Передумови і горизонти міжкультурних та міжрелігійних відносин в умовах глобалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Передумови і горизонти міжкультурних та міжрелігійних відносин в умовах глобалізації

В українському суспільстві сьогодення все більше простежуються ознаки соціокультурної ентропії, зокрема помітні прояви зниження рівня структурованості культурного комплексу як соціально інтегруючого ядра. Склалась і все більше поглиблюється ситуація, для якої характерно порушення цілісності системи ціннісних орієнтацій, форм і норм соціальної організації і регуляції, каналів соціокультурної комунікації, комплексів культурних інститутів, стратифікованих засобів життя, ідеології, моралі, механізмів соціалізації і інкультурації особистості, нормативних параметрів її соціальної і культурної адекватності спільноті. Усе це є симптомами соціокультурної ентропії, характерної для пострадянських країн.

Я не намагаюсь проаналізувати весь спектр чинників, що детермінували це явище, визначу лише деякі з них, найбільш суттєві, на мій погляд. Причини виникнення соціокультурної ентропії в країні пов'язані, по-перше, з політичною кризою у внутрішньому розвитку соціуму, падінням ефективності роботи інститутів соціальної регуляції; по-друге, із соціально-економічною кризою, внаслідок якої виникли серйозні зміни в характері соціальних інтересів і потреб людей; по-третє, із кризою пануючої ідеології (світської і релігійної), що втратила свої соціально консолідуючі і мобілізуючі можливості.

Соціальна криза призвела до зниження рівня інтегрованості і консолідованості соціуму, падіння мотивації до здійснення діяльності, що відповідає колективним інтересам, деградації нормативно-ціннісних регуляторів суспільної життєдіяльності людей. Попередні нормативно-ціннісні регулятори соціального життя (зокрема марксистсько- ленінська ідеологія) вже перестали домінувати у духовному житті суспільства, а нові ще не сформувалися.

Змінився підхід до економічного розвитку українського суспільства. Замість ідеологічної платформи, на якій відбувалася міжнаціональна взаємодія у радянський період, вирішальним стає економічний фактор. Трансформується також сутність ринкових відносин -- на зміну суспільної власності на засоби виробництва приходить приватна власність, спостерігається тенденція стрімкого майнового розшарування. Через злам стереотипів свідомості і поведінки людей відбувається девальвація традиційних норм і правил життя, соціальної взаємодії, моралі, ціннісних імперативів, табу, більш наявним стає конфлікт поколінь. Християнство перестає бути джерелом непорушних норм і правил життя.

Однією з характерних рис суспільства стає його надзвичайна індивідуалізація, а домінуючим принципом у людській свідомості -- «кожний за себе». Усе більше людей виходить із зони регуляції свідомості і поведінки засобами домінантної для українського соціуму культурної системи, знижується ефективність процесу соціалізації й інкультурації особистості засобами виховання, освіти, Церкви, державної ідеології і пропаганди.

Руйнування системи соціально інтегруючих мотивацій для здійснення діяльності, що відповідає колективним інтересам, призводить до зниження рівня консолідації суспільства, зростання кримінальної активності, соціальної, релігійної і національної нетерпимості. Отже, зона дії па- тернів свідомості і поведінки людей, що історично склались і закріпилися в українській культурній традиції, поступово звужується, поступаючись місцем маргінальним полям культури.

Період порушення функціональної цілісності і збалансованості соціокультурної системи супроводжується інтенсивним пошуком нових смислових орієнтирів соціального мислення і технологій подолання соціокультурної ентропії. Слід відзначити: якщо шляхи виходу з політичної і соціально-економічної кризи проглядаються все ще надто примарно, то вже сьогодні суспільство наблизилось до усвідомлення необхідності активної гуманітарної політики, що спрямовано на формування, розвиток і збереження фундаментальних загальноцивілізаційних цінностей.

Такий підхід базується на розумінні людини як центральної ланки у соціокультурному розвитку, однак «гуманітарна політика -- це не лише однобічний механізм забезпечення людського розвитку, а механізм взаємодії особи, суспільства і держави [77, с. 488]». Усвідомлення особистістю своєї ідентичності з певним суспільством відбувається через сприйняття його культури (цінностей, норм, специфічного стилю життя та ін.), що знаходить відображення у свідомості індивіда.

