Структурний аналіз: культурологічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Структурний аналіз: культурологічний аспект

Методологія структурного дослідження є сукупністю структурного методу та його модифікацій (структурно-функціонального, структурно-типологічного, структурно-психологічного методів тощо), підходів, прийомів та процедур, пов'язаних з вивченням архітектоніки певного об'єкта та внутрішніх зв'язків його складових.

Центруючим ядром методології дослідження є структурний метод. Виникнувши на ґрунті структурної лінгвістики, він був перенесений в середині XX ст. у широке поле соціогуманітарних наук. Структурний метод базуэться на трьох основних вихідних твердженнях: по-перше, культура є сукупністю знакових систем і культурних текстів; по-друге, культурний об'єкт є системою з іманентною структурою; по-третє, реалізація структурного методу потребує чіткої демаркації поля дослідження.

У рамках першого твердження простежуються дві дослідницькі тенденції: «Одна з них сходить до Пірсу-Моррісу й виходить із поняття знака як першоелемента будь-якої семіотичної системи. Друга ґрунтується на тезах Соссюра й Празької школи й бере за основу антиномію мови та мовлення (тексту)» [14, 11]. Якщо перша вказує на центрованість структурної методології навколо понять знак і знакова система, то інша на її текстоцентричність. Ключовими поняттями структурного аналізу стають знак, текст й інтертекст¹.

Поняття текст має варіативний характер, у загальному сенсі воно означає послідовність знаків, що пов'язані між собою. Початкові визначення тексту, що спирались на традицію соссюрівської лінгвістики, підкреслювали його єдину сигнальну природу; текст розглядався як автономна однорідна реальність (висловлювання однією мовою). В контексті постмодерністського світобачення, однорідності тексту була протиставлена його гетерогенність, неоднорідність, однозначному прочитанню тексту змістова множинність, упорядкованості структури її децентрація, статиці структурного комплексу його динаміка. Як визначає Ю. Лотман, «текст постає перед нами не як реалізація повідомлення якоюсь однією мовою, а як складна конструкція, що зберігає різноманітні коди й здатна трансформувати одержувані повідомлення та породжувати нові» [14, 132]. На перший план виходить поняття інтертекстуальність.

Термін інтертекстуальність, введений у науковий обіг теоретиком французького постструктуралізму Ю. Крістєвою, означає особливі діалогічні відношення текстів, котрі будуються як мозаїка цитат: «Будь-який текст являє собою пермутацію² інших текстів, інтертекстуальність; в просторі того чи іншого тексту перехрещуються й нейтралізують один одного кілька висловлювань, взятих із інших текстів» [11, 136]. “Текст в тексті” [15] так характеризує Ю. Лотман цей феномен. Розвиваючи ідеї Ю. Крістєвої, Р. Барт писав, що будь-який текст «суцільно зітканий із цитат, які відсилають до тисяч культурних джерел» [1, 388]; «все це мови культури, старі й нові, які проходять крізь текст і створюють потужну стереофонію» [1, 418].

Отже, інтертекст є результатом суміщення певного тексту з матрицею культурних текстів (цитат), які належать до різних ціннісних шкал та різних хронотопів, що викликає трансформацію його змісту. В цьому ракурсі код стає ключем до розуміння певного типу культури, без знання котрого інтертекст виявиться закритим, незрозумілим.

Звернемось до іншої вихідної культурологічної парадигми, що стосується іманентної структури об'єкта. Завдання дослідника полягає в тому, щоб ідентифікувати структуру об'єкта шляхом виділення її елементів, бо саме характер структури детермінує подальший алгоритм дослідження. Розрізнюють об'єкти з простою або складною архітектонікою. Проста структура складається з елементів, кожний з яких є однорідним (гомогенним). У цьому випадку процес дослідження обмежується вивченням властивостей елементів конструкції, особливостей їх комбінації й взаємозв'язків. На підставі отриманих результатів робляться висновки щодо природи та сутності структури у цілому. В складній структурі кожен елемент є неоднорідним (гетерогенним) і має іманентну архітектоніку, тому алгоритм дослідження ускладнюється, стає багаторівневим.

