Культурологія як наука

Размещено на http://www.allbest.ru

Модуль. Культурологія як наука

Мета модуля: з'ясувати роль і місце культурології в системі гуманітарного знання.

Зміст модуля: предмет і завдання культурології; структура культурологічного знання; методи культурологічних досліджень.

Предмет культурології

Культурологія -- галузь наукового знання, що вивчає об'єктивні закономірності культурного процесу, фактори виникнення, формування і функціонування світової і національних культур.

Термін «культурологія» (від лат. cultura і гр. logos -- знання, вчення) був запропонований американським етнологом Л. Уайтом. У книзі «Наука про культуру» (The Science of Culture, 1949)⁸ Уайт Л. Наука о культуре // Антология исследований культуры. -- Т. 1: Интерпретация культуры.-- СПб.: Университетская книга, 1997. -- С.141-157. він визначив предметне коло культурології і методи її дослідження. Ця концепція дістала подальший розвиток у праці Дж. Фейблмана «Концепція науки про культуру» (The Theory of Human Culture, 1968) Фейблман Дж. Концепция науки о культуре // Антология исследова-ний культуры.-- Т. 1.-- С.157-170..

Виокремлення культурології в самостійну наукову дисципліну було зумовлено необхідністю теоретичного осягнення великого емпіричного матеріалу про різноманітні культури, життя народів, їхні звичаї та вірування, що був накопичений попередніми поколіннями дослідників.

Упродовж другої половини XX ст. завдяки дослідженням Тартуської семіотичної школи (Ю. Лотман), Московського семіотичного кола (В. Іванов, В. Топоров), працям російських філософів і літературознавців (О. Лосев, М. Бахтін, А. Аверін- цев, Ю. Гуревич, Е. Маркарян та ін.), українських учених (Б. Парахонський, О. Погорілий, О. Йосипенко, М. Собуцький та ін.) формується нова наука, за якою закріпився запозичений в Л. Уайта термін «культурологія».

Із перших кроків культурологія розвивається як інтегративна дисципліна -- на перетині таких наук, як філософія культури, культурна антропологія, соціальна антропологія, історія культури та ін. Вона вбирає в себе їх теоретичні і методологічні основи дослідження культурних процесів.

Велику роль у становленні культурології відіграють дослідницькі традиції національних антропологічних шкіл -- північноамериканської, британської, французької та ін., у межах яких вивчаються фундаментальні проблеми існування людини у природному і штучному середовищах. Незважаючи на те, що національні школи розвивалися у річищі однієї науки, кожна з них виробила свій підхід до об'єкта дослідження.

Згідно з традицією, американська антропологія дістала назву «культурної антропології», а британська і французька -- «соціальної антропології». Розбіжності поміж ними зумовлені різним розумінням культури і суспільства. Якщо американські антропологи (Л. Уайт, Дж. Фейблман, Дж. Медрок, А. Кребер, К. Гиц, Д. Бідні, А. Кафанья та ін.) розглядають соціум як підсистему культури, то їх англійські і французькі колеги (Е. Тайлор, Е. Дюркгейм, Ф. Брюно, М. Гране, Ж. Да- ві та ін.) вважають, що «суспільство» є всеохоплюючим поняттям, а культура -- однією із функцій соціуму.

Особливістю американської антропологічної школи є спрямованість на цілісний підхід до вивчення людини як істоти біологічної та культурної водночас; виокремлення культури як центрального об'єкта дослідження; аналіз взаємовідносин людини й культури.

Соціальна антропологія досліджує становлення людини як соціальної особистості, аналізує основні структури та інститути, що сприяють процесу соціалізації людини. Її теоретичним і методологічним підґрунтям є положення про соціальну дійсність як специфічну сферу буття і діяльності, яка не залежить від біологічної (природи) або психічної (внутрішнього світу особистості) дійсності; про визначальну роль суспільства в регулюванні поведінки індивіда.

Культурна антропологія охоплює етнографію, що вивчає й описує специфіку окремих культур; етнологію як порівняльно-історичний аналіз культур; лінгвістику; археологію і теоретичну антропологію. У центрі проблем соціальної антропології перебувають історія і стан окремих інституційних форм суспільства -- церкви, громадянського права, освіти та ін.

Осібну позицію займає амстердамська школа, яка особливу увагу приділяє порівняльно-історичній типізації культур (X. Нібург, Т. С. Ван дер Бей, Й. Фаренфорт), а також дослідженню таких явищ, як війна, рабство, первісні вірування тощо.

Одним із перших концептуальних напрямків в антропології є еволюціонізм. Його засновниками були видатні вчені Л. Морган і Е. Тайлор, які розробили основні принципи вивчення суспільства і культури. Вони спирались на концепцію еволюції Г. Спенсера як особливого типу послідовності незворотних змін культурних феноменів. Загальне вихідне припущення еволюціоністів -- спрямованість руху людського суспільства від простого до складного і послідовне ускладнення соціокуль- турного життя, що супроводжується підвищенням рівня його організації.

Новий імпульс зацікавлення концепцією еволюціонізму прослідковується у 60-х роках XX ст. з появою праць Л. Уайта. Ідеї Уайта були підтримані культурантропологами А. Вайдою, Р. Корнеро, Р. Рапопортом, М. Салінсом, М. Харрісом та ін. Неоеволюціонізм охоплює весь спектр теоретичних орієнтацій, пов'язаних з вивченням незворотних соціокультурних змін, що зумовлені зв'язком людини із навколишнім середовищем. Досліджується, зокрема, вплив адаптації соціальної системи до природного середовища на формування еволюційних процесів.

Неоеволюціоністи поєднали основні принципи класичного еволюціонізму з деякими ідеями інших антропологічних напрямків -- дифузіонізму і функціоналізму.

Дифузіонізм зародився у другій половині XIX ст. у Німеччині та Австрії. Його основи були закладені вченням німецького географа й етнографа Ф. Ратцеля, який вивчав явища культури у зв'язку з географічними умовами. Ідеї Ф. Ратцеля були розвинені у працях німецьких учених Л. Фробеніуса, Ф. Гребне- ра, австрійських етнологів В. Шмідта, В. Копперса, англійських антропологів У. Ріверса, Г. Чайлда та ін. Поняттю «еволюція» вони протиставили поняття «культурна дифузія». На відміну від еволюціоністів, які розглядали кожне явище культури як ланку в ланцюзі еволюції, дифузіоністи виходили з уявлення про просторове поширення культури або її елементів із якого- небудь центру чи центрів.

У контексті дифузіонізму була розроблена теорія культурних кіл (Л. Фробеніус, Ф. Гребнер та ін.), відповідно до якої на основі поєднання кількох культурних ознак у певному географічному районі виокремлюються культурні провінції -- «кола». Культурне коло не розвивається у часі, а лише взаємодіє з іншими колами в географічному просторі. На думку дифузіо- ністів, уся історія культури -- це історія поширення і взаємодії певних культурних кіл.

Інший методологічний підхід до вивчення культури -- функціоналізм. Цей метод полягає в дослідженні суспільства як системи, що складається з структурних елементів, функціонально пов'язаних один з одним.

Велику роль у розвитку функціонального підходу відіграли Е. Дюркгейм, А. Радкліф-Браун, Б. Малиновський, Е. Еванс- Прічард та ін. Функціоналісти розвинули уявлення про суспільство як саморегульовану систему, що складається із щільно взаємозв'язаних і взаємозалежних частин, які виконують функції підтримання і збереження цілісності та життєдіяльності системи.

А. Радкліф-Браун пов'язував існування тих чи інших соціальних феноменів з потребами соціальної системи та вбачав функцію соціальних явищ у створенні та зміцненні соціальних інститутів. Б. Малиновський пояснював виникнення і розвиток соціальних інститутів задоволенням людських потреб (фізіологічних, емоційних, культурних).

У другій половині XX ст. поширюються такі наукові методології, як структуралізм, системний аналіз, психоаналіз, семіотика, герменевтика та ін. Важливою проблемою стає взаємозв'язок культури та особистості. Засновниками цього наукового напряму були американські культурантропологи Р. Бенедикт, М. Мід, А. Кардінер, К. Клакхон, Р. Лінтон, М. Спіро, Дж. Хонігман, І. Халоуел та ін. Базуючись на методах психоаналізу (3. Фрейда, К.-Г. Юнга, А. Адлера, К. Хорні, Е. Фромма та ін.), вони досліджували типи особистості, що сформувались в умовах різних культур, вивчали стереотипи і стратегію людської поведінки.

Внесок кожної з національних антропологічних шкіл у дослідження культури -- величезний. Вони визначили магістральні шляхи культурологічних досліджень -- такі, як концепція культури, динаміка культури, типологія культури', створили методологічну основу для аналізу культури як цілісної системи.

Структура культурологічного знання

У сучасній науці прийнято поділяти культурологію на три розділи: теорія культури, історія культури і прикладна культурологія (рис. 2).

Рис. 1. Структура культурологічного знання

У межах теорії культури досліджуються структура, форми, функції культури як у статиці, так і в динаміці культурних процесів; визначаються основні культурно-історичні типи; аналізується загальне і специфічне, стале і мінливе в культурі; способи культурної спадкоємності; розкриваються закономірності формування культуротворчих характеристик особистості, способи її мислення та діяльності у суспільстві; аналізуються основні структури й інститути, що сприяють процесу соціалізації людини.

У розділі «історія культури» розглядається хронологічна послідовність культурних явищ в контексті історичного процесу. Прикладна культурологія вирішує такі завдання, як соціо- культурне проектування, соціокультурні технології та ін. Таке структурування ґрунтується на сформованій в антропології концепції поділу культурних процесів на три типи: а) часовий', б) формально-функціональний', в) формально-часовий (або еволюційний) Уайт Л. История, эволюционизм и функционализм как три типа ин-терпретации // Антология исследований культуры.-- Т.1.-- С. 559-590..

Часовий (історичний) тип культурного процесу -- це хронологічна послідовність окремих подій, кожна з яких є унікальною в часі і просторі.

Формально-функціональний тип об'єднує культурні явища в їх позачасовому вимірі (форма, структура, функціональні аспекти культури). Це можуть бути: соціальна структура, форма сім'ї, моделі політичної, економічної поведінки (такі явища, як війни, страйки, вибори). їх дослідженням займалися, головним чином, функціоналісти (Б. Малиновський, А. Р. Радкліф-Браун), які ставили за мету сформулювати загальні закони культури.

Формально-часовий (або еволюційний) тип культурних процесів -- це зміна форм і функцій культурних явищ у часі. У цьому процесі рівнозначними та однаково важливими є як часова послідовність явищ, так і особливості трансформації їх форм та функцій. Прихильниками еволюціонізму, зокрема, були Г. Спенсер, Е. Тайлор, Л. Морган, Л. Уайт.

Отже, прослідковується певна паралель між розмежуванням сфер дослідження культурних процесів у культурології й антропології: і культурологія, й антропологія однаково виокремлюють історію культури в окрему галузь знання. Проте, на відміну від антропології, у культурології дослідження культурних явищ у позачасовому і формально-часовому вимірах розглядається в межах теорії культури.

Культурологія -- міждисциплінарна наука. У розвиток культурологічних теорій здійснюють внесок різні наукові напрямки, зокрема антропологія, соціологія, психологія, філософія, історія, етнографія, релігієзнавство, мистецтвознавство.

Методи культурологічних досліджень

Методи культурології -- це сукупність прийомів (операцій) практичного або теоретичного засвоєння культури, підпорядкованих розв'язанню конкретного завдання.

Із еволюцією поглядів на культуру змінювався і комплекс пізнавальних методів культурологічного аналізу. Перший етап аналізу культури мав описово-емпіричний характер. На цьому етапі використовувалися методи, спрямовані на опис і класифікацію проявів культури без визначення функціональних зв'язків між її феноменами.

У межах другого етапу розпочалося використання методів порівняння різних культур, що потребувало більш широкого спектра спеціальних аналітичних засобів і понять, які були вироблені філософією, логікою, соціологією, психологією, мовознавством, семіотикою та іншими дисциплінами. На цьому етапі розроблялися такі пізнавальні моделі культури, як асоціативна і функціональна.

Третій етап пов'язаний із визначенням особливостей культури, її структури, інститутів та ін. На цьому рівні аналізу виникає необхідність у розробленні системних і динамічних моделей пізнання культури.

І нарешті, четвертий етап. Він пов'язаний з виявленням і поясненням тих тенденцій і особливостей культури, що протистоять її основним парадигмам, але тісно пов'язані з ними (єресей, явищ контркультур та ін.).

Оскільки культурологія -- інтегративна галузь знання, аналіз культурних явищ реалізується за допомогою як загальних методів наукового дослідження (теоретичних, емпірично-теоретичних і емпіричних), так і спеціальних. У процесі культурологічного аналізу загальні методи, як правило, використовуються вибірково -- з урахуванням їх спроможності вирішити аналітичні проблеми культурного плану (рис. 3).

Серед теоретичних методів у культурологічному дослідженні найчастіше використовують системний та історичний.

Системний метод полягає в комплексному дослідженні культури як системи взаємодіючих елементів. У процесі дослідження вивчається кожен елемент системи, виявляються типи зв'язків між елементами культури, вплив властивостей окремих частин системи на її поведінку і визначається оптимальний режим її функціонування.

Одна з перших спроб використання системного методу належить Л. Уайту. У працях «Наука і культура» (1949), «Еволюція культури» (1959), «Поняття культури» (1973) та інших він оцінював культуру як цілісну систему матеріальних і духовних елементів. Як систему культуру досліджували Б. Малиновсь- кий, П. Сорокін, а також один із засновників структурно- функціонального напрямку в соціології -- Т. Парсонс. У працях структуралістів (К. Леві-Строс, М. Фуко, Ж. Лакан та ін.) цей метод був названий системно-структурним.

культурологія знання дослідження

Рис. 2. Методи дослідження культури

Системно-структурний метод аналізу поширився в гуманітарному структуралізмі -- науковому напрямку 1950-1960-х рр., у межах якого кожне культурне явище розглядається як система (структура) взаємодіючих елементів.

«Структура має характер системи. Вона складається з таких елементів, що модифікація будь-якого з них призводить до модифікації всіх інших»⁸ Леві-Строс К. Структурна антропологія.-- К., 1997.-- С. 264., -- писав К. Леві-Строс. Тобто структура -- це сукупність відношень між елементами цілого.

Історичний метод у культурології дає змогу дослідити виникнення, формування та розвиток культурних процесів і подій у хронологічній послідовності з метою подальшого виявлення внутрішніх і зовнішніх зв'язків, закономірностей і суперечностей.

А. Радкліф-Браун Радклиф-Браун А. Р. Методы этнологии и социальной антропологии // Антропология исследований культуры.-- Т. 1.-- С. 601-632. вважав, що історичний метод є найважливішим інструментом при дослідженні етапів розвитку конкретного інституту (або комплексу інститутів) шляхом виявлення подій, що спричинили ці зміни. Підкреслюючи роль цього методу в культурантропологічних дослідженнях, Ф. Боас писав, що «безпосереднім результатом історичного методу є історія різноплемінних культур, що вивчається за його допомогою» Боас Ф. Границы сравнительного метода в антропологии // Антропо-логия исследований культуры.-- Т. 1.-- С. 517..

До найпоширеніших методів емпіричного дослідження культури належать спостереження і порівняння (компаративний). У праці британського антрополога Е. Еванса-Прічарда «Порівняльний метод у соціальній антропології» є такі рядки: «Гадаю, що ніхто не заперечуватиме проти того, що в соціальній антропології немає жодного іншого методу, крім спостереження, класифікації й порівняння, які можуть бути втілені тією чи іншою формою» Эванс-Причард Э. Сравнительный метод в социальной антропологии // Антропология исследований культуры.-- Т. 1.-- С. 674.. Безумовно, ці методи не єдині при дослідженні культурних явищ, однак вони відіграють важливу роль у культурології.

Спостереження -- це систематичне цілеспрямоване вивчення об'єкта. Як метод пізнання культури він дає змогу отримати первинну інформацію у вигляді сукупності емпіричних тверджень. У XIX -- на початку XX ст. цей метод був головним у вивченні культур різних етносів і народів (К. Морган, К. Уіслер та ін.). Зібраний під час цих досліджень емпіричний матеріал став основою для реконструкції історії культури й теоретичного узагальнення культурних явищ.

У процесі дослідження різних племен і народів учені виявили тотожність ознак у різних суспільствах сучасного і минулого. З-поміж них: близькість обрядів і ритуалів, схожість міфів і граматичних основ мови та ін. Метод, до якого найчастіше вдаються у таких дослідженнях антропологи (Г. Спенсер, Е. Тайлор, Ф. Боас, А. Радкліф-Браун, Е. Еванс-Прічард та ін.), ґрунтується на пошуку того, що прийнято називати паралелями, на порівнянні тотожних культурних явищ і з'ясуванні загальних причин їх виникнення.

Метод порівняння (компаративний) -- це процес установлення подібностей або відмінностей об'єктів та явищ культури, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком об'єктам (явищам). А з'ясування загального, що повторюється в явищах, як відомо, є ступенем на шляху пізнання закономірностей і законів. Порівнюються тільки ті явища, між якими наявна певна об'єктивна спільність.

Із емпірично-теоретичних методів слід виокремити абстрагування, індукцію, синтез і аналіз.

Абстрагування -- уявний відхід від несуттєвих властивостей, зв'язків, відношень предметів і виокремлення тих декількох, що цікавлять дослідника. У процесі абстрагування виділяється найважливіше в явищах і встановлюється факт незалежності чи вкрай незначної залежності досліджуваних явищ від певних факторів. Абстрагування дає змогу замінити у пізнанні складне простим, але таким простим, яке віддзеркалює основне у цьому складному.

Л. Уайт у праці «Поняття культури» цитує висловлювання М. Коєна: «Наука неминуче абстрагується від одних елементів і нехтує іншими, оскільки не усі існуючі речі мають стосунок одна до одної» Уайт Л. Понятие культуры // Антропология исследований культуры.-- Т. 1,--С.36.. Цю думку він пояснює простим прикладом. У реальному житті громадянство не можна відокремити від кольору очей, оскільки кожен громадянин має очі. Однак колір очей не має жодного стосунку до громадянства.

Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу загалом. Тобто сутністю індукції є процес узагальнення: кожний окремий факт розглядається як частковий випадок якогось загального правила.

Так, А. Радкліф-Браун пропонує метод індукції для узагальнення результатів дослідження окремих культурних феноменів (права, моралі, мистецтва, соціальних інститутів тощо) Радклиф-Браун А. Р. Методы этнологии и социальной антропологии // Антропология исследований культуры.-- Т. 1.-- С. 601-632..

Аналіз -- метод пізнання, який дає змогу поділяти явища культури на складові частини. Синтез, навпаки, передбачає їх поєднання в єдине ціле. Термін «синтез» у культурології характеризується багатозначністю і часто кореспондується з такими термінами, як «діалог культур», «зв'язок культур». У такому значенні він використовується під час аналізу процесів взаємодії культур різних регіонів, країн і націй.

Аналіз і синтез -- взаємопов'язані, вони становлять єдність протилежностей. У культурології ці методи стали основою типологічного методу.

Типологія (від гр. typos -- форма і logos -- знання, вчення) у загальному розумінні -- це метод наукового дослідження, який ґрунтується на розмежуванні систем об'єктів та їх групуванні за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу. Цей метод зорієнтований на визначення подібності та відмінності об'єктів і спрямований на відображення структури системи, виявлення закономірностей її функціонування (М. Да- нилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, Л. Уайт, Дж. Фейблан, А. Кребер, Р. Бенедикт).

До спеціальних методів дослідження культурних явищ належать також функціональний, системно-семіотичний, психологічний, культурно-історичний.