Тому одними з головних завдань гуманітарної політики на сучасному історичному етапі стає: сприяння всебічному духовному та інтелектуальному розвитку особистості; формування національного світогляду, державної ідеології на основі загальних гуманістичних цінностей; вироблення методології і механізму взаємодії особистості, суспільства і держави для консолідації спільноти.

Зауважу, що необхідними умовами успіху сучасної гуманітарної політики є: по-перше, формування нової ідеології (або оновлення традиційної), що достатньо чітко формулює цільові настанови соціальної мобілізації; по-друге, спільність світогляду людей у соціумі; по-третє, накопичення критичної маси людей, які зацікавлені у со- ціокультурній інтегрованості.

Зупинимося коротко на цій проблемі, звужуючи питання до таких сфер людської діяльності, як мистецтво, релігія, мораль. Історичний досвід показує, що не можна говорити про майбутнє суспільства, без знання його минулого. Не можна займатися культуротворенням, відкидаючи історичний досвід попередніх поколінь, свідомість і поведінка яких завжди мотивувалась і регулювалася соціальними інтересами і потребами, загальноприйнятими нормами і правилами.

Не викликає сумніву, що побудова нового суспільства повинна супроводжуватись не ліквідацією національних традицій, а зміною однієї системи традицій іншою, одного культурного типу іншим. Саме ця тенденція -- звернення до культури власного народу, що являє собою звід «правил гри» колективного існування, діяльності і взаємодії, вироблений поколіннями -- найбільш ясно проглядає у сучасному українському суспільстві.

Усе більше місця у світогляді людини займає релігійний компонент як стабілізуючий фактор суспільного життя, як засіб вирішення моральної проблематики. Новий культурний простір наповнюється реставрацією релігійних засад суспільства, релігійні ідеї активно витискують марксистсько-ленінську доктрину й атеїстичну ідеологію. Саме у релігії переважна частина сучасного українського суспільства вбачає внутрішній резерв для мобілізації і відновлення структури своєї соціокультурної організації.

Однак цей процес відбувається на тлі суттєвих трансформацій релігійної свідомості суспільства, які обумовлені не лише загальносвітовими тенденціями, а й суто внутрішніми локальними особливостями. Через антирелігійну політику, що проводилась у радянський період, був перекритий основний канал ретрансляції релігійного знання -- від старшого покоління до молодшого. Усередині сім'ї старше покоління блокувало передавання релігійної інформації наступному поколінню, свідомо уникаючи навчання християнському катехізису.

Це обумовило специфіку релігійної свідомості: протягом усього XX століття відбувався поступовий перехід релігійної свідомості з книжкової сфери в обрядову. Така ситуація призвела то того, що знання алгоритму поведінки при виконанні релігійних обрядів стали більш важливими, ніж їх богословська сутність. Виконуючи релігійні ритуали, сучасна молодь часто не розуміє їх сакрального змісту.

Функціональну роль релігії у суспільстві не можна оцінювати лише зі знаком «плюс», у провадженні релігійної ідеї проглядають певні підводні каміння. Справа в тому, що Україна -- релігійно плюралістична країна, вона розташована на межі між Сходом і Заходом, між таких основних течій християнства, як Православ'я, Католицизм і Протестантизм, між християнством і ісламом. На її території здавна мешкають представники різних вірувань, що стало однією з підвалин її релігійної плюралістичності, яка характеризує духовній світ українського суспільства.

Як відзначає А. Колодний, «нині ми маємо в Україні офіційно зареєстрованих понад 120 релігійних течій і цер- ков [150, с. 243]». І все ж найважливішою складовою її релігійного життя залишається Православ'я, але й воно зазнало розколу на окремі церкви, домінуючими з яких є Церква Московського Патріархату, Київський Патріархат, Автокефальна Православна Церква. Диференціація християнства триває: сучасному релігійному житті з'являються все нові і нові нетрадиційні течії. За умов глобалізації релігійна сфера зазнає таких суттєвих перетворень, що постає проблема збереження національної і культурної ідентичності українського народу, духовна традиція якого певною мірою ґрунтується на християнській культурі.

Якщо на перших кроках становлення незалежної держави міжконфесійні і міжцерковні конфлікти мали, здебільшого, не релігійне, а матеріальне підґрунтя, то на сучасному етапі кожна церква прагне до свого монопольного впливу на релігійно-духовне життя у суспільстві. «Нині в Україні релігійний фактор загалом не працює на її національне відродження [150, с. 266]», -- констатує А. Колодний. Однак толерантне ставлення до носіїв інших вірувань, сприйняття загальнолюдських цінностей, що ґрунтуються на універсальних і трансцендентних істинах, можуть зіграти позитивну роль у консолідації українського суспільства.

