Сучасний кінематограф і сценічне мистецтво

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасний кінематограф 1 сценічне мистецтво



У 1990-х роках як в американське, так і в європейське кіно прийшло нове покоління режисерів, що, спираючись на різноманітні філософсько-естетичні концепції, презентували власну кінематографічну мову, розглядали у фільмах соціальні проблеми кінця ХХ ст. й певним чином протестували проти бездуховності, прагнули захистити ідеали гуманізму, загальнолюдські цінності.

Том Тиквер

Зокрема, у німецькому кіно означеного періоду події фільмів розгорталися переважно в сучасному місті. Одним з найбільш відомих сучасних режисерів слід назвати Тома Тиквера, котрий, представляючи своєрідну кіноформу поєднання стоп-кадрів, анімації та кліпового монтажу, став відомим з виходом на екрани фільму «Біжи, Лоло, біжи» (1998), що певною мірою нагадує комп'ютерну гру. Примітно, що за мотивами фільму кількома роками пізніше було поставлено спектакль. 2000 року на екрани вийшов фільм Тома Тиквера «Принцеса і воїн», а 2002 - «Рай». Вказані фільми зробили митця одним з найбільш відомих режисерів не тільки в Німеччині, але й у

Європі. 2006 року відбулася прем'єра фільму «Парфумер: історія од- ного вбивці» за мотивами знаменитого роману Патрика Зюскінда «Парфумер». Бюджет кінострічки склав близько 50 млн євро.

Емір Кустуріца

Серед художників нового покоління найпомітніший боснієць Емір Кустуріца, який, починаючи з фільму «Час циганів» (1989), зумів створити свою, оригінальну естетику, значною мірою засновану на яскравих, емоційних, романтичних та іронічних візуальних метафорах, укорінених в балканській культурі. Найбільш відомі фільми режисера - «Андеграунд», «Чорна кішка, білий кіт», «Життя як диво» й ін.

На початку 1990-х років на батьківщину в Польщу повернувся Анджей Вайда, який продовжив роботу як у театрі, так і в кіно. У цей час митець презентував такі сценічні постановки , як «Вроцлавська імпровізація» (1996) Тадеуша Ружевича, «Клятва» (1997) Станіслава Виспянського, «Макбет» (2004) Вільяма Шекспіра. Співпрацював митець і з телебаченням. 2001 року він вдався до телевізійної екранізації оповідання «Червнева ніч» Ярослава Івашкевича [32].

Особливої популярності здобула його кінострічка «Пан Тадеуш» (2000) з Ольгер- дом Ольбрихським у головній ролі.

Фрагмент плаката до фільму «Катинь»

2007 року на екрани вийшов фільм «Катинь», сценарій якого був побудований на реальній історії загибелі польських офіцерів, розстріляних НКВС. Примітно, що прем'єра фільму відбулась і в Україні.

Одним із найбільш відомих лідерів гуманістичного кіно у 1980-х - початку 1990-х років став польський режисер Кшиштоф Кесльовський, котрий, увійшовши в європейський кі- нопростір, зміг передбачити майбутнє своєї країни. Вершина творчості митця - 1988-1994 - припадає на час трансформації суспільно-політичної системи в Польщі. Його фільмова трилогія «Три кольори: синій, білий, червоний», «Декалог» (1989) і «Подвійне життя Вероніки» (1991) здобули міжнародне визнання. Своєю пізньою творчістю Кесльовський набув статусу видатного майстра не тільки польського, а й загальноєвропейського кіно, здобувши такі престижні нагороди, як премія «Фенікс», винагороди в Каннах, «Срібний ведмідь» на Берлінале, «Золотий Лев» на Венеційському МКФ.

Наприкінці 1990-х років у Польщі здобули прихильність і глядачів, і критиків блокбастери за творами Генрика Сенкевича - «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана, «Камо грядеши?» Єжи Кавалеровича, бойовики із Бо- гуславом Ліндою в ролі супермена, які наслідують голлівудські взірці, а також кінокартини, у яких порушено проблеми моралі та релігії в житті сучасного суспільства - «Борг» Кшиштофа Краузе, «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом» Кшиштофа Зануссі.