Ю. Лотман так інтерпретує процес структурного аналізу: «Структурний опис будується на основі виділення в об'єкті, що описується, елементів системи й зв'язків, що залишаються інваріантними при будь-яких гомоморфних трансформаціях об'єкта» [14, 91]. У роботі Р. Барта “Структуралізм як діяльність” розкривається алгоритм цього процесу: дослідник «бере дійсність, розчленовує її, а потім возз'єднує розчленоване... У проміжку між цими двома об'єктами або фазами струралістської діяльності народжується щось нове, й це нове є не що інше як інтелігібельність³ в цілому» [1, 255].

Р. Барт називає ці фази операція членування й операція монтажу. Він замінює класичну бінарність аналіз-синтез постмодерністськими термінами, які найбільш точно відбивають сучасний світогляд та процеси, що виникли у мистецтві XX-XXI ст., починаючи з колажів П. Пікассо й декупажів А. Матісса й закінчуючи предметним абстракціонізмом сучасних художників (В. Воінов, Л. Борисов тощо). Прийом членування-монтажу стає домінуючим у багатьох видах сучасного мистецтва. Близьким за змістом бінарній опозиції членування-монтаж є бінарність деконструкція-реконструкція, що була запропонована Ж. Дерріда [8]. В процесі деконструкції-реконструкції, так само як при бартівському членуванні-монтажі, здійснюється виявлення того унікального, що реалізується автором в тексті неусвідомлено й розуміється на інтуїтивному рівні.

Одним із фундаментальних понять структурного аналізу є поняття кордону. Реалізація структурної методології потребує чіткої демаркації поля дослідження, у межах якого планується визначити складові елементи об'єкта як системи й виявити внутрішні зв'язки між ними. У дослідницькій практиці культурології демаркація здійснюється різними способами: у формі обмежень можуть виступати місце, час, конкретні предмети, явища та ін. Структурна методологія особливо продуктивна в тих випадках, коли необхідно вивчити внутрішню структуру системи й сукупність внутрішніх зв'язків між її елементами. Вона знайшла широке застосування в культурології: в аналізі історико-етнографічних процесів культури К. Леві-Стросса [13], що дозволило створити структурну антропологію; в семіотичній концепції Р. Барта [1]; структурному психоаналізі Ж. Лакана [12]. структурний аналіз культурологічний

Вибір дослідницького підходу залежить від мети дослідження, обраної теоретичної парадигми, аналітичної моделі (знакова текстова), характеру структури об'єкта (однорідна неоднорідна), а також меж поля дослідження. Ґрунтуючись на тезі Ф. Соссюра щодо антиномії мови та мовлення [23], Ю. Лотман спромігся вийти за межі лінгвістики, транспонував структурний метод на матрицю мистецтва. Розглядаючи мистецтво як комунікаційний акт, він доходить висновку: «Мистецтво один із засобів комунікації. Воно, безперечно, здійснює зв'язок між передавачем і приймачем» [16, 4]. Така постановка питання дозволяє описати культурний феномен у загальних термінах теорії знакових систем, а також виділити у мистецтві те, що притаманне йому як особливій мові.

Під мовою Ю. Лотман розуміє певну знакову систему з іманентною упорядкованою ієрархічною структурою, а витвір мистецтва він декларує як текст цією мовою. У такому сенсі можна говорити про “мову” театру, кіно, живопису, музики й про мистецтво в цілому як про певний вид мови. Будь-який акт комунікації припускає обмін інформацією між адресантом й адресатом, який сприймає та інтерпретує повідомлення. У загальному випадку при комунікаційному акті ми маємо справу з двома видами відносин повідомлення на вході та виході каналу зв'язку: 1) збіг; 2) розбіжність, що викликана “шумами” в каналі зв'язку.

Художня комунікація має іманентну специфіку. Розглянемо алгоритм комунікаційного акту в мистецтві. Адресант (художник), моделюючи повідомлення, співвідносить його з художніми традиціями, світоглядом та семіосферою своєї епохи, що обумовлює певний код повідомлення. Інформаційна цінність такого повідомлення значною мірою залежить від таланту художника, його ціннісної шкали, повноти розкриття ним змісту інформації та рівня володіння обраною художньою мовою.

