"Пастор Лопарський": життя та діяльність Бента Йонсона - батька саамського культурного відродження та саамської просвіти

У статті йдеться про життя та діяльність одного з найвизначніших представників саамського національно-культурного відродження - пастора Шведської Лютеранської церкви Бента Йонсона.

Автор відобразив життя цього церковного діяча, висвітлив фактори, які впливали на становлення особистості сановника, на формування його світогляду, а також на формування тих рис та якостей, які допомогли йому в реалізації програм у сфері освіти, мови та культури саамського народу. У даній роботі детально описується кар'єрний шлях шведського священослужителя й оцінюються його людські якості на тих чи інших посадах. Концентрується увага на його досягненнях у сфері мовно-освітньої політики і тих конкретних успіхах в діяльності Б. Йонсона на посаді єпископа Лулеоського. Автор не лишає поза увагою персоналій, з якими співпрацював «пастор лопарський» і які підтримували всі ініціативи сановника та активно долучалися до його проектів. У статті детально описано науковий і творчий доробок Б. Йонсона, його вклад у польові дослідження саамів Шведської Лапландії. Стаття висвітлює процес реформації саамської шкільної освіти, створення Саамської Академії (Вищої школи), позитивні зміни у використанні саамської мови в духовній та світській сферах, а також процес «примирення» Лютеранської церкви і саамського народу завдяки діяльності єпископа Б. Йонсона. Розкривається роль та значення шведського сановника у міжнародній та міжконфесійній взаємодії. єпископ лулеоський лютеранська церква

Ключові слова: «пастор саамів», єпископ Лулеоський, Лютеранська церква, освіта, саамська мова, Саамська Вища школа.

Бент Йонсон народився 19 лютого 1888 р. Майбутній «пастор лопарів» виріс і сформувався у старій та відомій церковній родині. Його батько Брур Густав Йонсон був священником в м. Боллнес і начальником шкільного управління в Хельсінгланді, а матір - активною громадською діячкою. Старший брат Брур Йонсон у майбутньому став ректором Лундської духовної гімназії і начальником Управління Народними школами (Jonzon1943, s. 414, Gransted 2018, s. 27).

Від самого дитинства майбутній єпископ разом зі своїми братами і сестрами часто долучався до батькових поїздок для зустрічі з паствою. У цих подорожах Хельсінгландською округою Бент познайомився зі стародавніми звичаями місцевого люду та навчився фізичної витривалості. Тоді тринадцятирічний Йонсон уперше доторкнувся до культури саамів, які кочували цим краєм. У своїх щоденниках єпископ залишив свої враження від першої зустрічі з цим народом: «Саами, які живуть на абсолютно дикій землі, невідділимі від своїх оленів...». Успадкований від батьків церковний пієтет і працелюбність та часте залучення Б. Йонсона до робочих поїздок батька заклали фундамент особистості і сформували в майбутнього пастора ті якості, які реалізувалися повною мірою під час його роботи в Лулеоському єпископстві (Gransted 2018, s. 23, Sundkler 1973).

Формуванню Б. Йонсона як професіонала посприяли студентські роки, проведені в м. Упп- салі. Пройшовши річні підготовчі курси, в 1915 р. він вступив до Уппсальської духовної семінарії, яку закінчив у 1920 р. (Jonzon 1962 s. 558). У 1914-1915 рр. він був віце-солістом Уппсальського студентського хору, зміг розкрити свій поетичний хист та артистичну натуру і це спонукало його у майбутньому до написання псалмів до різних збірок у дорослому віці (wiki.

sfs.se/wiki/Uppsala-stusentskor). Найвідомішим зразком є пісня «Ми вірим в Бога, як в Небо і Землю» (написана 1919 р. і видана у збірці «Нові псалми» під № 522 у 1921 р.). Він також брав участь у написанні щорічного збірника «Псалмів 1937-го року». У ці ж роки Б. Йонсон познайомився з Натаном Сьодерблумом, який був у той час активним діячем Руху за Оновлену церкву. Його діяльність стала для молодого семінариста прикладом для наслідування та сприяла формуванню непохитної віри у власну справу і наполегливості у відстоюванні своїх інтересів. Цей діяч дуже багато допомагав молодому священнику Йонсону на його кар'єрному шляху (Sundkler 1973). _w

У 1918 р. Б. Йонсон став молодшим секретарем у Шведському церковному Дияконському управлінні, а з 1920-го - старшим секретарем (Jonzon 1962, s. 558).

