Передача професійних знань як важливий компонент повсякдення гончарів Опішні 1920–1980-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка

Національний музей-заповідник українського гончарства, аспірантка кафедри історії України

Передача професійних знань як важливий компонент повсякдення гончарів Опішні 1920-х - 1980-х років

Кульбака Ольга Євгеніївна заступниця з розвитку музейної інфраструктури генерального директора

Анотація

У статті на основі розробленої українськими керамологами класифікації форм передачі професійних гончарських знань, проаналізовано їх вплив на повсякдення гончарів Опішні 1920-х - 1980-х рр. Відзначено, що найпоширенішою формою передачі гончарських знань була спадкова, коли професійна майстерність засвоювалася в межах родини. Це накладало відбиток на повсякдення молодих майстрів, адже гончарна наука перепліталася з іншими буденними справами сім'ї. З'ясовано, що практикувалося й учнівство, коли дитину з негончарської родини віддавали вчитися до гончаря. Повсякдення учня було безпосередньо пов'язане з побутом сім'ї, в якій він засвоював навички гончарної майстерності. Зазначено, що в Опішні така форма передачі професійних знань існувала до кінця 1920-х років. керамолог гончарський навчальний професійний

Охарактеризовано повсякдення учнів гончарних навчальних закладів. Визначено, що під впливом діяльності цих шкіл буденність молодих гончарів змінилася: відтепер для отримання професійних знань вони мали відвідувати профільний навчальний заклад, а не вчитися ремеслу в домашніх умовах. Виявлено, що після закриття останнього гончарного закладу Опішні в 1941 році, опанування гончарної майстерності відбувалося у формі артільного й заводського учнівства. З'ясовано, що процес передачі професійних гончарських знань був нерозривно пов'язаний з робочим повсякденням майстрів. Визначено, що з початку1960-х до середини 1980-х рр. опанування гончарної майстерності практикувалося у формі профорієнтаційного навчання й гурткової роботи при опішнянських школах.

Виявлено, що через появу інших, більш оплачуваних й престижних сучасних професій, після закінчення навчальних закладів мало хто з випускників продовжив працювати з глиною. Охарактеризовано повсякдення учнів Опішнянської філії Решетилівського СПТУ № 28, в якому було здійснено спробу відродити передачу професійних знань у формі гончарного шкільництва. Ключові слова: гончарі, Опішня, учнівство, гончарні школи, повсякдення, УРСР.

Abstract

Kulbaka Olha Yevheniivna deputy for the development of museum infrastructure of the general director, National Museum of Ukrainian Pottery, postgraduate student of the Department of History of Ukraine of Poltava

V. G. Korolenko National Pedagogical University

TRANSFER OF PROFESSIONAL KNOWLEDGE AS AN IMPORTANT COMPONENT OF THE EVERYDAY LIFE OF OPISHNYA POTTERS IN THE LATE 1920s - 1980s.

The article, based on the classification of the forms of transmission of professional pottery knowledge developed by Ukrainian ceramists, analyzes their influence on everyday potters in Opishnya in the 1920s and 1980s. It is noted that the most common form of transmission of pottery knowledge was hereditary, when professional skills were acquired within the family. This left an impression on the daily lives of young masters, because the science of pottery was intertwined with other everyday affairs of the family. It was found out that apprenticeship was also practiced, when a child from a non-potter family was given to study with a potter. The daily life of the student was directly related to the life of the family, in which he learned pottery skills. It is noted that this form of transfer of professional knowledge existed in Opishnya until the end of the 1920s. The everyday lives of students at pottery educational institutions are characterized. It was determined that under the influence of the activities of these schools, the everyday lives of young potters changed: from now on, in order to obtain professional knowledge, they had to attend a specialized educational institution, and not learn the craft at home. It was found that after the closure of the last pottery establishment in Opishnya in 1941, the mastering of pottery skills took place in the form of artisanal and factory apprenticeships. Furthermore, it was found that the process of imparting professional pottery knowledge was inextricably linked with the everyday working lives of the masters. It was determined that from the beginning of the 1960s to the middle of the 1980s, the mastering of pottery skills was practiced in the form of vocational training and group work at Opishnya secondary schools. It was found that, due to the appearance of other, more paid, and more prestigious modern professions, few of the graduates continued to work with clay after graduating from educational institutions. The everyday life of students at the Opishnya branch of the Reshetylivka State Technical University No. 28 was characterized by an attempt was made to revive the transfer of professional knowledge in the form of pottery schooling.

Keywords: potters, Opishnya, apprenticeship, pottery schools, everyday, Ukrainian RSR.

