Різдвяно-новорічний обряд традиційного рядження в гуцулів на українсько-румунському пограниччі (на прикладі населених пунктів Верховинського району Івано-Франківської області)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Різдвяно-новорічний обряд традиційного рядження в гуцулів на українсько-румунському пограниччі (на прикладі населених пунктів Верховинського району Івано-Франківської області)

Боян-Гладка Світлана Петрівна кандидат історичних наук, доцент кафедри етнології і археології, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ

Анотація. Тенденція збереження традиційної культури на сучасному етапі широко спостерігається в Карпатському регіоні, а саме на Гуцульщині, де традиційна культура представлена широким пластом народної обрядовості, важливим компонентом якої в період зимових свят є ритуальне рядження. Така традиція є особливо актуальною в умовах культурних трансформацій. У цьому контексті найважливішим завдання є визначення особливостей ритуальних ряджень в структурі різдвяно-новорічних свят на Гуцульщині в населених пунктах українсько-румунського пограниччя наприкінці XX-ХХІ століття. У дослідженні застосовані емпіричні методи та функціонального аналізу, за допомогою яких показано, що в традиційному рядженні різдяно-новорічного часу гуцулів існують дві історичні складові: християнська (церковна) і народна (або язичницька). Перша демонструє свою спорідненість дохристиянських нашарувань з колом євангельських легенд про народження Ісуса Христа, тобто ведуть родовід з першоджерел церковної літератури (Коляда і Різдво Ісуса Христа - “колядницький” обряд), а друга - включає типи і образи ряджених, які сформувалися задовго до прийняття християнства (давні язичницькі й пізніші маски світського змісту - новорічний обряд “Маланкування”).

У результаті дослідження на прикладі ритуальної обрядовості різдвяно- новорічного циклу вперше показано динаміку збереження ритуалів-ряджень з яскраво вираженими дохристиянським пережитками в регіоні, а також охарактеризовано давні риси обряду, котрі відобразили у міфологічному світогляді боротьбу зими з весною, добрих сил зі злими. У ході еволюційних змін перетворилися в ігрово-розважальне театралізоване дійство з призабутим елементом первісного духовно-обрядового змісту. Доведено, що такі театралізовані дійства як “Колєдницька ватага” і “Маланка” мають давні дохристиянські корені на території прикордонних сіл (Зелене, Явірник, Грамотне, Буркут, Шибене) Верховинського району Івано-Франківської області. Однак, народна обрядовість та згадані театралізовані дійства зазнавали помітних трансформаційних змін у плані модернізації персонажів, ігрових та розважальних дій. ритуальні рядження театралізоване дійство

Ключові слова: ритуальні рядження, театралізоване дійство, традиційна культура, обряд, традиційний звичай, персонаж.

Boian-Hladka Svitlana Petrivna Doctor of Philosophy, Associate Professor of the Department of Ethnology and Archeology, Vasyl Stefanyk Precarpathian National University, Ivano-Frankivsk

CHRISTMAS AND NEW YEAR'S RITE OF TRADITIONAL ORDINATION IN HUTSULI ON THE UKRAINIAN-ROMANIAN BORDER (on the Example of Settlements of the Verkhovyna District of the Ivano-Frankivsk Region)

Abstract. The tendency to preserve traditional culture at the present stage is widely observed in the Carpathian region, namely in the Hutsul region, where traditional culture is represented by a wide layer of folk rites, an important component of which during the winter holidays is ritual ordination. This tradition is especially relevant in the context of cultural transformations. The purpose of the article is to determine the features of ritual rites in the structure of Christmas and New Year holidays in the Hutsul region in settlements of the Ukrainian-Romanian border at the end of XX-XXI centuries. The methodology of the study is to apply empirical methods and a functional method, with the help of which it is shown that there are two historical components in the traditional order of the Huzuls' New Year's time: church and folk. The first demonstrates its affinity for pre-Christian stratification with the circle of gospel legends about the birth of Jesus Christ, ie, they are descended from the primary sources of church literature (Christmas and Christmas of Jesus Christ - “Christmas” rite), and the second - includes types and images of ordained people, (ancient pagan and later masks of secular content - the New Year's rite of “Lightning”). The scientific novelty is that for the first time the dynamics of the preservation of ritual rituals with pronounced pre-Christian vestiges in the region is shown.