По закінченню навчання молодий священник одружився і на початку 1920-х рр. проживав на Овікських ф'єлах, де більш тісно ознайомився з саамською культурою та місцевими ландшафтами, які вразили його до такої міри, що за його словами «... частина серця стала з тих пір приналежати цим ф'єлам». У своїх «Щоденниках» він записав: «Красу цієї природи можна порівняти лише з неземними красотами Нової Зеландії!». З такою ж любов'ю Б. Йонсон ставився і до місцевого корінного населення, характеризуючи його як людей добрих і розумних (Gransted 2018, s. 24).

З 1924-го і протягом наступних шести років він був комміністром в м. Евле, де зайняв центральну роль у налагодженні зв'язків між місцевими народами і церквою, а також сприяв співпраці церкви з місцевими громадськими і політичними активістами (Jonzon 1962 s. 558). Йому було доручено реалізувати соціальну програму, яка була створена Рухом за Оновлену церкву і передбачала більшу відкритість церкви до діалогу з різними верствами населення. За шестирічний термін перебування на цій посаді, Б. Йонсон тісно співпрацював із саамами. Під впливом нового досвіду до нього почало приходити розуміння проблем саамів у церковній та культурній сферах. Робота в якості речника лютеранської церкви розкрила його дипломатичний потенціал. Як згадував один із редакторів місцевого видання С. Норрлінг: «Йонсон був людиною зі здатністю урівноважувати непорозуміння і схиляти осіб з різними поглядами до довіри. В останній рік роботи на цій посаді він не побоявся організувати зустріч з представниками міського осередку Соціал-Демократів, неприязно налаштованих до представників церкви, та провести дискусії, не зважаючи на розбіжність їхніх поглядів». Організація зборів, безпосередня участь у конференціях та уміння домовлятися були важливими для майбутнього єпископа у відстоюванні своєї позиції і просуванні інтересів під час конференцій 1950-х рр., де обговорювалась подальша доля саамської мови та культури, соціальні та освітні права фіно-угорських народів.

За порадою Н. Сьодерблума, з кін. 1920-х рр. Б. Йонсон почав вчити фінську мову, а з середини 1930-х рр. ще й саамську з метою посилення контактів з більш широким колом саамських громадських діячів, а також для налагодження зв'язків із Фінською Лютеранською церквою як частиною великої північної стратегії про інтернаціональну регіональну співпрацю лютеранських церков задля їх оновлення (Sundkler 1973). Це показує його глибоку зацікавленість місцевим корінним населенням Норрланду і його бажання зрозуміти їх проблеми. Володіння цими мовами допомогло йому в 1935 р здобути докторський ступінь, який він отримав після написання дисертації з історії церкви, присвяченій відомому північнофінському місіонеру Пааво Руотсалайнену.

У 1930-х рр. пастор активно подорожував Шведською Лапландією задля дослідження саамської мови та культури. Йонсон захоплювався самобутністю культури та високим рівнем самосвідомості цього народу. Зібраний матеріал став основою багатьох його статей про непросте становище саамського народу та необхідність захисту його прав. Він наполягав на необхідності застосування саамської мови у проповідях, спираючись на тези М. Лютера, який виступав за видання Святого Письма усіма вернакулярними мовами для кращого розуміння основ християнської віри. Знання саамської мови допомагало пастору порозумітися з місцевим населенням та дозволяло йому проводити служби на мові, зрозумілій місцевим жителям (Korhonen 2016,_ws. 777).