Кадр із фільму «Вогнем і мечем»

Показовим є той факт, що За- нуссі реалізувався як режисер не тільки у сфері кіно й телебачення. З 1987 року він плідно працював над драматичними й оперними постановками в Польщі, Німеччині, Італії, Франції, Швейцарії, Україні та Росії. Нині у творчому доробку митця налічується близько 30 театральних постановок і він є одним з найбільш затребуваних у сценічному мистецтві режисерів.

Серед відомих сценічних робіт майстра в Росії - спектакль «Ігри жінок», поставлений 1991 року в МХТ імені А. Чехова, що мав значний успіх у публіки та позитивні відгуки в пресі. 2008 року в Новосибірському театрі «Старий Дім» режисер представив виставу за п'єсою сучасного американського драматурга Отто Ескіна «Дует», де образи визначних актрис минулого допомагали майстрові роздумувати про природу театру, про мистецьке покликання й високу ціну, яку платить художник за успіх і любов публіки.

2010 року Кшиштоф Зануссі створив спектакль у Московському академічному молодіжному театрі за п'єсою «Доказ» Девіда Оберна, де в головних ролях були задіяні молоді талановиті виконавці - Неллі Уварова, Ірина Нізіна, Денис Баландін.

2012 року знову ж таки на московській театральній сцені поставив п'єсу англійського драматурга «Виховання Рити» з Федором Доб- ронравовим та Олесею Железняк у головних ролях, проте репетиції здійснив у Польщі, а потім переніс у Росію. Зазвичай режисер проводив репетиції з виконавцями у власному заміському будинку, віддаючи перевагу повному зануренню в роботу над текстом п'єси, проводячи увесь вільний час з акторами, розмовляючи з ними про ролі тощо.

У такий самий спосіб К. Зануссі здійснював інтенсивні репетиції і з українськими акторами Іриною Дорошенко й Олексієм Богдановичем, коли 2007 року його запросили поставити на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка психологічний детектив «Маленькі подружні злочини» за п'єсою французького драматурга Еріка-Еммануеля Шмітта (переклад Надії Нежданої). Основна частина спектаклю була зроблена у Варшаві, згодом репетиції були продовжені в Києві, де під керівництвом Зануссі виконавці вийшли на сцену, розкривши нові грані та приховані можливості акторів.

2010 року Кшиштоф Зануссі поставив оперу «Дон Жуан» Моцарта в Одеському національному академічному театрі опери та балету.

Своєрідне моделювання картини світу представлене у творчості культового данського режисера Ларса фон Трієра. Вважаючи, що криза «великого кіно» пов'язана зі зловживанням багатим арсеналом доступних кінематографістам засобів виразності, митець 1995 року разом з однодумцями створив об'єднання «Догма», декларація якого була спрямована проти комерційного кіно і його технологічних надмірностей, зокрема й кіноплівки.

Ларс фон Трієр

На думку авторів маніфесту, це повинно було привести до більшої правдивості та глибини кінематографічної продукції, але насправді означало залучення в професійне кіно елементів домашнього відео й відеоарту.

Унікальною є похмура атмосфера достовірності та правдивості стрічок режисера, що пов'язана з реальністю Данії. Першу відому кінострічку фон Трієра, що успадковує протестантські притчі Дреєра і Бергмана, «Розтинаючи хвилі» (1996) було знято на 16-міліметрову кіноплівку. Стрічка тяжіла до естетики телерепортажу, певним чином «оздобленого» високохудожніми пейзажами.

Наступний музичний фільм режисера «Та, що танцює в пітьмі» (2000) розгортається в площині огидного реального й ідеального ірреального, причому перший виконаний в естетиці, проміжній між телерепортажем і «Догмою», а другий - у художній манері відеокліпу, хоч і дещо стриманій. Головну роль у фільмі зіграла ісландська співачка Бйорк, що отримала «Золоту пальмову гілку» за краще виконання жіночої ролі. Примітно, що музичні номери, з яких складається ідеальний пласт, демонстрували на каналі MTV серед кліпів.