The study of the ritual ritual of the Christmas and New Year's cycle shows the ancient features of the rite, which once testified mythological outlook on the struggle of winter and spring, good and evil forces, in the course of evolution transformed into a play-entertaining theatricalization and action. It has been proved that such dramatized acts as Kolednitskaya Vatag and Malanka have ancient Christian roots in the border villages (Zelene, Yavirnik, Hramotne, Burkut, Shibene) of Verkhovyna district of Ivano-Frankivsk Region. However, in the course of the development of national rituals, the aforementioned theatrical acts underwent significant changes in terms of modernization of characters, play and entertainment.

Keywords: ritual orders, theatrical act, traditional culture, ritual, traditional custom, character.

Постановка проблеми

В умовах духовного відродження України та жорстокоїросійсько-українськоївійни постає потреба зміцнення національних духовних коренів і поглиблюється природна зацікавленість багатовіковими звичаями, традиціями й обрядами, проводяться культурні заходи, що сприяють збереженню елементів традиційної культури. Найбільш широко така тенденція спостерігається в Карпатському регіоні, а саме на Гуцульщині, де традиційна культура представлена яскравим колоритом традиційної обрядовості, важливим компонентом якої в період зимових свят є ритуальне рядження. Найкраще ця традиція збереглася саме в прикордонних селах (Зелене, Явірник, Грамотне, Буркут, Шибене) Верховинського району Івано-Франківської області. Тому вивчення особливостей ритуальних ряджень на Гуцульщині є особливо актуальним в умовах культурних трансформацій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Вітчизняні та зарубіжні дослідники тільки опосередковано вивчали обряд традиційного рядження в різдвяно-новорічний час на Гуцульщині, або в контексті традиційної зимової обрядовості українців Карпатського регіону. Окремі аспекти проблематики досліджували вітчизняні й іноземні етнографи кінця ХІХ - початку ХХ ст., зокрема В. Шухевич [1], Р. Кайндль [2], П. Шекерик-Диників [3], зрештою сучасні українські вчені - О. Курочкін [4], І. Волицька [5], Г. Кожолянко [6], О. Кожолянко [7], М. Влад [8], А. Гоцалюк [9] та інші, котрі у своїх наукових студіях висвітлювали традиційні різдвяно-новорічні звичаї і обряди українців Карпат.

Мета статті - визначення особливостей обряду ритуальних ряджень в структурі різдвяно-новорічних свят на Гуцульщині наприкінці XX - початку ХХІ століття на Гуцульщині в прикордонних селах (Зелене, Явірник, Грамотне, Буркут, Шибене) Верховинського району Івано-Франківської області.

Виклад основного матеріалу

В українській обрядовій традиції різдяно-новорічних свят гуцулів чітко простежується християнська і дохристиянська основа. Перша демонструє свою спорідненість дохристиянських нашарувань з колом євангельських легенд про народження Ісуса Христа, тобто ведуть родовід з першоджерел церковної літератури (Різдво Ісуса Христа), а друга - включає типи і образи ряджених, які сформувалися задовго до прийняття християнства (давні язичницькі й пізніші маски світського змісту - новорічний обряд).

Християнська складова традиційного рядження представлена в більшій мірі різдвяною обрядовістю, зокрема колядуванням. Згідно повідомлень респондентів, коляда на Гуцульщині - це старовинний дохристиянський зимовий ритуал, який став частиною Різдвяних свят і триває донині - “Из первовітку в нас у горах ніхто ни переслідував наших колєдників за їх колєди. Колєдували вни їх так, єк уміли. Учілиси колєд берези вид березів. Передавали старовіцкі колєди предіди своїм превнукам. Первовічьні колєди переходили з поколіня в поколінє. Тоти старовіцкі колєди люде найліпше любили, тай до сегодне їх люб'єт. Старовіцкі колєди - це були первовічьні Божі слова. Ними ж зпоконвіку наші предки, тай ми славили Бога-Сонце тай величєли ними Боже Риздво” [10, арк.1]. Християнське забарвлення цього свята на Гуцульщину потрапило тільки в другій половині ХІХ ст., про що свідчать згадки В. Шухевича. До цього часу практично серед гуцулів були поширені колядки суто язичницького мотиву з прославлянням природних явищ, забезпечення врожаю на майбутній рік та приплід худоби в господарстві.

Слід відмітити, що у давні часи колядники були втіленням духів предків. Тільки з кінця ХІХ ст. почали гуцули відзначати Різдво Ісуса Христа як церковне (християнське) свято та колядувати церковних колядок, в яких переплелися збережені язичницькі пережитки прославляння природи з християнськими - народженням Ісуса Христа.

Таким чином, архаїчна та християнська культури набули явища симбіозу, тобто первісна язичницька коляда отримала більш християнський зміст, зокрема злились в єдино народження Сонця в народній міфології та народження Ісуса Христа в християнстві. Характерно, що довгий час серед гуцулів побутували колядки суто язичницького змісту. Тільки з кінця ХІХ ст. на Гуцульщині священики разом із місцевим населенням почали формувати нові колядки та виконувати їх [1, с. 89].