У 1938 р. Б. Йонсона обирають єпископом Лулеоським. В цьому ж році він викладає свою програму у вигляді праці «Йонсонський Пасторський Лист». У ній йшлося про завдання та цілі реформування церковного, культурного й освітнього життя в єпископстві, критикувалася діяльність попередника О. Бергквіста за його расово-біологічні підходи у роботі з корінним населенням. В той же час Б. Йонсон схвалював вивчення саамської мови своїм попередником, для кращого діалогу з паствою і називав його саме тим взірцем, який спонукав самого Йонсона до вивчення цієї мови. Новий єпископ зазначав, що в цілому він є наступником Бергквіста у роботі з корінним населенням, але з тією відмінністю, що приділятиме більше уваги проблемам корінних народів та захищатиме й відстоюватиме їх культурні права. Ставлячи у приклад Бергквіста, він наголошував на необхідності вивчення саамської мови усіма священниками, які працюють у цих краях, оскільки через відсутність розуміння саамською паствою шведської мови у їхні голови можуть закладатися неправильні основи християнської освіти.

Одним із центральних питань в його роботі було використання мов фіно-угорських народів Норрланду, зокрема, він виступав за необхідність перекладу шведської церковної літератури саамською і турнедале-фінською, вивчення цих мов священослужителями та викладання цими мовами для саамських і фінських дітей. Також наполягав на необхідності реформування системи початкової та середньої освіти в регіоні, оскільки вона була застарілою і не відповідала вимогам часу, культурним та ідеологічним потребам місцевого населення (Gransted 2018, s. 25, 29).

На початку 1940-х рр. єпископ познайомився з місцевим саамським громадським діячем І. Руунгом та турнедальським С. Етнамом. З 1940-го року і до 1960-го він очолював Шведське Місіонерське Товариство (ШМТ/SMS - Svenka missionssalskapet). У роботі ці діячі товариства користувалися одним гаслом - «із саамами для саамів». В цей час починається реформування системи кота-шкіл - збільшується кількість годин та предметів, які викладалися саамськими діалектами, замість застарілих необладнаних зручностями та непридатних для тривалого використання кот будуються стаціонарні сучасні споруди. Постало також питання вищої освіти саамською мовою (Hansson 2016, s. 442).

У 1941 р. був розроблений проект, а в 1942 р. заснований силами Шведского Місіонерського товариства, на чолі якого перебував Б. Йонсон, а також завдяки зусиллям саамських представників К. Стенберга та Г Парка у м. Сурселе (з 1945-го і по нині - м. Йокмокк) (Gransted 2018, s. 37, Lundberg 1997, s. 67) перший саамський вищий навчальний заклад - Саамська академія. її головними завданнями стали: 1) підтримка саамської молоді та її особистісна реалізація у тогочасних умовах; 2) збереження та розвиток саамської культури; 3) підвищення рівня світської та духовної освіти саамів у. Першим ректором було обрано одного із членів ШМТ пастора Л. Валмарка, який зайнявся реалізацією цього плану. Особисто Б. Йонсон займався проблемою викладання християнської моралі та етики в СВШ. Результатом його роботи стало створення Руху за Моральне Переозброєння (Moral Re-Armament - MRA). Рух ставив за мету стимулювати особистісній розвиток і залучення індивідів до участі в громадських проблемах. MRA почала діяти в СВШ як студентський громадський гурток, з якого пізніше вийшли активні борці за права саамського народу (Hansson 2016, s. 445, 455).

В 1945-1960 рр. Б. Йонсон брав участь у роботі культурного товариства Саме-Етнам, діяльність якого була спрямована на збереження традицій та висвітлення значення саамської та фінської культур у житті краю. Єпископ і Л. Валмарк очолювали комітет з питань традиційних ремесл. Частина рішень і проектів, розроблених ними в межах цього комітету, були реалізовані у програмах ремісничих дисциплін, які викладались в СВШ (Hansson 2016, s. 453). Саме завдяки підтримці ініціатив даного товариства було опубліковано ряд духовних праць, дитячих книжок та шкільних підручників луле- та північносаамськими діалектами (Korhonen 2016, s. 777). Крім того, сановнику вдалося долучити до роботи в Саме-Етнам відомого турнедальського діяча В.-Л. Вайханена, разом з яким він провів дослідження саамського і турнедальського народів. Ці дослідження проводились з метою заперечення расового підходу в освіті та етнополіти- ці загалом. Завдяки своїй активній діяльності Б. Йонсон отримав прізвисько «пастор саамів» (Gransted 2018, s. 29, 37). Моральним обов'язком пастор вважав відстоювання прав цього небагаточисельного корінного народу. У своїй промові на церковній конференції 1953 р. він говорив про них наступне: «Саами являють собою маленьку групу, затиснуту з поміж різних сторін іншими більш чисельними групами із сильнішими громадськими і політичними позиціями, а тому цьому корінному народові складно захистити свої інтереси, тож постає необхідність переглянути їх становище і захистити їх права». Сановник також вважав, що роль і функція церкви більш широкі, оскільки бачив у цій інституції не лише місце проповідування та реалізації церковної політики, а й майданчик для поширення нових ідей та соціокультурного діалогу з паствою (Sundkler 1973).

