Постколоніальна гуманітаристика й аксіологічна спрямованість новітнього культурологічного дискурсу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Постколоніальна гуманітаристика й аксіологічна спрямованість новітнього культурологічного дискурсу

Проблема взаємодії і взаємопроникнення культур, їх самобутності або гібридності, єдності і різноманітності - тема особливо актуальна для постмодерного та особливо post-постмодерного дискурсу. При всій неоднозначності сучасних підходів до означуваних явищ дослідники визнають, що основна риса культури, яка явно визначилася на порозі ХХІ ст. - її поліфонічність. Філософи майже одностайні, якщо йдеться про культурну кризу сучасності, але можливості подолання цієї кризи кожний пропонує по-своєму. Постмодернізм розглядає не тільки проблему вичерпаності класичної культури, а й проблему пошуку нових сенсів, принципів і рис, властивих майбутній культурі. Постмодерністському світогляду притаманні позитивні риси, передусім - це визнання культурного діалогу, поліфонізму, позаяк постмодерністська свідомість плюралістична за своєю сутністю.

Постмодерністська ситуація створює і пропонує новий досвід ставлення до своїх і чужих культурних цінностей, активізує взаємопроникнення, діалог культур, що загалом сприяє становленню нового погляду на світ, а відтак і формуванню розмаїтої та взаємодоповнюючої культури людства. Саме подібні ідеї лежать в основі суспільно-культурного феномену, який ми називаємо мультикультуралізмом. Ідея цього явища суспільного життя полягає в співіснуванні у рамках одного суспільства багатьох культур.

Термін "мультикультуралізм" з'явився вперше наприкінці 60-х років ХХ ст. в Канаді і вже в 1971 р. набув статусу офіційного терміна на позначення урядового курсу. Насамкінець минулого століття частотність його вживання почала стрімко зростати, і на межі 80-х - 90-х рр. ХХ ст. це поняття почали вносити в різні словники з соціології, філософії і політології, а сучасне значення мультикультуралізму стало однією з основних категорій актуальних гуманітарних наук. Розпочавши зі ствердження в Канаді та Австралії ще в 1970-х рр., мультикультуралізм як культурна доктрина особливо актуалізується з початку 90-х рр. у США та більшості країн Західної Європи, чому, зокрема, посприяла низка резонансних досліджень.

Чандран Кукатас, політолог, професор політичної теорії в Лондонській економічній школі, розглядає мультикультуралізм як одну з реакцій на проблему культурного різноманіття. Мультикультуралістична реакція на існування культурного розмаїття, на думку вченого, передбачає як відмову від спроб захиститися від такого явища самоізоляцією, так і прагнення не дати йому вкоренитися за рахунок асиміляції меншин. При цьому він наголошує, що ідея мультикультуралізму нині має відображати філософську суспільну позицію. І сутність цієї позиції - визнання, а не пригнічення культурного розмаїття [3]. Парадокси культурної "інакшості" не випадково посіли чи не основне місце в культурології, антропології, соціології останніх десятиліть. Іншими словами, відбувається глобальна зміна европоцентристської еволюційної моделі на плюралістичну, а значить, до певної міри, антизахідну модель.

Фундатори та прихильники мультикультуралізму досі стверджують, що наявність у суспільстві багатьох культур - це природний стан суспільного життя і до нього треба ставитися відповідно. Проте у сучасному світі стрімко трансформуються теорії мультикультуралізму, якого ще донедавна визнавали за основну новітню модель культури і тип ідеології глобалізованого суспільства. культура дискурс самобутність

Принципи мультикультуралізму, що ще кілька десятиліть тому вважалися відкриттям, сьогодні не спрацьовують, оцінки цього явища стають неоднозначними, адже відбувається активне критичне осмислення феномена сучасної культури. Парадигма мультикультуралізму з його ідеєю мирного співіснування різних культур та етносів у рамках одного суспільства зазнає дедалі більшої критики. Так, американський дослідник Семюель Гантингтон, аналізуючи проблеми культурного співіснування, стверджує, що політики мультикультуралізму деструктивно впливають на "західну цивілізацію". По суті Гантингтон наблизився до твердження, що відмова від єдиної "західної ідентичності" та визнання культурного різноманіття ослабить західний світ перед "ісламською навалою" [7, с. 268].

З іншого боку, актуалізуються ідеї, згідно з якими мультикультуралізм позиціонується як принципово західна теорія, в центрі якої визнання провідної ролі європейської культури (Е. Саїд). Така ревізія мультикультуралізму призводить до багатоваріантної термінологічної семантики: транскультуралізм (Ф. Ортіс, Е. Гліссан), акультурація (Б. Малиновський), гібридна ідентичність (Е. Саїд, Г. Бгабга, Ч. Співак, інтеркультуралізм, кроскультура тощо і навіть спричиняє зміни культурних парадигм.