Постановка проблеми

Опішня - провідний центр гончарного промислу України. Збереженню ремесла в селищі сприяла спадковість у передачі професійних знань від батька до сина, а також учнівство у досвідчених майстрів. З кінця ХІХ століття і до 1941 р. на території Опішні функціонували спеціалізовані гончарні навчальні заклади. У післявоєнні роки домінуючими формами передачі професійної майстерності було артільне й заводське учнівство. Упродовж 1960-х - 1980-х рр. їх змінило виробниче навчання та гурткова робота при школах. Лише через 45 років після закриття останньої гончарної школи свою діяльність розпочала Опішнянська філія Решетилівського спеціального професійно-технічного училища (СПТУ) № 28, що було намаганням відродити передачу гончарських знань у навчальному закладі. Таким чином, у селищі сформувався унікальний механізм успадкування та вивчення професійних гончарських знань, який став окремим компонентом повсякденного життя майстрів 1920-х - 1980-х рр.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Питанню передачі професійних знань гончарями Опішні присвячено праці багатьох відомих українських керамологів. 1969 року Ю. Лащук захистив докторську дисертацію, в якій узагальнююче висвітлив діяльність гончарних навчальних майстерень в Опішні, побіжно згадав і про Опішнянську керамічну профтехшколу, якою керував І. Бойченко, проте неправильно зазначив роки її функціонування (1924-1932) [1]. 1993 року побачила світ монографія керамолога, доктора історичних наук О. Пошивайла, в якій автор розглянув передачу гончарських знань поза межами родини, звернув увагу на внутрішньосімейний розподіл праці в родинах гончарів, залучення до заняття ремеслом дітей та успадкування ними гончарських знань, роль гончарних навчальних закладів у збереженні традиційного гончарства [2]. 1995 року О. Клименко захис- тила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтво- знавства, в якій подала стислі відомості про успадкування професійних гончарських знань в Опішні, роки діяльності спеціалізованих навчальних закладів в селищі, їх мету і завдання, інформацію про окремих учнів та вчителів [3]. На початку ХХІ століття, завдячуючи діяльності Інституту керамології - відділення Інституту народознавства НАН України, почали з'являтися дослідження, присвячені окремим аспектам передачі гончарських знань. З-поміж них варто виокремити монографію Л. Овчаренко, в якій охарактеризовано способи передачі професійних знань, поширені на території селища, проаналізовано діяльність навчальних закладів, що функціонували в Опішні з кінця ХІХ століття до 1941 року, склад їхніх педагогічних та учнівських колективів, з'ясовано передумови виникнення, особливості розвитку й причини ліквідації гончарних шкіл [4]. В. Міщанин у своїх працях побіжно згадував про гончарні школи Опішні та їх вплив на опішнянське гончарство, учнів та вчителів, частково описував інші способи передачі гончарських знань [5, 6, 7]. Л. Метка, досліджуючи гончарні роди Опішного, зазначала й способи отримання професійних вмінь [8, 9]. Згадані науковці звернули увагу на форми передачі гончарських знань, але питання їх впливу на повсякдення майстрів лишилося ґрунтовно не вивченим. Методологічне підґрунтя аналізу форм передачі досвіду в культурі повсякдення замкненої професійної спільноти розробляв О. Лук'яненко [27]. Тому проведення комплексного аналізу процесу передачі професійних знань як компонента повсякденних практик гончарів Опішні 1920-х-1980-х рр. лишається актуальним.

Мета статті - дослідження впливу форм передачі професійних гончарських знань на повсякдення гончарів Опішні 1920-х - 1980-х рр.

Виклад основного матеріалу

Збереження й передача професій- них гончарських знань та вмінь є запорукою успішного побутування ремесла, гарантом традиційної спадкоємності набутого етнічного досвіду, забезпечення дієвого функціонування системи духовно- моральних та естетично-виховних настанов. У цьому промислі спокон- вічно опанування гончарною майстерністю відбувалося переважно у формі домашнього учнівства. Однак наприкінці XIX століття в Опішні з'явилася гончарна майстерня, яка мала навчально-виробничий характер: її працівники виготовляли кераміку й одночасно навчали дітей. Саме з появою цього закладу в селищі було запроваджено шкільне учнівство, необхідне для захисту промислу від занепаду.

Керамологи, які досліджували способи передачі професійних знань гончарів упродовж 1920-х - 1980-х рр., виокремили такі їх форми:

- домашнє навчання в гончарських родинах;

- учнівство в досвідчених гончарів, які не були членами родини;

- навчання в гончарних навчальних закладах;

- навчання при гончарних артілях і заводах;

- профорієнтаційне навчання та гурткова робота

[10, C. 55-56; 2, С. 179-185; 4, С. 131-146].

Дослідники опішнянського гончарства другої половини ХХ - початку ХХІ століття неодноразово звертали увагу на спадкову передачу професійних знань у родинах. Зокрема, керамологиня Л. Метка подала детальну інформацію про гончарські роди Підгребельних [8, С. 34-54], Кандзюбів [8, С. 70-82], Сердюків [8, С. 84-96], Бережних [8, С. 98-109]. Керамолог В. Міщанин зафіксував дані про династії гончарів північної групи Опішнянського гончарного району [5, С. 313-328]. Мистецтвознавиця О. Клименко зазначила, що Г. Пошивайло основи гончарного ремесла перейняв від батька Ничипора, який був спадковим гончарем. Продовжуючи родинні традиції, ремесло перейняв і син Гаврила - Микола [11, C. 75]. Філософ і керамолог Л. Сморж, спираючись на спогади відомої гончарки О. Селюченко, зазначив, що вона почала ліпити іграшку у віці 6 років разом зі своєї матір'ю Явдохою та старшим братом Прокопом [12, C. 40].

Зазвичай, члени родини гончаря долучалися до гончарного виробництва з восьмирічного віку. Проте іноді починали навчати й молодших дітей. О. Селюченко згадувала, що «років з шести і мене посадили до лави ліпити. Перш за все, я ліпила рибки і качечки, а потім навчилася і більш складне ліпити. Ліпити мене вчила мати, а малювати навчилася сама» [12, C. 40]. З 10-13 років хлопчики виконували другорядні роботи (нарізання глини, вибирання з неї камінців) та робили перші кроки в роботі з кругом (училися формувати покришки, дрібний посуд, «монетку»). На початок опанування гончарювання впливав зріст хлопця, його здібності й старанність, вид посуду, який потрібно було виготовляти [2, C. 190; 4, С. 113, 122]. Дівчатка 12-16 років засвоювали мальовку, поливали та крайкували вироби. У завантажуванні чи розвантажуванні горна брали участь усі члени родини майстра, а саме випалювання здійснював тільки господар [4, C. 113]. Усі ці процеси були невід'ємно пов'язані з їхнім повсякденним життям і перепліталися з іншими буденними справами родини.

