Культурні потреби людини в контексті трансформаційних процесів початку ХХІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурні потреби людини в контексті трансформаційних процесів початку ХХІ століття

В епоху глобалізації зміцнюється не тільки єдність світового співтовариства, але і взаємозалежність народів. Від добробуту кожного з них залежить благополуччя співтовариства в цілому, а добробут народів, своєю чергою, невіддільний від благополуччя спільноти. Саме тому проблема культурних потреб людини залишається однією з нагальних сучасних проблем, що потребують уваги як у контексті «глобального», так і «локального». У так би мовити «в глобальному контексті» процес глобалізації «виявився в переведенні культурних потреб людини з рівня національного на рівень міжнародного права, наслідком чого стало як прийняття ряду присвячених цій проблематиці міжнародних конвенцій і декларацій, так і визнання індивідуума, незалежно від статі, суб'єктом міжнародного права з усіма правами, обов'язками і можливостями, що з цього випливають» [252].

«Локальний контекст» має свої особливості. Отже, серед численних теоретичних і практичних проблем сучасності є питання взаємодії культури та людини, її взаємозбагачувальної ролі в процесах створення, зберігання й використання культурних благ. Втручання в цей процес держави необхідне, оскільки від цього залежить саме її існування та безпека. Будь-яка країна прагне виховати у своїх громадян почуття патріотизму, що зовсім не означає ворожого ставлення до інших народів. Ми говоримо про «виховану людину», маючи на увазі, що це людина з відповідним відчуттям норми, розвиненим художнім смаком, якій притаманне толерантне ставлення до інтересів інших. Сфера культури впродовж останніх років переживає болючі трансформації. Масова свідомість дезорієнтована. Соціальне лицемірство набуло нечуваних розмірів. Не може не турбувати посилення серед вразливих верств населення, особливо молоді, відчуття незахищеності та безперспективності їхнього життя. Відбувається подальше падіння суспільної моралі, поглиблюються процеси девальвації цінностей сім'ї й т. п. Важкі економічні умови штовхають людей до пошуку більш надійних джерел свого існування, аніж ті, що їх надає суспільство, виникає спокуса знехтувати моральними нормами, щоб досягти більш реальних благ. Якщо такі настрої будуть поширюватися й надалі, то матимемо внутрішньо конфліктогенне суспільство, що ладне вибухнути в будь-який момент. Так, важливо формувати умови толерації різних систем цінностей, але для цього немає іншого шляху, як усебічний розвиток культури. Зокрема, саме відсутність політичної культури призводить до шалених баталій у стінах парламенту, до непоступливості політичних лідерів, неспроможності їх до компромісних рішень, що часто призводить до відсутності будь-яких рішень узагалі.

Багатоаспектність феномена культури характеризується спільною думкою про її головне призначення, яке полягає у формуванні єдиного розуміння суті людського життя. Культура формує єдине змістовне поле існування людини, її культурну соціалізацію. Взаємодія культури та людини формує засади спільного існування, самовизначення особою власних життєвих орієнтирів на основі безпосередньої інтеріоризації культурних цінностей, що набувають характеру виміру індивідуального та соціального буття. Процес взаємодії культури й людини в сучасному світі, з його численними загрозами та викликами, актуалізує проблематику свободи.

Проблема свободи - досить складне категоріальне поняття. Свобода особи - це відсутність різних форм експлуатації та пригноблення, дискримінації й переслідувань, можливість здійснення вчинків відповідно до справжнього волевиявлення людини в рамках, передбачених демократичним законодавством. Слід зазначити, що поняття «свобода» в наш час часто-густо ототожнюють зі свободою вибору. Вибір представляється вищим критерієм свободи: є вибір - є свобода і розвиток, немає вибору - немає ні того, ні іншого. Безумовно, ідея вибору - не останній атрибут свободи. Зауважимо, що в другій половині ХІХ ст. і на початку ХХ ст. чимало людей цінували в свободі найбільше заперечення, бунт, нігілізм. На початку ХХІ ст. свобода розуміється як творча, культурна цінність, діалог. Враховуючи глибоку детермінацію людської поведінки суспільно-історичним буттям, «свобода вибору» стає для людини «пізнаною необхідністю» (О. Ухтомський). Немає такої проблеми, яка йшла б настільки глибоко в метафізичні висоти й мала б водночас найбільше практичне значення, як проблема свободи. Не кажучи вже про те, наскільки глибоко пов'язана з проблемою свободи проблема провини - як у юридичному, так і в моральному сенсі цього слова. Сутність ідеї свободи в культурі пронизує всю філософську й історичну думку від І. Канта, Й. Гердера, Ф. Шиллера, И. Фіхте, Г. Гегеля, Ф. Ніцше - і до наших днів. У межах цієї роботи ми не маємо можливості розглянути існуючі концепції свободи (це й проблема свободи дії, і психологічна свобода, і свобода вибору, і моральна свобода, і патологія свободи). Тож зупинимося лише на правовому аспекті прав і свобод людини, адже в контексті досліджуваної проблеми саме цей аспект, на наш погляд, є найбільш вагомим.

