Взаємодія культур як чинник розвитку української народної релігійної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Взаємодія культур як чинник розвитку української народної релігійної культури

народний релігійний культура

Поява інноваційних елементів у культурному просторі зовсім не обов'язково обумовлена еволюційними процесами, вона може бути детермінована також культурною дифузією, тобто проникненням в його поле культури Іншого. Так сталося, зокрема, з українською релігійною культурою в результаті церковної реформи князя Володимира, коли духовні досягнення християнського світу через візантійську культуру були сприйняті і засвоєні давньоруським суспільством.

Релігійна культура, що сформувалася на цьому ґрунті, була не лише наслідком культурної еволюції східних слов'ян, а й результатом взаємодії двох світоглядів -- християнського і язичницького. Під впливом імпульсів, що йшли ззовні, змінилися духовні орієнтири людей, система їх цінностей, життєдіяльність, з'явилися цілком нові форми культурної активності.

У культурантропології цей процес отримав назву «акультурація». За визначенням Р. Редфілда, Р. Лінтона і М. Херсковиця [5, с. 348-349; 400], акультурація охоплює ті явища, які виникають унаслідок входження груп індивідів із різними культурами у безперервний контакт, що спричиняють подальші зміни в первісних культурних паттернах однієї з груп або в обох. Проблема акультурації в широкому її розумінні активно розроблювалась у минулому столітті американською і європейською антропологічними школами (Р. Билз, Р. Лінтон, Б. Маліновський, Л. Мейер, Р. Редфілд, Р. Турнвальд, Ф. Фортес, М. Херсковиць тощо).

Нас цей аспект цікавить у ракурсі тих процесів, що відбувались упродовж історії в українській народній релігійній культурі. Перш ніж перейти до конкретного розгляду проблеми, коротко зупинимося на деяких теоретичних положеннях, які стосуються питань взаємодії культур, що допоможе краще проаналізувати й охарактеризувати відносини і зв'язки, що складалися між українською народною релігійною культурою та іншими культурними проявами протягом століть, з'ясувати форми, механізми і динамік їх взаємодії.

Відзначимо, що взаємодія культур як теоретична проблема стала предметом дослідження, починаючи з кінця XIX століття і найбільшого розвитку отримала у працях дифузіоністів (Ф. Гребнера, Ф. Ратцеля, У. Ріверса, Л. Фробеніуса, Г. Чайлда тощо). На відміну від еволюціоністів, які розглядали кожне культурне явище як ланку в ланцюгу еволюції, дифузіоністи виходили з уявлення про просторове розповсюдження культури або її елементів із якого-небудь центру чи центрів унаслідок культурної взаємодії.

У культурології поняття «взаємодія культур» тлумачиться як особливий вид безпосередніх відносин і зв'язків, що формуються між двома (або більше) культурами, а також тих впливів, взаємних змін, що проявляються у процесі цих відносин [161, с. 120]. Культурна взаємодія -- невід'ємна складова соціокультурного процесу, базовим механізмом якої є соціокультурна комунікація, що забезпечує формування зв'язків, регулювання культурної сфери людства, трансляцію соціокультурного досвіду.

Зазначимо, що народна релігійна культура завжди існувала в системі «людина--суспільство» і виступала виразником суспільних відносин певного соціокультурного типу, конкретної етнічної спільноти і конфесії. Розглянемо цей процес на двох соціокультурних рівнях -- етнічному та міжнаціональному. На кожному з них поняття «Інший» має свій іманентний зміст; різні також механізми і форми культурної взаємодії, а також динаміка змін у паттернах народної релігійної культури.

Досліджуючи проблему на етнічному рівні слід враховувати, що в українському суспільстві культура етносу ніколи не була гомогенною. Вона представлена різними субкультурами, носії яких займають різне положення в соціальному організмі, по-різному ставляться до сприйняття зовнішніх соціокультурних імпульсів. Мова, зокрема, йде про взаємодію між народною і офіційною культурами, виникнення яких пов'язане з явищем соціальної стратифікації. Тобто, у даному випадку під поняттям Інший розуміється культура привілейованої верстви суспільства.

Упродовж історії народна культура, виконуючи важливі функції у повсякденному існуванні людини та її соціальної групи, виробила власні форми релігійного життя, далеко не тотожні офіційному (канонічному) християнству. Незважаючи на різнополюсність, ці субкультури завжди були взаємозв'язані. Регулятивну функцію в їх взаємодії значною мірою виконували державно-політичні і церковні структури, метою яких було підпорядкувати народну релігійну культуру церковному надзору, регламентувати релігійне і художнє життя народу.

Реформа «благочестя», що була здійснена Петром I на початку XVIII століття, чітко визначила і закріпила у суспільній свідомості опозицію народна -- офіційна релігійність. Вона визначила долю локальних релігійних практик у XVIII - на початку XX століть і стала переломним моментом в історії взаємовідношення української народної й офіційної релігійних культур, що опинились у межах Російської імперії.

Якщо Петровська держава підкоряла церкву ззовні, то у XIX столітті вона починає претендувати саме на релігійну зверхність, на власну релігійну ідею і релігійне мистецтво. Через урядовий указ 1826 року «Про правила на майбутній час для будування церков» українська народна релігійна архітектура опиняється в жорстких лещатах канонічних вимог офіційного православ'я, а укладений альбом зразкових проектів дерев'яних церков цілком і повністю підпорядковує її задачам і диктату пануючої культури. Зазначу, що на землях, що входили у склад Австрійської імперії, практика введення зразкових проектів церков почалася значно раніше, наприкінці XVIII століття [87; 388, с. 25], що стало початком занепаду українського народного церковного будівництва в Австрійській імперії.

Незважаючи на примусову політику з боку держави, народна релігійна культура наполегливо намагалася зберегти власні традиційні паттерны. А втім, взаємодія цих субкультур ніколи не мала однобічний характер. Так, народне релігійне мистецтво, що протягом всієї історії зберігало тісний зв'язок із етнічними традиціями, завжди живило професійну творчість, збагачуючи її.

Іншим типом взаємовідношення на етнічному рівні є взаємодія між локальними проявами народної релігійної культури, що сформувалися на території українського етносу через специфіку їх історико-етнографічного розвитку (через історичні події, кліматичні умови етнорегіону, особливості господарчої діяльності людей тощо). Під впливом цих факторів упродовж історії відбувалися зміни у звичаях, способах життєдіяльності та художній практиці людей.

Зазначимо, що духовні і матеріальні прояви локальних культур оцінюються не самі по собі, а лише з позицій того, наскільки вони допомогли даній культурі адаптуватися до змін зовнішнього світу, розвити її творчі потенції. У кожній з них є іманентна система захисних механізмів збереження і відтворення життєвого досвіду і традицій, формування у людей відчуття культурної ідентичності. Специфіка локальних культур проявляється також в образно-художніх формах, що реалізуються у різних видах народного релігійного мистецтва.

А втім, локальні культури не мають суттєвого розриву у типологічних характеристиках: вони містять універсальні риси, що характерні культурі етносу, спільні культурні інваріанти, які відбивають глибинні боки буття всього українського народу. Неабияку роль у цьому процесі відіграє усвідомлення релігійної ідентичності. В основі їх взаємодії, як правило, лежить принцип мирного співіснування, спрямованого на рівноправне співробітництво.

Обмін товарами, інформацією і навіть стійкі господарчі відносини не займають глибинних рівнів у структурі культурної активності представників тієї або іншої локальної культури, в їх ціннісних орієнтаціях, способі життя, проте вони виступають формами співіснування і контактів культур.

Більш складним за результатами і наслідками є питання взаємодії між локальними культурами, що відрізняються за конфесійною ознакою. Саме релігійний фактор став визначаючим у стосунках між представниками західної і східної України. Незважаючи на спільну культурну основу, що сформувалась у межах українського етносу, протягом історії неодноразово спостерігались випадки відторгнення елементів культури іншої конфесії, ця тенденція простежується і сьогодні. «Такого букета міжконфесійного і міжцерковного протистояння, яке нині є в Україні, не знає жодна з країн світу [148, с. 6]», -- зазначає А. Колодний.

Виступаючи на Всеукраїнській конференції «Сучасні процеси в релігійному житті світу та України», він звертає увагу на те, «що останнім часом все частіше згорають в Західній Україні майже дотла храмові споруди (особливо дерев'яні) православної і греко-католицької Церков [148, с. 8]». А втім, християнство, що міцно ввійшло у свідомість українського народу, створює могутнє підґрунтя для толерантних стосунків у межах українського соціуму.

Як бачимо, форми культурної взаємодії на етнічному рівні відрізняються як механізмами, так і результатом контакту, ступенем прийняття культури-донора. Звернемо увагу на те, що диференціація культурних взаємовідношень, яка запропонована в межах цього аналізу, має достатньо умовний характер. У повсякденній практиці ці форми перехрещуються, трансформуються з розвитком соціуму, створюючи складну картину функціонування української народної релігійної культури у суспільстві.

Зупинимось далі на проблемі міжнаціональної культурної взаємодії і проаналізуємо її у контексті релігійної культури українського народу. Для вирішення питання визначимо, перш за все, сутність цього соціокультурного явища і сформулюємо основні його принципи і форми проявлення. За своєю суттю, взаємодія національних культур -- це закономірний історичний процес зламу національної замкнутості, посилення міжнаціонального обміну, встановлення більш тісних зв'язків між народами, зростання їхньої взаємозалежності та взаємовпливу. Вона починається з міжкультурного обміну, формування стійких зв'язків і поступово набуває системного характеру.

Плідність міжкультурних контактів залежить від об'єктивних та суб'єктивних передумов у суспільній дійсності. Підґрунтя для сприйняття і засвоєння Іншої (чужої) культури готується внутрішнім розвитком суспільства, що вбирає в себе чи відштовхує зовнішні впливи залежно від того, збігаються вони із внутрішніми тенденціями його розвитку чи ні. Підготовленість суспільства визначається, зокрема, такими факторами, як: міра його відкритості; ставлення до традицій та новацій; соціально-політичні умови; релігійна орієнтація; система національних культурних цінностей.

Різними можуть бути як форми взаємодії (однобічна або двобічна), так і принципи, наприклад, примусовими, коли домінує прагнення до односторонньої вигоди (в результаті колоніального або воєнного завоювання), або мирними, спрямованими на рівноправне співробітництво. Слід виокремити два типи культурних зв'язків -- усередині по- лінаціональної держави і в соціокультурному полі європейської цивілізації, що відрізняються принципами і механізмами взаємозв'язків між контактуючими культурами.

Нагадаємо, що в різні періоди історії окремі українські землі входили до складу Росії, Польщі, Австрії, Угорщини і навіть Туреччини, тому питання щодо функціонування української народної релігійної культури в межах полінаціональної держави викликає певний інтерес. Безумовно, багатонаціональний характер населення, етнічна різноманітність, істотна відмінність етнокультурних і релігійних традицій ускладнює вивчення механізму культурної взаємодії в полінаціональних державах. Але можна виокремити головну рису -- позбавлення національної незалежності в апріорі вилучало рівноправне співіснування української і пануючою культур. Контакт між ними мав, здебільшого, однобічний характер: йшов спрямований вплив культури-донора на культуру-реципієнта в напрямку обмеження української культури.

Процес супроводжувався, як правило, дифузією в українську культуру духовних цінностей, мови, релігії пануючої нації. Так, через державну політику Австро-Угорщини у карпатському регіоні кардинально змінюється релігійний світогляд народу, формується принципово нова культура -- на основі греко-католицької віри, що призвело не лише до локалізації даної культури в межах українського етносу, а й трансформації самоідентифікації її носіїв [4; 178; 230; 411].

Зміни здійснювалися переважно на основі інституціональних засобів і відбувалися повільно, протягом століть. Принципи культурної взаємодії часто варіювали -- від відторгнення елементів донорської культури (за визначенням Р. Редфілда, Р. Лінтона і М. Херсковеця -- реакція [400]) до адаптації і їх сприйняття. Вони відрізнялися результатом контакту, ступенем прийняття культури-донора, однак ніколи цій процес не закінчувався асиміляцією, ніколи українська культура не втрачала своїх етнічних паттернів.

Нерідко складалася ситуація, коли дифузний процес переривався регресивним рухом, поверненням до старих культурних форм. Достатньо нагадати політику радянського уряду в західній Україні після Другої Світової війни, коли українське населення примусово позбавлялось греко-католицької віри і поверталось до православ'я. Однак на той час уніатство сприймалось вже як віра пращурів, тому, коли у 1990-х роках була задекларована свобода релігії, почалася активна реверсія до греко-католицтва. У східній Україні адаптація до культури-донора відбувалася менш болісно завдяки релігійної спільності контактуючих сторін, а також близькості їх культурних традицій, а й вона зробила свій внесок у формування гетерогенності в українській культурі.

Цей об'єктивний процес набуває своєї специфіки в народній релігійній культурі, що обумовлено іманентним змістом життя народної верстви суспільства. Завдяки консолідованості і самодостатності соціуму з його традиційним життєвим укладом, пануванню колективістських соціальних уявлень, орієнтованих на суворе дотримання звичаїв, релігії пращурів і певних норм поведінки, народна культура значно довше учиняла опір дифузії чужої культури, ніж культура верхів суспільства. Навіть, змінюючи під натиском державних інституцій православну віру пращурів на греко-католицьку, народ сприймав лише окремі елементи західної культури, зберігаючи свої інваріантні паттерны.

Процес зіткнення традиційних і «чужих» форм у надрах народної культури відбувається за такими самими принципами, що й конфлікт традицій і інновацій: запозичені елементи або витісняють деякі старі форми, або зливаються з однорідними елементами культури реципієнта і переосмислюються в новому культурному контексті. Часто запозичені елементи мирно співіснують із первісними і використовуються у повсякденній практиці відповідно до тих чи інших обставин. Характерно, що з часом інновації міцно входять у свідомість народу і сьогодні сприймаються вже як невід'ємна складова цієї локальної культури.

Ми змоделювали ситуацію, коли взаємодія культур відбувалася за принципом примусовості, однак можлива інша модель, яка будується на основі мирного співробітництва національних культур. Сутність цього процесу полягає в їх розвитку та зближенні. Уточнімо, що ми розуміємо під цими поняттями. Розвиток національної культури -- це закономірні спрямовані зміни у культурі, в результаті яких створюються новий якісний стан її складу та структури. Зближення, як складова взаємодії національних культур, визначає прагнення до спільної спрямованості їхньої динаміки, що матеріалізується у створенні політичних, правових, культурних та інших паттернів міжнаціональної взаємодії.

У цьому процесі знаходить відображення закон єдності та боротьби протилежностей -- розвитку та зближення національних культур. Зменшення ролі одного з компонентів призводить до перекосів у динаміці змін. Прикладом тому є наслідок національної політики, що проводилась у радянський період: керівна роль приділялася зближенню національних культур на основі соцреалізму, в той час як інший компонент -- розвиток -- принижувався. Домінування соціалістичного реалізму сприяло згладжуванню різноманітності національних культур.

Розв'язання цих протиріч можна досягнути шляхом управління процесами крізь призму національних інтересів. Регулюючу функцію в ньому повинна взяти на себе держава, що забезпечить певний рівень взаємодії національних культур, їхню спрямованість подальшого розвитку та заглиблення. Правда, у зазначений історичний період -- радянські часи -- релігійна культура українського народу (як, втім, інших народів цієї полінаціональної держави) перебувала у маргінальному стані, і про жодну взаємодію народних релігійних культур на основі їх розвитку і зближення не могло бути мови. Однак це не виключає можливості використання даної моделі культурної взаємодії в архітектоніці глобалізації.

З'ясуємо інший аспект проблеми -- характер взаємодії української народної релігійної культури з європейськими національними культурами. З одного боку, цей діалог детермінований закономірним процесом саморозвитку людської культури. Нагадаємо поширення художніх стилів в європейській культурі, коли той чи інший стиль, що виникав в одній країні, з часом здобував прихильників в інших. В основі процесу лежить прагнення людства до прогресу, безперервної зміни своєї поведінкової програми з метою її удосконалення, пристосування до мінливих соціокультурних умов людського буття. Його прояви ми знаходимо і в українській народній релігійній культурі, перш за все, в архітектурі, живопису.

З іншого боку, міжкультурна взаємодія обумовлена інтернаціоналізацією суспільного життя, що розпочалась із міжнаціонального обміну і особливо набрала силу в індустріальному і постіндустріальному суспільствах. У своєму становленні і функціонуванні інтернаціоналізація пройшла декілька етапів, кожний із яких має свій зміст, що відбиває ступінь зрілості суспільства і цивілізації у цілому і проявляється у певній формі. її динаміка являє собою послідовність співіснуючих форм, що змінюють одна одну. Критеріями для їх визначення є: рівень міжнаціонального обміну; широта і глибина взаємовпливу і взаємозалежності націй; співвідношення національного й інтернаціонального в суспільному житті народів.

На першому етапі, в період становлення інтернаціоналізації, основною її формою були всебічні зв'язки, що виявилося в розширенні обміну в різних сферах суспільного життя та впливі його на розвиток національних культур. Слід підкреслити, що «головним і найбільш діючим засобом встановлення зв'язків між співтовариствами людей споконвічно були ринок, обмін, торгівля [330, с. 82]». На другому етапі стосунки між націями і народами поглиблюються, розширюються і переростають в нову форму -- співробітництво. Відбувається активний процес пристосування національних культур до взаємодії, формування між ними стійких зв'язків, які поступово набувають системного характеру.

На третьому етапі якісні зрушення в системі міжнародних відносин детермінують виникнення іншої форми інтернаціоналізації -- інтеграції, основними рисами якої є: регулювання процесу міжнаціональної взаємодії, кооперування, поява міжнародних організацій. Практика міжнародних відносин на цьому етапі виступає як особлива форма регулювання міжкультурних контактів різних країн, у процесі яких виробляються спеціальні органи та об'єднання, що здійснюють спрямовану і широку політику культурної взаємодії (наприклад, ООН, ЮНЕСКО).

Інтеграційні процеси в Європі почалися після Другої світової війни, коли Європа розділилася на два антагоністичні блоки: з одного боку, західна Європа під американським впливом; з іншого -- східна Європа під радянським контролем. Якщо на заході Європи інтеграція відбувалася на економічній основі, то на сході -- склалася радянська модель інтеграції за ідеологічними принципами. У цей період у соціалістичній культурі панували соціалістичний реалізм і атеїзм як засоби ідеологічного виховання трудящих. Наприкінці XX століття інтеграція змінюється новою формою інтернаціоналізації -- глобалізацією.

Міжнародні контакти виступають не лише формою взаємодії культур, а й містять у собі цілий ланцюг механізмів, за допомогою яких вони здійснюються. Крім тих, що діють у межах міжнародних відносин, у практиці взаємодії широко використовується також система соціальних інститутів усередині самих культур, важливим механізмом виступає національна культурна політика на рівні держави. Весь цей комплекс міжнародних відносин спричинив руйнування соціальної структури суспільства із традиційним укладом у більшості європейських країнах і нівелювання національних культур, що в остання роки все частіше визиває занепокоєння в Європі.

В Україні, що залишалася, переважно, аграрною майже до Першої світової війни, спільнота з конвенціональними механізмом соціокультурної регуляції мала достатньо міцне підґрунтя для свого розвитку. Безумовно, час вносив корективи в життєвий уклад українців, суспільство поступово стає більш відкритим до сприйняття чужої культури, що особливо помітно у західних прикордонних регіонах України.

Однак не міжнародні контакти сталі головним чинником руйнування української народної релігійної культури: її основи були підірвані спочатку урбанізаційними процесами у суспільстві, а потім -- антирелігійною політикою радянської держави, її спрямованістю на зближення національних культур і, нарешті, релігійним протистоянням у пострадянські часи. На рубежі XX-XXI століть інтеграційні процеси змінилися глобалізаційними, і Україна зіткнулась із гострою дилемою: як сьогодні, в умовах всезростаючих міжнародних контактів, зберегти національну спадщину -- народну релігійну культуру?

Отже, з розвитком соціуму змінюються форми і механізми взаємовідношень міжнародної релігійної культури з культурою Іншого, однак її традиційні паттерны завжди залишались інваріантними.

Размещено на Allbest.ru