Зауважимо, що у народному світогляді українців, коляда уособлює модель церкви. Тому гуцули розпочинають колядувати на подвір'ї біля церкви - “Риздво - це велике, головне рокове свєто. На Риздво праведне Сонце вбераєтси в силу. Шо день, то бірше зачінаєт вид Риздва сонце огрівати своїм теплом закостенілу из студени свою доньку, нашу матір - Земню. На Риздво родитси Божя днина. Перемога світла над темнотов. Вид Риздва день зачінаєт біршєти, а нічь менчєти. На Риздво колєдники витают колєдами й плесами Боже Риздво. Риздву радуєтси всий народ, бо на Риздво родитси тепло” [11, арк. 2].

У селі Зелене Верховинського району Івано-Франківської області поширеними були традиційні вірування щодо колядування “якщо колядники не заколядують в кожній хаті, то весна не прийде і доброго врожаю не буде” [13, арк. 2]. Вірили гуцули, що слова пісні мають магічну силу, “що висловлено, так і станеться” [11, арк. 1]. Приготування до Коляди розпочиналися з середини грудня. Збиралася група чоловіків і вибирали між собою “березу”, “виборця” - скарбника, “коня” - міхоношу, скрипника, трембітаря та “плясунів” (танцюристів). Зазвичай роль ватага виконували декілька чоловіків в різних групах, кожна з яких була розподілена на свій куток села чи присілках.

Найважливішу роль серед колядників і їх провідником на Гуцульщині був береза, який знав всі коляди, зв'язані з ритуалом культові обряди та звичаї. Він вів групу музикантів і танцюристів. Танці носили обрядово-ритуальний характер та мали сакральне значення для врожаю. Береза був головним культовим співаком, хор тільки повторював за ним приспіви, подібно як священик, чи культовий жрець у давніх віруваннях. Він разом з колядниками користувався високою пошаною серед господарів і громади, як носіїв культу: “Береза є провідник колєдників, мусит знати всі колєди й плєси напамнєть, уміти колєдувати тай вести колєду. Він є у колєді передовожя, тай за ню відповідаєт. Він мусит знати, йку колєду в котрій хаті треба колєдувати, аби си то вдавало усім людем. Тай мусит знати наперед уже, єк у котрій хаті мож за довго потєгнути колєду, єк си зайти из ґаздами, тай єк си треба забавити из гостями, аби тоти ґазди тай гості були кунтентні из колєдників. Береза завжде йдет наопередь колєдників ци то в хату, ци з хати. Він перший сідаєт за стів и до колєди, и до їди. Доків ни встанет береза из-за стола, дотів ни можна уставати й колєдникам. Тай доків він ни сєдет в хаті, то дотів ніоден колєдник ни смієт в ній сісти. Він позволєєт поданцувати колодникам в хаті, разом из колєдниками вінчюєт ґазд колєдов тай свєтками, дєкуєт ґаздам за колєду” [10, арк. 2].

Як і по всюди в Україні церковний обряд колядування розпочинався на Різдво, після закінчення Богослужіння, колядники на Гуцульщині робили обхід навколо церкви, тобто показовий виступ, після чого вирушали спочатку колядувати до хати священика, а вже пізніше до сільських осель, що й вказувало на те що Коляда єднала людей. В. Шухевич у своїй праці “Гуцульщина” згадував, «другого дня свят сходяться численно до церкви «на Збори» [1, с. 18]; розпочинають колядувати по селу. Охочих колядувати завжди було достатньо, кожний хотів “перед вести”, бути “вибірцею” (вибраним), бо це була висока честь - “На вибірцу оббераєтси церковний брат, або йкийс упливовий и поважний ґазда из присілка колєдницкої округи. Вибірці виберают березів, колєдників, тай скрипичьників и тримбіташів у своїх таборах. Уни уважєют, аби ни було розпусти в колєдниках. Він ходит з колєдниками цілий чєс. Вибірця разом из березов обраховує скарбонку, тай надзирает над колєдниками. Єк вибірця є чесний, розумний, тай добре си справуєт, то может бути вибірцев доків си сам из него ни звержет” [12, арк. 2]. Звідси прослідковуємо елемент народних зборів, які вибирають провідника, а також бачимо подальший етап “уцерковнення” Коляди, яка була під наглядом християнської церкви, а зібраний дохід колядниками призначався на церкву.