Завдання адресата декодувати отриману інформацію, зберігаючи змістову адекватність надісланому повідомленню. Однак, проектуючи повідомлення на матрицю іманентної системи цінностей, що обумовлена власним досвідом, світоглядом епохи, картиною світу того суспільства, до якого він належить, адресат вносить елементи суб'єктивності у зміст отриманої інформації. Це призводить до деформації повідомлення. Від обраного адресатом дешифрувального коду залежить коефіцієнт кореляції інформації на вході та виході комунікаційної системи.

Слід звернути увагу на варіативність інтерпретації отриманої інформації, що виникає при її сприйнятті різними адресатами: індивідуальні відмінності людської особистості обумовлюють неоднозначність інтерпретації прийнятої інформації. Іншим чинником варіативності є багатозначність змісту знаково-символічної системи повідомлення. Яскравим прикладом є християнські символи-знаки у релігійному живописі, зокрема, хрест є не лише знаменням Розп'яття, він символізує також чотири сторони світу, чотири пори року, чотири стихії світу (земля, повітря, вода, вогонь) і, нарешті, чотири Євангелія.

Можливо декілька варіантів розгортання комунікаційнотрансляційного процесу в мистецтві, зокрема: 1) адресант й адресат знаходяться в одному хронотопі й дотримуються однакової ціннісної шкали; у цьому випадку для акту комунікації досить одного коду, загального для адресанта та адресата; 2) адресант й адресат знаходяться в одному хронотопі й дотримуються різних ціннісних шкал; для акту комунікації необхідно два коди: шифрувальний, за допомогою котрого надсилається інформація, й дешифрувальний для сприймання інформації адресатом; 3) адресант й адресат знаходяться в різних хронотопах і дотримуються різних ціннісних шкал; для сприйняття інформації адресатом дешифрувальний код повинен враховувати різницю в просторово-часових координатах та особливості ціннісних шкал адресанта й адресата.

Запропонований Ю. Лотманом підхід дозволяє розглянути семіотичну систему не лише в ракурсі її архітектоніки, але й з точки зору її функціонування в загальному полі культури. В роботі “Культура й вибух” Ю. Лотман розширює можливості структурного методу. Ґрунтуючись на парадигмі «культура в цілому може розглядатися як текст» [15, 121], він транспонує метод на культурне поле взагалі. В рамках комунікаційної моделі він визначає: 1) одноманітно організований змістовий простір, систему з однією мовою; 2) «складно влаштований текст, що розпадається на ієрархію “текстів у тексті” і утворює складні переплетіння текстів» [15, 121]. У першому випадку описується ідеальна комунікативна модель, що передбачає повну ідентичність повідомлення на вході та виході системи зв'язку. Як наголошує Ю. Лотман, така «абстрактна модель комунікації має на увазі не тільки користування одним і тим же кодом, а й однаковий обсяг пам'яті у передавача й приймача» [15, 13], що в реальності рідко має місце.

Більш цікавим з точки зору аналізу є інший варіант інтертекст, коли по-різному закодовані частини тексту, що вирвані з своїх природних смислових зв'язків, продумано вводяться автором у змістовий простір інтертексту. З особливою наочністю це проявляється у церковній архітектурі. Собори, що часто створювались століттями, вбирали у себе стильові елементи різних епох (романського, готичного стилів тощо), надаючи архітектоніці нового сенсу й звучання. Вивчаючи стильові нашарування, можна, зокрема, перевести мову просторових відносин на мову соціокультурних стосунків.

Отже, ми наблизились впритул до аналізу інтертексту. Виходячи з постмодерністської філософії, Р. Барт пише, що завдання цього аналізу «бачиться не в тому, щоб зареєструвати якусь стійку структуру, а скоріше в тому, щоб зробити рухому структуралізацію тексту (структуралізацію, котра змінюється від читача до читача протягом історії), проникнути у змістовий обсяг твору, в процес означування... Наше завдання помислити, уявити, пережити множинність тексту, відкритість процесу означення» [1, 425]. Простежимо логіку його міркувань: «Для проведення текстового аналізу ми використовуємо деяку сукупність дослідницьких процедур... Ми зведемо ці процедури до чотирьох пунктів.

1. Запропонований для аналізу текст розчленовується на сегменти (фраза, частина фрази, максимум група з трьох-чотирьох фраз), що примикають один до одного і, як правило, є дуже короткими. Всі ці сегменти є одиницями читання, тому я позначаю їх терміном “лексія” (lexie)... Лексія це довільний конструкт, це просто сегмент, у межах якого ми спостерігаємо розподіл сенсів.

2. Потім ми простежуємо сенси, що виникають в межах кожної лексії.

3. Наш аналіз буде будуватися за принципом поступового просування: крок за кроком ми повинні пройти весь текст... Ця особливість нашого аналізу дуже важлива в теоретичному аспекті: вона означає, що ми не прагнемо реконструювати структуру тексту, а прагнемо простежити за його структурацією й що структурація читання для нас важливіше, ніж композиція тексту.

4. Нам важливо показати відправні точки змістоутворення, а не остаточні результати (по суті, сенс є не що інше, як відправна точка). Основу тексту становить не його внутрішня, закрита структура, що піддається вичерпному вивченню, а його вихід в інші тексти, інші коди, інші знаки; текст існує через міжтекстові відношення, через інтертекстуальність» [1,426-428].

Таким чином, головним завданням інтертекстуального аналізу, за Бартом, є вивчення міжтекстових відношень, специфіки та кодів елементів текстової організації. Підійдемо до вирішення проблеми інтерпретації інтертексту з позицій діалогічного підходу й розглянемо у цьому контексті такі типи діалогових відносин як: міжтекстовий діалог; діалог суб 'єкта та тексту; міжсуб 'єктний діалог.

У контексті проблеми міжтекстового діалогу нас цікавлять такі питання: 1) зовнішні й внутрішні кордони інтертексту; 2) форми текстів, що вступають у діалог; 3) механізми міжтекстової взаємодії. Актуальність проблеми зовнішніх кордонів інтертексту є самоочевидною. Саме демаркація інтертексту дозволяє виокремити його змістове поле, в межах якого функціонують тексти, що привнесені автором в його простір. Крім того, фіксування кордонів дозволяє визначити й конкретизувати просторово-часову систему координат, соціокультурне середовище й аксіосферу, котрі визначили світосприйняття та ціннісну орієнтацію автора.

Не менш важливим є також питання внутрішніх кордонів інтертексту. По суті, інтертекст є результатом проникнення в семіосферу авторського тексту (тексту-реципієнта) “чужих” текстів (текстів-донорів). Чужими у цьому контексті назвемо тексти (або фрагменти текстів) із творів інших авторів, що запроваджені реципієнтом в інтертекст. Членуючи текст на окремі сектори, можна чітко визначити межі текстів-донорів. Ю. Лотман називає дві спонукальні причини, що викликають інтерес до “чужого” тексту: «Першу можна визначити як “пошуки свого”, другу як “пошуки чужого”» [14, 111]. У загальному випадку автор використовує текст-донор із метою підтвердження, уточнення, конкретизації власних думок, як відправну точку (парадигму) при розробці нової концепції. І не обов'язково, щоб текст-донор та текст-реципієнт були синхронізовані в часі й репрезентовані однією культурною традицією. Вони можуть належати до одного з інтертекстом хронотопу (або різних хронотопів), вписуватися в одну з ним аксіосферу (або різні аксіосфери).

Тексти в полі інтертексту входять у контакт один з одним, але, як підкреслює М. Бахтін, «цей контакт є діалогічним контактом між текстами (висловлюваннями), а не механічним контактом “опозицій”, можливим тільки в межах одного тексту» [2, 373]. Можна провести певну аналогію між процесом взаємодії текстів і культурною взаємодією у цілому: за кожним із них стоїть контакт суб'єктів (одиничних або колективних), котрі вступають у діалог. Транспонуючи основні принципи культурної взаємодії на матрицю інтертексту, доходимо висновків. По-перше, різними можуть бути форми взаємодії текстів однобічна або двобічна. По-друге, варіативні також самі типи взаємодії текстів. Назвемо їх за аналогією з класифікацією Р. Редфілда, Р. Лінтона й М. Херсковіца: реакцією, адаптацією та сприйняттям [34].

Під реакцією розуміється повне відторгнення автором ідеї, закладеної в текст-донор. На протилежність реакції, для таких форм взаємодії, як адаптація та сприйняття, властиве придбання автором певних змістів текстів-донорів. Ці форми відрізняються лише результатом контакту, ступенем прийняття тексту-донора. Так, в процесі адаптації під впливом тексту-донора відбувається лише часткова заміна іманентних патернів авторського тексту. При повній згоді автора з текстом-донором контакт закінчується його сприйняттям. Кожне відношення, зберігаючи свою специфіку, в той же час, належить інтертексту, як деякій змістовій цілісності, що має власну природу, особливий замкнутий на собі принцип формоутворення. Результат міжтекстового контакту залежить від ставлення автора до тексту-донора. В основі цього відношення лежить міжсуб'єктний діалог, що обумовлений рядом факторів, зокрема: ступенем відкритості реципієнта для сприйняття чужого тексту; його готовністю до діалогу з автором-донором, який може знаходитися в іншому хронотопі й керуватися іншою ціннісною шкалою.

Це загальна картина міжтекстових відношень; в різних формах культури вона виглядає неоднаково. Як пише Е. Кассірер, «якщо сучасна філософія мови, щоб знайти свою точку прикладання в філософському розгляді мови, висунула поняття “внутрішньої мовної форми”, то цілком допустимо припустити й шукати аналогічну “внутрішню форму” також в релігії, міфології, мистецві, науковому пізнанні. Ця форма є не просто сумою або екстрактом з окремих феноменів цих галузей, а закон, який зумовлює їх побудову» [10, 172]. Важливо відзначити, що інтертекстуальний аналіз дає не тільки знання про “чужі” тексти (що є необхідною умовою для сприйняття авторського тексту), а також відкриває можливість реактуалізації сенсів тих, чия цінність була з часом девальвована, а вихідні конотації втрачені (перевідкриття втрачених значень).

У середині XX ст. поле структурного аналізу значно розширюється: структурна методологія стає поліфункціональною, доповнюючись стратегіями функціонального, типологічного, психологічного та інших методів. За її допомогою вивчаються структури свідомості, психіки, мислення, мови, а також культури, історії та сучасного суспільства. Сфокусуємо увагу на декількох модифікаціях структурного методу.

Структурно-функціональний метод сформувався на фундаменті функціонального та структурного методів. Локалізація цього методу в соціогуманітарному знанні припадає на період класичної філософії (від Г. Спенсера до Е. Дюркгейма), а також на епоху некласичної філософії (від А. Радкліф-Брауна й Б. Маліновського через П. Сорокіна до Т. Парсонса й Р. Мертона). Якщо завдання структурного методу в його класичному варіанті обмежувалось вивченням архітектоніки об'єкту та характеру зв'язків його структурних елементів, завданням функціонального аналізу є дослідження форм і функцій культури як цілісної системи, а також способів її впливу на зовнішній світ і соціальне середовище. Тобто, структурно-функціональний метод відкриває нові можливості в культурологічному дослідженні. Як більш ускладнена дослідницька технологія, він дозволяє досліджувати не тільки структурні, а й функціональні зв'язки всередині об'єкта дослідження, а також його функціональні зв'язки із зовнішнім середовищем.

В основі методу лежить парадигма щодо нерозривного зв'язку форми і функції культурного об'єкта. Зупинимось на культурологічному аспекті методу й розглянемо його крізь матрицю культура-текст-функція. «Якщо брати до уваги такі три категорії, як текст, функція тексту й культура, то можливі принаймні два загальних підходи. При першому культура розглядається як сукупність текстів. Тоді функція буде виступати відносно до текстів як свого роду метатекст⁴. При другому підході культура розглядається як сукупність функцій» [14, 133].

Інтерпретуючи культуру в ракурсі першого підходу, А. Радкліф-Браун ґрунтується на припущенні, що «культура являє собою інтегровану систему. В житті конкретної спільноти кожен елемент культури відіграє особливу роль, виконує свою специфічну функцію... Тільки зрозумівши культуру як функціонуючу систему, ми зможемо передбачити результати будь-якого впливу, навмисного або невмисного, що чиниться на неї» [22, 634-635]. Цей висновок особливо важливий при розробці проблеми міжкультурної взаємодії в умовах активізації євроінтеграційних процесів. Шляхом дослідження певної культури, як функціонуючої системи, вивчення функціональних зв'язків між її елементами можна з певним ступенем точності прогнозувати наслідки впливу на неї іншої культури.