Отже, прагнення до підтримання стабільності у суспільстві в умовах релігійного плюралізму, зняття напруги у взаємостосунках між людьми з різними віросповіданнями, поглядами і переконаннями актуалізує проблему толерантності в етноконфесійних відносинах сучасної України, як найважливішого принципу комунікації [265]. Осмислимо сутність і демаркацію релігійної толерантності в українському суспільстві. Дискурс навколо цієї проблеми припускає два рівня: у площині національної культури і в полі міжнародних відносин. Незважаючи на неоднаковість масштабів, толерантність на обох рівнях є реакцією на появу напруги у взаємостосунках між спільнотами через певні відмінності (світоглядні, конфесійні, релігійні тощо). міжкультурний міжрелігійний глобалізація

Для з'ясування питання визначимо семантику терміна «толерантність». У багатьох культурах цей термін є синонімом «терпимості» (латин. -- tolerantia, англ. -- tolerance, toleration, нім. -- toleranz, фр. -- tolerance). Однак насправді семантика цього терміна контекстуальна й еволюційна. Демаркація толерантності задається характером або природою тих відмінностей, що існують у суспільстві у певному часовому інтервалі; основні сфери її проявлення -- політика, право, мораль, релігія, культура.

Для пояснення цієї думки звернемося до недавнього минулого -- радянських часів. Головними ознаками радянського суспільства були: жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства і кожної особи, відсутність легальної опозиції, наявність обов'язкової для всіх офіційної ідеології, нетерпимість до політичного інакомислення, підпорядкованість культури і всього духовного життя політичній владі.

Це була влада однієї легальної партії, єдиної ідеології -- марксистсько-ленінської, базовими цінностями суспільства в духовній сфері були атеїзм і соцреалізм. Відсутність плюралізму в усіх сферах життя призвела до зниження рівня толерантності у суспільній ціннісно-нормативній системи до мінімуму, у свідомості людей домінувала полярність «Ми--Інші».

Світська влада не розглядала церкву як важливий внутрішньодержавний інститут, відокремивши її від держави. А втім, процес інтолерантності у світській свідомості суспільства надав імпульси для осмислення й включення її в ціннісно-нормативну систему релігійного буття. Намагаючись зберегти православну віру, що посідала домінуючі позиції у державі, церква вважала себе змушеною інтолерантно ставитись до іновірців.

Цей процес посилився з поширенням держаних кордонів на захід, де православ'я безпосередньо зіткнулося з католицтвом. Ліквідування греко-католицької церкви і затвердження православ'я в Західній Україні у середині XX століття було логічним, неминучим наслідком державної і церковної політики. Отже, неможливо розглядати будь-яку культуру поза реальністю, без її кореляції з іншими явищами соціокультурного процесу. Межі толерантності залежать від ступеня її включення в ціннісно- нормативну систему конкретного суспільства.

Примітно, що вперше в європейській історії проблема толерантності виникла саме на релігійному рівні, і первісний зміст терміна був -- віротерпимість. Історія показала, що немає нічого більш складного, ніж бути терпимими стосовно людей, які додержуються інших релігійних переконань. Здавалось би, віра повинна породжувати милосердя і терпимість, однак у дійсності релігійна людина може легко впасти у спокусу фанатизму, що часто приводить до конфронтації у суспільстві. Дещо подібне ми бачимо у сучасному суспільстві, пронизаному метастазами релігійного фанатизму, що виник на ґрунті неприйняття Іншого.

В основі цього феномену лежить уявлення про непогрішимість ідей, в які ми віримо, і тверда упевненість у помилковості інших поглядів. Тобто, цей процес завжди відбувався у постійній опозиції Я--Інший. Толерантне ставлення до людей, які відрізняються від нас своїми переконаннями і навичками, потребує розуміння, що істина не може бути однозначною -- вона багатогранна і що існують інші думки, які здатні пролити світло на сутність питання.

Необхідне усвідомлення того, що за чисто зовнішніми людськими відмінностями (зокрема, різний колір шкіри, розріз очей), за різноманіттям поглядів ховається щось більш важливе -- належність до людства у цілому. Усвідомлення належності до загальнолюдської культури, комплексної взаємозалежності народів в умовах глобальних цивілізаційних трансформацій повинно стати підґрунтям толерантності.