До складу “кольидників” (колядники) входив також трембітар, або й кілька. Голос трембіти повідомляв людям, де колядники знаходяться, а також повідомляв про їх прихід. “Трембітають” (грають на трембіті) при вході до хати і при виході з неї. Також трембітар грає колядникам до підвіконного “плєсу” і до танцю.

Таким чином, тримбітар виконував важливу роль у різдвяному обряді: “У кождій таборі мусит бути тримбіта. Голос тримбіти даєт людем знати, де си обертают колєдники. Уночі голос тримбіти корнєєт ґазд, аби вставали, тай пускали в хату колєдників. Тримбіташ играет в тримбіту, єк колєдники приходєт тай єк видходєт вид хати. Голос тримбіти даєт знати, єк за довго в котрій хаті сидєт колєдники, аби сусіде знали, єк за борзо надієтиси колєдників у себе. Кождий вибірця стараєтси, аби в йиго таборі був добрий тримбіташ, бо всі люб'єт, єк хтос файно играет в трембіту” [10, арк. 2].

Відомо, що у складі гуцульських колядників здавна були «коні» - чоловіки, завдання яких було носити у “бесагах” (мішках) дари (хліб, зерно, сало, м'ясо), що обдаровували люди за колядки. Проте не кожен був бажаючим серед колядників виконувати роль «коня», оскільки весь час доводилось носити важкі “бесаги”. Переважно цю роль виконували ті люди, котрі любили добре поїсти й позабавлятися, але не годилися на колядників. Респондент Михайло із села Шибене зазначає, що “давно бували в колєдницких таборах коні, тай шє й до тепер уни є там, де люде дают колєдникам на колєду: хліб, зерно, солонину й буженицу та повісма. Конем у колєдниках звут того чьоловіка, шо тоту зібрану колєду носит на плечьох у бисагах, тай зношуєт її на ділевшіну у водно місце. З коня колєдники завше си посміваюттай нираз йиго й назбитки мают, бо то прото кінь. На коня ни кождий лакомитси йти, бо то тєжко двигати бисаги з колєдов на плечьох за колєдниками. На коний в колєдники йдут звичєйно тоти, шо люб'єт добре попоїсти тай набутиси в колєдниках, але їх за колєдників би вибірця ані береза не приймив, бо уни ни здатні на колєдників” [13, арк. 2].

Важливу роль у колядницькому обряді гуцулів займав скрипаль, який був дуже поважною особою, бо грав для колядки і танців. Якщо скрипаль добре володів скрипкою, то “в колядників є добрий настрій, бо скрипка їх змусить до всього, які б вони не були замучені” [14, арк. 1]. Якщо недобрий скрипаль, то й колядники з ним нудяться “Скрипичьник є дуже важное особое у колєдниках, бо він играет березі й колєдникам до колєди, играет до співанок, тай до данцу” [13, арк. 2].

Окрему групу колядників становили “пльисанники”, тобто танцюристи “Колєдуют ґаздам тай гостям, плєшут и забірше єк треба навіть. А витак береза дєкуєт усім колєднакам за колєдництво тай просит, аби одни одним вибачєли, тай ни гнівували. Тай аби си надієли, єк діждут на другий рік, знов пити в колєдники. Дзвонит в дзвінок, закінчюєт колєдники” [12, арк. 2]. Характерно, що “пльисанники” обов'язково повинні були мати топірці (бартки), які необхідні для ритуального танцю, а в давнину служили за зброю в гуцулів. До них були підв'язані дзвоники, які під час танцю дзвонили у такт. Чоловіки ритмічно підкидали догори бартки і пританцьовували на місці. Таким “плясом” вони й підходили до кожної хати, де колядували, - і відходили “Єк ближєтси колєдники ид хаті, то в кождій хаті робитси тогди рух и гармідер. Хіба лиш пізно вночі, єк усі в тот раз сп'ют твердим сном, тай ни чюют, шо до них идут колєдники. Чюти трембіту, шораз то виразнійше співанки, голоснійше колєдницкі дзвінки. Дітва шинделитси в хаті. Ґаздиня випрєтуєт, аби було чісто. Застелюєт скатертьов стів. Лагодит колачь на колєду. Дітва зазераєт у вікна. Ґазда видреховуєт иззавгоді гроші на колєду тай на плес. Сходєтси сусіде на колєдники. Кого нима из сусід, а він подєчьний ґазді, то ґазда когос по него посилаєт, аби доконче прийшов на колєдники. Єк галасливі вітри, буйно входєт колєдники плесом на задвірє опередь хати. Три рази приходєт и назад видходєт вид викна хати колєдники, плєшучі” [14, акр. 1].