У наступному своєму фільмі «Догвіль» (2003), як і раніше, знятому відеокамерою, фон Трієр остаточно відмовився від претензій на реалістичність і створив його в декораціях занадто умовних навіть за театральними мірками, оскільки контури приміщень були просто намальовані на підлозі студії.

Серед найбільш примітних кіноробіт режисера:

європейська трилогія «Елемент злочину» (1984), «Епідемія» (1987), «Європа» (1991);

містичний телесеріал «Королівство І» (1994), «Королівство ІІ» (1997);

знаменита трилогія «Золоте серце» («Розтинаючи хвилі», 1996 - «Золота пальмова гілка» у Каннах, «Ідіоти», «Та, що танцює у темряві», 2000 - та сама нагорода);

«Антихрист» (2009);

«Меланхолія» (2011).

Педро Альмодовар - один із найвідоміших іспанських режисерів сучасності, лауреат премії «Оскар» і «Золотої пальмової гілки» Каннського МКФ. Митець постійно оновлює кінематографіч-

Педро Альмодовар ну мову й водночас має широкий успіх у глядачів, черпаючи матеріал для своїх фільмів як із вражень власного життя, так і життєвого досвіду друзів. Найбільш відомі стрічки останнього 20-річчя:

«Квіти моєї таємниці» (1995);

«Все про мою маму» (1999);

«Поговори з нею» (2002);

«Погане виховання» (2004);

«Повернення» (2006);

«Розімкнуті обійми» (2009);

«Шкіра, у якій я живу» (2011);

«Я дуже збуджений» (2013).

Примітно, що свого часу молодий Альмодовар був членом театральної групи «Los Gallardos» і грав невеличкі ролі в професійному театрі.

Іспанський режисер Карлос Саура у 1990-ті роки продовжував виступати палким прихильником і пропагандистом фламенко, що спонукало його до нового, незвичного поєднання кіно та сценічного мистецтва - створення своєрідних за стилістикою документальних фільмів- концертів: «Севіль-Янос» (1991) і «Фламенко» (1995). У кінострічках були задіяні видатні виконавці: співак Камарон де ла Ісла, гітаристи Пако де Лусія і Маноло Санлукар, танцівник Хоакін Кортес та ін.

У фільмах 2000-х років майстер прагнув презентувати так зване експериментальне (nuevo) фламенко, що передбачало синтез різних хореографічних традицій з тяжінням до східних (як, приміром, у кінострічці «Саломея» (2003), чому сприяв і сам біблійний сюжет), або намагався поєднати фламенко з академічною музикою, джазом, балетом і сучасним танцем, як у кінокартині «Іберія» (2005), де головним стрижнем стала музика І. Альбеніса.

Карлос Саура і в документальних фільмах-концертах продовжував використовувати простір репетиційного залу, який набув символічного значення. Через такий авторський кінопростір митець намагався розкрити світовідчуття іспанців, їхні погляди на світоустрій, плинність часу, тлінність буття. Невипадково в сповненому неповторної краси й чаруючої магії танцю фільмі «Фламенко, фламенко» (2010) майстер вибудував сюжет подібно до життєвого циклу, пов'язавши етапи життя людини з різними жанрами фламенко [20]. сучасний кінематограф сценічне мистецтво

1990 року Франко Дзеффіреллі втретє у творчій кінобіографії вдався до екранізації п'єс Шекспіра й презентував фільм «Гамлет». Він укот- ре підтвердив власну високу репутацію талановитого майстра сучасного трактування творів видатного драматурга.