Ще однією формою передачі професійної майстерності було домашнє навчання, коли в родині гончаря навчалася дитина не з гончар- ської сім'ї. В Опішні вона існувала до кінця 1920-х років [3, Арк. 22]. Здебільшого учні мали віддячувати за науку допомогою по господарству, тому їхнє навчання було схожим на наймитування. Саме таким способом почали свій професійний шлях опішнянські майстри Т. Демченко, Г. Тягун, І. Білик, І. Моргун та інші.

Батько Т. Демченка був гончарем, проте рано помер і не встиг передати дітям ази гончарної майстерності. Тому майстру та його братам довелося опановувати ремесло за допомогою односельців, а згодом - у відомого на той час гончаря М. Черкаса, у якого вони навчалися впродовж літа 1927 року. «За навчання Черкасові мати платила по два пуди муки крупчатної», - писав майстер у своїх спогадах [13, Арк. 24].

І. Білик навчився гончарювати, працюючи в майстерні опішнянина Мелащенка, який наймав на роботу інших гончарів. За рік праці в тяжких умовах молодий майстер заробив лише 100 рублів [6, С. 31]. Дядько І. Білика - Я. Пічка із хутора Хижняківка, був гончарем. Він помітив вироби хлопця, відзначивши його хист, і запропонував більшу платню за його роботу. І. Білик погодився працювати в дядька, де згодом удосконалив свою майстерність. Це дозволяло заробляти вже 270- 300 рублів на рік [6, C. 32], а також давало можливість забезпечувати власні потреби й підвищувати добробут матері й сестер. Крім того, юнак майже постійно жив у родині дядька-гончаря, долучався до збуту продукції на ярмарках у містах, розширював коло спілкування й налагоджував дружні та професійні зв'язки з іншими молодими майстрами, які працювали у Я. Пічки (наприклад, малювальницею З. Кононенко /Линник/).

Інший відомий опішнянський гончар Г. Тягун близько року переймав майстерність у С. Сиваша, після чого гончарював разом із ним [8, C. 61]. Згодом він продовжив справу свого учителя й уже сам передавав професійні знання іншим, зокрема, О. Маресі.

І. Рябоконь згадував, що навчався гончарному ремеслу впродовж однієї зими разом із товаришем у сусіда І. Моргуна. За отримані знання відпрацьовував у свого вчителя до осені, водночас відточуючи свою майстерність. Виготовляв переважно дрібний посуд, «монетку». Згодом, використовуючи набуті вміння, І. Рябоконь пішов у найми до П. Біляка з наміром навчитися декорувати вироби, виготовляти ангоби, завантажувати горно. За свою працю отримував невелику платню та їжу. Спостерігаючи за роботою наставника, хлопець більш детально пізнав тонкощі роботи з глиною, ангобами, свинцем та разом з майстром за літо випалив 11 горнів посуду. Але самостійно укладати посуд і випалювати горно молодий майстер так і не навчився, тому всю роботу зосередив на виготовленні мальованих мисок, які висушеними здавав гончареві С. Шепилові [14, С. 93-94].

Це лише окремі приклади того, яким чином відбувалася передача гончарських знань у формі домашнього учнівства. Не будучи членом родини гончаря, молодь була залучена до побуту сім'ї майстра, мала можливість долучитися до всіх етапів гончарного виробництва, при цьому, як їх безпосередній учасник або ж спостерігач, набувала необхідних навичок, проєктуючи отриманий досвід на своє майбутнє.

Наприкінці ХІХ століття для збереження й підтримки побутуючого гончарства як масового кустарного промислу, вдоскона- лення майстерності й активізації діяльності гончарів зі збуту своєї продукції виникла необхідність впровадження професійної освіти на базі гончарних шкіл, у яких змогли б безоплатно навчатися всі бажаючі. Відкриття 1894 р. Опішнянської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства сприяло покращенню технічного забезпечення виробництва місцевих майстрів та вплинуло на художні характеристики їхніх робіт [4, C. 298]. Спадкоємцем цього закладу фахової освіти став Опішнянський гончарний показовий пункт (1912-1924) [4, C. 327]. За ініціативою Опішнянського райвиконкому восени 1925 року було засновано Опішнянську керамічну кустарно- промислову школу [4, C. 328].

Під впливом діяльності цих шкіл повсякдення молодих гончарів змінилося: відтепер для отримання професійних знань вони мали відвідувати профільний навчальний заклад, а не вчитися ремеслу в домашніх умовах. Проте ремісники й селяни не поспішали віддавати до школи своїх дітей, оскільки освіта відволікала їх від сільськогоспо- дарських та домашніх робіт [4, C. 194].

Упродовж 1925-1941 рр. в Опішні діяли такі гончарні школи: Опішнянська керамічна кустарно-промислова школа (1925-1927), Опішнянська керамічна промислова школа (1927-1931), Опішнянська гончарна школа фабрично-заводського навчання (1931-1933), Опішнянська художньо-керамічна школа-майстерня (1936-1938), Опішнянська школа майстрів художньої кераміки (1938-1941). Ці навчальні заклади відіграли визначну роль як у розвитку місцевого гончарства, збереженні й розквіту його традицій, так і в забезпеченні кваліфікованими працівниками профільних підприємств по всій території колишнього СРСР. Навчання в школах сприяло зростанню теоретичних знань молодих гончарів, адже предмети викладали досвідчені технологи. У свою чергу, наявність серед учнівського колективу майстрів, які мали певний досвід, стимулювала відточування в учнів професійних навичок під впливом властивого для подібних навчальних закладів елементу конкуренції. Прагнення бути кращим за інших також зумовлювалося необхідністю подальшого працевлаштування. Важливо, що саме в школах, у колі однодумців, формувався унікальний світогляд майбутніх митців, який згодом знаходив відображення в їхніх виробах.

