: так, Суми, театр ім. М. Щепкіна й Ужгород - Закарпатський театр імені братів Шерегі- їв прийняли та обігріли маріупольців-театралів. Національний театр Лесі Українки подужав поділитись сценою не лише зі столичними франківцями, але й з Херсонським академічним театром імені Миколи Куліша. І таких прикладів чимало.

По-різному виявили себе й мистецькі виші. Так, Інститут мистецтв КиМУ цілими акторськими курсами зміг виїхати до Ужгорода й там активно долучився до творчої роботи, показав чимало своїх студентських вистав в обласному центрі та презентував їх за кордоном.

Чимало альтернативних, недержавних театрів змогли знайти себе в цій непростій ситуації. Відгукнулись благодійними акціями, збираючи кошти для ЗСУ.

Відкрився простір Театрів драматургів у межах проєкту «Тут немає байдужих». Пройшли читання «Україна. Війна. Текст», з'явилось чимало копродукції театрів України з литовськими, польськими, німецькими колегами. Отримала по Україні та за її межами вже перша прем'єра маріупольців, присвячена Василеві Стусу, - «Крик нації», і злилась в єдиний крик нації про спіраль історії, про впізнання ситуацій та подій крізь десятиліття. Порадували численні дискусії про роль театру у формуванні політичної активності й опору, вплив на настрої суспільства в Україні.

Тому для мене відповідь на запитання, чи є місце театрові під час війни, є однозначною.

Размещено на Allbest.ru