У цьому ракурсі сьогодні сформувався новий змістовий рівень у тлумаченні толерантності. На перший план виходить усвідомлення цінності культурної різноманітності, визнання за людиною невідчужуваних прав і свобод, заохочення ініціатив і альтернатив, уважне ставлення до Іншого.

З цих позицій Генеральною конференцією ЮНЕСКО (1995 р.) була прийнята Декларація, відповідно до якої «толерантність означає повагу, прийняття і правильне розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів проявлення людської індивідуальності..., це гармонія в різноманітті, це доброчинність, що робить можливим досягнення миру і сприяє заміні культури війни культурою миру [94]». Інакше кажучи, толерантність -- це «визнання і повага інших поглядів, традицій, стилів і практик життя без внутрішньої згоди з ними [67, с. 174]».

В умовах демократії толерантність сприяє встановленню і підтримці плюралістичного балансу духовного життя суспільства, який забезпечується як самими його членами, так і державою, що гарантує дотримання прав і свобод людини, повагу до Іншого і створює сприятливі умови для культурного розвитку особистості. Однак, коли плюралістичний баланс суспільства порушений, толерантність, як засіб компромісу, стає недієздатною. В цих умовах держава повинна захищати законними засобами базові цінності суспільства, в тому числі спрямованість до толерантності. Виникає природне питання: коли і в яких масштабах використовувати інтолерантність (оскільки риск її зловживання присутній завжди)?

З'ясуємо це питання через призму українського суспільства в умовах глобалізації і розглянемо, як виявляється толерантність у сучасній релігійній свідомості й як терпимість до Іншого вписується в релігійну ціннісно- нормативну систему спільності.

Нагадаємо, що церква в Україні відокремлена від загального комплексу державного управління, тому питання релігійної толерантності є, перш за все, справою церкви. Саме на церкві лежить місія розроблення стратегії створення і підтримки умов формування толерантної атмосфери в релігійній спільності.

Перехід від конфронтації конфесій до діалогу -- ось головна ідея сучасної Церкви [240]. Це -- комплексна програма, яка повинна містити цілий спектр дій (зокрема таких, що ґрунтуються на християнській ідеї універсуму). Стрижневий принцип православно-релігійної філософії -- соборність -- також може зіграти позитивну роль у формуванні толерантних стосунків в українському суспільстві.

Іншим детермінантом толерантності, на мою думку, є пізнання, а не емоції, тому що сильні почуття рідко ураховуються з доводами розуму. Суб'єкти толерантних відносин повинні повніше і глибше знати один одного, сприймати культуру Іншого, лише тоді вони зможуть бути відкритими до діалогу. З'ясовуючи цінності, орієнтації, оцінки, моделі поведінки Іншого, необхідно шукати не те, що роз'єднує людей, а те, що їх єднає. Лише тоді вони спроможні стати відкритими до діалогу.

Зазначені детермінанти лише закладають підґрунтя людської духовності, однак для того, щоб мати реальний вплив на життєдіяльність суб'єктів, толерантність повинна стати світоглядним принципом, змістовим орієнтиром їх ціннісно-нормативної системи, перерости в усвідомлення конкретної цілі -- підтримку стабільності у суспільстві і консолідації його членів.

Однак на позитивні наслідки цього процесу в релігійному житті можна розраховувати лише у випадку, якщо церква усвідомлює необхідність плюралізму в духовній сфері і важливість діалогу з людьми, які додержуються інших релігійних переконань. Але факт залишається фактом: релігійний плюралізм в Україні не спричинив появу релігійної толерантності (в тому числі толерантного ставлення до атеїзму), що є необхідною умовою функціонування суспільства в умовах глобалізації.

Держава, не втручаючись у справи церкви, може впливати на свідомість людей, акцентуючи увагу на соціальній цінності толерантності. Не можна не визнати, що цей аспект є важливим для створення духовної основи подальшого розвитку української культури й її інтеграції у загальноєвропейський культурний простір. Отже, толерантність не є суб'єктивною терпимістю до Іншого (його поглядів, вірувань), вона, за Є. Бистрицьким, «передбачає практичну дію для стримування ідіосинкразії щодо чужого [125, с. 79]».

Щоправда, політика толерантності не завжди спрацьовує: міжконфесійні і міжрелігійні конфлікти у суспільстві свідчать про те, що апеляція до людської терпимості часто зазнає поразки. Справа в тому, що в основі самої глобалізації лежить внутрішнє протиріччя між зближенням національних культур й їх розвитком, що, природно, проявляється і на рівні релігійної культури.

Руйнування тоталітарного режиму, поширення свободи в Україні призвело до подвійного результату. З одного боку, спостерігається могутній сплеск національної самосвідомості, що спричинило актуалізацію національних традицій, реставрацію релігійних засад суспільства. Сьогодні релігійні ідеї активно витискують марксистсько- ленінську доктрину й атеїстичну ідеологію. Саме релігію українське суспільство розглядає як найважливіший стабілізуючий фактор суспільного життя.

З іншого боку, розвиток цього процесу поглибив релігійну конфронтацію. Люди почали звертатися до віри своїх пращурів, що призвело до відродження конфесійної різноманітності в країні (православні, греко-католики, католики, протестанти). Цей процес часто супроводжується міжконфесійним протистоянням, оскільки стереотип протилежностей «Ми--Інші», що вироблювався протягом десятиліть, не можна побороти умить.

Більш того, розлад у середині православній церкві сьогодні заподіяв більше шкоди, ніж уся атеїстична пропаганда радянських часів. Потрібен час для корінної перебудови людської свідомості, щоб толерантність і плюралізм увійшли у ціннісну систему суспільства. Це тривалий і складний процес, який потребує певних зусиль як з боку церкви, так і держави.

Однак релігійне протистояння обумовлено не лише ідеологічним фактором, а й глибинними внутрішніми протиріччями у суспільстві, що детермінували гетерогенність української християнської культури. По суті, в основі цього протистояння лежить зіткнення локальних культурних традицій, ментальностей, що сформувалися через специфіку історичного розвитку українського народу.

Соціокультурний досвід певної релігійної спільності, акумульований у культурних формах, упродовж століть був основою для її репродукування, підтримання рівня консолідації її членів, одночасно він детермінував регіоналізацію України за конфесійною ознакою і локальними особливостями української християнської культури. Розуміння цього питання розкриває витоки протистояння Схід--Захід у сучасній Україні і вирішує проблему демаркації толерантності в релігійній культурі.

Тенденції глобалізаційного процесу потребують від теології нової методології осмислення християнства, оскільки сконцентрованість на регіональному, локальному рівні не дозволяє вирішити релігійні проблеми сучасності. На тлі глобалістської парадигми церква починає не лише апелювати до концептуальних інновацій, а й органічно включати їх у богословське коло, пристосовуючи до культурних традицій суспільства.

Питання, що вирішуються теологією на основі глоба- лістського підходу, не нові: вони ґрунтуються на ідеї всезагальності християнства, як однієї зі світових релігій. Такий підхід не означає претензії християнства на вираження повної істини, обмеження істинності інших релігій і світоглядів або відмову від культурно-історичних надбань, що накопичені суспільством. Мова йде про обґрунтування необхідності модернізації християнського вчення, яке повинно ураховувати виклики глобалізації.

Стимульовані глобалізацією модернізаційні процеси спрямовані не на поєднання християнських конфесій, а на їх діалог, як засіб подолання релігійної конфронтації у суспільстві на основі принципу толерантності. Вони дозволяють християнству відійти від вузької конфесійності. Як визнає Д. Вітер, «активне втручання глобалістської парадигми у християнське вчення сприяє більш критичному осмисленню традиційних теологічних парадигм християнської теології [43, с. 9]».

Однак через консервативність мислення й інертність людської свідомості не слід очікувати швидких перебудов у духовній сфері суспільства. Саме тому на церкву покладається важлива місія перетворення свідомості людини з орієнтацією на толерантність і плюралізм як основні принципи сучасного релігійного мислення.

А втім, глобалізаційні процеси актуалізували також давню проблему -- опозицію «офіційна--народна» релігійність, «офіційна--народна» християнська культура, в основі якої лежить соціокультурний контекст. Якщо розглянути українську культуру в загальному соціокультурному полі, то перед нами розгортається широкий спектр феноменів -- народна, елітарна, масова культури, безліч субкультур, що існують, взаємодіють і протистоять одна одній. Більш того, вливаючись у європейський простір, українська культура стикається з іншими релігіями й національними культурами, такими же самобутніми і неповторними.

Отже, ми підійшли до складної дилеми: як вписати у глобалізаційні процеси велике різноманіття традицій, що сформувалися в європейській культурі взагалі й українській культурі, зокрема? Як уникнути уніфікації культур в умовах глобалізації, знищення духовного начала народу? Слід підкреслити, що культурна гетерогенність в Європі давала про себе знати протягом всього історичного процесу культурного формоутворення. Далеко не останню роль у сучасній демаркації європейської культури зіграла опозиція західного і східного християнських віроучень.

Досліджуючи питання щодо соціоґенезу західної цивілізації, Н. Еліас висловив думку, що релігія сформувала вимоги і заборони, які донині відчуваються як щось спільне для всього західного світу. «Вони призвели до того, що всі західні народи, незважаючи на усі відмінності, опинилися наділеними спільними рисами -- ознаками особливої цивілізації [346, с. 11]». Аналогічну консолідуючу роль у Східній Європі зіграло православ'я, до ареалу якого належить українська культура.

Тобто, протягом історії формувалася західноєвропейська і східноєвропейська картини світу, що адаптовані до умов і стилю життя конкретного культурного ареалу. Однак кожна з них має спільний каркас -- християнство з його незмінними догматами, на основі яких були створені різні модифікації релігійних традицій. Незважаючи на конфесійні відмінності, християн поєднує спільна віра в Бога, єдиний символ віри. Саме в цьому вбачаємо потенціал для подолання дисгармонії в християнському світі, узгодження різних позицій, точок зору і встановлення балансу сил у суспільстві.

Завдяки пошуку консенсусу між західною і східною культурами доходимо певних висновків. По-перше, між західним і східним культурними ареалами немає (і не може бути) чітких, різко окреслених границь. У широкому соціокультурному контексті вони являють собою автономні цілісності, що мають комплекс спільних елементів, одним із яких є християнство. Як зазначив Г. Гегель, «якісні відмінності виявляються не тільки як несхожості в їх протилежності і протиріччі, а й як погоджена єдність, що виявляє усі моменти, що їй належать, як ті, що знаходяться в єдиному цілому. Така погодженість і є гармонією [54, с. 204]».

По-друге, автономність і різноманіття культур, з одного боку, і єдність різноманіття -- з іншого, детерміновані схожістю цілей феноменів (зокрема, задоволення потреб певної спільності), проте неподібністю правил їх утілення.

По-третє, глобалізаційні процесі в релігійній сфері повинні бути спрямовані на діалог віруючих, а не на уніфікацію релігійного життя і релігійних культур, яка може призвести до підриву основ життєдіяльності спільноти.

А втім, досвід показав, що орієнтація на християнство, як засіб нівелювання міжнаціональних і міжрегіональних протиріч, не вирішує всіх проблем сучасності: активізація ісламу, діяльності сект, що обряджаються у тогу християнства, створюють реальну загрозу як в Україні, так і в самій Європі. Але де знайти основу та міру поєднання конфліктуючих сторін?

Провідну роль у цьому, безсумнівно, відіграють комунікативні процеси. Саме завдяки спілкуванню, люди одержують інформацію, знання, уявлення про Іншого, що сприяє їх відкритості до діалогу, незважаючи на неоднаковість віросповідань, розбіжності переконань і життєвих цінностей. Слід відзначити, що Україна, завдяки своєму геополітичному розташуванню (на межі Схід--Захід Європи, католицизму і православ'я), може виступити своєрідним мостом у діалозі культур.

Формування загальноєвропейського культурного простору потребує перетворення всієї світоглядної системи народів, вироблення діалогових форм комунікації, перш за все, на основі загальнохристиянських цінностей. Форми міжкультурного діалогу можуть бути різними (конференції, колективні наукові публікації, благодійна діяльність тощо), проте відмінності в підходах до теорії християнства, традиціях, обрядах різних конфесій не повинні бути перепоною для цього процесу. Діалог церков, їх взаєморозуміння будуть сприяти прогресу глобалізації суспільного життя, що прокладає собі шлях як історична необхідність.

Отже, імперативами українського суспільства в умовах глобалізації мають стати: толерантність як важливий світоглядний принцип; плюралізм ціннісних орієнтацій, конфесій, стилів життя; діалогічність культур. Пріоритетними детермінантами толерантності є християнська ідея універсуму і пізнання Іншого (конфесій, релігій). З'ясовуючи цінності, орієнтації, оцінки, моделі поведінки Іншого, людина повинна шукати не те, що її роз'єднує з Іншим, а те, що єднає.