Опішнянську керамічну кустарно-промислову школу було відкрито 1925 р. унаслідок реорганізації Опішнянської навчально- показової гончарної майстерні (у минулому - Опішнянський гончарний показовий пункт). Навчальний процес було організовано згідно з існуючими на той час державними стандартами освіти для кустарно- промислових шкіл:

- навчання тривало 3 роки;

- учні отримували стипендію від 2 до 8 крб [15, Арк. 8];

- практичні заняття займали 50 % навчального часу [4, С. 331].

Керамологиня Л. Овчаренко зазначила, що детальної інформації щодо складу учнівського колективу немає. Вдалося лише з'ясувати, що серед вихованців школи переважали хлопці - діти бідняків, селян і робітників з Опішні й навколишніх сіл. Їх навчали роботі за гончарним кругом. Дівчата ж освоювали оздоблення виробів [4, С. 331].

Про реорганізацію 1927 р. Опішнянської керамічної кустарно- промислової школи констатували керамологині О. Клименко, О. Щербань та Л. Овчаренко. Того ж року на її базі було відкрито Опішнянську керамічну промислову школу [3, Арк. 49; 14, С. 97; 4, С. 338]. Навчальний рік тривав з 1 вересня до 1 червня. Навчання в закладі було безкоштовним. Окрім спеціальних предметів, пов'язаних з гончарством, викладали й загальноосвітню програму [14, С. 100-101]. Упродовж 1928-1930 рр. як додатковий стимул до навчання використовували стипендію в розмірі від 2 до 8 крб на місяць. Щоб покращити своє матеріальне становище, учні мали можливість додатково працювати в майстерні, що функціонувала при школі [16, Арк. 6, 24].

Цей заклад дав освіту багатьом майстрам Опішні, серед яких відомі гончарі І. Білик [9, C. 88] та Т. Демченко [13, Арк. 24], малювальниці О. Дугельна [4, C. 342], М. Назарчук (Каша) [7, C. 162] та З. Линник (Кононенко) [14, C. 106].

1931 р. відбулися чергові зміни: Опішнянську керамічну промислову школу було перетворено в Опішнянську керамічну школу фабрично-заводського навчання. У закладі вчителювали Х. Сакун та Г. Крем'янський. Навчання проходило за такою схемою: учні засвоювали всі процеси гончарного виробництва, вчилися виготовляти традиційні глиняні вироби, виточували стеки та опановували сухий спосіб нанесення поливи. Основну увагу в освітньому процесі приділяли гончарюванню. Тим часом мальовці та іншим способам декорування приділяли значно менше уваги. Життя тогочасних учнів мало відрізнялося від повсякдення їхніх попередників. Проте свої корективи вніс Голодомор 1932-1933 рр. У цей період (1933) школа припинила своє існування [4, С. 352-353; 14, С. 110], оскільки виснажені недоїданням учні вже не могли її відвідувати.

У вересні 1936 р. в Опішні було відкрито дворічну художньо- керамічну школу-майстерню, в якій удосконалювали гончарну майстерність 34 учні (закінчили 28). Окрім профільних предметів, викладали й предмети за восьмий клас загальноосвітньої школи. До 12 години дня читали лекції, а після - розпочинали практичну підготовку. Учень цієї школи Т. Демченко згадував, що вироби, які виготовляли в процесі навчання, продавали. За отримані кошти вихованці їздили на екскурсії до музеїв Києва та Харкова, купували обладнання, проводили вечори для молоді та свято випускного [13, Арк. 41-42]. Кращими учнями на цьому курсі були І. Багрій, О. Величко, Н. Маховська, О. Оначко, А. Яценко, П. Хоменко [17, C. 2].

Після реорганізації 1937 р. Харківської облради УРСР школа отримала назву Опішнянська школа майстрів художньої кераміки й потрапила в підпорядкування Укрхудожпромспілки [4, C. 363]. Семирічна освіта була обов'язковою умовою для зарахування на навчання. Для вступу необхідно було скласти іспити з української мови (письмово та усно), арифметики (письмово та усно), малювання, географії (усно), Конституції СРСР та загальної техніки виробництва художньої кераміки. Перелік необхідних для зарахування документів складався з довідок про народження, освіту та стан здоров'я, автобіографії та 2 фотокарток, а члени артілі додатково надавали ділову характеристику від правління підприємства [18, C. 2]. У школі викладали малювання, креслення, композицію, живопис, гончарство (технологію та організацію виробництва), мальовку та загальноосвітні предмети [4, C. 365]. Учні мали можливість працювати творчо: Т. Демченко підготував експонати для Всесвітньої виставки 1937 р. (м. Париж) [13, Арк. 42].; М. Назарчук, Т. Наливайко, О. Бабич виконали мозаїчний портрет Т. Г. Шевченка для Полтавського державного історико-краєзнавчого музею [7, С. 292]. Найбільш талановитих з них заохочували стипендією, розмір якої становив від 40 до 70 крб. Такі учні після закінчення школи повинні були відпрацювати три роки на будь- якому державному гончарному виробництві [19, C. 129]. Серед відомих вихованців школи - І. Багрій, О. Селюченко, В. Біляк, А. Койда, П. Сиса. Випускники отримали належну фахову підготовку й працевлаштувалися не лише на підприємствах Опішні, але й за межами області та УРСР [4, C. 380]. 1941 р. у зв'язку з початком німецько-радянської війни школа припинила своє існування.