Структурно-типологічний метод дослідження вирішує інші завдання, ніж структурно-функціональний. Якщо структурнофункціональний метод орієнтований на вивчення функціональних зв'язків між структурними елементами об'єктів, то структурнотипологічний спрямований на систематизацію, класифікацію та групування об'єктів дослідження за обраним критерієм. На відміну від формальної типологічної класифікації, цей метод дозволяє не тільки конституювати тотожність об'єктів, що утворюють групи, але й конкретизує результати типологічних досліджень на підставі аналізу їх структур. Алгоритм структурно-типологічного аналізу об'єктів складається з таких фаз: вивчення структури кожного об'єкта дослідження шляхом його розчленування на окремі складові; визначення (за допомогою компаративного аналізу) культурних об'єктів з однаковими структурами та структурними зв'язками; об'єднання об'єктів з тотожними структурами в класи за обраним критерієм.

Декілька слів з історії виникнення цього напрямку дослідження. Структурно-типологічний метод був введений у науковий обіг російським філологом-фольклористом В. Проппом у роботі “Морфологія чарівної казки” [21]. Поєднуючи дві методологічні моделі структурну та типологічну, В. Пропп суттєво розширює можливості типологічних досліджень, але головне: він акцентує увагу дослідників на ключовій проблемі типологічного аналізу коректному виборі критерію, за яким здійснюється культурна класифікація. На прикладі типізації чарівних казок, він показав, що критерій, будучи детермінованим метою та завданнями дослідження, повинен відповідати оптимальній технологічній схемі, яка веде до раціональної організації процесу дослідження.

Спектр критеріїв групування культурних феноменів дуже широкий, наприклад: за морфологічною ознакою; за місцем культурних феноменів у культурно-історичному процесі (історична типологія); за рівнем спільності людей (зокрема, регіональним, етнічним, національним); за рівнем стратифікації суспільства; за формами світогляду та суспільної свідомості; за галузями соціальної практики тощо. Сформувавшись у лінгвістичному полі, структурно-типологічний метод поступово стає частиною методологічного інструментарію культурології й набуває назви метод культуральної класифікації. В межах цього методу за різними типологічними ознаками можуть групуватися об'єкти матеріального й духовного походження, соціальні явища й системи, прояви сутнісних якостей особистості в контексті соціокультурного розвитку суспільств та ін.

Завдання структурного психоаналізу Ж. Лакана [12] полягає у визначенні та аналізі елементів структури людської психіки, що обумовлюють характер поведінки індивіда та його культуротворчості. Структурно-психологічний (лінгвістичний) метод базується на ідеї про провідну роль мови як феномена культури в розшифровці й розумінні несвідомих процесів. У своїй концепції Ж. Лакан спирався на максиму: несвідоме структуроване, подібно до мови; функціонування кожного елемента несвідомого підпорядковується принципу системності.

Людська психіка, за Ж. Лаканом, містить три взаємодіючі складові: Уявне, Символічне й Реальне. Уявне це комплекс ілюзорних уявлень, які людина створює про себе. Уявне підпорядковується не принципу реальності, а логіці ілюзії. Воно грає роль психічного самозахисту індивіда в процесі комунікації. Символічне це сфера соціокультурних норм та уявлень, які індивід засвоює, як правило, несвідомо, “символічно”, в процесі соціалізації. Ж. Лакан ототожнює символічне з мовою. Реальне, за Лаканом, це та сфера біологічно породжуваних і психічно сублімованих⁵ потреб та імпульсів, які не дані свідомості індивіда в будь-якій доступній для нього раціоналізованій формі.

Такий підхід детермінував радикальний перегляд Лаканом класичного поняття “суб'єкт” і переосмислення сутності зв'язку суб'єкта та культури. Якщо в межах картезіанської традиції суб'єкт розглядався як носій свідомості й самосвідомості то, за Лаканом, він постає як функція культури. Тобто, за версією Лакана, не культура є атрибутом індивіда, а індивід виявляється атрибутом культури. У цілому, структурний психоаналіз Ж. Лакана призвів до переосмислення звичних уявлень про психологію людини. Лаканівські ідеї співвідношення несвідомого й мови дали імпульс нової, відмінної від модерністської, інтерпретації художньої творчості.

Размещено на Allbest.ru