Однак, щоб мати реальний вплив на життєдіяльність людей, толерантність повинна стати світоглядним принципом людей, змістовим орієнтиром їх ціннісно-нормативної системи, перерости в усвідомлення конкретної цілі -- підтримку стабільності суспільства і консолідації його членів. Цей аспект є важливим для створення духовної основи для подальшого розвитку української християнської культури та її інтеграції у загальноєвропейський культурний простір.

Інша тенденція, що спостерігається в сучасному українському суспільстві, -- пошук культурних форм, які містили б у собі зерно подальшого розвитку української релігійної культури. Українська культура сьогодні проявляє себе, здебільшого, у двох формах: національній, коріння якої сягають у глибину століть, і такій, що тяжіє до уніфікації. Важливо зрозуміти, які з них могли б сприяти вирішенню проблеми виходу із соціокультурної ентропії, що склалася в Україні, виокремити каталізатори їх розвитку. Цілком очевидно, що ефективність цього процесу залежить від відповідності обраних культурних форм проблемам соціокультурного розвитку соціуму.

У зв'язку з цією проблематикою все частіше лунає ідея звернення до народної культури і, зокрема, народної християнської культури. Ця ідея виникла закономірно, бо саме народна християнська культура (як складова української культури) тісно пов'язана із традиціями і практичним соціокультурним досвідом українського народу. Орієнтована на збереження самобутності і культурної своєрідності соціуму, вона залишається його найголовнішою характеристикою на будь-якій стадії розвитку.

Характерно, що за своєю суттю українська народна християнська культура не є конфесійною за канонічними критеріями або судженням церковної ієрархії. Сформована на релігійному фундаменті, народних традиціях і духовному досвіді народу, вона набула відносну самостійність у соціокультурному полі. Окремі її прояви часто сприймалися Церквою як «низове» дисидентство, інакомислення. А втім, саме у народній релігійній культурі відбився весь комплекс релігійних уявлень українського народу, в якому язичницькі елементи часто переплітаються із християнськими.

Однак виникає дилема: створення програми гуманітарної політики лише на підставі традиційної нормативно-ціннісної системи означає приречення суспільства на самоізоляцію від прогресивного розвитку, а спрямованість до новацій, що ігнорують вікові традиції, вносить нестабільність у систему суспільних відносин. Отже, демонтаж старої соціокультурної системи потребує інноваційних концепцій реформування для її подальшого функціонування, що особливо характерно для періоду докорінних перебудов суспільства.

Увага до цієї проблеми стимулюється подвійною природою людини, що детермінувала дисгармонію взаємовідносин двох її іпостасей, одна з яких пов'язана з колективною соціальністю, народними традиціями, інша -- із творчою індивідуальністю, революційним активізмом професійної творчості.

Для утримання іпостасей у рівновазі однаково необхідні як традиції, так і новації. І не тому, що між ними існує дещо спільне, що їх примирює, а через те, що лише через їх синкретизм відкривається особливий характер національної культури, її своєрідність і суверенність. У такому ракурсі спадкоємність традицій слід розглядати через парадигму або концепт епохи, що припускає творче, змістове включення минулого у сучасне.

Проведений аналіз окремих аспектів сучасного соціокультурного стану в Україні показує, що проблема подальшого розвитку української національної культури сьогодні може бути вирішена різними шляхами. Однією з її визначальних матриць може стати, наприклад, народна релігійна культура, якій властива здатність до саморозвитку, оновлення, актуалізації, до запозичення нових культурних форм. Функціонуючи як частина соціокультурної системи, що відбиває потреби певних груп суспільства у самовираженні і самоідентифікації, вона перебуває у певних зв'язках із іншими підсистемами культури, впливаючи на їх розвиток.

Розглядаючи народну релігійну культуру в цьому ракурсі, важливо з'ясувати низку питань, зокрема: які найбільш оптимальні засоби її функціонування в умовах глобалізації; як сполучити традиційні цінності з мінливою кон'юнктурою сьогодення; які можливі форми її співіснування з масовою та іншими субкультурами; які соціальні групи сьогодні найактивніше включені у процес її створення, збереження і репродукування? У цьому ракурсі особливо гостро постає культурологічне осмислення інституалізації і ролі інституцій у сфері народної релігійної культури, а також розроблення сучасної стратегії культурної політики щодо цього феномену.

Размещено на Allbest.ru