Звідси особлива увага до постколоніалізму, який передусім займається вивченням ідентичності, культури та літератури, розглядаючи у фокусі досліджень культурний конфлікт між колишніми або нинішніми колоніями та країнами-колонізаторами.

Постколоніальні теорії тісно пов'язані з філософськими поглядами найпомітніших дослідників новітнього соціокультурного дискурсу (М. Фуко, Ж. Лакан, А. Грамши). Зокрема, у центрі постколоніальних досліджень виявляється феномен гібридної ідентичності, який активно досліджується як один із визначальних концептів нової культурної реальності. Постколоніальна теорія стала чи не провідним напрямом європейської критичної думки.

Загальновизнано, що сам "вибух постколоніальності", як його іноді називають, відбувся в 1979 р. після виходу книги "Орієнталізм" Едварда Ваді Саїда (Said, 1978) американського літературного критика палестинського походження, політичного активіста, якого нині вважають одним із засновників постколоніальної теорії. Як окремий напрям гуманітарних досліджень, постколоніальна проблематика ствердилася в 90-ті рр. ХХ століття, чому особливо посприяли дослідження Едварда Саїда "Культура і імперіалізм" (Said, 1993), Гаятрі Чакраворті Співак "В інших світах" (Spivak, 1987) та особливо праці Гомі Бгабга (Bhabha, 1993). Дослідження останнього (професора гуманітарних наук Гарвардського університету, керівника Гуманітарного центру у Гарварді та професора гуманітарних наук в Університетському коледжі Лондона) створили засади для осмислення феномена постколоніалізму сучасною гуманітаристикою: "Нація та нарація" (Nation and Narration, 1990), "Місцезнаходження культури" (Location of Culture, 1993), "Космополітизм" (Cosmopolitanisms, 2000) тощо. Бгабга - автор багатьох ключових понять сучасної постколоніальної теорії, таких як гібридність, мімікрія, амбівалентність.

Якщо Едвард Саїд артикулював поняття орієнталізму як дискурсу, у якому європейська культура визначила себе з позиції явної переваги, а європейська культурна традиція сформувалася занадто "евроцентричною" і зверхньою щодо свого погляду на Схід, то, на відміну від колеги, Гомі Бгабга запропонував ідею "ефективної культурної гібридності", своєрідного "стану за межами". Бгабга розглядає межі культур як мобільні, рухомі, зазначає, що відтворення культури "за межами" стає художньою стратегією нашого часу, наративом перехідного стану життя на "порубіжжі". Це стан суб'єкта, котрий відчуває свою причетність до двох або й більше культур, але до жодної з них не належить повністю. Його дослідник визначає як "позадомність" (unhomeliness): суб'єкт, звертаючись у пошуках своєї ідентичності до власного коріння, уже не має можливості бути цілковито своїм "у домі", адже відчув на собі вплив колонізатора і іншої культури; проте і в цій культурі метрополії він не став своїм, а залишається гостем, екзотичним прибульцем зі Сходу, отож, змушений опановувати новий простір "між" (in between) [3].

Окрім того, привертає увагу, що, аналізуючи концепт ідентичності, Бгабга не розглядає його як статичний, підкреслюючи, що у сучасному світі він - результат та наслідок багатогранного інтерактивного процесу, який може відбуватися протягом усього життя. Позицію Бгабги певною мірою поділяє Сейла Бенхабіб, одна з найвідоміших сучасних дослідників мультикультуралізму та його особливостей і принципів, що знайшло відображення в найрезонанснішій праці авторки "Домагання культури. Рівність і різноманітність у глобальну еру" (Seila Benhabib, The Claims of Culture: Equality and Diversity in the Global Era, 2002), яка прикметна, зокрема, тим, що в ній дослідниця осмислює позицію культурної екзистенції людини, яка опинилася "на перетині культур".

М. Тлостанова цю властивість культурного порубіжжя визначає як амбівалентність, що найяскравіше проявляється в характеристиці "межової свідомості" людини, яка застрягла на кордоні, але водночас укорінена в одній, двох або й більше культурах [5, с. 11]. На її думку, порубіжжя як символічно- просторовий образ, нерідко осмислюється через поняття культурної "дислокації", місця між національною укоріненістю і новим соціокультурним простором, позначеним пам'яттю про втрату коріння. Саме відчуття такої втрати маркує собою соціальне та психологічне занепокоєння, що формує основу національної, культурної, етно-расової ідентифікації [5, с. 13]. З цими твердженнями погоджується й українська дослідниця Н. Бідасюк, котра наголошує, що порубіжжя означає боротьбу двох сторін і вимагає від іммігранта особливих зусиль для збереження власної ідентичності [1, с. 8]. Отже, вчені перебувають в активних пошуках нових підходів і визначень для так званої "перехідної ідентичності" (the hyphenated self).

Цілком логічно, що художньою актуалізацією теорії культурної гібридності стала нині так звана постколоніальна література. У сучасній літературі дедалі виразнішим стає голос іммігрантів, які вступають в культурну полеміку з колишнім колоніальним господарем, проте й самі є носіями гібридної ідентичності, як її розуміє Г. Бгабга. Низка дослідників на позначення цієї складової сучасної літератури використовує термін "кроскультурний роман" (Г.-П. Вагнер, О. Павлова, О. Сидорова, Г. Стовба, С. Толкачов та інші).

Одним із ключових понять, за допомогою яких ведеться полеміка з мультикультуралізмом, зокрема у сфері літератури, виступає транскультультурація - поняття, доволі нове для вітчизняної гуманітарної думки. Прикметно, що особливий науковий інтерес виявлено саме до постколоніальних студій, які утворюють дискурс, в межах котрого провідними є концепти транскультультурації, культурної гібридності, ідентичності тощо. Тут привертають увагу вітчизняні дослідження постколоніального роману Східної Європи, здійснені В. Агєєвою, Т. Гундоровою, С. Грабовським, О. Забужко, чиї погляди особливо актуальні з огляду на аналіз проблеми людини "на перетині культур".

Репрезентація ідей гібридної ідентичності - творчість найрезонансніших письменників сучасності, нагороджених престижними літературними преміями та відзнаками. Андерс Олсон, голова Комітету з Нобелівської премії з літератури, нещодавно заявив: "У нас був більш європоцентричний погляд на літературу, однак тепер ми дивимося на весь світ". Внаслідок такої задекларованої зміни культурного фокусу серед лауреатів Нобелівської премії останніх десятиріч виходець із Тринідаду Відіадхар Найпол та нігерієць Воле Шоїнка, уродженці ПАР Надін Гордімер та Джон Кутзее. Дуже показовою в зазначеному контексті є Букерівська премія. Букерівські лауреати останніх років - нігерійці Бен Окрі та Чинуа Ачебе, уродженець Цейлону Майкл Ондаатже, індійці за походженням Салман Рушді та Арундаті Рой, англійка нігерійського походження Бернадін Еварісто, уродженка Гваделупи Маріз Конде; в епіцентрі суспільної уваги нащадок пакистанського емігранта Ханіф Курейши, син емігранта з Гонконгу Тімоті Мо, індійці Вікрам Сет та Аравінд Адіга.

У 2019 р. лауреаткою Міжнародної Букерівської премії стала письменниця Джокхо Алхарті з Оману, яка здобула перемогу за книгу "Небесні тіла" (Celestial Bodies-роман-сагу з історії Оману. У шот-листі Букера-2020 серед шести номінантів - романістка індійського походження Avni Doshi, Burnt Sugar (Авні Доши, "Обпалений цукор"), авторка з Зімбабве Tsitsi Dangarembga, This Mournable Body (Ціці Дангарембга "Це скорботне тіло"), американка ефіопського походження Мааза Менгісте (одна з найімовірніших претенденток на Букер 2020: Maaza Mengiste, The Shadow King ("Король тіней"). Імена австралійських, новозеландських, індійських, південноафриканських, нігерійських письменників стали невід'ємною частиною західного культурного дискурсу, який визначає парадигму доби post-постмодерну. Це голоси колишніх колоній, до яких нині дослухається культурний світ, адже вони артикулюють наратив життя "на порубіжжі" - найприкметнішу художню стратегію новітньої літератури.

На сучасному етапі мульти / транскультурне світобачення і відповідна йому художня мова, специфіка жанрової природи творів письменників-мігрантів стає однією з важливих форм пізнання, які виникають на полях домінантної культури та використовується для переосмислення складних і множинних мультикультурних реалій. Ці автори, за слушним твердженням С. Толкачова, "перебуваючи у чужому культурному оточенні, переживають і пропускають через власну творчу свідомість симптоми болючого процесу акультуризації, внаслідок чого виникають твори з певними специфічними ознаками, які можна об'єднати під загальною назвою "кроскультурна література" [9].