Людська свобода - це воля, раціоналізована етично та гносеологічно або залучена до структури практичного і теоретичного розуміння і є їх інтенціональним центром. Визначаючи важливість культури, слід наголосити на її особливому важелі, а саме - позитивному впливі на розвиток людини, формуванні її як особистості. Розглядаючи культуру як певну систему важливих для людини змістовних комплексів - цінностей, які здатні виступати регулятивними принципами групової поведінки, визначаємо і її значення для розвитку індивідуума. Маючи беззаперечний вплив на змістове наповнення людського життя, культура збагачує її духовний світ, закладає підґрунтя для формування відчуття власної свободи. Культура в усьому її різноманітті як одна зі сфер людського буття має свої, тільки їй притаманні важелі для розвитку людини. Індивідуальна свобода людини є невід'ємною складовою громадянської свободи, яка в сучасних соціально-економічних умовах набуває нового змісту й форми та вимагає чіткої правової підтримки. Так, нормативною формою взаємодії культури та людини, забезпечення й реалізації культурних потреб виступають гарантовані державою культурні права та свободи людини.

Права та свободи людини, по своїй суті, нормативно формулюють умови й способи її життєдіяльності, які засновані на принципах рівності, справедливості, власному волевиявленні. У правах і свободах відображається міра волі, що об'єктивно визначається станом розвитку суспільства; забезпечується самовираження людини; встановлюються та гарантуються умови реального використання культурних благ для власного розвитку.

Проблема забезпечення прав і свобод людини та громадянина завжди була в центрі уваги юридичної науки. Цій проблемі присвячено значну кількість наукових праць українських і зарубіжних учених, юристів-практиків (О. Зайчук, Н. Карпачова, М. Козюбра, А. Колодій, В. Копєйчиков, М. Матузов, А. Олійник, Н. Оніщенко, В. Погорілко, П. Рабінович, О. Скакун тощо). Своєю чергою, варто зазначити, що сучасних наукових доробків українських і зарубіжних авторів щодо теоретичних основ і практичної реалізації саме культурних прав і свобод вкрай мало.

Отже, кожна держава, що претендує на статус демократичної, повинна забезпечувати максимально сприятливі умови для реалізації культурних прав її громадян, що дасть можливість реалізувати ідею свободи на практиці, законодавчо закріпивши її. При цьому слід пам'ятати, що права й свободи мають певні межі, що свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої. Саме тому міра свободи має бути чітко регламентована. В основу визначення прав і свобод людини та громадянина в Конституції України покладено поняття гідності людини, її соціального блага. При цьому важливо, що Конституція розглядає людину як найважливішу цінність, а права людини - як велику цінність для самої людини.

У сучасній парадигмі розвитку суспільства саме культура постає як джерело соціально-економічного розвитку, як чинник, що обумовлює та забезпечує нову якість життя, серед базових покажчиків якого є використання вільного часу. Зростає усвідомлення того, що його раціональне використання сприяє задоволенню потреб та інтересів людей у спілкуванні, творчому розвитку, що правильна організація культурного відпочинку може зменшити соціальне напруження, навіть перевести його в безпечніше русло, що питома вага культури зростає в системі цінностей людей, їхньої життєдіяльності.

Право людини на розвиток і реалізацію своїх творчих здібностей, доступ до культурних надбань і практики збереження культурно-історичної спадщини визначається як культурне право людини. На жаль, українські дослідження з цієї проблематики обмежуються тільки визначенням понять культурних прав, а природа, властивості, реалізація цього феномена вивчені недостатньо.