Кожний господар обов'язково запрошував колядників в хату, частував їх, а ті у свою чергу «розвеселяли дім». Відповідно сідали за стіл і колядували по черзі - господареві, господині, їхнім дітям, усім живим у хаті, а на сам кінець померлим. Потім разом вставали з-за столу і закінчували Коляду віншуванням. Наприкінці один із “плясунів”, підстрибуючи то на одній, то на другій нозі, обходив по черзі всіх членів родини. За це він отримував гроші, яких вже після свят віддали на церкву. Всі колядники тричі вклонялися господарю і господині і, танцюючи від столу назад плечима, виходили із хати, а за ними господарі. На подвір'ї ставали колом, оточуючи господарів і свого скрипаля, який грав, а колядники йшли “рівної” - вели хоровод то в один, то в другий бік, колядуючи. Коли колядники зупинялися, випускали з кола господарів і пританцьовуючи, виходили на вулицю.

Серед колядників побутували строгі правила і дисципліна, яких вони повинні були дотримуватись. До їх складу входили співучі хлопці та чоловіки з добропорядних сімей. Хто мав в селі нехорошу репутацію, то таких не брали до ватаги. Переважно колядники були різних вікових категорій - від юнацького віку до старості. Кожен колядник повинен був щороку брати участь в Коляді, ходити колядувати від початку до кінця свят. Залишати Коляду не прийнято було, оскільки сільська громада строго засуджувала.

Одяг колядників повинен обов'язково бути традиційним та з “бартками” (топірець). Серед колядників строго існувала дисципліна, якої повинні були всі дотримуватись. Гуцули вважали, що колядники після благословення священиком на Різдво асоціювались з апостоломи, котрі доносять в кожну оселю приємну звістку про народження Христа і повинні пронести ту місію з гідністю. Під час обряду Коляди не можна було вживати нецензурних слів, співати сороміцьких пісень, зловживати спиртним. За недотримання дисципліни карали виключенням з колядників. Респондент Іван з села Зелене згадує, що «колись було так, що коли колядник провинився і йому в церкві дали поцілувати хрест з іншої сторони, то це означало, що він уже повинен піти з коляди» [13, арк. 1]. Це було великою ганьбою, тому старалися не порушувати “колядницьку” дисципліну.

У час від Різдва до Водохреща колядникам необхідно було побувати в усіх без винятку оселях села. Щоб добро не минало хату та землю, колядували навіть там, де господарі не жили. Такий факт свідчить про те, що “колядницький” обряд мав сакральне значення для гуцулів і означав благословення всього живого. Колядки мали магічно-міфологічну функцію - побажання всій сім'ї, господареві, господині, членам їхньої родини, усій сільській общині здоров'я, щастя, добробуту, багатства.

Народна історична складова традиційного рядження становить новорічну обрядовістю, зокрема крім колядування і щедрування, у святкових обходах застосовувалися рядження, тобто маскування і переодягання, з метою перевтілення в яку-небудь істоту, що досягалося цілою системою засобів (костюм, грим, образне слово, жести, манера поведінки тощо). Особливо в гуцулів був поширений новорічний обряд «водити козу» на Маланки. Новий рік на Гуцульщині святкували тоді, “як сонечко зачинає змагатися в силу, а божа днина зачинає рости” [14, арк. 1].

Ключовим у плані висвітлення генезису карнавальних обходів з «козою» є обряд, приурочений до свят Маланки і Василя. Він має досить давню дохристиянську основу.

Виконували роль ряджених переважно парубки, які переодягалися в різних персонажів і йшли засівати до кожної хати, особливо, там, де дівчата на виданні. Традиційно наряджалися в маски “ведмедя”, “кози”, “коня”, “діда”,“баби”, “чорта”, “цигана” з “циганкою”, “жида”,Маланкою. До хати щедрувальники заходили лише з дозволу господарів. А від так розігрували жартівливі сценки, поки Маланка “наводила порядки”. Потім в оселю впускали козу, яка спочатку всіх лякала, а потім починала танцювати. Позбутися таких гостей доволі важко, тож господарі кликали на допомогу стражників, які також були серед переодягнених парубків. Ті випроводжували з хати гамірних щедрувальників, за що отримували винагороду. Найбільш веселими персонажами були чорти, котрі кидали перехожих у сніг, лякали дітей, жартували з дівчатами та молодицями [3, с. 83].