Після визволення селища від фашистських загарбників, діяльність Опішнянської школи майстрів художньої кераміки відновлена не була, тому в селищі підготовкою кадрів займалися провідні гончарі та малювальниці переважно при артілях, а згодом - у заводі «Художній керамік» [7, C. 181]. Зафіксовано окремі випадки, коли паралельно використовувалася й давня форма передачі професійних знань через домашнє учнівство в гончарних родинах. Працівникам, що тільки починали свою роботу на виробництві, для виконання норми доводилося часто лишатися й після роботи, щоб удосконалювати свою майстерність. Провідні майстри мали учнів. Відомо, що малювальниця М. Назарчук навчала О. Острянин, Л. Жижуру (Кривошапку), Л. Даціньку (Китриш), А. Канівець (Ємець) [7, С. 181]. Т. Демченко підготував плеяду визнаних майстрів, серед яких Г. Кирячок, А. Білик-Пошивайло, О. Шкурпела, І. Лобойченко [20, Арк. 1, 5, 14, 15]. Лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка М. Китриш за свого вчителя вважає Й. Мареху, у якого навчався під час роботи в заводі «Художній керамік» [21, C. 374]. В. Нікітченко отримав перші уроки з гончарства в артілі

«Художній керамік» від І. Голованя [22, C. 64]. Така форма передачі професійних знань сприяла появі в Опішні нового покоління майстрів, навчання яких проходило за скороченою (спрощеною) програмою. Спочатку вироби учнів були схожими на твори їх наставників, проте згодом у кожного виробилася власна манера образотворення.

У зв'язку з потребою в кваліфікованих кадрах для заводу «Художній керамік», 1962 р. на його базі почали проводити профорієнтаційне навчання для учнів Опішнянської середньої школи, яке було важливою складовою тогочасного освітнього процесу [23, C. 228-229]. Зі школярів 9-10 класів, переважно місцевих, було організовано класи виробничого навчання, в яких були групи з вивчення гончарства. Хлопцям і дівчатам викладали окремо. Водночас теоретичне навчання - технологія видобутку глини та виготовлення різних форм посуду, особливості підполив'яної мальовки, процеси сушіння та підготовки продукції до випалювання - проводилося спільно по понеділках, практичні заняття були по суботах і відрізнялися. Хлопці вчилися гончарювати, а дівчата - декорувати глиняні вироби. Керівником виробничого навчання від заводу був головний інженер Т. Демченко, а від школи - завуч Ф. Пітченко. За результатами випускних іспитів юнаки отримували кваліфікацію гончарів, а дівчата мали спеціальність малювальниць [24, С. 87]. Діти мали змогу спостерігати за роботою працівників «Художнього кераміка» та формувати свій естетичний світогляд. Уроки виробничого навчання при школі припинилися в середині 1980-х років.

Така форма передачі гончарських знань усе ж не могла врегулювати проблему поповнення заводу кваліфікованими кадрами, про що свідчать лише поодинокі випадки працевлаштування на підприємство учнів, що проходили профорієнтаційне навчання. Пов'язано це було з тим, що опішнянська молодь не була зацікавлена гончарним ремеслом, та й у заводі заробітна плата була невисокою. Це спонукало випускників обирати інші, більш оплачувані й престижні сучасні професії.

Упродовж кінця 1970-х - 1980-х рр. передача гончарських знань здійснювалася у формі гурткової роботи при Опішнянській середній школі № 2. Такі заняття виконували профорієнтаційну роботу і були організовані не професійними майстрами, а вчителями. Незважаючи на це, гуртки викликали значну зацікавленість серед школярів, оскільки урізноманітнювали їх повсякдення. Так, від кінця 1970-х рр. в Опішнянській середній школі № 2 функціонував гурток «Веселка», одним із напрямів діяльності якого було опанування основ гончарної справи. На його базі 5 жовтня 1981 р. було засновано клуб «Сонячний круг». Упродовж навчання гуртківці вивчали традиційні техніки виготовлення й естетичного оформлення виробів, способи обробки й випалювання, особливості декорування. Своїми знаннями на уроках охоче ділилися творчі майстри, члени Спілки художників України - М. Пошивайло, О. Селюченко, Т. Демченко. Роботи юних гуртківців експонувалися в Державному музеї українського народного декоратив- ного мистецтва, Республіканському музеї народної архітектури та побуту України, на Виставці досягнень народного господарства респуб- ліки та виставці під час V з'їзду вчителів (м. Київ, 1987 р.) [25, С. 178].

Незважаючи на високий рівень зацікавленості діяльністю клубу серед учнів, після закінчення школи мало хто з них обрав гончарство собі за професію, та й сам клуб 1996 р. офіційно припинив своє існування.

1986 р. в Опішні було відкрито новий спеціалізований гончарний навчальний заклад. На базі заводу «Художній керамік» почала своє функціонування Опішнянська філія Решетилівського СПТУ № 28. Її студентами стали представники різних областей УРСР, яким надали можливість проживати в гуртожитку заводу. В училищі навчалися дівчата та хлопці віком від 16 до 19 років. Навчання гончарному ремеслу відбувалося у формі учнівства, коли майстер демонстрував роботу на гончарному крузі та надавав консультації. До викладання профільного предмету залучали провідних опішнянських майстрів: В. Омеляненка, В. Нікітченка, М. Китриша [14, C. 138]. Училище забезпечувало студентів дворазовим харчуванням (сніданок та обід) й стипендією, двічі на рік виділяло спецодяг [26, С. 367-368]. Вони мали можливість відвідувати заводський музей, в якому знайомилися з кращими зразками опішнянської кераміки. Особливо наполегливі й старанні ходили ввечері на завод, де додатково практикували в ліпленні й декоруванні глиняних виробів поруч із працівниками підприємства. У вільний від навчання час студенти бували вдома в О. Селюченко, яка в домашній атмосфері демонструвала секрети своєї майстерності, чи відвідували дискотеки й інші заходи в селищному клубі. Разом із працівниками заводу вихованці училища брали участь у прополюванні буряків та збиранні картоплі.