Українські вчені визначають культурні права, як можливості збереження та розвитку національної самобутності людини, доступ до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участь у подальшому їх розвитку. А. Колодій та А. Олійник визначають культурні права як можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) і всього людства [113, 207]. П. Рабінович зазначає, що серед класифікації людських прав, яка була у свій час запропонована, на рівні з фізичними, особистісними правами стоять і культурні права, реалізація яких задовольняє потреби людини в доступі до культурних надбань свого народу й інших народів у її самореалізації шляхом створення різноманітних цінностей культури [223, 5]. С. Лисенков запропонував визначення культурних прав як групи конституційних прав і свобод людини та громадянина, спрямованих на забезпечення культурних і духовних потреб особи. В Україні до цих прав належать право на освіту (стаття 53 Конституції України) і свобода літературної, художньої, наукової й технічної творчості, право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (стаття 54 Конституції України) [153, 64]. В. Акуленко розглядає культурні права людини, громадянина та народу як можливості, гарантовані державою щодо збереження й розвитку національно-культурної самобутності, доступу до матеріально-духовних надбань людства, їх засвоєння та використання, здобуття освіти й одержання виховання, користування вітчизняною спадщиною, мистецтвом, літературою, занять науковою, технічною й художньою творчістю, участі в культурному житті суспільства [17, 7].

В окресленні культурних прав науковців об'єднує одна думка: визначена група прав, беззаперечно, впливає на рівень духовного розвитку особи та забезпечує необхідні умови щодо створення й використання духовних досягнень людства. За своєю суттю культурні права визначають міру духовності, яку суспільство та держава гарантує особі з урахуванням рівня соціально-економічного розвитку.

Поняття культурних прав і свобод виникло як продовження й поглиблення загальної концепції прав людини та широко дебатується й пропагується сьогодні не лише світовою культурно-мистецькою громадськістю, а й такими авторитетними міжнародними організаціями, як ЮНЕСКО. Так, під культурними правами розуміють невід'ємну складову прав людини, які є універсальними, неподільними та взаємозалежними. Необхідною умовою розвитку творчої особистості є реалізація в повному обсязі культурних прав, як їх визначено в статті 27 Загальної декларації прав людини і статтях 13 і 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Відповідно, кожна людина повинна мати можливість для самовиявлення, творчості й поширення своїх творів будь-якою мовою за своїм вибором, зокрема своєю рідною мовою; кожна людина має право на якісну освіту й професійну підготовку в умовах цілковитого шанування її культурної самобутності; кожна людина повинна мати можливість брати участь у культурному житті за власним вибором і дотримуватися своїх культурних традицій у межах, що визначають дотримання прав людини й основних свобод [18, 462].

На сучасному етапі розвитку українського суспільства культурним правам належить далеко не остання роль. Про це свідчить ряд нормативно-правових актів, що визначають культурні права та свободи людини. Основний нормативно-правовий акт, який формулює культурні права та свободи людини, є Конституція України. Культурні права та свободи людини визначено в Конституції України, Законом України «Про культуру» та в ряді галузевих законів, як-от: Закони України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Про музеї та музейну справу», «Про національний архівний фонд та архівні установи», «Про архітектурну діяльність», «Про охорону культурної спадщини», «Про народні художні промисли», «Про національні меншини в Україні» тощо. Отже, важливим засобом взаємодії культури та людини є гарантовані законодавством культурні права, що являють собою систему норм, принципів і вимог, які забезпечують процес дотримання прав і законних інтересів людини.

Гарантії є засобом переходу від передбачених Конституцією можливостей до реальної дійсності (практичної реалізації). Ефективність гарантій залежить від ряду об'єктивних умов, а саме: стану економіки, рівня розвитку демократичних інститутів, реальності політичної системи суспільства, наявності системи досконалих законів у державі і їх реальній реалізації.

Наявний стан культурної сфери в Україні спричинив не тільки проблеми реалізації культурних прав і свобод людини, а й проблеми розвитку національної культури в цілому. В усі часи в багатьох країнах світу національна культура означала передусім систему цінностей, тобто, з одного боку, той духовний і моральний фундамент, на якому формується будь-яка особистість зі своєю унікальною індивідуальністю, та, з іншого боку, зі своєю національною ідентичністю. Водночас саме національна культура передусім визначає унікальний образ будь-якої країни та її народу в багатоманітній мозаїці вселюдської цивілізації. Реальна ситуація, яка склалася в Україні, характеризується рядом негативних тенденцій, що спричиняють процес зубожіння нації. Підтримка та розвиток культури характеризується такими негативними процесами: систематичне невиконання або ігнорування органами державної влади законодавчих актів у сфері культури, які стосуються фінансування культури; скорочення мережі закладів культури та зниженні якості культурних послуг; недосконалість галузевого законодавства у сфері культури (деякі сфери діяльності в галузі культури досі перебувають поза межами законодавчого регулювання); недотримання норм законодавства України про культуру та невідповідність деяких його положень європейським нормам у цій галузі; невідповідність українського законодавства міжнародно-правовим зобов'язанням у частині гарантованого доступу до культурних цінностей. Вищезазначені негативні процеси унеможливлюють повноцінно забезпечити реалізацію культурних прав і свобод громадян.