У ХХ ст. в окремих селах Гуцульщини (Буркут, Зелене) побутував тип рядження, який мав певну систему персонажів і спеціальні дійства, чи сцени. До нього відносилось саме театралізоване дійство “Маланка”, яка була найбільш поширена розвинена на Буковині. Найбільш повний опис гуцульської “Маланки” здійснив Володимир Шухевич, який писав, що перед Василем, перед старим Новим роком, парубки збиралися до хати і переодягалися “один за князя - Василя, а другий за княгиню - Маланку, инший за цигана, за циганку, - тим двом мастять лице сажею, за жида. який кладе на лице наличман - маску з клоча, за жидівку, за шандара, того убирают в жовнярську шапку і який кабат, та дають єму кіл у руки - івир, за діда і бабу, які носять на плечах міх з соломою, а надто приберуть одного за козу, убираючи єго в кожух обернений волосом у гору” [1, с. 20]. Переодягнувшись ряджені, ходять від хати до хати й під вікнами щедрують:

Щедрий вечір, добрий вечір!

Добрим людем на цес вечір!

Устань, ґаздо, угорни си,

До стайинки подиви си;

Кобилка ти сі вположила,

Нову радість ти вчинила,

Божа се милість,

А твоя радість [1, с. 195]

Після запрошення газдами до оселі ряджені продовжують щедрувати: Щедрий вечір, добрий вечір!

Добрим людям на цес вечір!

Пишна файна Миланочка,

А ще красчий Васильчичок.

А чиньчику - Васильчику,

Посію-ж ті в городчику.

Буду тебе шанувати,

Тричі на день поливати,

Тричі на день поливати... [1, с. 195]

У другій половині ХХ ст., детально проаналізував обряд “маланкування” відомий український етнолог Г. Кожолянко, який вважав, що цей обряд був у наших предків ще до прийняття християнства [6, с. 197]. Попри трансформаційні процеси, що відбувалися протягом ХХ ст., особливо помітні зміни характерні для переломних періодів засвідчують що новорічний обряд традиційного рядження в прикордонних селах зберігається до сьогодні. Вже наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. чималу роль відіграв традиційний пісенний супровід “Маланки”. Окрім щедрівок, дуже багато побутувало власне “маланчиних” пісень, які оспівували її якості. У різних варіантах відтворювалася зустріч Маланки і Василя, в яких виразні шлюбні мотиви:

Ой учора із вечера Пасла Меланка два качура,

Ой як пасла ізгубила,

Шукаючи заблудила.

Відблудила в чисте поле,

В чистім полі Василь оре,

Ані оре, ані плужить,

За Меланков дуже тужить [14, арк. 2].

На Гуцульщині у Новорічну ніч ряджені ходили щедрувати з побажанням врожаю, добра, щастя в родині. При чому одягалися так, щоб особу виконавця не можна було впізнати. Категорії масок були пов'язані з міфологічним світоглядом, їх давньою магічно-сакральною функцією [4, с. 42]. Отже, важливу роль на Гуцульщині, як і на решті території України, відігравали ряджені, своєрідний народний театр, який до сьогодні зберігається в гуцулів.

Варто зауважити, що сам звичай переодягання у святкові дні сягає своїм корінням в первісні часи, він відомий майже усім народам світу і помітний спільними рисами (це переодягання в не побутове, вигадане вбрання, травестія, коли жінки переодягнені в чоловіче вбрання і навпаки, зооморфні чи вигадані маски, використання різних предметів - коси, палиці, інструментів домашнього вжитку).

Серед етнографічних груп Карпатського регіону зображення кози мало спільні риси. Це переважно була довга палиця, яку накривали вивернутим догори вовною кожухом, котра викінчувалася зверху дерев'яною головою кози, часто із справжніми рогами, або ж дерев'яними. На палицю, до шиї “кози” вішали дзвоник. Часто голова кози мала рухливу нижню щелепу, яка під час колядування натягувалася мотузкою і клацала, чим викликала сміх і пожвавлення, особливо у дітей [15, с. 23]. Центром ритуального дійства був танець кози, її “вмирання” та “воскресіння”, що символізували циклічний кругообіг часу, народження Нового року, циклічність процесів вмирання- відродження природи, що їх відчувала жива душа наших предків. Звичай “водити козу” має особливе значення, адже в міфології та фольклорі коза виступає символом родючості і життєвої сили.

Зустрічаються спогади серед респондентів, що часто на галицькій частині Гуцульщини ходіння колядників супроводжувалося з “баранком”, воно переважно було характерним для дитячих та підліткових груп. Палицю з опудалом баранячої голови тримав між ногами хлопець у вивернутому кожусі [15, с. 23-24]. Таке ходіння з “бараном” на початок ХХ ст. мало переважно розважальну та ігрову мотивацію.