З метою залучення до кіноперегляду молодої аудиторії режисер, неочікувано для поціновувачів його творчості, запросив на головну роль популярного тоді Мела Гібсона й не прорахувався. Екранізуючи твір, призначений для сценічного втілення, постановник брав до уваги той факт, що кінематографічний переклад театральної п'єси передбачає виникнення нового твору, засоби котрого мають переконувати та підкорювати публіку вже кінематографічними засобами, але при цьому збігатися з тим емоційним враженням, котре склалось у читачів і глядачів від знайомства з першоджерелом. Тож чим більш своєрідна мова, на яку перекладений літературний твір, тим очевиднішими є приклади вираження новими засобами суті його образів, можливості збудження в глядача почуттів і думок, близьких до тих, що виникають при читанні п'єси чи її сценічному втіленні й відкладаються в пам'яті кожної людини, як власне емоційне враження, що залишилось від зустрічі з літературним героєм.

Примітним є той факт, що в часи самого Шекспіра Гамлет був презентований далеко не молодим і витонченим юнаком. Однак уже багато століть на сцені і в кіно принц данський постає, яким завгодно, але не таким, як його пропонував грати визначний драматург. Глядач бачить Гамлета то тендітним, відстороненим від реалій часу юнаком, то безумцем з палаючим поглядом, то месником з лицарською поставою. Саме таким, як його представили публіці Дзеффіреллі й Гібсон. Адже в кожної епохи - свій Гамлет. Тож Мел Гібсон грав героя свого часу, який здатен бити на сполох у тому світі, що знаходився у своєрідному летаргічному сні, опинившись на межі глобальної морально-етичної й екологічної катастрофи. Тож ані хвиля дегероїзації, ані найскладніші постановки інтелектуального театру й кінематографу, ані пошуки в підсвідомості не змогли до цього часу звільнити Гамлета від специфічних рис сценічного героя, нав'язаних йо- му фантазією поколінь.

Працюючи протягом десятиліття над такими кінопроектами, як «Горобець» (1993), «Джен Ейр» (1996), «Чай з Муссоліні» (1996), у театрі Дзеффіреллі роботу не полишив. Так, 2000 року в Римському оперному театрі майстер з бездоганним смаком поставив спектакль «Тоска», присвячений сторіччю прем'єри опери на цій сцені. Його можна віднести до класичних зразків оперної режисури.

Тривалий час працюючи над оперними постановками з Марією Каллас, Дзеффіреллі виношував ідею створити кінострічку про видатну виконавицю. Такий фільм-портрет, однак далекий від біографічного жанру, під назвою «Каллас назавжди», з'явився 2002 року вже після смерті співачки. Головну роль у картині, що була своєрідною оповіддю, яка могла розкрити таємницю визначної співачки, показати її сутність, виконала Фанні Ардан.

Фанні Ардан у ролі Марії Каллас

Показово, що всі роботи Дзеффіреллі в кінематографі, драматичному й оперному театрах завжди зрозумілі широкому колу глядачів [20].

В українському ігровому кіно 1990-х років висвітлювали раніше заборонені теми:

«Лебедине озеро. Зона» Ю. Іллєнка;

«Останній бункер» В. Іллєнка;

«Голод 33» О. Янчука;

«Вінчання зі смертю» М. Мащенка;

«Вишневі ночі» А. Микульського;

«Страчені світанки» Г. Кохана.

Повертаючись до творчості Юрія Іллєнка, зазначимо, що в означений період фільмом «Лебедине озеро. Зона» розпочався четвертий етап у кінобіографії майстра, який свідчив про системність і цілісність мистецького стилю. На екрані постала єдність емоційної логіки твору і його образності, як процесу, що охопив і соціальне буття, і психологію, і глибини підсвідомості художника. Останній етап у творчості митця завершився грандіозною кінопостановкою «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001), де художнику вдалося піднятися до вершин самовираження, хоч після неї режисер прожив ще десять років, абсолютно відлучений від кінопроцесу.

Богдан Ступка у фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу»

У центрі сюжету стрічки - уявний діалог між гетьманом Мазепою та Петром I.

Цей фільм став найсильнішим в українському кінематографі першої чверті ХХІ ст., що за своїм естетичним рівнем випередив час. У ньому постановник запропонував нову кіно- мову, до якої не тільки глядачі, а й більша частина критиків не були готові.