Своєрідність творчості кроскультурних авторів полягає в тому, підкреслює М. Тлостанова, що з-під їх пера виходять тексти, написані з позицій "емоційного досвіду соціальної маргінальності", "з позиції краю". Тексти, які створено в "пограничних зонах", дають простір для критичного дистанціювання, необхідного для розуміння нової епохи після руйнування біполярного світу [5, с. 131]. Беручи до уваги цю особливість, дослідники визначають категорію гібридності, вперше виокремлену у працях Гомі Бгабга як принципово важливу для усієї постколоніальної літератури.

Г. Бгабга зазначає, що місце, яке етнічні автори займають і в житті, і в літературі, можна назвати поняттям "проміжний простір" (interstitial space). Дослідник характеризує цей стан як такий, що дає змогу автору виявляти риси належності до обох світів і, водночас, не вписуватися в жоден з них. Створюючи прозу "в межах" та "зсередини" таких порубіжних зон, письменники піддають аналізу і сумніву нерівність у стосунках між людьми, расами, мовами [2].

Коливання - метафізичне, емоційне, між центром та периферією, на думку С. Толкачова, - поширена метафорою у творчості письменників-мігрантів, для яких екскурс із "третього світу" до "першого" супроводжується не лише подоланням власних усталених понять про навколишній світ та людей, але й перетворюється на процес переговорів, які ведуться в умовах подолання жорстких політичних, традиційних культурних настанов, котрі творять та формують національну ідентичність. Герой кроскультурної літератури, який має перехідну, подвійну, гібридизовану ідентичність, розташовану "десь між", у стані транзитності відображає діалектику бінарної опозиції "причетності / непричетності" до тієї чи іншої нації [9]. Аналізуючи подібний стан, літературознавець і культуролог арабського походження Едвард Саїд пропонує концепцію "подорожі в інший простір" [10]. Теорія пояснює, як письменники-мігранти створюють нову, альтернативну щодо наявної версію дійсності. Через свої твори мультикультурні письменники заявляють про те, що постколоніальний світ тепер стає авансценою напружених дискусій, які неодмінно повинні бути почуті і прийняті суспільством до уваги.

Однією з магістральних тем кроскультурної і мультикультурної літератури стає історія, яка розуміється багатьма сучасними письменниками як універсальний текст, що потребує переосмислення, а іноді і коректив. Відомі історичні події та сюжети отримують в прозі кроскультурних письменників нове оформлення, зумовлене постколоніальною дійсністю. Міф і історія трансформуються, утворюючи нові контексти. Історія, творчість і пам'ять стають ключовими парадигмами постколоніального дискурсу, за допомогою яких герої вибудовують свою ідентичність.

У творах кроскультурних авторів ідентичність структурується через гру пам'яті і наративу, виявляє нові аспекти в дискурсі історії і культури етносу. Серед найпомітніших у цьому сенсі письменників - Джон Максвелл Кутзеє (народ. 1940), англомовний письменник бурського походження, лауреат Нобелівської премії з літератури (2003), двічі лауреат Букерівської премії, а також багатьох інших престижних літературних премій (премія Феміна, 1985, Єрусалимська премія, 1987) тощо, у творчості якого відомі історичні події та сюжети набувають нового оформлення, народженого постколоніальною дійсністю.

Дж. Кутзеє народився у ПАР, але тривалий час проживав у Великій Британії, що не могло не позначитися на його творчості. Особливу роль для письменника відіграв роман "Безчестя", названий The Guardian "темною медитацією на постапартеїдну Південну Африку", який спричинив конфлікт з Африканським національним конгресом, внаслідок чого Кутзеє добровільно покинув ПАР, залишаючись нині одним із найпомітніших англомовних письменників у світовій літературі.

Своєрідною "візитівкою" кроскультурного роману давно і небезпідставно вважають творчість Ахмеда Салмана Рушді (народ. 1947), англомовного письменника, який народився в мусульманській родині кашмірського походження, дитинство провів в Індії і, засвоївши строкату культуру своєї країни, став лауреатом Букерівської премії і премії "Букер Букерів".

Центральна тема творчості Рушді - подвійна, гібридна ідентичність мігрантів зі Сходу в новому культурному світі, конфлікт східного і західного способів мислення. Найвідоміші романи автора - це оригінальна взаємодія різних культурних традицій і художніх стилів, властивих як східним, так і західним світоглядним парадигмам. При всій окремішності сюжетів, вони утворюють метатекст, у якому західні стереотипи гармонійно межують з індійськими ціннісними установками та переконаннями, стають яскравою художньою репрезентацією понять гібридна ідентичність і гібридний простір. Своїми текстами письменник полемізує із традиціями західного письма та прийнятою у його межах системою образів на різних рівнях художнього твору.