На Гуцульщині зокрема, серед зооморфних образів, окрім “кози”, “баранця” були поширеними такі представники місцевої фауни, як “ведмідь” та “вовк”. Хлопець, який мав маску ведмедя, також був одягнений у вивернутий вовною кожух, показував незграбність, вайлуватість тварини, а ряджений “вовком” був дуже спритним і швидким. “Дід” і “баба”, одягнені в лахміття, обличчя вимазане в сажу, з торбами були також поширеними персонажами рядження. Парубок, який зображував “бабу” був часто з подушкою на животі, імітуючи вагітність. Очевидно в давнину дід і баба символізували культ предків. Часом цих два персонажі зав'язували між собою суперечку, штовханину, яку дослідники розглядають як антиповедінку, пов'язану з ідеєю родючості та відлякування злих духів [16, с. 97]. Слід зазначити, що новорічні обходи з “дідом” і “бабою” відомі серед інших народів, зокрема словакам і чехам.

Наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. спостерігаються помітні нові тенденції не тільки в персонажах “Маланки”, але й зміні сюжету вистави. Часом показують боротьбу “Старого року” з “Новим роком”. Якщо раніше виконавцями виступали переважно чоловіки й парубки, то тепер все частіше у обрядодійстві беруть участь і дівчата. Польові дослідження засвідчують про розростання традиційної “Маланки” до 20-30 осіб ряджених у деяких селах Гуцульщини [10].

Висновки

На Гуцульщині в обряді традиційного рядження різдяно- новорічного часу простежено дві історичні складові: християнська і народна (дохристиянська), які тісно переплетені між собою з яскравим проявом симбіозу. Спорідненість християнських з дохристиянськими нашаруваннями спостерігається у колядках, щедрівках, які виконуються під час різдвяно- новорічних свят, а також у самих виконавців обрядового дійства (колядники - “ватаги”, щедрівники - “маланкувальники”), що також мають символічне значення. Сам зміст і виконання різдвяної Коляди і ритуального рядження “Маланка” полягає в тому, щоб за допомогою магічних дій та словесних формул забезпечити добробут та процвітання родини, здоров'я кожного її члена, розквіт господарства тощо. Первісні риси різдвяно-новірічного обряду традиційного рядження в гуцулів, який раніше засвідчував міфологічний світогляд боротьби зими з весною, добрих та злих сил, в еволюційному просторі перетворився в ігрово-розважальне театралізоване дійство з при забуттям первісної мотивації або взагалі втратив місце в культурі гуцулів.

Література:

1. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 4. Львів, 1904. (Друге видання. Верховина, 1999). 302 с.

2. Кайндль Р.Ф. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази. Чернівці: “Молодий буковинець”, 2000. 208 с.

3. Шекерик-Доників П. Дідо Иванчік. Брустурів: Дискурсус, 2020. 832 с.

4. Курочкін О. Українські новорічні обряди: “Коза” і “Маланка”. Опішне, 1995. 392 с.

5. Волицька І. В. Театральні елементи в традиційній обрядовості українців Карпат кін. XIX - поч. XX ст. Київ, 1992. 138 с.

6. Кожолянко Г. К. Етнографія Буковини. Т. 3 / Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, Буковинське етнографічне товариство. Чернівці : Золоті литаври, 2004. 386 с.

7. Кожолянко О. Різдвяні рядження в українців Буковини // Народна творчість та етнологія. 2018. № 6. С. 33-40.

8. Влад М. Стрітеннє. Київ : Український письменник, 1992. 223 с.

9. Гоцалюк А. Традиції в обрядах гуцулів карпатського регіону як атрибут соціокультурної ідентичності // Релігія та соціум. 2014. № 1-2. С. 194-198.

10. Науковий етнографічний архів Факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Ф. 2. Оп. 8. Спр. 292. 2 Арк.

11. Науковий етнографічний архів Факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Ф. 2. Оп. 8. Спр. 293. 1 Арк.

12. Науковий етнографічний архів Факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Ф. 2. Оп. 8. Спр. 294. 2 Арк.

13. Науковий етнографічний архів Факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Ф. 2. Оп. 8. Спр. 295. 2 Арк.

14. Науковий етнографічний архів Факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Ф. 2. Оп. 8. Спр. 296. 2 Арк.

15. Коляди на Гуцульщині. Прикарпатская Русь. 1931. №1. С. 23-24.

16. Курочкін О. Новорічні свята в українців. Традиції і сучасність. Київ, 1978. 191 с.

References:

1. Shukhevych, V. (1999). Hutsulshchyna [Hutsulshchyna]. (Ch. 4). Lviv. (Druhe vydannia. Verkhovyna,), 302. [in Ukrainian].