На жаль, після виходу на екрани кінострічки «Молитва за гетьмана Мазепу» визнаного світовою кіногромадськістю режисера звинуватили в марнотратстві державних коштів, а особливо в «політне- коректності», і фактично вже назавжди заборонили знімати кіно. Дивно, як після мало не дикого «шаленства нетерпимості» [24, 73] митець дихав, жив, писав книжки, прийшов у політику? А тому незаперечною є думка, що за ігнорування державою таланту Юрія Іллєнка і його вимушену бездіяльність (у галузі фільмування) хоча б в останні десять років життя будуть розплачуватися нащадки. Усвідомлення станеться з часом, коли доведеться жалкувати, що не пощастило жити з майстром в один час, бути з ним знайомим.

Полярність думок щодо художньої цінності фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» дає, проте, підстави висловлювати твердження про перехід митця в останньому десятиріччі творчості на «найвищий рівень оповіді: без прямої візуалізації певної думки, а зображення подій та образів через стимулювання до мислення» [48, 51].

Найбільш послідовний прибічник авторського поетичного кіно Юрій Іллєнко довів своєю творчістю, експериментами-знахідками право на існування цього напряму. Більше того, його необмежені можливості подальшого розвитку у вигляді кінематографічного видовища образів, звуків, барв, де поезія виникала як невід'ємна приналежність життя, де зрівнювалися й протиставлялися реальність та ірреальність, де виникало таке зображення, у котрому особливе означає всезагальне, а все- загальне споглядається за допомогою особливого, де простір і час еластичні, де кожне слово кіномови - могутній і дієвий засіб у зображенні множинності світу [143].

З початку 1990-х років з розпадом СРСР держава перестала фінансово підтримувати кінематограф і водночас не забезпечувала законодавчо створення приватного кіновиробництва. Це призвело до падіння кіноіндустрії, зокрема й в Україні.

На початку 2000-х вийшли кілька фільмів, які набули широкого резонансу, зокрема за кордоном:

«Мамай» О. Саніна (номінація на «Оскар»);

Постер до серіалу «Війна. Український рахунок»

анімаційний фільм «Ішов трамвай №9» С. Коваля («Срібний ведмідь» на Берлінале та числ енні нагороди інших кінофорумів);

документальний серіал «Війна. Український рахунок» С. Буковського.

З часом українська держава почала надавати підтримку молодим режисерам, що дозволило протягом 2005-2006 років реалізувати чимало дебютів, серед яких високу художню якість мають:

«Кіноманія» Г. Яровенко;

«Пересохла земля» Т. Томенка;

«Viva Vita, або Доктор Рижик» О. Бойко;

«Філософія» А. Пасікової;

«Світлячки» і «Рай» Н. Кошман;

«Божичі» А. Харченко.

Виникли нові приватні кіностудії, ігрові фільми, телевізійні канали розпочали продукувати телесеріали.

2006 року український кіноінженер В. Кокуш здобув технічний «Оскар» за винахід знімальних кранів з дистанційним управлінням. На жаль, чимало українських операторів і представників інших кінопрофесій змушені були працювати за кордоном.

1994 року найвищу нагороду Каннського МКФ та «Оскар» здобув фільм американського режисера Квентіна Тарантіно «Кримінальне чтиво». Кінострічка була насичена цитатами з фільмів чи не з усіх відомих жанрів. Режисер свідомо підривав жанрові канони, прагнучи до інтертекстуальності. Примітною є постмодерністська реконструкція екранної оповіді, якій митець піддав сюжетну структуру свого фільму: кінокартина складається з кількох мало пов'язаних між собою сюжетів, викладених не лише перехресно, але й у довільній часовій послідовності, коли середина кожного із сюжетів може передувати його початку, а, приміром, персонаж, убитий в одному з фрагментів фільму, може через деякий час з'явитися в іншому.

1997 року помітним мистецьким явищем став фільм Джеймса Кемерона «Титанік», в основу якого було покладено документальний факт загибелі морського лайнера 1912 року. Однак, на відміну від фільмів катастроф, режисер розповів історію кохання двох людей, що зустрілися на цьому судні.