Єпископ Б. Йонсон відіграв активну роль у церковних зустрічах-конференціях, присвячених питанню саамської мови. У 1953 р. була проведена перша установча конференція, на якій зібрались представники саамів Лулеоського та Хернйосандського єпископств, на якій наголошувалось на необхідності впровадження обов'язкового навчання саамських дітей рідною мовою, особливо у сфері духовної освіти. Сановник брав активну участь у дебатах щодо нової організації церковної роботи, конфірмаційної освіти, взаємодії та співробітництві з мирянами. Він наполягав на необхідності допущення церковнослужителів до посади вікарія лише зі знанням саамської, оскільки це допоможе зрозуміти культурно-мовні особливості народу, оскільки з 1925 р., за словами Б. Ионсона, не було жодного вікарія, який би володів саамською мовою. З тих часів поступово відбувалося впровадження саамської як навчального предмету у різних школах Норр- та Вестерботену. За результатами цієї конференції, був уведений у дію Указ № 48 «Про доплати у сфері церковної діяльності та освіти», який передбачав надбавки вчителям та священникам, які ведуть свою діяльність фінською чи саамською. За роботу в приходах саамів та турнедальських фінів передбачалась надбавка 150 шведських крон на місяць. За проведення служб мовами корінних народів до грошового забезпечення додавались 400-800 крон. Але і цього було недостатньо для заохочення освітніх та духовних кадрів застосовувати фіно-угорські мови. Тоді були закріплені норми, за якими нараховувались надбавки двох типів: 1) загальна - 600 крон - за діяльність у саамських та турнедальських округах; 2) спеціальна - 400-800 крон за знання мов та ведення ними своєї викладацької чи духовної діяльності. За указом № 66, ініційованим Б. Ионсоном та інспектором Г Хультгреном, щодо ведення служб та духовної освіти саамською мовою, організовувались мовні курси для майбутніх вікаріїв у Иоккмоку, без яких вони не мали права займати свої посади. Свої аргументи щодо необхідності вивчення сановниками саамської мови він підкріпив давніми документами - указом І686 року про обов'язкове вивчення саамської як мови проповідування та законом 1896 р., який зобов'язував священників вести служби місцевими мовами пастви. Цим він показав, що це є відновленням давньої традиції, а не радикальні та безпрецедентні кроки щодо реалізації вимог саамських активістів. Крім того, на конференціях, у яких брав участь сановник, також підіймалося питання уведення обов'язкової дев'ятирічної системи освіти для саамів рідною мовою та створення першої саамської науково-дослідної інституції (Gransted 2018, s. 12-14, 21,). Зверталась увага на необхідності створення окремих приходів у саамських ф'єлах, а очільниками саамських комун мали бути виключно саами. У 1954 р. за ініціативи єпископа були уведені стипендії для священників та викладачів, які вивчають саамську мову та культуру. У 1954-1958 рр. Б. Ионсон разом із інспектором «кота-шкіл» И. Руунгом та єпископським секретарем К. Клефбаумом проводили дослідження якості надання духовної освіти саамським племенам, а також займалися дослідженням правомірності саамського статусу у церковній роботі. За результатами досліджень Ионсон виявив нерівномірність розподілу священників по саамських приходах, особливо у південних, лісових районах. Сановник запропонував дати можливість саамам ставати священниками та проповідувати своєю мовою, а також надалі заохочувати викладачів та шведських священників вивчати мову та традиції корінного народу. Ці заходи, на думку Ионсона, мали укріпити духовність народу та зберегти його лояльність державним інституціям, оскільки у чотирьох найпівнічніших шведських ленах саами все активніше долучалися до творення власного громадського суспільства через утворення національних організацій (Elenius 2016, s. 491-496).