2. Kaindl, R. F. (2000). Hutsuly: yikh zhyttia, zvychai ta narodniperekazy [Hutsuls: their Life, Customs and Folk Tales]. Chernivtsi: “Molodyi bukovynets”, 208. [in Ukrainian].

3. Shekeryk-Donykiv, P. (2020). Dido Yvanchik [Grandfather Ivanchik]. Brusturiv: Dyskursus, 832. [in Ukrainian].

4. Kurochkin, O. (1995). Ukrainski novorichni obriady: «Koza» i «Malanka» [Ukrainian New Year's rites: “Goat» and «Malanka”]. Opishne, 392. [in Ukrainian].

5. Volytska, I. V. (1992). Teatralni elementy v tradytsiinii obriadovosti ukraintsivKarpat kin. XIX - poch. XX st. [Theatrical elements in the traditional rites of the Ukrainians of the Carpathians. XIX- beginning 20th century]. Kyiv, 138. [in Ukrainian].

6. Kozholianko, H. K. (2004). Etnohrafiia Bukovyny [Ethnography of Bukovyna]. Vol. 3 / Chernivetskyi natsionalnyi universytet im. Yu. Fedkovycha, Bukovynske etnohrafichne tovarystvo. Chernivtsi : Zoloti lytavry, 386. [in Ukrainian].

7. Kozholianko, O. (2018). Rizdviani riadzhennia v ukraintsiv Bukovyny [Christmas decorations among the Ukrainians of Bukovyna]. Narodna tvorchist ta etnolohiia, 6, 33-40. [in Ukrainian].

8. Vlad, M. (1992). Stritennie [Stritennia]. Kyiv : Ukrainskyi pysmennyk, 223. [in Ukrainian].

9. Hotsaliuk, A. (2014). Tradytsii v obriadakh hutsuliv karpatskoho rehionu yak atrybut sotsiokulturnoi identychnosti [Traditions in Hutsul rites of the Carpathian region as an attribute of sociocultural identity]. Relihiia ta sotsium, 1-2, 194-198. [in Ukrainian].

10. NaukovyietnohrafichnyiarkhivFakultetuistorii,politolohiiimizhnarodnykh

vidnosynPrykarpatskohonatsionalnohouniversytetuimeniVasyliaStefanyka[Scientific

ethnographic archive of the Faculty of History, Political Science and International Relations of Vasyl Stefanyk Precarpathian National University]. F. 2. Op. 8. Spr. 292. 2 Ark. [in Ukrainian].

11. NaukovyietnohrafichnyiarkhivFakultetuistorii,politolohiiimizhnarodnykhvidnosynPrykarpatskohonatsionalnohouniversytetuimeniVasyliaStefanyka[Scientificethnographic archive of the Faculty of History, Political Science and International Relations of Vasyl Stefanyk Precarpathian National University]. F. 2. Op. 8. Spr. 293. 1 Ark. [in Ukrainian].

12. NaukovyietnohrafichnyiarkhivFakultetuistorii,politolohiiimizhnarodnykhvidnosynPrykarpatskohonatsionalnohouniversytetuimeniVasyliaStefanyka[Scientificethnographic archive of the Faculty of History, Political Science and International Relations of Vasyl Stefanyk Precarpathian National University]. F. 2. Op .8. Spr. 294. 2 Ark. [in Ukrainian].

13. NaukovyietnohrafichnyiarkhivFakultetuistorii,politolohiiimizhnarodnykhvidnosynPrykarpatskohonatsionalnohouniversytetuimeniVasyliaStefanyka[Scientificethnographic archive of the Faculty of History, Political Science and International Relations of Vasyl Stefanyk Precarpathian National University]. F. 2. Op. 8. Spr. 295. 2 Ark. [in Ukrainian].

14. NaukovyietnohrafichnyiarkhivFakultetuistorii,politolohiiimizhnarodnykh

vidnosynPrykarpatskohonatsionalnohouniversytetuimeniVasyliaStefanyka[Scientific

ethnographic archive of the Faculty of History, Political Science and International Relations of Vasyl Stefanyk Precarpathian National University]. F. 2. Op. 8. Spr. 296. 2 Ark. [in Ukrainian].

15. Christmas carols in Hutsul region. Carpathian Rus. (1931), 1, 23-24. [in Ukrainian].

16. Kurochkin, O. (1978). Novorichni sviata v ukraintsiv. Tradytsii i suchasnist. [Ukrainians Celebrate New Year. Traditions and Modernity]. Kyiv, 191. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru