Людина як базовий концепт сучасної культурології

Размещено на http://www.allbest.ru

Людина як базовий концепт сучасної культурології

У повному протиріч, конфліктів та війн XX ст. з'явилася гостра необхідність у новому світогляді, новому способі мислення. На гребені цієї хвилі сформувався філософський напрямок - екзистенціалізм, що виник після Першої світової війни у Німеччині (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) як теоретичне усвідомлення трагізму людини, яка потрапила на межу буття й небуття в результаті реальної загрози її існуванню як виду. Предтечею сучасного екзистенціалізму вважається датський філософ і теолог XIX ст. С. К'єркегор. Він першим звернувся до внутрішнього світу людини, переносячи центр світобудови в її душевні глибини. Позиція К'єркегора була незвичною для філософів того часу. Вчені фокусували свою увагу, в основному, на загальних законах розвитку всього існуючого, для них загальне домінувало над індивідуальним. Проте, як відзначає К'єркегор, філософи «не тільки не здатні відповісти простій людині на запитання, що їй робити, але не знають, що їм робити самим» [16, 240].

Ще ніхто до К'єркегора не ставив з такою гостротою проблему вибору індивідом свого Я. На його думку, зробити з себе особистість, усвідомлювати себе як особистість, залишатися особистістю в будь-яких умовах - ось головне призначення людини. Тільки від самої людини залежить, чи збереже вона своє Я або втратить себе. Саме у вирішенні проблеми “або-або” філософ бачив основу людського існування [15]. Однак вибір шляхів самовизначення повинен бути вільним, без примушення й тиску з якогось боку. Відповідно до екзистенціалізму, справжня свобода починається поза соціальною сферою - у світі духовного життя особистості, й ніхто не може вторгатися в цей універсум без дозволу самої особистості. Суспільство покликане забезпечувати можливість вільного духовного розвитку кожної особистості, гарантуючи такий порядок життєдіяльності людей, який би захищав їх від зазіхань на свободу. Тільки існування свободи вибору надає людському життю сенсу й тим самим надихає особистість на плідну діяльність.

Геополітична криза, що вибухнула після Другої світової війни в Європі, особливо гостро поставила питання: в чому сенс людського життя? Ці роздуми знайшли відбиток у творах цілої плеяди філософів - Альбера Камю та Габрієля Марселя, Поля Рікера та Жан-Поля Сартра - у Франції, Хосе Ортега-і-Гассета - в Іспанії, Ніколо Аббаньяно - в Італії, Миколи Бердяєва - в Росії та ін. Незважаючи на істотні відмінності в ідеях і поглядах, зусилля екзистенціалістів спрямовані на досягнення однієї мети - вивчення проблеми людини, її життя, існування та внутрішнього світу.

Отже, екзистенціалізм актуалізував проблему внутрішнього світу людини, її переживання, разом із цим, він викрив і визначив ті протиріччя, з якими стикається людина в сучасному світі.

Семантичне поле терміну людина містить понятійний ряд, елементи якого - індивід, суб'єкт, особистість, індивідуальність визначаються певними диференціальними ознаками, але пов'язані між собою системними відносинами й співвідносяться з навколишньою дійсністю та людським досвідом. Без їх осмислення неможливо зрозуміти такі соціокультурні явища як ідентичність, самоідентифікація, суб'єктивація людини, криза ідентичності тощо. Проаналізуємо сутність елементів означеного понятійного спектру. Звернемося до дефініції ключового терміну людина й сформулюємо фундаментальні характеристики цього феномена в біологічному, психічному, соціальному та духовному вимірах.

В європейській філософії можна виокремити такі основні концепти наукового осягнення сутності людини як: природо- центризм, теоцентризм, антропоцентризм та соціоцентризм. У при- родоцентризмі знайшли відбиток найдавніші уявлення про людину, котрі створили парадигмальну основу античної натурфілософії. Стародавнє мислення не розчленовувало картину світу: в ній природа, людина, божество були інтегровані в єдине ціле. Абсо- лютизуючи природу, людина відчувала свій генетичний зв'язок з усім органічним світом, уявляючи себе як частину геобіо- системи.

У середньовічній філософії природоцентризм трансформується у теоцентризм. Бог стає центром Всесвіту, джерелом всілякого буття, а природа, людина конституюються як Його творіння. Епоха Відродження звільнила європейську духовну культуру від середньовічної схоластики, відзначивши нову віху на шляху відгадки таємниці людської сутності. Процес секуляризації запровадив у людську свідомість ідеї антропоцентризму, що стали основними світоглядними орієнтирами епохи Ренесансу. Людина проголошується вищим сенсом буття, стверджується ідеал гармонійної, розкріпаченої, креативної, діяльної людини.

Просвітництво заявило про себе як епоха ліберально-просвітницьких уявлень про невичерпні можливості незалежної людини, наділеної розумом, відсутнім в іншій живій природі. У XIX ст. наукове мислення фокусується на соціальній природі людини. Значним кроком в історії філософської та суспільно-політичної думки постала ідея щодо її соціальної та історичної природи, котра була концептуально оформлена у працях К. Маркса, представників франкфуртської школи, російських філософів тощо. XX ст. - епоха пізнання людської психіки (А. Адлер, Б. Ананьєв, Л. Виготський, Е. Еріксон, Дж. Келлі, О. Леонтьєв, З. Фройд, Е. Фромм, К. Хорні, К. Юнг тощо). Була здійснена спроба збагнути індивідуальні відмінності між людьми, їхню поведінку з точки зору психології. Сьогодні практично в усіх психологічних школах досягнуто розуміння того, що при аналізі сутності людини слід враховувати її біосоціальну природу, свідому й несвідому психічні сфери, а також її самість. світогляд людина екзистенціалізм

Сучасна культурологія тлумачить феномен людини як особливий рід сущого, творця історичного розвитку, культури, суб'єкта соціальної творчості [14, 347]. У такій інтерпретації визначені головні риси, котрі відбивають своєрідність людини як істоти, - розум, членороздільна мова, орієнтованість на дію, що відрізняють її від тваринного світу. Одночасно акцентується увага на її унікальній властивості - соціальності.

Сфокусуємось на поняттях індивід, суб 'єкт діяльності, особистість, індивідуальність і спробуємо знайти в них те універсальне, що належить кожній людині. Кожний із них характеризує певну сферу її семантичного поля - природну, соціальну або культурну. Так, термін “індивід”, “індивідуум” (лат. individuum - неподільне) підкреслює біологічну сутність людини як Homo sapiens [25, 234], її “фізичне або матеріальне Я” [13]. Індивід з'являється на світ із певними біологічними, фізичними та психічними параметрами. Одночасно йому властиві стійкі інваріанти, що обумовлюють позабіологічну діяльність людини й відрізняють її від інших видів живої природи: свідомість, мова, можливість пізнання об'єктивної реальності, цілеспрямована дія. Саме ці інваріанти детермінують трансформацію індивіда у суб'єкт.

Своїм корінням поняття “суб'єкт” сягає давньогрецької філософії та логіки й тлумачиться як реальний предмет або предмет у реченні (грец. vnoKei^evov - предмет). Аж до Нового часу це поняття зберігало значення речі й лише у філософії І. Канта починає трактуватися не тільки як річ, не тільки як предмет і, навіть, не тільки як носій властивостей (значення, що зближує його з поняттям субстанції1). Він виступає, перш за все, як джерело активності, причому, з подачі лейбніцевської монадології, як джерело активності сприйняття (перцепції)2 та свідомості (апперцепції)3 [26, 267]. Поняття набуває стійкого зв'язку з духовною діяльністю (сприйняттям, свідомістю, мисленням) і стає позначенням, головним чином, духовної субстанції - людини як розумної істоти.

Отже, за часів І. Канта опозиція суб'єкт-об'єкт отримує зміст бінарності розуму, котрий пізнає, і реальності, що пізнається. У подальшому в німецькій філософії ця бінарна опозиція набуває характеру антиномії духовної активності й матеріальної предметності. Е. Гуссерль знімає цю опозицію, тлумачи це поняття як суб'єкт свідомості, конститутивною властивістю якого є спрямованість на предмет.

Питання щодо сутності суб'єкта продовжують хвилювати вчених протягом всього XX ст. Сьогодні на противагу модерністській філософській традиції, в межах якої людська свідомість позиціонувалася як спрямованість на об'єкт (антиномія суб'єкт- об`єкт), а також постмодерністському деконструктивізму, актуалізованому через відношення суб'єкт-текст, акцент зміщується з текстологічної реальності на комунікативну, центруючись навколо бінарності суб'єкт-суб'єкт.

Слід розрізняти два змісти поняття пізнання: по-перше, чуттєве пізнання дійсності (відчуття, сприйняття), в процесі якого здійснюється пряма взаємодія суб'єкта з оточуючим світом; подруге, раціональне пізнання - на основі абстрактного мислення й логічних міркувань. Незважаючи на функціональну спільність, ці форми мають іманентні особливості. Якщо відчуття є відбиттям окремих якостей об'єкта, то сприйняття - це відображення всієї сукупності його властивостей. На відміну від чуттєвого пізнання, метою раціонального пізнання є відображення явищ і процесів у контексті їх внутрішніх зв'язків і закономірностей, що осягаються за допомогою раціональної обробки даних чуттєвого пізнання.

Зазначу, що демаркація між суб'єктом та об'єктом досить умовна, нерідко об'єктом пізнання стає сама людина. Тобто, в процесі самопізнання суб'єкт перетворюється на об'єкт дослідження. По-друге, мінливість людської свідомості породжує варіативність цього поняття, воно трансформується відповідно до основоположної соціокультурної парадигми часу. По-третє, сутність суб'єкта варіюється в контексті поля діяльності людини. У процесі цілеспрямованого осягнення людиною об'єктивного світу й застосуванні отриманих знань у практичній діяльності проявляється його сутність як культурного й соціального суб'єкта. Осмислення людини у соціокультурній площині дає найбільш повну відповідь на питання щодо людської природи.

Основою духовної та практичної активності людини є знання, що закладають підґрунтя людській духовності. Протягом со- ціоґенезу знання акумулюються й селектуються людським досвідом, створюючи систему соціальних конвенцій колективного співіснування - культуру. Її носієм є сама людина: вона перетворює культурну реальність, зберігає й ретранслює культурний досвід спільноти, реалізуючи свою родову сутність - здатність творити нове. Отже, один із найважливіших інваріантів людської сутності можна так сформулювати: людина є культурним суб 'єктом, виразником колективного й індивідуального культурного досвіду в системі соціального кодування.

Центральне місце у розкритті сутності культурного суб'єкта посідають терміни креативність і творчість людини. Якщо креативність є одним із показників творчої самореалізації культурного суб'єкта, то творчість - необхідним компонентом його життєдіяльності. Творча діяльність суб'єкта здійснюється на основі накопиченого соціокультурного досвіду спільноти (цінностей, звичаїв, норм, традицій, уміння, навичок). Її специфіка проявляється у спільності цілей, завдань, принципів взаємодії членів колективу, в характерних для спільноти технологіях і критеріях оцінки досягнутих результатів (їх утилітарної ефективності, соціальної прийнятності тощо). Для творчого процесу необхідно не лише знання, навички та система творчих методів, але й чітка орієнтація вектора творчості, його зв'язок із об'єктивною дійсністю, а також усвідомлення власних можливостей у реалізації поставленої задачі.

Одна з найважливіших функцій культури пов'язана із забезпеченням колективних форм життєдіяльності людей. Тому в фокусі подальшого аналізу - соціальний суб'єкт як суб'єкт соціально значущої цілеспрямованої активності, орієнтованої на задоволення групових та індивідуальних інтересів і потреб суспільства. Його свідомість і поведінка мотивується й регулюється вже не стільки біологічними, скільки соціальними проблемами та досвідом спільної життєдіяльності, загальноприйнятими нормами та правилами їх задоволення. Діяльність соціального суб'єкта спрямована на вирішення прагматичних завдань для зняття протиріч і напруг, котрі виникають при спільному житті. Ключовими з них є: визначення загальних цілей соціальної активності та критеріїв оцінки результатів діяльності; підтримка певного рівня соціокультурної комунікації; соціокультурна регуляція суспільства. В організації соціо- культурної діяльності лежить принцип колективності й спільності цілепокладання. Цілепокладання формується носіями культури, які, аналізуючи досвід попередніх поколінь та його можливості крізь призму знання свого часу, трансформують потенціальні реалії у конкретні дії.

Невід'ємною складовою діяльності соціального суб'єкта є соціокультурна комунікація, тобто процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності (індивідами, групами, організаціями тощо). Комунікація є основою всіх видів соціальних дій та одним із найважливіших механізмів соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків, управління й регулювання спільною життєдіяльністю соціальних суб'єктів та трансляцію соціального досвіду. Зазначу, що комунікативними можна визнати не всі дії, а лише ті, що мають мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації й здійснюються з використанням адекватної щодо цієї мети знакової системи. Саме завдяки комунікації, людина одержує інформацію, знання, уявлення, досвід, ідеї соціокультурної спільноти, наслідує й переймає способи діяльності, норми поведінки.

Основне завдання людини як соціального суб'єкта - відтворення соціуму як стійкої цілісності, підтримка рівня соціальної консолідації суспільства на підставі соціальних цілей, стандартів, цінностей, правил, звичаїв, технологій соціалізації особистості. Цьому завданню підпорядковується не лише його комунікативна діяльність, але й діяльність, що пов'язана з соціокультурною регуляцією у суспільстві. У змістовому відношенні обидва феномена взаємозумовлені й складають єдину функціональну цілісність.

Залежно від рівня соціокультурного розвитку суспільства та його соціально-функціональної стратифікації складаються різноманітні композиції механізмів упорядкування взаємодії людей: в одних із них домінують конвенціональні форми, як, наприклад, у традиційному суспільстві; в інших - інституціональні, як у сучасному суспільстві. Але функціональна задача соціального суб'єкта залишаться незмінною - забезпечення колективних форм життєдіяльності людини.

Цей принцип розповсюджується на всі сфери його групової або індивідуальної практичної діяльності й має відношення як до матеріально-виробничої практики, так і до будь-якої форми людської діяльності - соціальної, інтелектуальної, комунікативної, художньої, релігійної, політичної тощо. Діяльність може бути здійснена колективно або індивідуально, але обов'язково з соціально значущими результатами. Як відзначалось, об'єктом уваги та діяльності суб'єкта може бути не тільки зовнішній світ, але й він сам - з іманентною самооцінкою, програмою самовдосконалення, самоаналізом і саморегуляцією.

У ракурсі проблеми звернемось до поняття особистість, що входить у семантичне поле терміна людина. У культурології це поняття висловлює «цілісність індивідуального буття, що має свідомість і самосвідомість людини як суб'єкта діяльності й спілкування, відповідального за свої дії та вчинки» [26, 464]. Воно характеризує соціально-психологічну сутність людини, рівень її духовності та інтелектуального розвитку, що формуються в процесі культурного й соціального розвитку під впливом життя у суспільстві, виховання, навчання, спілкування, взаємодії. Поняття особистість інтегрує якості людини як homo sapiens (як творця й носія культури, а також як соціальної істоти), котрі, з одного боку, є основою єдності людства, з іншого, - джерелом його різноманітності. Єдність людства закладена біологічно, однак кожний індивід має іманентні природні біологічні передумови, що відкривають йому можливості для індивідуалізації (наприклад, абсолютний слух, гарний голос).

Формування особистості є складним процесом соціокуль- турного розвитку людини. Природні властивості людини, накладаючись на матрицю диференційованих соціокультурних умов людського буття, визначають різноманітність людства. Процес адаптації людини до соціальних умов певної спільноти, її культурних цінностей отримав назву соціалізації. Адаптуючись до життя соціуму, людина одночасно формується як особистість, зі своїм внутрішнім світом і власними індивідуальними особливостями. Цей процес називають персоналізацією. Обидва явища взаємопов'язані, однак, якщо в процесі соціалізації акцентується увага на засвоєнні людиною загальних знань, норм, традицій певної спільноти, то при персоналізації вона сконцентрована на своїй індивідуалізації, на відмінності від інших членів соціуму.

Особлива й несхожа на інших особистість характеризується поняттям індивідуальність (наприклад, винахідник друкарства, перша людина, яка полетіла у космос та ін.). Важливими показниками індивідуальності є високий ступінь активності, напруженості роботи внутрішнього світу людини, а наважливішими рисами, що є умовами успішної діяльності, - креативність, готовність до творчої самореалізації; наявність здібностей, досвіду, знань, уміння; відкритість до інновацій при вирішенні проблем; індивідуально неповторна система мотивів дій та цілепокладання; характер та темперамент.

У цілому, можна констатувати, людина являє собою складну самоорганізовану систему, в якій можна виокремити чотири функціонально взаємопов'язані підсистеми: біологічну, що обумовлена біологічними характеристиками людини; особистісну (індивідуальні настанови, психічні риси, потреби, емоції, воля); соціальну (комплекс соціальних ролей, функцій); культурну (ціннісна орієнтація, норми поведінки тощо). У процесі функціонування системи ці елементи забезпечують вирішення таких основних проблем: адаптацію людини до зовнішнього середовища й підтримку її енергетичного балансу (біологічна); цілеформування та цілереалізацю (особистісна); інтеграцію особистості у суспільство для досягнення поставленої цілі (соціальна); створення, структурування та функціонування ціннісних форм для комунікації та підтримки відносин у системі (аксіологічна).

Об'єктом пізнання й діяльності людини є не тільки зовнішній світ, але й вона сама, що виявляється в її здатності до самоспостереження, самоаналізу та саморегуляції. Пізнанню людського Я, зокрема, присвячена фундаментальна праця П. Рікера “Сам як Інший” [22]. У побудові алгоритму дослідження Рікер виходить з логічного зв'язку понять - особистість й ідентичність. Ґрунтуючись на семантичному аналізі слова ідентичність (лат. identity від identitas - тотожність), Рікер розкриває дуалістичний характер його інтерпретації: він звертає увагу на подвійність дефініції identity в англійській мові - sameness, що перекладається як тотожність, і self-hood, тобто самість. Ця лінгвістична бінар- ність стала відправною точкою його концепції й дала підставу для визначення двох моделей ідентичності, що пов'язані одна з одною.

Згідно з прийнятою парадигмою, перша модель підпорядковується логічному закону тотожності (А=А), вона по'язана з перманентністю особистості, її однаковістю, самототожністю. В ракурсі цієї моделі індивід розглядається як відносно стійка цілісність, котра тотожна самій собі (тотожна, але не подібна, оскільки подібними називають особистості, які мають одну або декілька спільних рис та властивостей). Рікер вважав, що така самототож- ність детермінована генетичною формулою індивіда, що складає біологічну основу його самоідентичності. Дію, що спрямована на встановлення ідентичності, він назвав ідентифікацією (лат. identifico - ототожнюю) або індивідуалізацією.

В основі іншої моделі лежить феномен самості (Я - сам) як інтегрована якісна характеристика індивіда, що відбиває його унікальні, самобутні, самодостатні риси й одночасно - відповідність людини певним соціокультурним параметрам, коли ідентичність формується в результаті впливу вироблених, властивих для певного соціуму цінностей і норм. Рікер відзначає дві характерні риси самості - самооцінку та самоповагу, причому, на його думку, «самооцінка є більш фундаментальною, ніж самоповага» [22, 206].

Отже, самість формується в результаті інтегрування психологічного уявлення людини про своє Я, що детерміноване його суб'єктивним почуттям індивідуальної самототожності й цілісності, та ототожнення себе (частково усвідомлене, частково неусві- домлене) з певними типологічними категоріями (соціальним статусом, статтю, віком, роллю, зразком, нормою, групою, культурою тощо). Здавалось, що теорія Рікера постулює незмінність першої моделі ідентичності й варіативність іншої, але, навпаки, вчений вважав, що особистості властива діалектика як тотожності, так і са- мості. Дослідження Рікера спрямовані на темпоральний аналіз двох динамічних систем - тотожності й самості в полі діалектики Іншого. Він осмислює розвиток особистості як безперервній пошук свого Я в контексті єдності трьох часових вимірів: минулого, сьогодення й майбутнього.

На думку Рікера, самість породжує феномен інаковості, виразником якого є Інший, котрий відрізняється від Я. За його визначенням, Інший є не лише протилежністю самості, а й детермінантом її формування. У поняття Інший він вкладає певний зміст: Інший, як Я, - суб'єкт мислення; він сприймає моє Я-Сам, як Іншого, ніж він сам; разом ми розглядаємо світ як загальну для нас природу; ми разом будуємо спільноти особистостей, здатних вести на сцені історії як особистості “вищого рангу” [16, 387]. Стосунки з Іншим не завжди бувають дружніми, але спілкування з ним збагачує особистість.

Отже, людська природа багатогранна, парадоксальна і загадкова. Існує безліч підходів, теорій, концепцій до її розуміння, кожна з яких розкриває один або декілька аспектів, однак ніяк не всю її сутність.

Размещено на Allbest.ru