Тільки незначна кількість випускників училища частково забезпечила досягнення головної мети його створення - поповнення кваліфікованими працівниками колективу заводу «Художній керамік». Інші ж, через відсутність житла та інші побутові проблеми, покинули селище та змінили спеціалізацію. Найвідоміші випускники й випускниці закладу - Н. Дубинка, І. Мирко, О. Мороховець, М. Варвинський, С. Островний, М. Дідківський.

Висновки

Таким чином, суспільно-економічні обставини сприяли появі, розвитку та зникненню тієї чи іншої форми передачі гончарських знань. Відповідно відбувалися зміни й у організації повсякдення молодих майстрів. Так, при успадкуванні ремесла в межах сім'ї, простежувалося продовження родинних традицій в побуті, розподілі праці, умовах проживання. Домашнє учнівство в гончарів, які не були родичами, також накладало відбиток на буденність їхніх вихованців, адже, навчання було схожим на наймитування. Майбутні гончарі долучалися до побуту сім'ї майстра, в якого переймали навички професійної майстерності, водночас, отримуючи й досвід ведення домашнього господарства у гончарських родинах. З розгортанням діяльності спеціалізованих шкіл та навчальних майстерень повсякдення молодих гончарів змінилося: для отримання професійних знань вони мали відвідувати профільний заклад освіти, а не вчитися ремеслу в домашніх умовах. Процес передачі професійних гончарських знань у формі артільного й заводського учнівства був нерозривно пов'язаний із робочим повсякденням майстрів. Профорієнтаційне навчання за рахунок того, що відбувалося безпосередньо на заводі, давало можливість школярам отримувати знання в незвичній формі занурення у виробничий процес. Гурткову роботу учні обирали для отримання навичок в ремеслі та урізноманітнення шкільного повсякдення, а не як майбутню професію. Побут студентів Опішнянської філії Решетилівського СПТУ № 28 мало відрізнявся від буденності вихованців інших навчальних закладів, адже вони так само проживали в гуртожитку, виїжджали працювати в колгоспи, після занять відвідували дискотеки й інші заходи в селищному клубі. Завдяки тому, що серед молодих майстрів були представники з різних регіонів України, відбувався обмін традиціями в харчуванні, відзначенні свят, родинних стосунках. Різні способи передачі гончарських знань формували інакше повсякдення для учнів, яке було нерозривно пов'язане з їх навчанням.

Література

1. Лащук Ю. Українська народна кераміка ХІХ-ХХ ст. : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства. Львів, 1969. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 16/1. 625 арк.

2. Пошивайло О. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. К. : Молодь, 1993. 408 с.

3. Клименко О. Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах) : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. Київ: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, 1995. Національний архів українського гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства. Ф.1. Оп.1. Од. зб. 36/1. 340 арк.

4. Овчаренко Л. Гончарне шкільництво як визначальний фактор творчого розвитку українського традиційного гончарства (1894-1941). Опішне: Українське Народознавство, 2017. 1296 с.

5. Міщанин В. Словник гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки : матеріали до Національного словника «Українські гончарі». Книга 1. Опішне : Українське Народознавство, 1999. 368 с.

6. Міщанин В. «Хижняківські університети» Івана Білика. Український керамологічний журнал. 2002. № 2. С. 30-37.

7. Міщанин В. Мотрона Назарчук: життя і творчість. Опішне : Українське Народознавство, 2019. 1048 с.

8. Метка Л. Гончарство Опішного в іменах його майстрів. Опішне: Українське Народознавство, 2019. 640 с.

9. Метка Л. Василь Омеляненко та Іван Білик: міф про учнівство. Етнічна історія народів Європи. 2019. Вип. 58. С. 88-93.

10. Щербань О. Якісна передача професійних знань як фактор розвитку сучасного гончарства. Постметодика. 2011. № 1 (98). С. 55-57.

11. Клименко О. «Споріднені з глиною». Народне мистецтво. 2009. № 1-2. С. 75-77.

12. Сморж Л. Гончарівна: одержима керамікою. Опішне : Українське Народо- знавство, 2004. 304 с.

13. Демченко Т. Спогади. Національний архів українського гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства. Ф. 1. Оп. 3. Од. зб. 425. 135 арк.

14. Щербань О. Гончарні школи Опішні: збереження й розвиток професійних знань і традицій (1894-2000). Полтава : ТОВ «АСМІ», 2022. 311 c.

15. Максимович Г. Історія опішнянського заводу «Художній керамік». Національний архів українського гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства. Ф. 4. Оп. 2. Од. зб. 2. 32 арк.

16. Листування з Полтавською окружною інспектурою народної освіти про відкриття в селі Опішні учбової майстерні-школи та асигнування додаткових коштів на її утримання. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (27.09.1927 - 18.08.1930). Ф.166. Оп.6. Спр.7418. 29 арк.

17. Мачушко І. Керамічна школа майстрів мистецтв. Сталінським шляхом. 1937. 2 серпня. № 111. С. 2.

18. Дирекція Опішнянської Художньої Керамічної школи-майстерні. Оголошення про вступні іспити до Опішнянської Художньої Керамічної школи-майстерні. Сталінським шляхом. 1937. 28 серпня. №126 (931). С. 2.

19. Щербань О. Опішненська школа майстрів художньої кераміки (1936-1941). Український керамологічний журнал. 2004. № 2-3 (12-13). С. 124-133.

20. Особова справа Трохима Демченка. Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства. Ф. 33. Оп. 1. Од. зб. 7. 15 арк.

21. Ликова О. Михайло Китриш - від ремісника до мистця. Сіверщина в історії України. 2018. Вип. 11. С. 373-376.

22. Пругло С. Ювілей у гончаря. Народне мистецтво. 2003. № 3-4. С. 64.

23. Конюшенко С. Стежками долі малювальниці Тамари Мотрій. Українська керамологія : національний науковий щорічник. За рік 2016 : Персоналії українського гончарства. Опішне : Українське Народознавство, 2021. Кн. ХІ. Т. 1. С.228-243.

24. Бугаєвич І. Вчитель образотворчого виробничого навчання. Народна творчість та етнографія. 1983. № 5. С. 87-88.

25. Зубань В. Секрети майстерності виготовлення глиняної іграшки Олександри Селюченко та їх опанування учнями гуртка «Сонячний круг». Українська керамологія: національний науковий щорічник. За рік 2016 : Персоналії українського гончарства. Опішне: Українське Народознавство, 2021. Кн. ХІ. Т. 1. С. 174-180.

26. Омельяненко Л. Досвід ліплення з учнями різних вікових категорій. Українська керамологія : національний науковий щорічник. За рік 2008 : Гончарне шкільництво. Опішне : Українське Народознавство, 2018. Кн. ІV. Т. 2. С. 366-370.

27. Лук'яненко О. Культура повсякдення професійної спільноти: теоретико- методологічні нотатки. Повсякдення українців в умовах тоталітаризму: колективна монографія / наук. ред. О. Лук'яненко, В. Дмитренко. Полтава: ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2023, С.29-84.

References

1. Lashchuk Yu. (1969). Ukrainska narodna keramika ХІХ-ХХ ст. [Ukrainian folk ceramics of the 19th-20th centuries]. Candidate's thesis. Lviv. Natsionalnyi arkhiv ukrainskoho honcharstva Natsionalnoho muzeiu-zapovidnyka ukrainskoho honcharstva. F.1. Op.2. Od. zb. 16/1. 625 ark. [in Ukrainian].

2. Poshyvailo O. (1993). Etnohrafiia ukrainskoho honcharstva: Livoberezhna Ukraina [Ethnography of Ukrainian Pottery]. K. : Molod [in Ukrainian].

3. Klymenko O. (1995). Narodna keramika Opishni (do problemy tradytsii ta innovatsii v narodnykh khudozhnikh promyslakh) [Folk ceramics of Opishnya (to the problem of traditions and innovations in folk artistic crafts]. Candidate's thesis. Kyiv: Instytut mystetstvoznavstva, folklorystyky ta etnolohii im. M. Rylskoho NAN Ukrainy. Natsionalnyi arkhiv ukrainskoho honcharstva Natsionalnoho muzeiu-zapovidnyka ukrainskoho honcharstva. F.1. Op.1. Od. zb. 36/1. 340 ark. [in Ukrainian].

4. Ovcharenko L. (2017). Honcharne shkilnytstvo yak vyznachalnyi faktor tvorchoho rozvytku ukrainskoho tradytsiinoho honcharstva (1894-1941) [Pottery school as a determining factor in the creative development of Ukrainian traditional pottery (1894- 1941)]. Opishne: Ukrainske Narodoznavstvo [in Ukrainian].

5. Mishchanyn V. (1999). Slovnyk honchariv Hlynskoho, Malykh Budyshch, Starykh Mlyniv, Khyzhniakivky : materialy do Natsionalnoho slovnyka «Ukrainski honchari». Knyha 1 [Dictionary of the potters of Glynsk, Maly Budysh, Stary Mlyny, Khyzhnyakivka: materials for the National Dictionary «Ukrainian potters». Book 1]. Opishne : Ukrainske Narodoznavstvo [in Ukrainian].

6. Mishchanyn V. (2002). «Khyzhniakivski universytety» Ivana Bilyka ["Khyzhnyakivsku universities" by Ivan Bilyk]. Ukrainskyi keramolohichnyi zhurnal - Ukrainian ceramological journal, 2. 30-37 [in Ukrainian].

7. Mishchanyn V. (2019). Motrona Nazarchuk: Zhyttia i tvorchist [Motrona Nazarchuk: Life and creativity]. Opishne : Ukrainske Narodoznavstvo [in Ukrainian].

8. Metka L. (2019). Honcharstvo Opishnoho v imenakh yoho maistriv [Opishnyа potteries in the names of its masters]. Opishne: Ukrainske Narodoznavstvo [in Ukrainian].

9. Metka L. (2019). Vasyl Omelianenko ta Ivan Bilyk: mif pro uchnivstvo [Vasyl Omelyanenko and Ivan Bilyk: the myth of apprenticeship]. Etnichna istoriia narodiv Yevropy - Ethnic history of the peoples of Europe, 58. 88-93 [in Ukrainian].

10. Shcherban, O. (2011). Yakisna peredacha profesiinykh znan yak faktor rozvytku suchasnoho honcharstva [Quality transfer of professional knowledge as a factor in the development of modern pottery]. Postmetodyka - Postmethodology, 1 (98). 55-57 [in Ukrainian].

11. Klymenko O. (2009). «Sporidneni z hlynoiu». Narodne mystetstvo - Folk art, 1-2. 75-77 [in Ukrainian].

12. Smorzh L. (2004). Honcharivna: oderzhyma keramikoiu [Goncharivna: obsessed with ceramics]. Opishne : Ukrainske Narodoznavstvo [in Ukrainian].

13. Demchenko T. Spohady [Memoirs]. Natsionalnyi arkhiv ukrainskoho honcharstva Natsionalnoho muzeiu-zapovidnyka ukrainskoho honcharstva. F. 1. Op. 3. Od. zb. 425. 135 ark. [in Ukrainian].

14. Shcherban O. (2022). Honcharni shkoly Opishni: zberezhennia y rozvytok profesiinykh znan i tradytsii (1894-2000) [Pottery schools of Opishnya: preservation and development of professional knowledge and traditions (1894-2000)]. Poltava : TOV «ASMI» [in Ukrainian].

15. Maksymovych H. Istoriia opishnianskoho zavodu «Khudozhnii keramik» [The history of the Opishnya plant «Art ceramics»]. Natsionalnyi arkhiv ukrainskoho honcharstva Natsionalnoho muzeiu-zapovidnyka ukrainskoho honcharstva. F. 4. Op. 2. Od. zb. 2. 32 ark. [in Ukrainian].

16. Lystuvannia z Poltavskoiu okruzhnoiu inspekturoiu narodnoi osvity pro vidkryttia v seli Opishni uchbovoi maisterni-shkoly ta asyhnuvannia dodatkovykh koshtiv na yii utrymannia [Correspondence with the Poltava District Inspectorate of Public Education about the opening of an educational workshop-school in the village of Opishny and the allocation of additional funds for its maintenance]. Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv vyshchykh orhaniv vlady ta upravlinnia Ukrainy (27.09.1927 - 18.08.1930). F.166. Op.6. Spr.7418. 29 ark [in Ukrainian].

17. Machushko I. (1937). Keramichna shkola maistriv mystetstv [Ceramic School of Masters of Arts]. Stalinskym shliakhom - Stalin's way, 2 serpnia, 111. 2 [in Ukrainian].

18. Dyrektsiia Opishnianskoi Khudozhnoi Keramichnoi shkoly-maisterni (1937). Oholoshennia pro vstupni ispyty do Opishnianskoi Khudozhnoi Keramichnoi shkoly- maisterni [Announcement of entrance exams to the Opishnya Art Ceramic School- Workshop]. Stalinskym shliakhom - Stalin's way, 28 serpnia, 126 (931). 2 [in Ukrainian].

19. Shcherban O. (2004). Opishnenska shkola maistriv khudozhnoi keramiky (1936-1941) [Opishnya school of artistic ceramic masters (1936-1941)]. Ukrainskyi keramolohichnyi zhurnal - Ukrainian ceramological journal, 2-3 (12-13). 124-133 [in Ukrainian].

20. Osobova sprava Trokhyma Demchenka [Personal file of Trokhym Demchenko]. Natsionalnyi muzei-zapovidnyk ukrainskoho honcharstva, Natsionalnyi arkhiv ukrainskoho honcharstva. F. 33. Op. 1. Od. zb. 7. 15 ark [in Ukrainian].

21. Lykova O. (2018). Mykhailo Kytrysh - vid remisnyka do mysttsia [Mykhailo Kytrysh - from a craftsman to an artist]. Sivershchyna v istorii Ukrainy - Sivershchyna in the history of Ukraine, 11. 373-376 [in Ukrainian].

22. Pruhlo S. (2003). Yuvilei u honcharia - Jubilee at the potter. Narodne mystetstvo - Folk art, 3-4. 64 [in Ukrainian].

23. Koniushenko S. (2021). Stezhkamy doli maliuvalnytsi Tamary Motrii [Along the paths of the artist Tamara Motrii's destiny]. Ukrainska keramolohiia : natsionalnyi naukovyi shchorichnyk. Za rik 2016 : Personalii ukrainskoho honcharstva Ukrainska keramolohiia: natsionalnyi naukovyi shchorichnyk. Za rik 2016 : Personalii ukrainskoho honcharstva - Ukrainian ceramology: national scientific yearbook. For the year 2016: Personalities of Ukrainian pottery. Opishne : Ukrainske Narodoznavstvo, 2021. Kn. XI. T. 1. 228-243 [in Ukrainian].

24. Buhaievych I. (1983). Vchytel obrazotvorchoho vyrobnychoho navchannia - Teacher of visual production training. Narodna tvorchist ta etnohrafiia - Folk creativity and ethnography, 5. 87-88 [in Ukrainian].

25. Zuban V. (2021). Sekrety maisternosti vyhotovlennia hlynianoi ihrashky Oleksandry Seliuchenko ta yikh opanuvannia uchniamy hurtka «Soniachnyi kruh» [The secrets of Oleksandra Selyuchenko's mastery of clay toy making and their mastery by the students of the Circle of the Sun circle]. Ukrainska keramolohiia: natsionalnyi naukovyi shchorichnyk. Za rik 2016 : Personalii ukrainskoho honcharstva - Ukrainian ceramology: national scientific yearbook. For the year 2016: Personalities of Ukrainian pottery. Opishne: Ukrainske Narodoznavstvo, XI, 1. 174-180 [in Ukrainian].

26. Omelianenko L. (2018). Dosvid liplennia z uchniamy riznykh vikovykh katehorii [Modeling experience with students of different age categories]. Ukrainska keramolohiia : natsionalnyi naukovyi shchorichnyk. Za rik 2008 : Honcharne shkilnytstvo - Ukrainian ceramology: national scientific yearbook. For the year 2008: Pottery school. Opishne : Ukrainske Narodoznavstvo, 2018, IV, 2. 366-370 [in Ukrainian].

27. Lukyanenko O. (2023). Kul?tura povsyakdennya profesiynoyi spil?noty: teoretyko- metodolohichni notatky [Culture of the everyday life of the professional community: theoretical and methodological notes]. Povsyakdennya ukrayintsiv v umovakh totalitaryzmu: kolektyvna monohrafiya / nauk. red. O. Lukyanenko, V. Dmytrenko. Poltava: PNPU imeni V. H. Korolenka. 29-84. [in Ukrainian]

Размещено на Allbest.ru