Дебютуючи в кіно як аніматор, специфічний американський режисер Тім Бертон відзначився здатністю створювати на екрані естетично досконалий цілісний і виразний фантастичний простір:

моторошний світ потойбіччя («Бітлджус», 1988);

світ міфів про нечисту силу («Сонна лощина», 1999);

казковий світ дитячих коміксів («Бетмен», 1989).

Успішним кінематографічним проектом, який стартував у 2000-х, була екранізація книжок Джоан Роулінг про Гаррі Поттера.

Постер до фільму «Володар перснів»

У сучасному американському кіно сюжети в стилі фентезі використовували для постановок великомасштабних фільмів із застосуванням комп'ютерних технологій, зокрема фільми Пітера Джексона «Володар перснів».

Рекордним за кількістю глядачів став фільм Джеймса Кемерона «Аватар» (2010), у якому засуджується насильство. Режисер працював над проектом більше десяти років, застосував новітні технології, зокрема тривимірну анімацію, яка стала засобом для передачі фантастичності фабули.

В американському кіно 1990-2000-х успішно працювали актори Кім Бесінджер, Шерон Стоун, Камерон Діас, Джулія Робертс, Пенелопа Крус, Жан-Клод ван Дамм, Річард Гір, Роберт де Ніро, Том Круз, Стів Мартін та ін.

Кадр із фільму «Мулен Руж»

В означений період жанр мюзиклу залишався невід'ємною складовою американського кіновиробництва. Однією з найуспішніших по-

становок того часу, знятою в яскравих помпезних декораціях, можна назвати стрічку режисера База Лурмана «Мулен Руж» з Ні- коль Кідман та Юеном Макгрегором у головних ролях. Дія фільму переважно відбувається на сцені вар'єте, де здійснюються репетиції та відбувається шоу. У кінокартині, що виявилася вдалим поєднанням кітчу, сучасної поп-культури і вишуканих класичних оперних постановок, актори і блискуче грали, і самостійно виконували всі вокальні номери. На фільм, у якому виконували світові пісенні хіти (зокрема з репертуару гурту «Queen»), пісні з найвідоміших мюзиклів, обвалилась ціла злива престижних відзнак:

премія «Оскар» за кращий дизайн костюмів і кращий звук;

премія ВАТТА за кращу чоловічу роль другого плану, кращу музику до фільму;

премія «Золотий глобус» за кращий фільм - комедію чи мюзикл, кращу жіночу роль у комедії чи мюзиклі, кращу музику.

У цей час з'явилися музичні фільми, де герої не співали, а лише танцювали. Такою є стрічка Пітера Челсома «Давайте потанцюємо» (2004) з досить технічними в бальній хореографії Річардом Гіром, Дженіфер Лопес і Сьюзен Сарандон, яка занурює глядача в чарівний і вишуканий світ танцю і є відголосом однойменної стрічки 1937 року з Фредом Астером і Джинжер Роджерс.

Фільм Сільвена Уайта «Братство танцю» (2007) об'єднав стилі хіп-хопу і стопінгу, для зйомок якого виконавці шість місяців розучували танцювальні па в спеціальному таборі. Режисер стрічки прагнув занурити глядача в процес творення танцю на сцені й екрані.

Кадр із фільму «Тримай ритм»

Заснований на реальних подіях фільм Ліз Фрідлендер «Тримай ритм» (2006) з Антоніо Бандерасом у головній ролі був спрямований на те, щоб допомогти підліткам підняти самооцінку та бути більш відповідальними за своє життя.

У виробництві американських мюзиклів у цей час знову вдалися до продукування серії байопіків, заснованих на фактах життя, передусім, музикантів.

Фільм-біографія, байопік (англ. biopic - biographical picture) - кінострічка, що базується на біографії відомих особистостей.

Такими є:

фільм Ірвіна Уінклера «Улюбленець» (2004), присвячений все- світньовідомому композитору Колу Портеру (котрий, як недивно, «провалився» у прокаті);

кінострічка Тейлора Хекворда «Рей» (2004), що висвітлює шлях до слави Рея Чарльза;

кінокартина Джеймса Мейнголда «Переступити межу» (2005), що є художньою інтерпретацією творчості американського музиканта Джонні Кеша;

фільм Кевіна Спейсі «Біля моря» (2004), базований на біографічних фактах легенди світової музичної культури Боббі Деріна.

Примітно, що виконавець головної ролі Кевін Спейсі, закоханий у творчість митця, тривалий час мріяв зіграти його роль, отримавши ж запрошення зніматись у фільмі, наполіг на тому, щоб самостійно виконувати пісні та брати участь у запису музики, а також танцювати під відкритим небом.

Фільм режисера Роба Маршала «Чикаго» (2002) став найприбут- ковішим проектом (збори від показу в 300 млн доларів ушестеро перевищили витрати) за всю історію існування студії «Miramax». Він повернув колишню славу жанру мюзиклу. Кінострічка є не першою, але найбільш вдалою екранізацією однойменного успішного бродвейського мюзиклу (що на той момент був показаний на сцені 936 разів), створеного за п'єсою Морін Даллас Уоткінс, в основу якої лягли два реальних, не пов'язаних між собою судові процеси.

Фільм, що дав бродвейському мюзиклу нове дихання і був першим ігровим твором у режисерській практиці Роба Маршала, отримав численні нагороди, зокрема:

премію «Оскар» за кращий фільм (чого не було за попередні 34 роки існування церемонії), кращу жіночу роль другого плану, кращу роботу художника-постановника, кращий дизайн костюмів, кращий монтаж, кращий звук;

премію BAFTA за кращу жіночу роль другого плану, кращий звук;

премію «Золотий глобус» за кращий фільм - комедію чи мюзикл, кращу жіночу роль у комедії чи мюзиклі, кращу чоловічу роль у комедії чи мюзиклі;

премію Гільдії акторів США за кращий акторський ансамбль, кращу жіночу роль, кращу жіночу роль другого плану;

премію «Греммі» за кращий збірник саундтреків для кіно чи ТБ.

2007-го музичний фільм «Лак для волосся» хореографа і режисера Адама Шенкмана, у якому вкотре в американському кіно було порушено проблему расової приналежності, став базовим для створення бродвейського мюзиклу. Головну роль у кінострічці виконав Джон Траволта, якого було досить важко впізнати в гримі й антуражі героїні-товстухи. При цьому актор не лише неймовірно легко рухався, але й віртуозно танцював.

Джон Траволта і його роль у фільмі «Лак для волосся»

Жанр американського кіно- мюзиклу зробив величезний внесок у світову культуру кінематографу. Саме завдяки мюзиклу зірки американського кіно стали відомі глядачам усього світу.

На межі ХХ-ХХІ ст. все більше театральних режисерів співпрацювали з кінематографом. Постановники з театру активно занурилися в кіновиробництво, не залишаючись при цьому непоміченими. Знімаючи фільми, режисери театру отримали вихід до більш широкої аудиторії й фактично безмежне поле для творчих експериментів. Їх кі- нороботи стали не тільки номінантами й призерами престижних світових кінопремій і кінофестивалів, а й надовго закарбувалися в пам'яті глядача. У сьогоднішнього театрального режисера може бути невелика фільмографія, проте майже кожна постановка - це твір, що, як правило, став невід'ємною частиною світового кінонадбання.

Сем Мендес

Активно працював як у театрі, так і в кіно британський режисер, драматург, продюсер Сем Мендес. Серед його відомих театральних робіт - вистава «Блакитна кімната» за однойменною п'єсою Деві- да Хейра, що була вперше показана 1998 року на сцені Лондонського театру «Донмар Уейр- хаус», а одну з ролей у ній виконувала Ніколь Кідман. Того ж 1998 року відбулася прем'єра другого відновлення мюзиклу «Кабаре» в «Kit Kat Klub» (колишньому Театрі Генрі Міллера).