Провідною особливістю творчості Рушді можна назвати кризу ідентичності, властиву як самому автору, так і його герою. Важливо, що криза охоплює не тільки національний, але й культурний, політичний і релігійний особистісний вимір. Типовим для кроскультурної літератури є роздуми автора про самоідентичність, які транслюются через його персонажів. У романі "Клоун Шалімар" головна героїня з метафоричним іменем Індія або ж Кашмір, пізнаючи себе, дізнаючись про долю своїх батьків - єврея зі Страсбурга, громадянина світу Макса Офалса і уродженки Кашміру Бунньї, є прикладом органічного, хоч і не безпроблемного синтезу західного і східного начал. І в цьому сенсі образ Індії / Кашмір зачіпає проблему гібридної ідентичності - особистісної та культурної, одним із засобів репрезентації якої стає виділення в наративі роману безлічі голосів різних персонажів, створення особливого міфопоетичного світу, у якому, на жаль, вже не залишається місця "чистій культурі" та первісній ідентичності.

Якщо розглядати кроскультурну літературу з позиції автора чи героя, який має перехідну, подвійну, гібридизовану ідентичність, то з певною часткою умовності до неї можна віднести чи не найрезонанснішого Нобелівського лауреата-2017, британця японського походження Кадзуо Ішігуро. Історія, творчість і пам'ять є центральними темами авторського дискурсу Кадзуо Ішігуро, в контексті якого герої конструюють власну ідентичність. Критики одностайні і в іншому твердженні: творам автора властивий яскраво виражений амбівалентний характер, у якому становище культурного гібрида, який виник унаслідок еміграції і почуває ностальгію, відіграє конструктивну роль. Це виявляється в співіснуванні "японських" і "британських" мотивів провідних творів письменника, зокрема відзначеного 1989 р. Букерівською премією роману "Залишок дня", 1989, який назвали одним з найбільш британських романів ХХ ст.".

Саме такий "межовий" стан Бгабга позиціонує як гібридну ідентичність, яка, на думку дослідника, визначає характер сучасної культури і має більший потенціал у сучасному світі, позаяк анулює домінантний вплив однієї культури і дає змогу суб'єкту виявляти риси належності до обох світів і водночас не вписуватися в жоден із них. Отже, загальний культурний дискурс межі століть та особливо ХХІ століття дедалі дистанційованіший від моделі біполярного світу, а отже, феномен гібридної ідентичності визначає особливості життя "на порубіжжі" і розглядається як один із найпереконливіших концептів культурної реальності доби post-постмодерну.

До того ж, беручи до уваги цю особливість, можна позиціонувати категорію гібридності, вперше виокремлену у працях Г. Бгабга, як принципово важливу для усієї постколоніальної гуманітаристики, що значною мірою визначила та утворила новітній культурний дискурс.

Література

1. Бідасюк Н.В. Творчість Бхараті Мухерджі у контексті американського мультикультуралізму / 10.01.04 - література зарубіжних країн автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. К., 2007.

2. Бхабха Х. Местонахождение культуры. Бхабха [пер. с английского Глеба Гобзема]. Перекрестки. Журнал исследований восточноевропейского пограничья. URL: https://bit.ly/35t6YVZ (дата звернення 25.09.2020).

1. 3. Кукатас Ч. Теоретические основы мультикультурализма. URL: https://bit.ly/3olnTlZ (дата звернення: 19.10.2020).

3. Свербілова Т.Г. Дискурс транскультурації та культурної гібридності. URL: https://bit.ly/35u2JcU (дата звернення: 20.10.2020).

4. Тлостанова М.В. Проблема мультикультурализма, и

5. литература США конца XX века. Москва, 2000. 139 с.

6. Толкачев С.П. Мультикультурализм в постколониальном пространстве и кросскультурная английская литература. URL: https://bit.ly/3ojV89p (дата звернення 25.09.2020)

7. Гантингтон С.П. Кто мы? Вызовы американской национальной идентичности [пер. с англ. А.Башкирова]. Москва, Транзиткнига. 2004. С. 268).

8. Kymlicka W. Multicultural citizenship. A liberal theory of minority rights. Oxford: Oxford univ. press, 1995, P. 280.

9. Said E.W. Orentalism. URL: https://bit.ly/3mgzD7p (дата звернення: 19.10.2020).

10. Said E.W. Culture_and_Imperialism. URL: https://bit.ly/2Hwc8IX (дата звернення: 29.09.2020).

11. Spivak, G.C. In other worlds: Essays in cultural politics. URL: https://bit.ly/2TrfzTn (дата звернення: 27.09.2020).

Размещено на Allbest.ru