Результатами такої діяльності Б. Ионсона стали зміни в системі освіти саамів. Так, в 1955 р. шкільне управління перейшло від єпископських кафедр до Державного управління освіти (Lantto 2003, s. 77). У 1959 р. пролунала перша літургія саамською мовою. На зламі 19501960-х рр. почали видаватися навчальні посібники з паралельним використанням саамської та шведської мов. У 1962 р. були створені перші загальноосвітні школи з саамською мовою викладання (Elenius 2004, s. 15). Заходи, запроваджені Ионсоном, були успішно реалізовані, тому що сановник віддавав перевагу польовим дослідженням і безпосереднім контактам з прихожанами, а не лише зі своїми підлеглими. Такими чином, збираючи дані із усіх куточків єпископства під час експедицій та встановлюючи зв'язки з довіреними особами серед місцевого населення, єпископ Лулеоський мав повну картину становища мови, освіти та духовної сфери саамів. Використовуючи результати досліджень, він впроваджував ефективні заходи щодо вирішення реальних проблем у цих сферах. Б. Ионсон вважав, що «Шлях до Бога має вестись шляхом рідної мови пастви та відповідно до їх культури» (Gransted 2018, s. 42). Крім того, політика, запроваджена єпископом, мала на меті глибше залучити саамів до церковного життя і налагодити здорові та позитивні відносини між місцевими шведами і представниками корінного народу. Заходи, подібні йонсонівським, почали проводитися і у Хернйосандському та Вестероському єпископствах. З 1960-х рр. саамська освітня політика з рівня єпископських кафедр перейшла на державний рівень.

В 1950-1960-х рр. Б. Ионсон активно подорожував з робочими візитами до різних протестантських країн з метою налагодження співпраці між конфесіями та поширення ідей Морального Переозброєння. Лише Фінляндію він відвідав 60 разів. Він також їздив до США, Нової Зеландії, Австралії, Канади, Індії та країн Близького Сходу. Б. Йонсон став наступником Н. Сьодерблума як шведський священник і єпископ, який найбільш активно був залучений у міжнародну міжконфесійну співпрацю (Sundkler 1973).

Після відставки з єпископського поста у 1956 р. Б. Йонсон не полишив своєї громадсько-політичної та церковної діяльності. В останні роки свого життя він видав кілька праць на етнографічну та релігійну тематику, серед яких «Щоденники» (1958) - нотатки про співпрацю церкви та фіно-угорських меншин, експедиційні матеріали щодо саамської культури (1953-1958 рр.), а також особисті коментарі й оцінки думок саамських діячів під час робочих зустрічей 19411958 рр.; збірник проповідей «Народ, скерований Богом» (1963), в якій наводились дані про різні аспекти життя саамів, про роботу з общинами й суспільну діяльність сановника (Gransted 2018, s. 32, 34).

Помер пастор Б. Йонсон у Стокгольмі 27 серпня 1967 року і був похований на Старому Упп- сальському кладовищі.

Отже, «пастор лопарський» Б. Йонсон є фігурою визначальною для саамського народу та Лютеранської церкви загалом. Він прожив активне життя і сформувався як всебічно розвинена особистість з неймовірною працездатністю. Він горів своєю справою та мав безліч ідей. Суворі красоти Норрланду закохали в себе молодого священника, який в свою чергу полюбив місцевий саамський народ, а робота на різних постах у церкві з саамською паствою сформувала чітке розуміння існуючих проблем. Це допомогло йому реалізувати повною мірою свої плани щодо покращення становища саамів в мовно-освітній, культурній та релігійній політиці. Б. Йонсон вніс свій вклад у польові етнографічні дослідження саамів, опублікувавши ряд нотаток і записів, а також відіграв значну роль у міжконфесійній взаємодії та формуванні позитивного іміджу Шведської Лютеранської церкви як у самому Королівстві Швеція, так і на міжнародній арені.