Варто назвати й виставу «Вишневий сад» за п'єсою Антона Че- хова, з якою Мендес починав режисерську кар'єру в лондонському театрі «Aldwych» з Джуді Денч у ролі поміщиці Раневської.

2016 року постановку в новому перекладі Тома Стоппарда було поновлено, і вона стала одним із двох спектаклів, якими був започаткований проект «Міст» - серії спільних постановок лондонського театру «The Old Vic» і Бруклінської академії музики. Суть театрального

проекту, авторами якого стали Сем Мендес і Кевін Спейсі, полягає в місяців грають дві класичні вистави, спочатку в Нью-Йорку, потім у

тому, що протягом трьох років англійські й американські актори кілька

Лондоні.

Уже перша постановка режисера в кінематографі 1999 року «Краса по-американськи» стала надзвичайно успішною для митця. Адже серед п'яти премій «Оскар» фільм отримав нагороду «За кращу режисуру».

Мендес є також режисером 23-го фільму й одного з найбільш успішних із всесвітньовідомої серії про спецагента MI6 Джеймса Бонда - «007: Координати “Скайфол”».

Деклан Доннеллан

Виявив інтерес до кінорежисури й британський театральний постановник і письменник Деклан Доннеллан - співзасновник знаменитого театру «Cheek by Jowl». 2012-го разом з Ніком Ормро- дом він вдався до успішної, за відгуками кіно - критиків, екранізації роману Гі де Мопассана «Милий друг» з Робертом Паттісоном та Умою Турман у головних ролях.

1996 року на екрани вийшла кінострічка режисера «Ромео + Джульєтта» - інтерпретація п'єси В. Шек- спіра «Ромео і Джульєтта», адаптована до сучасних реалій, з Леонардо Ді Капріо та Клер Дейнс у головних ролях. Фільм не лише став фінансово успішним (касові збори склали 147 млн при бюджеті 14,5 млн доларів), але й здобув нагороди:

- Берлінського міжнародного кінофестивалю (премія Альфреда Бауера - за відкриття нових шляхів у кіномистецтві) - Баз Лурманн;

«Срібний ведмідь» кращому акторові - Леонардо Ді Капріо;

Blockbuster Entertainment Awards (премія кращому романтичному акторові) - Леонардо Ді Капріо;

премія кращій романтичній актрисі - Клер Дейнс;

MTV Movie Awards - за кращу жіночу роль - Клер Дейнс;

BAFTA - премії за кращу музику до фільму - Ніл Хупер, за кращий фільм; кращий художній дизайн - Кетрін Мартін, кращий адаптований сценарій - Крейг Пірс, Баз Лурман.

Постер до фільму

«Великий Гетсбі»

Знятий переважно в Сіднеї фільм «Великий Гетсбі» (2013) - екранізація однойменного роману Френсіса Скотта Фіцджеральда, незважаючи на неоднозначну реакцію кінопре- си, здобув успіх у прокаті й також був удостоєний численних нагород, зокрема, двох премій «Оскар» - за кращий дизайн костюмів і кращу роботу художника-постановника.

«Мулен Руж» (що, окрім нагород і хорошої каси, ще й став світовою класикою в жанрі кіномюзиклу) і «Великий Гетсбі» склали, за висловом самого База Лурмана, «Трилогію червоної завіси» й були об'єднані своєрідним театралізованим стилем.

Сучасні глобалізаційні процеси перетворили весь світ на єдиний кінематографічний простір, тому складно визначити приналежність деяких європейський фільмів до певної конкретної країни, оскільки кінопроекти, зазвичай, створюють шляхом копродукції, яка передбачає наявність інтернаціональної знімальної групи.

Крім того, у сучасному кіномистецтві постмодерну дається взнаки відмова митців від звичних оціночних категорій і критеріїв істинності. Це призводить до іронічного сприйняття й розуміння світу, який складається з розрізнених фрагментів, зв'язок між якими фактично відсутній, що призводить до зменшення емоційної залученості до них глядача.

Размещено на Allbest.ru/

...