Неефективність діяльності владних структур усіх рівнів щодо задоволення культурних потреб широких верств населення, вільного розвитку особистості кожного громадянина, хронічне недофінансування закладів культури, їх перепрофілювання та ліквідація призводить до спаду престижності професії працівника культури, втрати кращих фахівців цієї галузі. Рівень взаємодії культури, людини, суспільства, покажчиком якого є культурні права та гарантії їх реалізації, визначають культурний тезаурус особистості, її інтелігентність, вихованість, освіченість, гуманність, милосердя й інші чесноти. Важливим покажчиком у формуванні та розвитку висококультурної, творчо розвинутої особистості є соціокультурна активність людини, яка відображає її життєву позицію, культурно-мотивоване прагнення та готовність брати участь у створенні, засвоєнні та розвитку культурних цінностей. Засвоєння культурних цінностей перебуває в прямій залежності від: ефективності освітньої діяльності навчальних закладів, культурологічної діяльності засобів масової інформації, культуротворчого потенціалу сім'ї, власного бажання, особистого життєвого середовища людини. Однак залучають людину у світ творчості й мистецтва саме заклади культури.

Законодавство України визначає заклади культури як комплекс підприємств, установ, організацій державної та комунальної форми власності, діяльність яких спрямована на створення умов для забезпечення розвитку творчості людини, збирання, збереження, використання та поширення інформації про матеріальні й духовні культурні цінності, наукові розробки, а також на забезпечення цілісності культурного простору України, доступності національного культурного надбання, дотримання прав громадян у сфері культури [7].

Сучасна мережа державних і комунальних закладів культури (театрів, музеїв, бібліотек, парків, клубів і будинків культури, шкіл мистецтв, спеціальних закладів культурно-мистецького профілю) у своїй більшості перебуває в незадовільному технічному стані, потребує капітального ремонту, що унеможливлює залучення людини до світу культури, творчості, мистецтва тощо. Особливо гостро проблема участі в культурному житті постає в сільській місцевості. Суттєвою перепоною в споживанні культурних послуг є їх комерціалізація. Українське суспільство характеризується значною матеріальною нерівністю між громадянами, що ускладнює, а іноді просто унеможливлює залучення людини до культурного процесу. Доволі часто творчі інтереси окремої особи ідуть у розріз з її реальними матеріальними можливостями. У такому контексті державно-правові важелі повинні враховувати й відповідним чином регулювати баланс у запропонованих культурних послугах, захищаючи при цьому інтереси всіх членів суспільства.

Сучасний світ змінюється стрімко та радикально. Така ситуація унеможливлює вирішення проблем, які виникли у сфері культури, реагуючи на них традиційним способом. Представники органів державної влади, громадські діячі, громадяни, суспільство в цілому мають переглянути цілі, завдання та процедури забезпечення культурних потреб. Сучасна демократична держава не повинна обмежуватися тільки гарантуванням свободи творчості чи традиційною охороною пам'яток та іншої культурної спадщини народу - вона має дбати про все різноманіття творчих проявів у суспільстві, про збереження й збагачення всього культурного, духовного потенціалу, про якнайширший доступ до нього не тільки окремих соціальних верств населення, а всіх соціально-вікових, соціально-демографічних категорій споживачів культурних послуг. Завданням на ХХІ ст. для культури є підтримка та заохочування завдяки різноманітним засобам та інструментам культурних продуктів і послуг, забезпечення їх загальної доступності, розвиток творчих здібностей усіх громадян, багатства мовного розмаїття, поліпшення художньої якості культурних послуг, пошук нових форм самовираження, прагнення переосмислити та поглибити взаємозв'язок між культурними традиціями й сучасними реаліями, запровадження сучасних дієвих механізмів менеджменту культури, які відкриватимуть нові культурні ініціативи й мистецькі таланти, заохочувати людей до їх творчої самореалізації [89, 15].

Ситуація, яка склалася в Україні, потребує визначення основних чинників, які призводять до культурної кризи суспільства, виявлення причин його деградації та деморалізації. Вихід з такого стану можливий при ефективному забезпеченні взаємодії культури, людини, суспільства, що є важливим завданням для органів державної влади всіх рівнів, інституцій громадянського суспільства й окремої людини.

культура людина благо толерація

Размещено на Allbest.ru