В основу функціонального методу покладено розуміння культури як органічного цілого, окремі складники якого функціонально пов'язані між собою. Основоположник цього методу Б. Малиновський виходив із парадигми, «що форма завжди визначається функцією» Малиновский Б. Функциональный анализ // Антропология исследований культуры.-- Т. 1.-- С. 683..

Метою функціонального методу є пояснення природи культурних феноменів через аналіз їх функцій. За допомогою його функціоналісти намагались знайти відповідь, зокрема, на такі питання: яка природа людського шлюбу і сім'ї, політичної системи, економічного підприємства і юридичної процедури; в чому їх культурна реальність; як на підставі цих фактів здійснити таку індукцію, що приведе до обґрунтованих наукових узагальнень.

За допомогою системно-семіотичного методу (від гр. semeion -- знак, ознака) досліджуються способи передавання інформації, властивості знаків і знакових систем у людському суспільстві (Ф. де Соссюр, Ч. Пірс).

Одночасно зі структурно-семіотичним на межі ХІХ-ХХ ст. під час аналізу культури розпочинається використання психоаналітичного методу (А. Кардінер, Р. Бенедикт, М. Мід, Е. Се- пір та ін.). Цей метод, ґрунтований на психоаналізі 3. Фрейда, К. Юнга, дав змогу свідомій рефлексії людини зазирнути у царину несвідомих мотивів, притаманних як окремим індивідам, так і культуротворчості й самовідтворенню культури загалом.

Інший метод був запропонований представниками так званої географічної школи. В. Шмідт називає цей метод культурно- історичним (Kulturhistorische), Л. Фробеніус -- культурною морфологією (Kulturmorphologie)¹⁸ Радклиф-Браун А. Р. Методы этнологии и социальной антропологии // Антропология исследований культуры.-- Т. 1.-- С. 607.. Особливість методу полягає в дослідженні процесів дифузії певних елементів культури одних народів у культуру інших народів.

У науковому дослідженні культури важливо все: і вже накопичені наукові знання, і нові наукові факти, і обґрунтоване використання наукового передбачення. Правильний вибір методів є необхідною умовою задля досягнення поставленої мети дослідження. Успіх наукового дослідження залежить від уміння дослідника вибирати найбільш результативні методи, тобто такі, які уможливлять досягнення поставленої мети дослідження.

Висновки

Культурологія -- наука, що досліджує генезис, функціонування і розвиток культури як способу життя людства. Визначальним принципом аналізу культури, що забезпечує коректність культурологічних узагальнень, є використання методів наукового дослідження як загальних (теоретичних, емпірично-теоретичних і емпіричних), так і культурологічних. Тісний зв'язок культурології з філософією, соціологією, психологією, антропологією, мистецтвознавством та іншими науками дає змогу вирішувати проблеми на підставі міждисциплінарного синтезу, розширювати проблемно-тематичне поле культурології.

Ключові слова: онтологія, онтологія культури, культурологія.

Логічні завдання та питання для самостійного опрацювання найважливіших проблем теми

Завдання 1. Розкрийте зміст терміна «культурологія».

Завдання 2. Користуючись схемою (див. рис. 2), порівняйте основні розділи культурології. Визначте: предмет дослідження кожного розділу і його головні завдання; спільне і відмінне в них.

Завдання 3. Визначте, які з методів дослідження (див. рис. 3) можна використати для вирішення теоретичних завдань культурології.

Завдання 4. Які методи наукового дослідження можна зарахувати до специфічних методів культурології?

Тести для самоконтролю

У науковий обіг термін «культурологія» запровадив:

а) представник англійської антропологічної школи Е. Тайлор;

б) американський учений Л. Уайт;

в) представник німецької філософської школи О. Шпенглер.

Методи культурологічного дослідження, що належать до теоретичних:

а) системний, історичний;

б) абстрагування, синтез, аналіз;

в) спостереження, порівняння.

Під індукцією слід розуміти'.

а) перехід від часткового до загального;

б) комплексне дослідження культури як системи взаємодіючих елементів;

в) систематичне цілеспрямоване вивчення об'єкта.

Размещено на Allbest.ru